Костел у Демні: від святині до мистецького центру

У ХVIII столітті згідно з документів 1789 року на місці костелу Матері Божої Ченстоховської та частково шкільної території розміщувалася корчма. Вона мала вигляд дерев’яного будинку, критого ґонтою. Вхід до неї здійснювався через подвійні двері із замком. Усередині розташовувались кілька приміщень. У центральній кімнаті збиралися відвідувачі: тут стояв довгий дубовий стіл і лави вздовж стін, а також менші столи зі стільцями. У куті була кам’яна піч для приготування їжі та пекарська піч. Поруч із корчмою розташовувалися господарські споруди — стайня з дерев’яними яслами і пивниця для зберігання напоїв, яка була місцем відпочинку. За свідченнями мешканця села, її спалили після скасування панщини у 1848 році. 

На початку ХХ століття на цій території зводять костел. Виконаний у неоготичному стилі та мурований з місцевого каменю вапняку, демнянськими майстрами. Саме використаний матеріал у будівництві надає йому монументального та водночас архаїчного вигляду. 11 березня 1911 року за сприянням миколаївського пароха о. Войцеха Войновського львівська консисторія погодилася на спорудження каплиці, а згодом костелу. Натомість історик Леонтій Войтович у праці "Миколаїв над Дністром: місто і люди" зазначає, що у 1901 році у Демні спеціально для вихованців Інституту для сиріт та убогих села Заклад зводять храм. Таким чином, у джерелах простежуються розбіжності щодо дати створення, що потребує подальшого дослідження. 

<p>Вигляд на костел, 1980-ті роки</p>

Місцева жителька села Ганна Стойко згадувала: "Тато мій казав, що тоді, за Австро-Угорщини, у селі стояло чеське військо. Але вони тільки заклали фундамент, а решту потім усю будову робили вже поляки". Свідчення місцевого населення підтверджують, що храм будували поетапно і протягом тривалого часу. У 1912 році звели мури, в серпні 1913-го завершили будівництво склепінням. Костел залишався без даху, хорів і підлоги. Новий парох Антон Баре скаржився на брак коштів, та зрештою у травні 1914 року, після отримання чергової дотації від консисторії, роботи відновили. Безпосередньо перед початком Першої світової війни храм завершили і почали проводити богослужіння. Однак наприкінці 1914 року святиню була пошкоджена російським військом.

Екстер’єр костелу здебільшого зберігся і до сьогодні. Це підтверджує і найстарший мешканець села Микола Стойко: "Нічого не змінилося, хіба вікна були кольорові". Збережено також дерев’яні двері на яких вказано дату 1913 рік, очевидно, час їх встановлення. Микола Стойко згадує, що спершу храм мав дерев'яне перекриття: "Костел був накритий дерев'яною ґонтою. Вона довго не стояла, років 10, бо дерево почало гнити. Згодом уже в 1938 році місцеві майстри перекрили бляхою, яка стоїт до нині".

Відвідувачі католицького храму також пригадують особливості перебування у святині. "Тільки заходили всередину, і при перших кроках вони ставали на одне коліно, ніби робили поклін. Я довго намагалася це відтворити, але в мене нічого не виходило", — пригадує Ганна Стойко. Детальний опис інтер’єру подають мешканці села: підлога викладена темно-коричневою плиткою, а з обох сторін стояли лавки. Зокрема, Лідія Бачинська наголошувала, що всередині стіни мали "однотонний, тілесний колір". Катерина Романишин згадувала, що стіни костелу були розписані та прикрашені образами, які тепер зберігаються у церкві Святого Миколая. 

<p>Костел у Демні. Вигляд з північного боку, 1994 р.</p>

У 1916–1917 роках у Демні перебувало австрійське військо. Саме в цей період військові відремонтували храм, а один із них виконав внутрішній розпис. До нині частково збереглися фрагменти настінного живопису. На склепінні пресвітерія зображено Голуба Святого Духа. Підпружні арки, які поділяють простір, оздоблені прямокутними панелями з рослинним орнаментом. В аркаді між навою та середохрестям збереглася дата 1917 рік. Ребра склепінь прикрашені геометричними мотивами. Особливістю цього місця була мелодія органу. "Пам’ятаю, як орган грав, була така тиша, що було чути, як муха пролітала", — пригадує місцевий житель.

Проводити богослужіння приїжджав священник, який не був місцевим. Для нього спорудили плебанію навпроти костелу, де він зупинявся під час перебування у селі. Відправи відбувалися щонеділі. На молитву ходили не багато людей, адже в той час, за розповідями місцевих, у селі жило близько 15 польських сімей. Водночас українці також могли відвідувати богослужіння. Проте Микола Стойко пригадує напружені відносини між поляками та укранцями: “Ксьондз запрошував на релігію, але боялись іти, бо зразу поляки прозивали".

На великі свята до храму у супроводі оркестру приходили сироти зі сусіднього села Заклад, — ділиться спогадами ще одна жителька: "Діти в біленьких сорочках, всі мали бути вичищені. Їх приводили на молитву, вони відстояли і тоді поверталися назад". А після відправи на подвір’ї костелу оркестр виконував польські пісні.

Під час Другої світової війни населення використовувало храму приміщення як укриття. "У 1941–1942 роках ховалися люди від пострілів, бо там стіни грубі", - розповів місцевий. У 1944 році храм зачинили. Жителі намагалися вберегти цінні речі від можливого знищення радянською владою. Окремі предмети збереглися до сьогодні у сільській церкві, а також у приватних колекціях мешканців села. Під час реставрації люди передавали збережені речі до костелу, що свідчить про велику повагу до храму та його спадщини.

У середині ХХ століття храм втратив своє сакральне призначення, його пристосували під складське приміщення для зберігання зерна. "Склад був великим, там була в однім місці пшениця, в іншій — жито, усе посортовано. Частину давали людям, а частину на посів брали", — розповів Микола Стойко.

Згодом споруду переобладнали під спортивний зал. Краєзнавець Василь Лаба пише, що це відбулося у 1984 році. На той час будівля тривалий період не функціонувала за призначенням і була у занедбаному стані. Ініціатором створення спортзалу став учитель математики Петро Волков — уродженець Дніпропетровщини, який активно залучав до цього молодь. Довколо нього активно формувалося спортивне життя села. Він тренував місцеву футбольну команду, що брала участь у виїзних змаганнях. Для цього навіть використовували колгоспний транспорт, яким команда їздила на матчі в інші населені пункти.  

Крім того, Волков мав наміри розширити діяльність спортзалу. У своєму щоденнику він згадує про необхідність організувати при спортивному залі клуб "Здоров’я" та секцію легкої атлетики. "Краще нехай буде для молоді, ніж склад", — говорила Марія Верещинська. Таким чином споруда, попри втрату свого первісного призначення, залишалася важливим простором для життя місцевої спільноти. Із від’їздом учителя зі села його функціонування фактично припинилося. У 1980-х роках територію довкола обгородили муром. 

Знадобилося понад 30 років, щоб у будівлю колишньої святині втілити нове життя. За ініціативи Михайла Цихуляка, голови Тростянецької сільської територіальної громади, розпочали пошук можливостей використання споруди як простору для громади. 19 вересня 2020 року тут відбулася вистава Першого театру "Pentecost". 13 серпня 2023-го організували виставку скульптур "Зв’язок поколінь", де були представлені експонати відомих українських митців Євгена та Михайла Дзиндрів, Ярослава Троцька та Івана Мисаковича. У 2025-му розпочали роботи з реконструкції колишнього костелу. До цього процесу активно долучається населення села, а фінансова та організаційна підтримка надходить від різних осіб і спонсорів. 26 березня 2026 року на вершину споруди встановили хрест, який упав у 2007-му під час Великодніх свят. Нині споруда поступово набуває нового вигляду. Незабаром очікується відкриття мистецького центру, з якого розпочнеться новий етап в історії не лише цієї пам’ятки, але й усієї громади.