245 років на пошану Михаїла: історія найвідомішої дерев’яної церкви Закарпаття

Лемківське дерев’яне диво

Церква Святого Архангела Михаїла знаходиться на території Закарпатського музею народної архітектури та побуту під відкритим небом. Роком її зведення дослідники вважають 1777-ий. Однак історик Тиводар Легоцький (1830–1915) відстоював думку, що 1777-ий – рік освячення церкви після ремонту і оновлення. Першу згадку про церкву у селі Шелестово, що на Мукачівщині, знаходимо у церковних шематизмах документ єпархії, в якому подають списки духовних осіб, а деколи й інших осіб, зайнятих у Церкві, списки усіх парафій, кількість вірних та церковних товариств, стан церковного майна тощо від 1692 року. У шематизмах від 1733 року йдеться про церкву, що мала три дзвони і вже діяла на початку XVIII століття. 

Збудована без металевих цвяхів, вона належить до рідкісної в Україні групи класичних лемківських дерев’яних храмів. Ще одним зразком цієї школи є сакральна будівля із закарпатського села Плоске: зараз вона знаходиться у Національному музеї народної архітектури та побуту України у Києві (Пирогові). Ці дві святині не тільки найвідоміші пам’ятки лемківської школи, а й єдині збережені в країні. Інші або знищені, або перероблені. Або перевезені до Чехії у 1920-30-х роках, коли Закарпаття входило до складу Чехословаччини.

За версією Михайла Драґана, відомого дослідника дерев’яної архітектури Карпат, лемківський тип церков зберіг майже всі, передусім давні, стадії розвитку бойківської і загальноукраїнської тридільної церкви. Науковець Петро Макушенко визначив будівничу школу церков Закарпаття відгалуженням галицької, однак з помітними “чужими” впливами. Він виділив чотири групи дерев’яних сакральних споруд, що існують в регіоні: бойківські, лемківські, тризрубні храми з бароковим чи шпилеподібним завершенням над західним зрубом, і гуцульські. 

Церква із Шелестова, разом із церквами із закарпатських сіл Плоске та Медведівці, належить до лемківської групи. У всіх них акцент – на вежі-дзвіниці, вищої від верхів нави й присвитерії. Шелестівська має органічну сполуку між дзвіницею і церковним будинком: вона надбудована на зрубі стін бабинця.

Сучасний дослідник дерев’яних церков Закарпаття Михайло Сирохман у своїх дослідженнях про Шелестівську церкву пише: "Серед кількох збережених церков лемківського стилю Шелестівська вирізняється бездоганними пропорціями, особливою стрункістю, чудово проробленими художніми деталями. Висока барокова вежа сповнена чарівної грації, баня над вежею має розвинуті грані і вище – ажурну аркаду відкритого ліхтарика, увінчаного главкою з кованим хрестом. Такі ж главки повторено над шатровими верхами нави й вівтаря. Барокову вежу майстерно узгоджено з шатровими верхами давнього українського стилю. Загальний ритм форм – це динамічний злет зі сходу на захід. Зруби збудовано з дубових брусів, скріплених в кутах замками «ластівчин хвіст». Висота церкви з вежею сягає 22 метри".

"Мандрівна" церква у Мукачеві та Ужгороді

На Закарпатті для будівництва церков завжди використовували якісний, відбірний ліс. Однак, як свідчать давні світлини 1920-х, зовні дерев’яні стіни церкви у Шелестові було поштукатурено і побілено. А потім у селі побудували мурований храм, і дерев’яна святиня стала менш затребуваною. Тож у 1927 році (за іншою версією – у 1928-му) відбулася її перша мандрівка – у Мукачево. 

Роком раніше, у 1926-му, церкву із Шелестова розглядали як один із варіантів для придбання і перевезення у Прагу, до Парку Кінського. Проте увагу чехів тоді привернула інша лемківська церква – із села Медведівці, що на Мукачівщині. На жаль, вона згоріла у Празі у жовтні 2020 року.

Відтак за кошти мукачівської громади Шелестівську святиню розібрали, перевезли та освятили. Зрубна конструкція церкви дозволяла відносно легко перемістити її на нове місце і зібрати, мов конструктор. Такі перевезення храмів здавна практикували в Карпатах, транспортуючи дерев’яні бруси волами на санях взимку. Пізніше стали використовувати автомобілі чи залізниці. Михайло Сирохман назвав лемківські церкви Закарпаття "мандрівними": усі вони здійснили щонайменше по дві мандрівки. 

У часи СРСР церкві не приділяли значну увагу, тож деякий час вона стояла занедбаною. Року 1972 вирішили перевезти сакральну споруду на нове місце – в Ужгород, у Музей народної архітектури та побуту. Тоді ж провели реставраційні роботи, якими керували архітектор Іван Могитич та Богдан Кіндзельський. Востаннє церкву реставрували у 2008 році.

Внутрішній світ

У храм ведуть дубові двері з декорованим різьбою одвірком. З напівтемним бабинцем контрастує нава – місце, де моляться під час богослужінь. Світло до неї вливається крізь чотири невеликі вікна. Аби потрапити до нави, треба пройти крізь зроблену в простінку арку, оздоблену різьбою. На простінок, закріплений двома профільованими колонами, опираються бруси стелі притвору, які стали кронштейнами для влаштування хорів. На хори з нави ведуть східці.

Уся увага в інтер’єрі нави концентрується на чотириярусному іконостасі, оздобленому виразним різьбленням. На ньому гарно видно орнаменти виноградної лози, символу віри Христової, колоски пшениці та інші рослинні мотиви. Нижній ярус має три двері: центральні двостулкові царські врата та двійко одностулкових дияконських. Оздоблені різьбленням виноградної лози, двері мають чотири медальйони із зображенням євангелістів – проповідників слова Христового.

Інші яруси іконостасу заповнені іконами XVIII століття, що походять з церкви села Колочава. Раніше іконостас Шелестівської церкви прикрашали ікони видатного закарпатського живописця ХVII сторіччя Іллі Бродлаковича-Вишенського. Яскравий представник українського бароко народився та працював у Судовій Вишні, що на Львівщині. Потім переїхав у Мукачево. Підписувався: "Ілля Бродлакович Малярь Вишенский, Малярь Мукачівский". Ікони його пензля – "Архангел Михаїл", "Святий Миколай", "Богоматір Одигітрія" –  зберігають у Закарпатському обласному художньому музеї ім. Йосипа Бокшая. Більшість оригінальних ікон Шелестівської церкви щезли без сліду.

Сьогодні, 21 листопада, храм Святого Архангела Михаїла святкує 245 років і продовжує приймати парафіян. У ньому правлять Божественну Літургію й моляться за українських військових. Декілька мільйонів гостей ужгородського скансену бачило цей прекрасний зразок сакральної архітектури. Сподіваємось, він радуватиме людське око ще не одне століття.