"Бляшаний панцир – це кінець церкві", – дослідник дерев’яних церков Михайло Сирохман

01:53, 22 вересня 2021

1920.jpg

Михайло Сирохман – авторитетний мистецтвознавець, художник-графік, викладач, дослідник дерев’яної церковної архітектури Карпатського регіону. Він написав сотні нарисів, статей для альбомів і каталогів закарпатських художників, кільканадцять книжок про закарпатські дерев’яні храми.

Пан Михайло розповідає «Локальній історії» про секрети давніх будівничих і вимирання традиції, про те, як розпорядники церков продавали за безцінь старі іконостаси, як бляха впливає на дерев’яну архітектуру і як прищепити українцям пошану до автентики

115742113_2680588812186658_5001412404199322646_n.jpg

Михайло Маркович

філолог, дослідник історії Закарпаття

Михайло Сирохман у Празі, біля церкви, перенесеної із закарпатського села Медведівці у 1929 році (згоріла у 2020-му). Фото з архіву Михайла Сирохмана.png

Михайло Сирохман у Празі біля церкви, перенесеної із закарпатського села Медведівці у 1929 році (згоріла у 2020-му). Фото з архіву Михайла Сирохмана

Усі фото: arr.com.ua

– Як почалося Ваше захоплення дерев’яними церквами?

– Це почалося ще з дитинства. Зараз думаю – десь то запало, можливо, не так у душу, як у пам’ять. У шкільні роки ми щоліта їздили Закарпаттям із художньою студією під керівництвом Золтана Баконія, і вже тоді бачили ті дерев’яні церкви. Великі, чорні, мовчазні. Ми малювали їх декілька разів. Ніхто їх особливо не рекламував. Але вже було розуміння, що це є щось надзвичайне.

А потім уже серйозніше відкриття відбулося, коли я після закінчення університету потрапив у Воловецький район на роботу. Зі своїм другом добирався пішки в Гукливий і побачив з бережка гукливську дерев’яну церкву. Тепер уже неможливо цим шляхом пройти – і стежки тієї вже нема, і того лісу нема, він вирубаний. Я бачив удалині острівець, на якому зведені церква з дзвіницею. Як магніт! Ми підійшли ближче, і вже відірватися від неї не міг: краса, пропорції, архаїка, місце, не рушене триста років. Намотав довкола неї не одне коло, зрозумів, що треба фотоапарат. Після цього був біля неї десятки разів.

Ця церква мені дуже запам’яталася. Тому коли у 2001 році я побачив, у якому вона жахливому стані, то кинувся її рятувати. Але спочатку мене обманув голова сільради: "Та ви не переживайте, ми вже купили ґонтпокрівельний матеріал у вигляді колотих дощечок, лежить там у церкві". Я подумав: "Но, який прекрасний голова села!" Через пів року приїжджаю – опасаннядашок, що оперізує будівлю церкви по периметру, захищаючи зруби від замокання вже завалилося.

Поступово вдалося зібрати гроші. Замовили у селі Щербовець у Івана Молдавана, який мав тоді вже близько 80 років, шинґлі – так закарпатці називають ґонт. Майстер дуже дивувався, для чого в нього замовляють ті шинґлі. Він уже й подумати не міг, що буде ще колись у житті їх виробляти. І тут таке замовлення! Заробив чималі гроші. Двом онучкам справив весілля.

Церква Святого Духа в Гукливому, збудована у XVIII ст., – найдавніша дерев'яна церква Воловеччини.jpg

Церква Святого Духа в Гукливому, збудована у XVIII столітті. Найдавніша дерев'яна церква Воловеччини

– А скільки таких храмів не вдалося врятувати?

– Втрачено багато. Тут залежить, як дивитись і рахувати. Якщо лише давні, то менше сотні. А якщо й новіші, то більше.

Річ у тім, що у 20–30-х роках ХХ століття у Закарпатті розгорнулося "православне" будівництво. І хоча серед новозбудованих православних храмів були такі, які особливого інтересу не представляли, то постали також і церкви, які мали дуже багато від традиційного народного будівництва. Особливо на Міжгірщині. Там церкви зводили повністю у народній традиції – так, як будували 200-300 років тому. Тобто вони мали однакову цінність зі старовинними.

Тому якщо врахувати ще й ці дерев’яні церкви, які перестали існувати в 1960-х роках, то сотня і навіть більше набереться.

– За якою із втрачених церков найбільше шкодуєте?

– Шкодую за всіма. Не можу виділити якусь одну.

Загалом треба обережно вживати слово "унікальний", бо нині що тільки не називають унікальним. Та коли йдеться про дерев’яний храм, інше слово годі підібрати. Кожен унікальний. Коли знаходиш іще не бачену стару фотографію такої церкви, вловлюєш кожну деталь – надивуватися не можеш. Наче віднаходиться загублене слово з якоїсь мови. Адже це речі, які говорять і промовляють.

Церква Святого Духа в с. Колочава на Міжгірщині, збудована 1795 року.jpg

Церква Святого Духа у селі Колочава на Міжгірщині, збудована 1795 року

– Багато храмів втрачено у вогні. У деяких селах гуляє міф, що усе Боже, яке не використовується, треба спалити. Чи така практика побутувала на Закарпатті?

– Можливо, такі практики існували у язичницькі часи. Тут справа в іншому. На Закарпатті і загалом у Карпатах є багато прикладів, коли люди дарували чи продавали церкву в інше село. Розбирали їх, як конструктор. Храми мандрували. Були церкви, які побували в кількох місцях. Лемківські церкви Закарпаття – усі мандрівні. Жодна на своєму місці не залишилася.

– Є приклади ініціатив, спрямованих на те, щоб повернути старій дерев’яній церкві первісний вигляд – зняти з неї бляху і перекрити ґонтом. Бували випадки, коли знаходилися меценати, давали кошти – але люди відмовлялися. Як прищепити смак і як повернути відчуття цінності до архаїки?

– Перш за все, не треба було їм давати перекривати церкву бляхою. Пам’яткоохоронне законодавство в нашій країні як не діяло, так і не діє. А такі речі відбуваються поступово. Спочатку частину перекриють бляхою, потім іще більше, потім іще. Ніхто нічого не скаже, і вже зміни нищівні. Доходить до максимального бляшаного панцира на дерев’яній пам’ятці. А вона має "дихати". І тоді церкві кінець.

У деяких селах кажуть: так вона вже погнила, вже струхлявіла, та що вже з неї? Самі ж її привели до того струхлявіння! А безцінну споруду роблять винною – через своє безголів’я.

Наприклад, історія у Верхньому Студеному. Місцеві кажуть: "Тота церква вже ся лиш на блясі держить". А для чого її було бляхою перекривати? І це ж надзвичайно цінна бойківська церква – єдина на Міжгірщині. Так святиня, яка простояла не одне століття, втрачається за декілька десятків років.

Церква Успіння Пресвятої Богородиці XVII ст. у с. Новоселиця на Виноградівщині. Одна з двох дерев’яних церков на Закарпатті, де найповніше збережено старовинні наст.jpg

Церква Успіння Пресвятої Богородиці XVII століття у селі Новоселиця на Виноградівщині

– Яка ситуація з дерев’яними церквами Закарпаття, що мають статус пам’яток UNESCOдо Списку світової спадщини UNESCO внесено шістнадцять дерев’яних церков карпатського регіону України та Польщі – по вісім із кожної країни. Дві розташовані на Закарпатті – в Ужку та Ясіні? Статус захищає ці пам’ятки?

– Те, що церква визнана частиною світового культурного надбання – це велика честь і свідчення того, що світ визнає твою країну цивілізованою. Але я не знаю, чи наші люди то розуміють…

Є визначена охоронна зона пам’ятки. Я вже не кажу про те, що пам’ятку заборонено видозмінювати. До того ж, після внесення у Список світової спадщини UNESCO її слід максимально привести до первісного вигляду. І якщо церкву вже встигли оббити всередині різним картоном чи поліетиленом, як є в Ужку, то це все має зриватися. Пам’ятці, її інтер’єру треба повернути оригінальний вигляд.

Обидві церкви уже після того, як були включені у цей список – і в Ужку, і в Ясіні – зазнали втручань. В Ужку замінили двері храму, а прекрасний трав’яний газон довкола встелили бетонною кольоровою плиткою. В Ясінях добудували кам’яні сходи з металевим поруччям, а у дзвіниці взагалі замінили автентичні дерев’яні двері на банальні металеві. Це просто жах. Це говорить про рівень цивілізованості.

UNESCO не має жодних повноважень, щоб якось впливати на такі ситуації. Єдине, що вони можуть зробити, – викреслити пам’ятку зі списку, якщо вона перестає відповідати певним критеріям.

Храм архангела Михаїла в Ужку, будівництво якого завершилося у червні 1745 року – зразок бойківської школи дерев’яної архітектури.jpg

Храм архангела Михаїла в Ужку – зразок бойківської школи дерев’яної архітектури. Його будівництво завершилося у червні 1745 року

– На Закарпатті є церкви на самотинах, дуже далеко від цивілізації й від людських очей. Наприклад, у Кужбеях, у кількох селах Великоберезнянщини. Що краще для цих храмів – щоб про них менше знали, чи розголос?

– Так, у Кужбеях село закінчилося, і церква тримається на божому слові. Прекрасна споруда, геніально і дуже майстерно збудована. Колись ми говорили з головою Соймівської сільради про те, щоб кудись її перенести. Перекрили ґонтом, раз на рік там проходить богослужіння. Що з нею буде далі – невідомо.

Буківцьово, Лікіцари, що на Великоберезнянщині – там, звичайно, люди ще живуть, церкви якось утримуються. Але їхня доля доволі непевна. Бо дерево – матеріал, який піддається часу, на превеликий жаль. І треба дуже дбати, щоб воно зберігалося максимально довго і максимально добре.

Маємо чудовий приклад за кордоном, на Пряшівщині, частині історичного Закарпаття. Там храми в ідеальному стані. Нікому й на думку не спаде якийсь цвяшок вбити в стіну, не те що, там, двері замінювати абощо. В інтер’єрі – жодного картону. Голі дерев’яні стіни, прекрасно грає текстура дерева. Іконостаси – все відновлено й відреставровано, жодних наляпаних перемальовувань, жодних пластмасових квітів.

Європейськість починається одразу після кордону, за Малим Березним. Церкви у перших же селах – в ідеальному стані. А перейдемо на наш бік, на Березнянщину, у села Сухий, Гусний, Вішка – побачимо "бляшанки".

Церква Св. Василя Великого у Лікіцарах XVII ст. – єдина збережена дерев'яна церква Перечинщини.jpg

Церква Святого Василя Великого у Лікіцарах XVII століття – єдина збережена дерев'яна церква Перечинщини

– Якби людей возили на екскурсії в ті сусідні закордонні села, це змусило б їх замислитися? Вони б навчилися правильно поводитися з пам’ятками?

– Ні, само по собі це не допоможе. По-перше, треба, щоб почали дотримуватися законодавства. Воно в нас добре, тільки не працює. По-друге – популяризувати цю тематику. Тобто діяти батогом і пряником.

Важливо не допускати самовільних втручань у пам’ятки і карати за їхнє пошкодження. Але це питання до нашої влади: культура в нас на останньому місці, як завжди. Політики змінюються, дехто з них піариться на цій темі, а змін жодних нема.

Я думаю, що більшість закарпатців до церкви як пам’ятки байдужі. Їм головне, щоб було де помолитися. Крім того, нині у Закарпатті більшість храмів – московського патріархату, який хоче позначити церкву й територію довкола неї своїми ознаками... Тобто має бути золота бляха на мурованих церквах, а в нашому випадку ще й на дерев’яних. Шпилясті чи барокові завершення замінюються на "цибулясті". Головне – зовнішність. Якщо ти щиро віруюча людина, то йди і молися. Ні! Треба замінити покрівлю на золоту, замінити хрест, замінити ікони, перефарбувати інтер’єр на голубе, і кінця-краю тому немає! Викидають стародавні дерев’яні люстри, жертовники, які є цінними зразками народного прикладного мистецтва. А скільки ікон зіпсовано! Тепер можна говорити про крах закарпатського іконопису, який вже нікому ніколи не вдасться дослідити. Сам знаю багато ікон: були – і вже нема.

Ясіня. Струківська церква, 1824. Один із найдосконаліших дерев'яних храмів на всій Гуцульщині. Входить до Списку світової спадщини ЮНЕСКО.jpg

Ясіня. Струківська церква, 1824 рік. Один із найдосконаліших дерев'яних храмів на всій Гуцульщині. Входить до Списку світової спадщини ЮНЕСКО

– Що трапилося з цими іконами?

– Десятки ікон зберігалися у дзвіницях, на горищах церков – а тепер їх нема, знищено, втрачено. Добрими стали стали і турецькі бляшанки, і капарно намальовані ікони. Головне, щоб усе було червоно-синьо-жовте. Стародавні ікони абсолютно не цінуються. Кудись відвозять, дарують, продають. Розповідають якісь історії про міфічних реставраторів, яким продали цілі іконостаси.

Цікава доля старовинного іконостаса з церкви XVII–XVIII століть у селі Розтока, що на Міжгірщині. Його продали разом із іконами, що висіли на стінах, за дві тисячі доларів. Дивним чином залишився тільки величезний "Страшний суд". Його вставили у ґанок нового дерев’яного храму – сподіваюся, він дотепер там є. І все. Якісь нібито реставратори прийшли, купили. Хто, куди – нічого не відомо. Церква залишилася порожньою оболонкою.

І ось кілька років тому з острова Хортиця, із Запоріжжя, телефонує мені чоловік і каже, що вони збудували дерев’яну козацьку церкву і встановили там іконостас із Розтоки. І питає – чи нема в мене фотографій, як та святиня виглядала в Розтоці. Як оця траєкторія, як цей шлях проліг від Розтоки на Хортицю?! Поняття не маю. Розточанам це честі не робить. Обікрали самі себе, віддали свою найбільшу цінність.

Церква Покрови Пресвятої Богородиці в селі Кострина неподалік від Ужоцького перевалу  – одна з найдавніших дерев’яних церков Закарпаття. За переказом, була збудована 1645 р.jpg

Церква Покрови Пресвятої Богородиці в селі Кострина – одна з найдавніших дерев’яних церков Закарпаття. За переказом, її збудували 1645 року у селі Сянки, на галицькому боці Карпат, а на початку XVIII століття перевезли через перевал

– Цікаво, як народним майстрам, самоукам без професійної освіти, вдавалося будувати досконалі храми?

– Секрет – у слові "майстер". Готуючи книжку про будівничих церков Закарпаття, я розпитував у людей по селах про майстрів початку ХХ і кінця ХІХ століть, про яких іще можна було щось дізнатися. Перед тим, як будувати храм, всі вони мали за плечима 30-40 зроблених хат.

Для зведення храму збиралося кілька майстрів разом. Яскраве свідчення – село Сойми на Міжгірщині. Існувала соймівська плеяда майстрів. Михайло Маньо, Дмитро Фічоряк, Олекса Глеба та Ілько Бряник – разом будували церкву в Соймах, у Кужбеях. Дмитро Фічоряк та Михайло Кінч зводили храм у Потоці. Найкращі майстри гуртувалися. Крім того, вони робили водяні млини. Багато з них уміли зробити досить складну річ – палешне колесо, яке передавало обертальний рух із валу з водяним колесом на вертикально закріплену колоду-"веретено".

Ще один важливий момент – не було математичної точності. Якщо поміряти будь-яку стародавню церкву, то паралельні стіни можуть відрізнятися й сантиметрів на десять. Це свідчить про свободу виконання, роботу "на око". Така гра і певний дисбаланс додають мальовничості. Цьому служить і нахил стін досередини, що мав сприяти більшій стійкості будівлі. Старі майстри користувалися "мірилом". Це могла бути палиця або мотузка, якими закладалися певні розміри. І будівничі, вочевидь, знали, якими мають бути пропорції.

– Можете розповісти деталі про самих будівничих?

– Були такі брати Карпи на Міжгірщині. Ціла династія. Блискучі люди. Наймолодший, Олекса Карпа, був просто художник. І брат його Іван так само. Вони одночасно будували дві церкви в різних селах, ніби змагаючись між собою. Олекса працював у Запереділлі, а Іван – у Широкому, нижче за течією Ріки. Це просто шикарні церкви! Дерев’яні, з елементами сецесії. Дивовижно, як вони увібрали у себе ту сецесію, з яким смаком були збудовані! Обидві сьогодні перетворені на страшні "бляшанки"…

Це шедеври. Якби люди набралися розуму й здерли бляху, повернули їх під ґонт – мали би у себе в селах справжні перлини. Туристи б йшли потоком на ті церкви дивитися – там маса цікавих деталей. Є загроза, що вони під тою бляхою незворотно зруйнуються і взагалі перестануть існувати.

Храм у селі Данилово на Хустщині, збудований 1779 року, є яскравим взірцем так званої мармароської готики.jpg

Храм у селі Данилово на Хустщині, збудований 1779 року, є яскравим взірцем так званої мармароської готики

– На Закарпатті й нині продовжують будувати дерев’яні церкви. Чи можуть вони конкурувати за своєю мистецькою цінністю зі стародавніми святинями?

– Так, можуть, якщо є архітектурна думка. Сьогодні не кожен народний майстер зробить церкву так, як то має бути. Велике значення має художнє мислення, відчуття пропорцій, певні засади: так робиться зруб, так опасання, так турнявежа. Церква росла, ніби природний об’єкт, вписаний у пейзаж. Тепер, звичайно, все механізовано, модернізовано, і так робити вже не будуть.

Народна традиція будування церков померла і відновленню не підлягає. Але сучасне переосмислення традиції можливе. Можна збудувати прекрасні храми, не імітуючи старовину, а можна зробити копію. Споруда, яку зробить архітектор, врахувавши всі ці деталі й додавши сучасного звучання, виграє. Він, може, навіть змириться з тими пластиковими вікнами, але впише їх так, що вони будуть там логічні. Якщо поставити таке вікно на стародавню церкву – це буде жах, катастрофа, дисонанс. А якщо все продумано і якісно вплетено в сучасну зрубну стіну – це теж сприймається.

Є на Закарпатті й нові храми, збудовані повністю у народній традиції. Найкращі з них, фактично, вже стали пам’ятками. Наприклад, греко-католицька церква бойківського стилю у Жденієві, зведена зусиллями однієї людини – Василя Козака. Блискучий хлоп, який вирішив і зробив! Ще одна церква – в Лугах, гуцульського стилю. Збудував її архітектор Михайло Кравчук, ініціатором виступив священник Володимир Проданець. Заслуга обох – велика. У Міжгір’ї, в Поточині, новозбудована бойківська церква – заслуга Василя Мандзюка. Там цілий ансамбль – храм, дзвіниця і каплиця. Але, здається, там протікали дахи. І дранку, на жаль, хочуть замінити на якийсь штучний матеріал.

Церква св. Миколая у селі Колодне, Тячівщина. Належить до найдавніших храмів Закарпаття та України загалом. Її зруби датують XV ст., а теперішнього вигляду вона набула у XV.jpg

Церква Святого Миколая у селі Колодне, Тячівщина. Вважається одним із найдавніших храмів Закарпаття. Її зруби датують XV століттям; теперішнього вигляду набула у XVII–XVIII ст.

– Наскільки ймовірна "дебляхізація" дерев’яних церков?

– Цей процес давно вже треба було почати. Влада має ініціювати кампанію з поясненнями, з вимогами дотримання законодавства. Але головне – не воювати з населенням, а допомагати. Хоча це смішно звучить – "допомагати". Кожне село має достатньо коштів, щоб належним чином утримувати дерев’яну святиню. Зладити ту-таки дранку чи ґонт. Перевага такої покрівлі в тому, що її можна робити поступово й не важко за тим слідкувати. А поки існує дерев’яне покриття – доти церква красива, жива й вона "дихає".

– Невдовзі вийде друком Ваша книжка "Втрачені церкви Закарпаття". Видання є частиною проєкту, над яким працює ціла команда – готується сайт, онлайнова мапа втрачених об’єктів. Це попередження, послання закарпатцям?

– Не те що б я був великим скептиком, але знаю, що такі послання не всюди доходять. Та навіть якщо дійдуть до небагатьох чи до однієї людини – вже буде добре.

Так, невдовзі в рамках проєкту "Втрачені церкви Закарпаття", підтриманого Українським культурним фондом, має вийти книжка. Це підсумок моїх розвідок на цю тему, котрі тривають уже сорок років. Книга певним чином зафіксує втрачене. Так уже сталося, що мені випало зафіксувати речі, які відходять. Що ж, це теж непогано.

Перша спроба була у 1999 році – вийшла простенька і дуже бідненька книжечка. Відтоді мені вдалося відшукати дуже багато нової інформації, особливо коли полегшився доступ до фондів бібліотек і музеїв за кордоном. Обсяг і якість видання будуть кардинально іншими. Кожен об’єкт представлений багатьма фотографіями. Хоча, звісно, є такі, що мають лише одну світлину або малюнок. Це буде своєрідний мартиролог, пам’ятка про пам’ятки.

Я був би дуже радий, якби десь по книжках чи в мережі знаходив нові дані про церкви, зібрані від людей по селах. А то куди не ткнешся – знаходиш цитування свого ж тексту. Це вже дуже нудно. Водночас я розумію, що застав покоління, яке могло ще щось розповісти. Незабаром до старшого покоління належатимуть ті, хто хіба що про свою службу в радянській армії розкаже.

З людьми зникає безцінна інформація. Я дуже шкодую, що ті мандрівники, які фотографували церкви століття тому, за Чехословаччини, не збирали про них інформації. Їхня мова – фотографія. Вони все сказали світлинами. А по селах, в людей, нічого не збирали… А тоді таке можна було зібрати!

Схожі матеріали

сerkva 1200-630.jpg

Про що говорять церкви Закерзоння

600.jpg

Безпредметне мистецтво Пархомівки

600.jpg

Езопівська мова індустріальної епохи

600_.jpg

Ринкові історії. Розповідь 1: Усмішка львівського ренесансу

600.jpg

Торгово-Промислова палата у Львові: архітектура, мистецтво, новація

600арх.jpg

“Золота доба” закарпатської архітектури

Мечеть Узбека, сучасний стан, 2011.jpg

Мечеть, на якій стоїть наш Крим

terebovlya_800-500_2.jpg

Рожеві стіни княжої Теребовлі

lviv.jpg

Genius loci львівських кам’яниць