Намиста-"лускавки"

<p>Жінки в "лускавках" на давніх фото</p>

Іноді речі стають важливими через століття – хоча деколи просто губляться в побуті, й історія ніколи не виносить їх на поверхню. Речі можуть промовляти. Якщо обрати якусь дрібничку, надати їй значення, вона може привести до цікавих пізнань.

Десь так у мене було з "лускавками" – прикрасами з дутого скла, які часто трапляються на старих фотографіях. Вони видавалися не надто цікавими і тьмяніли на фоні правдивого корала, писаних пацьорок з італійського Мурано чи навіть вигадливих у взорі силянок і герданів. Та якогось дня випала нагода подивитися на них іншими очима.

"Лускавки" почали набувати популярности на території України від кінця XIX століття. Делікатні, яскраві, іноді вигадливих форм – ці прикраси швидко завоювали серця жінок і стали модними.

Наприклад, у виданні "Галичина – Український здвиг за матеріалами Степана Гайдучка" на численних світлинах хорів, товариств "Січ", "Луг" та "Сокіл" 1920-х років зображено дівчат і жінок, які часто до вишитих сорочок та горсиків чіпляли намиста із кольорового дутого скла.

<p>Газетне оголошення про продаж "лукавок"</p>

Де ж виробляли ці прикраси? Згадок про місцеві майстерні нема. Як свідчать давні газетні публікації, їх постачали із чеських територій поблизу Судетів у часи, коли Галичина була частиною Австро-Угорщини. Цей промисел започаткували судетські німці.

<p>Газетне оголошення про продаж "лукавок"</p>

У середині XVI століття німецькі поселенці в містечку Яблонец-над-Нисою почали виготовляти скло й заснували перші мануфактури. Є відомості, що 1750 року в тамтешніх майстернях виробляли скляні намистини, потім фарбували їх у різні кольори й використовували у прикрасах.

Ринок скляних намистин та імітацій коштовних каменів переживав піднесення до кінця XVIII століття. Під час наполеонівських війн, революцій 1848 року ця індустрія дещо занепала. Але від кінця XIX століття почався новий етап розвитку. Навіть після Першої світової війни тисячі працівників зберегли свою справу і продовжували забезпечувати світ модними прикрасами.

Усе змінила Друга світова війна. Після неї більшість німців покинула судетські території. Виробництво скляних прикрас у містечку Яблонец-над-Нисою припинили.

Австрія запросила переселених ремісників у місто Енс, і робота закипіла вже там. Прикраси виготовляли, переплавляючи американські коробки від печива й інші алюмінієві елементи. Року 1947 там заснували кооператив GablonzerGablonz – німецька назва Яблонца. Він діє до сьогодні, якщо не враховувати незначних перерв і змін у структурі власности.

У Чехії цей промисел також не занепав. У XIX столітті жителі поселення Понікла, розташованого неподалік Яблонеца, перейняли технологію виготовлення скляних прикрас.

Року 1902 Станіслав Горна заснував підприємство, яке зайнялося цією справою комплексно. Компанія Горни постачала сировину в домашні майстерні, тоді закуповувала у працівників готові матеріали, а далі складала вироби і продавала.

У 1912 році ця компанія почала виготовляти різдвяні прикраси. Вони стали дуже популярними. Торік різдвяні прикраси з Понікли ввійшли до списку всесвітньої нематеріальної спадщини ЮНЕСКО.

Чеська фабрика Rautis пережила всі перипетії XX століття і працює донині. Продає, зокрема, і прикраси з дутого скла.

Жінки та дівчата з українських сіл могли придбати такі прикраси на ярмарках або ж у міських крамницях.

<p>Оголошення про продаж "лукавок" в газеті "Львівські вісті"</p>

У львівській пресі можна було прочитати інформацію про те, як поштою замовити новинки із Ґаблонца через галантерійні крамниці Варшави ("Львівські вісті" 1–2 лютого 1942 року). Також трапляється реклама крамниці ґудзиків та штучної біжутерії Ірини Прокопишин на вулиці Боїмів, 5 у Львові.

На жаль, не вдалося знайти відомостей про місця продажу чеських скляних намист на Галичині в міжвоєнний період. Але, очевидно, ними масово торгували.