Крила Ікара

"Після виступу раптом – вибух, буря оплесків. Тиша змінюється несамовитістю захоплення", – так писав Сергій Лифар про реакцію публіки на прем’єру своєї вистави "Ікар". Прем’єра спектаклю відбулась 9 червня 1935 року в Парижі. Видатний танцівник родом із Києва використав для постановки новаторську хореографічну концепцію. Глядачі були захоплені. "Викликали 15 разів – безпрецедентний тріумф танцю в Опері", – писав митець у листі до композитора Артюра Онеґґера. 

За цю виставу Лифар першим серед танцівників отримав звання "етуаль", з французької – "зірка". До Сержа такого звання удостоювали лише балерин.

У 1929 році Сергія Лифаря запросили до Grand Opéra як танцівника, хореографа та художнього керівника балетної трупи. На той момент він уже набув великої слави в Парижі як провідний танцівник трупи Сергія Дягілєва.

Лифар пропрацював у Grand Opéra майже 30 років, поставивши понад 200 оригінальних вистав. Він збагатив репертуар театру й відіграв значну роль у розвитку балетного мистецтва Франції. Паризька опера стала всесвітньо відомим храмом танцю, а балетну трупу під керівництвом Лифаря вважали однією з найкращих у світі.

До того ж Серж Лифар проявився як блискучий теоретик танцю. Року 1935 він опублікував "Маніфест хореографа". Однією з головних тез праці була концепція самодостатности танцю, його незалежности від музики.

Лифар був творцем нового стилю у техніці та естетиці танцю –  "неокласики". Основна ідея: балет – це не розвага, а мистецтво. Воно має виражати внутрішній стан та почуття людини, відтворювати романтику і красу, наближати танець до життя.

Саме в "Ікарі" Сергій Лифар уперше й повною мірою реалізував усі засади неокласичного стилю та положення свого маніфесту.

На "Ікара" Лифар мав грандіозні плани. Для створення декорацій і костюмів Grand Opéra запросила Сальвадора Далі. Іспанський художник захопився пропозицією співпраці. Втім ескізи, які виконав Далі, не задовольнили Лифаря: митець потрактував образ Ікара надмірно ексцентрично. За задумом художника, задню частину сцени мав прикрасити малюнок із тридцятьма мотоциклістами в русі. Сам Ікар, згідно з баченням Далі, мав бути голим; на його голові мав бути убір у формі великої булки, а над чолом – закріплена на дроті муха. На переконання Лифаря та директора опери Жака Руше, такий креатив не створював належної атмосфери і вносив недоречний комізм. 

Щоб художньо оформити виставу, запросили Поля Ларта. Він запропонував класичний сценічний костюм: в Ікара були біла туніка, головний убір, а також крила. Їх виготовив брат Сержа – Леонід Михайлович Лифар (1906–1982).

"Ікар" – це ритмопластичний монобалет, сюїта красивих поз та рухів. Сергій Лифар був на сцені сам – танцював без партнерки та кордебалету. Музичний супровід теж був лаконічним. Оркестр замінили ударними установками – барабаном, литаврами та бубном, які відбивали особливий ритм. Ідея такого озвучення належала самому Лифарю. Щоб інструментувати ритми, він звернувся по допомогу до відомого французького композитора Артюра Онеґґера.

"Ікар" став найвищим досягненням у творчому хореографічному доробку Сергія Лифаря. Ця постановка є стилізованим під античність автопортретом самого Сержа, який пройшов шлях від учнівства до висот майстерности, від танцівника кордебалету до зірки балетного мистецтва, від невідомости до всесвітньої слави.

Оригінальний бубон з автографами Онеґґера та самого Лифаря теж належить до зібрання Національного музею історії України.