Діти у стояку

"Хата-ґражда" — традиційна гуцульська садиба із закритим подвір’ям. Її звели 1858 року й належала вона родині Харуків, які жили в хаті до середини XX століття. А 1963-го режисер Сергій Параджанов знімав там легендарну стрічку "Тіні забутих предків". Лише через три десятиліття, відреставрувавши, у будівлі відкрили музей. Нині "Хатою-ґраждою" опікується Василина Зеленчук.

— Проводячи екскурсію в музеї, завжди запитую відвідувачів, для чого такий пристрій гуцули придумали. Всякі відповіді чула, та найпопулярніша — туалет, — сміється жінка. — Спершу дивувалась, а потім зрозуміла, що люди на правильному шляху в пошуках відповіді. Це — стояк. Або як кажуть зараз — ходулі для дітей.

Стояк належав Парасці Харук1862–1964, прабабі Василя Зеленчука, чоловіка музейниці. Вона була сучасницею Івана Франка, Михайла Коцюбинського, Володимира Гнатюка та Гната Хоткевича, часто приймала їх у себе влітку на відпочинок, ділилась набутками Гуцульщини.

— Традиційно, у гуцулів все падало на плечі жінки. Дім, худоба, сіно, побут, діти. А дітей завжди було багато. Пригадати лиш "Тіні забутих предків" Коцюбинського: в сім’ї Палійчуків Іванко був 19 дитиною, передостанньою. Господиня сеї хати, Параска, народила 13, хоч до повноліття дожило семеро. У Криворівні є родина, в якій народилось 24 дитини та лиш семеро діток вижили. Їх кликали Микулині. Помирало багато — при народженні, через важкі умови життя та недогляд, а ще й лікарів не було. Виживали найсильніші та найздоровіші. «Бог дав — Бог взяв, а в покоях "грушка"»“Грушка” – традиційне прощання з померлим, коли водночас і оплакували небіжчика, і молодь справляла забави та ігри — так казала Параска Харук. Головне, щоб небіжчик був охрещеним. А за дітьми сильно й не плакали, бо знали, що народять іще, — ділиться нині пані Василина.

Гуцулки зазвичай народжували рік за роком, якщо здоров’я й вік дозволяли. Новонародженим імена обирав священник. Давав традиційні — Параска, Марічка, Іванко, Миколка. Жінка пригадує, що у Криворівні був священник Олексій Волянський, який безбатченкам давав незвичні на тоді імена — Олександра, Мотрона, Гафія, Теодор, Олександр, Гаврило. Так карав жінку за гріх.

Жодних обрядів при народженні чи хрестинах не було. Обирали лише хрещених батьків, які у випадку смерти батьків опікувались дитиною. Могли ще у трембіти сповістити батька, якщо він у той момент працював на полонині чи в лісі. А за кілька днів після пологів жінка поверталась до роботи.

— Треба було до хліва, до городу. Наймолодше у колисці, а старшеньке клали у стояк, ще старше дитя за ніжку прив’язувала ґаздиня до лави. А сама йшла до роботи на дві-три години. Те дитя, що в стояку, — стояло-стояло, торкнулось до кришечки і поїхало. Так дитина вчилась ходити. Звісно, там же справляла нужду, тож частково відвідувачі музею праві, — сміється Василина Зеленчук. — Таке дитинство було не надто гуманним, якщо порівнювати з сьогоденням. Та прабабця Параска казала, що так дитя було бодай у якійсь безпеці: "В вогні не згорить, у воді не втоне, гадина не вкусить. Бо, буває, полундаєЗагубиться влітку в траві, змія вжалить й згине. А в стояку ще й ходити навчиться".

Стояки вигадали понад століття тому. Тоді різьбярство на Покутті та Гуцульщині процвітало — ледь не в кожній хаті був свій майстер. Виготовляли з тієї деревини, яка була напохваті. Рідко використовували цінні, тверді породи дерева, тож стояки часто ламались. Може й тому їх не так багато збереглося до наших днів.

Пристосування було двох видів. Перший — широка конструкція на чотирьох ніжках, із покришкою, у центрі якої — круглий отвір, туди й ставили дитину. Покришка закріплена на двох паралельних планках і могла ковзати по них. Другий — подібний до ослінчика з отвором. Такі використовували для дітей до року, і в них можна було лише стояти.

Ще до середини ХХ століття дитинства як такого не було, каже Василина Зеленчук. Тільки дитина навчалась ходити — одразу бралась до роботи. Молодших гляділи старші діти, решту часу порались у господі або допомагали старшим у полі чи з худобою. Дітей виховували в "огрозі", тобто привчали до дисципліни.

— Прабабця розказувала, що коли приходили гості, то діти навіть не сміли заходити до світочної хатиСвітлиці. Не мали права заважати дорослим, просити чогось чи говорити. Боже упаси, дитина починала капризувати при гостях. Дітей не брали на весілля чи празники. Іграшок теж не було. Навіть у своєму дитинстві не пам’ятаю. Що вже про смаколики казати. Мій чоловік пригадував, як його дід, поки працював у дарабахЛісосплав, міг принести кілька цукерок-подушечок, загорнутих у папір. А раз мама продала на базарі телицю і купила пригиснеПодарунок — торбу томатів. Я як попробувала, то таке недобре мені було, що проковтнути не могла.

Щодо освіти — гуцули боялись давати дітей в школи. Перші були польськими, вже потім відкривали українські. Найчастіше діти закінчували початкову школу та бралися до праці. І лише всередині ХХ століття освіта стала обов’язковою. Для дівчат доросле життя починалося із заміжжя — приблизно в 14 років. Хлопці одружувались пізніше, бо багато працювали. І, звісно, ніхто нікого не питав — шлюб був економічним явищем.