Берестяна грамота зі Звенигорода, якій майже тисяча років

Берестом називають верхній шар березової кори. Саме його використовували тисячу років тому як матеріал для писання. Звідси й походить назва – берестяні грамоти.

Такі документи відрізняються за змістом. На корі відображено тодішні ділові відносини, або ж приватні справи, або ж любовні повідомлення. Також на берестах вчилися письма, малювали.

Щоб продряпувати текст, використовували спеціальні металеві чи кістяні загострені писала. Грамоти писали не офіційною книжною мовою, а народною. Завдяки цьому можна скласти уявлення, як розмовляли пересічні русичі тисячоліття тому.

На території колишньої Руси відкрили понад 1200 таких артефактів. Майже всі – на теперішніх землях Росії. Зокрема, 1100 грамот знайшли в Новгороді. Тамтешнім зразкам писемности пощастило – запорукою збереження документів були болотяні ґрунти, які надійно консервували матеріал.

Кілька берестяних сувоїв знаходили в Києві. У місті Буськ, що на Львівщині, відшукали березовий аркуш із писалом. Утім на жодній із цих знахідок не було письма. Іще одна з грамот походить, ймовірно, з Чернігова. Її виявили в Новгороді, вона відома за номером № 1004. Утім прямих доказів берестяної епістолярної традиції на землях сучасної України тривалий час не знаходили.

Уявлення про берестяну "географію" змінилися під час розкопок у 1988–1989 роках у Звенигороді, неподалік Львова. Археологам під керівництвом Ігоря Свєшнікова вдалося знайти три грамоти.

Два артефакти збереглися лише фрагментарно. Найбільше ж уваги привернула грамота № 2. Це єдиний берестяний документ на території усієї Південної та Південно-Західної Руси, текст якого зберігся цілком.

Звенигородську грамоту № 2 відкрив учасник експедиції Мирослав Ших, учитель Львівської середньої школи № 4. Пан Ших натрапив на документ 28 липня 1989 року під час розкопок на території північно-східного пригорода літописного міста. Артефакт лежав у підсипці долівки господарської споруди, зведеної на місці раніше зруйнованої. Згодом експертизи встановили, що грамота датована 1110–1137 роками.

Того ж дня щільно скручений сувій розгортали в окропі з додаванням гліцерину, пригадував заступник начальника експедиції Володимир Чорновус. А після цього швидко помістили поміж двох шиб, які довелося вибити в місцевій школі. Наступного дня, коли грамота вирівнялася і підсохла, на шматку берести розмірами 6,5 на 30 сантиметрів у п’ять рядків розвиднівся кириличний текст:

Згідно з висновками істориків і мовознавців, текст варто перекладати так: "Від Говінової до Ніженця. Дай шістдесят кун лодійних. Казав Говін, йдучи на суд [Божий], а піп писав. А дай Луці. Якщо не віддаси, то я у князя візьму отрока й швидкоабо разом із ним. – Ред. приїду, а це в більше тобі обійдеться".

Віднайдена грамота була листом, який склала пані Говінова, найімовірніше, вдова Говіна, або, можливо, його дочка. Жінка вимагала в Ніженця виплатити борг у сумі 60 кун лодійних – за лодію або за послугу перевезення лодіями, тобто човнами. Так перед смертю сказав сам Говін, що й записав піп. Отже, археологам вдалося знайти документ, котрий відображає зміст одного із найдавніших заповітів Княжої доби. Лука, можливо, був посланцем, що мав діяти від імені авторки. Цілком ймовірно, що він міг бути спадкоємцем покійного чи навіть фінансовим партнером, якого добре знав і сам адресат.

Цікавий момент: борг, що мусив виплатити Ніженець, тотожний сумі з 79-ї статті Просторової редакції "Руської Правди". Оскільки боржник мав зобов’язання перед покійним, але не хотів його виконувати, вдова погрожувала взяти з собою князівського отрока. Саме це й могло б обійтися Ніженцю значно дорожче: згідно з 74-ю статтею, його послуги були платними.

Звідки ж надсилали цього листа? Очевидно, учасники суперечки підпорядковувалися одному князю. У ті роки Звенигородська земля перебувала у власності князя Володаря Ростиславовича. Його осідком до самої смерти, до 1124 року, був Перемишль. І лише після його смерті, у тому ж таки році, його син Володимирко перебрався до Звенигорода. Отже, листа надіслали із Перемишльської землі орієнтовно між 1110 і 1124 роками.

Згідно із припущеннями мовознавців, писцем міг бути виходець із Полісся чи Північної Волині. Такий висновок можна зробити з мови написання тексту. Звенигородський зразок відрізняється від північних артефактів. У першій половині ХІІ століття мова новгородців і перемишльців уже мала деякі відмінності.

Звенигородська берестяна грамота № 2 – унікальна писемна пам’ятка. Вона відображає відразу кілька пластів життєдіяльности населення першої половини ХІІ століття. Зокрема, економічно-правові відносини, особливості передсмертних приготувань – складання заповіту, інформування щодо боргових зобов’язань тощо. Найбільше ж значення вона має для студій із палеографії та мовознавства.

Оригінали Звенигородських берестяних грамот зберігаються в Центральному державному історичному архіві України у Львові.