Автограф Симона Петлюри з вітального листа до Миколи Лисенка 1903 року

З нагоди творчого ювілею Миколі Лисенку написала українська громада Кубані. Один з листів — від співаків Ставропольського хору, який організував диригент Олександр Кошиць, учень Миколи Лисенка. Упродовж 1902—1904 років він викладав у Ставропольській жіночій гімназії, за рекомендацією Лисенка, збирав український пісенний фольклор по кубанських станицях. 15 грудня 1903 року влаштував на честь ювілею композитора концерт. Утім в роботі Кошиця побачили небезпечне для регіону "українофільство". Коли диригент вирушив до Києва власноруч відвозити вітальний лист Лисенкові, місцевий протоієрей йому дорікнув: "Поїхав шанувати українського сепаратиста і ворога Росії". Через тиск українофобського духовенства Олександр Кошиць вимушений був покинути Кубань.

Подібна ситуація трапилась із Симоном Петлюрою. Року 1901 його вигнали з останнього курсу Полтавської духовної семінарії: студентський хор під орудою Петлюри виконав заборонену російською цензурою кантату Миколи Лисенка "Б’ють пороги".

Петлюра був тоді активним учасником українського студентського життя, диригував хором, любив співати. Сучасники згадували, що найчастіше виконував романс Миколи Лисенка "Не забудь юних днів".

<p>Симон Петлюра, початок 1900-х років</p>

Дізнавшись, що в Полтаву приїздить улюблений композитор, запросив Миколу Лисенка на концерт семінарського хору. На захід увірвався ректор семінарії, звинуватив композитора в "мазепинской интриге" і "развращении юношества". Петлюра отримав "вовчий білет", що ускладнював подальше влаштування у закладах імперії. Так, Лисенко доклався до того, що Петлюра опинився в політиці.

Спочатку давав приватні уроки історії дітям з русифікованих полтавських родин. Перекладав на російську мову повість Івана Франка "Перехресні стежки", хотів відкрити очі росіянам на українську культуру. Брав участь у студентських страйках, лобіюючи запровадження до російської системи освіти українознавчих предметів. За свій український активізм потрапив у розшук російської жандармерії, тож 1902 року переїхав на Кубань.

Тут продовжив українську революційну діяльність. Досліджував в архівах історію українського козацтва, був співтворцем осередку Революційної української партії на Кубані "Чорноморська вільна громада". Не раз опинявся під російським арештом (завдяки чому у кубанських архівах збереглись його рукописні показання зі слідчих справ).

На тлі активної суспільно-політичної діяльності Симон Петлюра залишався культурником. Писав до львівського "Літературно-наукового вістника" культурологічні огляди: про встановлення у Катеринодарі бюстів Тарасові Шевченку, про фольклорні експедиції Кубанню Олександра Кошиця, про гастролі в Катеринодарі театру Степана Глазуненка. А ще, як зазначав його біограф Василь Іванис, "годинами в городчику слухав співи станичної молоді". Тішився, що українська молодь на Кубані береже національну пісенну традицію.

— То ми, очевидно, не пропадемо — казав Петлюра "батькові українського самостійництва" на Кубані Кузьмі Безкровному, — коли на такій Кубані, до якої вживає Петербург найбільших русифікаторських засобів, ще досі цілковито панує українська пісня!

Творчий ювілей Миколи Лисенка, який у грудні 1903 року відзначало світове українство, Симон Петлюра оминути не міг. Він вважав, що Лисенко зробив значущий внесок у національне пробудження українців та популяризацію української пісні у світі. Напевно, саме Петлюра спонукав українську громаду Катеринодара укласти вітального листа композиторові, і, ймовірно, виступив автором тексту.

"Ти прилучив до всесвітньої музики нову оригінальну пишну галузу — національну українську музику і тим визволив від загину одну з засад нашої національної культури", — йдеться у листі. У тексті вітання вгадується стиль Симона Петлюри, деякі висловлені у ньому думки перегукуються із тезами пізнішої статті "Пам’яті М. Лисенка", яку майбутній головнокомандувач написав як редактор журналу "Украинская жизнь" у Москві 1912 року, з нагоди смерті композитора.

Тут же міститься, ймовірно, перший із зафіксованих на публічному документі підпис Симона Петлюри. Такий, яким ми його знаємо з пізніших листів і розпоряджень Головного Отамана і Голови Директорії Української Народної Республіки.

Серед 63-х підписантів вітального листа, який уперше експонували упродовж з 23 до 31 травня 2023 року в Музеї видатних діячів української культури, цінними є підписи й інших чільних українських діячів Кубані: Кузьми Безкровного, Степана Ерастова, Володимира Скидана, Миколи Рябовола, Степана Манжули, Івана Ротаря, Прокопа Понятенка, Михайла Поночовного, Степана Глазуненка.