Історія Києво-Могилянки | Максим Яременко

– Пане Максиме, доброго дня! Коли ми говоримо про колегіум, заснований у 1632 році, тобто колегіум на момент свого створення і в часі перших років, – це була винятково справа Церкви?

– Коли ми говоримо про Петра Могилу, то, очевидно, реформування колегіуму слід розглядати в контексті його інших реформ, про що забувають. А це ієрарх нового покоління, ієрарх покоління, яке з'явилося загалом у Європі і серед католиків, і в протестанській церкві в добу конфесійного протистояння, конфесіоналізації, конфесійного будівництва – всього того, що було спровоковано Реформацією. Новий, дієвий, добре освічений, стратегічно мислячий ієрарх – це породження другої половини XVI і XVII століття.

Портрет митрополита Петра Могили (1596-1647)

– Але Петро Могила відрізнявся від Йова БорецькогоЙов Борецький (1560 – 1631) — український православний церковний діяч, полеміст, письменник. Митрополит Київський, Галицький і всієї Руси у 1620–1631 роках. Ректор Львівської братської школи, перший ректор Київської братської школи. Духовний та політичний наставник Петра Могили. Опонент унійної церкви..

– Більшою радикальністю своїх дій, зокрема в освіті. Але якщо загалом, то йдеться про намагання вивищити Православну церкву, відповісти на всі закиди опонентів – це все помічаємо ще в часи Йова Борецького. Йдеться про перші кроки на шляху кодифікації віри, творення своєї духовности. 

Наприклад, те, що стосується культів святих. Про печерських святих, про те, що підтверджує нашу давність, нашу не другорядність, а першорядність, невипадковість, починають говорити ще до Петра Могили. А він це тільки розвиває, кодифікує. 

Петра Могилу називають першим архітектором. Та він не був архітектором церковних споруд, відновлюючи їх, він їх радше руйнував з археологічної точки зору. Але на карті Києва з’являлися живі символи того, що тут традиція дуже давня. Не просто давня, а традиція, яка починається від Андрія Первозваного. 

Братський монастир, при якому існував колегіум, зрозуміло, був не давнім, щойно створеним. Але йому було передано церкву Воздвиження Хреста Господнього, яку значно пізніше перейменовано на Андріївську церкву. Вважали, що церква Воздвиження Хреста була на тому місці, де Андрій Первозваний поставив свій хрест. Це було підкресленням апостольськості Церкви і традиції. Андрія взагалі православні інтелектуали проголошували важливішим за апостола Петра, важливішим за Католицьку церкву. І таким чином Братський монастир, володіючи цією церквою, нав’язував давнішу свою історію. 

– Тривкість свого існування.

– Звичайно, в тих реформах, які проводив Петро Могила, важлива була й освітня складова. Це не означало, що колегіум створювався винятково для духовенства чи для дітей духовенства, але це було однією з першочергових потреб. Не дивно, що пізніше з’явилися і в самій академії репліки, що головний патрон і протектор цього навчального закладу – це Київський митрополит. Це увійшло в практику аж до реформування академії у XIX столітті. І потім, коли була Духовна академія, так само Київський митрополит тримав руку на пульсі життя. 

Але те, що це задумувалося як один з кроків церковних реформ, не означає, що це відлунювало тільки в церковній сфері. Нам треба пригадати, що релігія була тоді не просто вкрай важливою, – релігійна ідентичність інколи заміняла національну, етнічну ідентичність. Тобто на релігійному тісті базувалося…

– Я православний – я українець.

– На той час так ще можна було сказати, бо дуже швидко і унійна церква почала наголошувати на своїй руськості. Тож з'явилося дві моделі бути українцем – унійна Русь і православна. Принаймні це відрізняло від поляків-католиків. Це був важливий наголос. 

Треба пам'ятати, що в той час вся культура була релігійною. Століттям пізніше цей секулярний простір з'явиться і буде розширюватися. Нічого дивного немає, що це відбувалося в рамках церковних реформ, але відлунювало у всіх сферах життя.

– А наскільки Києво-Могилянський колегіум був явищем феноменальним, винятковим і першим? Бо часто ми говоримо про Острозьку академію.

– А все залежить від контекстів. Якщо ми оберемо контекст Києва, то колегіум унікальний і важливий. У Києві до створення в 1615 році Братської школи ніколи не було інституційної освіти. Інституційна освіта – це коли маємо на увазі заклад, в якому є люди, котрі спеціально навчають, і це відбувається не вряди-годи. Бо навчали письменні люди в монастирях: приходить хтось і каже – я хочу вчитися, то я тебе навчу того, що вмію. 

А так, щоб були спеціальні люди, спеціальний заклад, у спеціальному місці в контексті київської історії, – це унікально. В контексті Православної церкви теж унікально, бо це було пересаджування на православний ґрунт моделі гуманістичної школи, поширеної в протестанському і католицькому світі. Ба більше, це нагадувало єзуїтську модель колегіуму. 

У межах освітнього простору Речі Посполитої – не унікально. До козацької революції середини XVII століття на українських теренах було 15 єзуїтських колегіумів, не кажучи вже про те, що були інші протестантські школи, які то спалахували, то затухали. 

Мабуть, не варто заторкувати тему Острозької школи. Хоча б тому, що про неї майже нічого не відомо. Нічого там навчали, ні хто був вихованцем. Навіть якщо зараз добрих істориків попросити назвати десяток вихованців Острозької школи, вони не зможуть їх назвати. Бо це невідомо. Ба більше, останні дослідження мого колеги Ігоря Тесленка показують, що ця школа була на території замку, тобто на закритій території, під охороною, куди будь-хто зайти не міг. Це дуже дивна школа. Очевидно, вона була тільки для якихось клієнтів князів Острозьких. 

Але вона стимулювала, як вважають, появу школи у Львові. А Львівська братська школа потім стала моделлю для всіх інших шкіл, зокрема для Київської братської школи.

– А як київське православне духовенство припасувало модель освіти, характерну для католицьких чи протестантських країн? Це ж, очевидно, не простий шлях.

– Мабуть, не даремно свою школу Могила створив, ще будучи архимандритом лаврським, у Лаврі. Я коротко нагадаю: у 1615 році в Києві існувала братська школа на Подолі. А в 1631 році в себе, в Лаврі, за цією єзуїтською моделлю відкрив школу Могила. Те, що потім виник колегіум, це не пафосна подія – возз'єднання двох шкіл. Це компроміс після конфлікту. Тому що кияни, консервативне духовенство і вище в тому числі, козацтво, міщанство сприйняло цю школу дуже критично. 

Хоча тут треба розібратись, де типовий для того часу для всієї Європи елемент освітньої конкуренції. Бо якщо в якомусь європейському місті існували дві школи, обидві католицькі, вони все одно конкурували між собою. А де закид, що це щось незрозуміле для традиційного консервативного духівництва? 

Але, з іншого боку, не одне десятиліття руська, українська, молодь вже вчилася в таких самих школах на території Речі Посполитої. Тому це не була аж така новина. Звичайно, що для людини тогочасної, яка хоче робити кар'єру і це пов'язано з освітою, та освіта, яка давалася в братській школі, наприклад, львівській, не була достатньою. Тож тут тиск часу і конкуренції відіграв свою роль. Але спочатку це було сприйнято критично тут, у Києві.

– І якими на цьому тлі були перші роки діяльність колегіуму? Постає питання викладачів, а також, сучасними словами, – рекрутингу студентів. Очевидно, що старт мав бути важким.

– Це надзвичайно цікаве запитання, на яке не можна вповні відповісти. Ми, на жаль, дуже мало знаємо про цей час. Навчання було безкоштовним, як і в єзуїтів, до речі. Альбомів вихованців, таких, як були в західноєвропейських університетах, не створювали. Ми маємо тільки принагідні згадки про різні імена. Навчалися діти місцевої шляхти, козацтва, духівництва. 

Скільки їх було? Перша статистика – спеціальна, певна, де перераховано студентів, – це аж 1727 рік.

– Майже за 100 років.

Портрет Теофана Прокоповича (1681-1736)

– Знаємо, що була яскрава плеяда з огляду на друге і третє пост-Могилине покоління – його “дітей” і “внуків”. Це яскраві постаті, як-от Теофан ПрокоповичТеофан Прокопович (1681 – 1736) – богослов, автор праць з фізики, філософії, математики, астрономії, логіки. Ідеолог реформ Петра І. Був ректором Київської академії. Архієпископ Псковсько-Великолуцький та Нарвський у 1718–1725 роках і Великоновгородський у 1725–1736 роках., Варлаам Ясинський чи Стефан Яворський – всі, хто навчалися в колегіумі в середині і в другій половині XVII століття. Тобто свою роль школа виконувала.

– Але можемо говорити конкретніше про систему навчання. Яким воно було, скільки років вчилися, чого вчили, якою мовою?

– Якщо дуже спрощено, то починалося все від граматичних класів чи шкіл, які тривали три-чотири роки. Це типова модель єзуїтської чи, ширше, гуманістичної школи. За ці роки мусили опанувати латинську мову так, щоб далі все навчання було латинською. Нагадаю, латинська мова – це мова тогочасної освіченої Європи. Нові європейські мови ще не спиналися так потужно, як у XVIII столітті. 

Потім був клас піїтики і риторики. Кожна тогочасна освічена людина мусила написати віршик. Інколи навіть смішно, бо дехто знаходить такі віршики і говорить про українську поезію чи перлини цієї поезії. Насправді часто це є просто свідченням, ілюстрацією доброго опанування шкільної програми. А риторика – це красномовство, річ, важлива ще від античності, зокрема у політичному житті. Риторика вчила говорити добре, правильно з різних нагод – на весіллі, похороні, в Сеймі й інших ситуаціях. 

Далі поволі з'являються курси вищого рівня: філософія – під кінець 1640-х років, у 1690-ті – теологічний курс. 

Якби ми спробували порівняти із західноєвропейськими університетами, де була класична модель: чотири факультети – філософський, теологічний, юридичний, медичний, то академія мала два з них – філософський і теологічний. Але в рамках цих курсів, цього кістяка, давали абсолютно різні знання. 

Хочу нагадати, що природничі науки з'явилися в XVII столітті і в тогочасних європейських університетах їм місця не знайшлося. Тогочасні європейські навчальні заклади визнавали науки, які передаються через книжку, а не через експеримент. В тому числі й медицина – читаєш трактати попередників і це знання передаєш. Власне тому перші академії наук з'явилися у XVII столітті. Вони єднали дослідників, яким не було місця в університетах. 

Але в рамках гуманістичних курсів вивчали різні премудрості. І теорему Піфагора, і тогочасні медичні уявлення про будову організму людину, про причини хвороб, про те, чому йде сніг. Не банально – мовляв, так Бог послав, а пояснюючи про переміщення повітряних мас і так далі. Кістяк був стандартним, але що буде в цьому кістяку, залежало часом від кожного конкретного професора.

Теофан Прокопович і його курси початку XVIII століття – там все добре, там є теорема Піфагора, геометричні фігури, їхнє малювання, і формули, і теорема Фалеса – там усе вивчали. 

І, звичайно, мови. Латинська – основна. Це був квиток для тогочасної людини в достойне товариство освічених людей. І мова як квиток відіграє цю роль ще дуже довго, до XVIII століття включно. Ти не міг посісти важливої посади без знання латини. В уряді, чи навіть якби ти хотів бути настоятелем монастиря, то навряд чи тебе міг затвердити патрон, в чиїх володіннях функціонував монастир (якщо це серйозний монастир), якби ти був людиною, недостойною з освітньої точки зору. Навіть якби тебе затвердили, ти не входив би до середовища його слуг. 

Знання латинської мови дозволяло молоді потім мандрувати, робити освітні виїзди будь-куди в Європі. Латина була перепусткою, як зараз англійська. Польська мова була, це зрозуміло. Руська мова – з часом.

Згодом, коли у Києві реагували на європейські тренди в освіті, а освіта на очах радикально змінювалася в усій Європі впродовж XVII-XVIII століть, вона поволі секуляризувалася, з'явилися нові предмети. Одна з перших ластівок цих змін – поява в навчальній програмі нових мов. Уже в XVIII столітті в академії з'являється німецька мова, в середині XVIII століття – французька, найпізніше – російська мова.

Панегірик, присвячений Богдану Хмельницькому та Івану Виговському, доданий до реєстру Війська Запорозького 1649 р.

– Мені згадується загальновідома річ, коли спудеї Могилянки вітають, співають чи пишуть панегірики Хмельницькому. Згадуються й інші епізоди пізнішого часу, коли вихованці або викладчі Києво-Могилянської академії інкорпоруються, творять інші політичні організми. Наскільки академія, а ми говоримо про релігійно-церковну річ, була під впливом кон’юнктури? Військо Запорозьке чи інші структури – наскільки вони зацікавилися академією як інструментом?

– Дуже цікаве і непросте питання. Бо якщо подивитися, не занурюючись загально, ми побачимо, що студенти Хмельницькому складають проповіді, якимось магнатам, патронам. Полковникам пишуть панегірики. Коли за Мазепи в Батурині збирається старшинська рада, туди обов'язково їде професор, розважає їх проповідями абощо. Складається враження, що це структура, яка є вмонтована, під каблуком. Якщо академія щось хоче, принаймні до XVIII століття (бо після Мазепи з гетьманами було складніше), вона завжди звертається до Мазепи. І це такі формули ввічливості, які сучасна непосвячена людина може трактувати як підлабузництво, підлизування.

– Або, з іншого боку, – зраду, як Стефан Яворський.

– Тут питання, хто тут кінь, а хто тут віз. Подивіться на речі, які пишуть про Мазепу і культуру. Якщо вдуматись, на дуже смішні трактування натрапите: Мазепа відновлює Софію Київську. Мазепа – це той, хто ходить і показує – де ми якого святого напишемо. Він дивиться, порівнює різні архітектурні зразки і каже: це буде така архітектура, це буде така. Якщо вдуматися, звучить дуже дивно. Невже Мазепі не було чим займатися й він такі речі робив?

Справа в тім, і це ми добре бачимо й щодо Богдана Хмельницького, що, попри позірну залежність, є підстави сподіватися чи твердити, що могилянське середовище використовувало вплив неформальний, причому дуже швидко цього навчилося. Що більше було вихованців, то більше розросталася мережа. А могилянці, їхнє середовище потім потрапляли в різні краї – хтось був у Лондоні, хтось у Стамбулі, хтось у Пекіні, Москві, Петербурзі. Крім Теофана Прокоповича, який чомусь мав конфлікт з киянами (звично кажуть, що це на теологічному ґрунті), ми не знаємо конфліктів у могилянському середовищі. 

В самій академії через те, що були конгрегації, були різні практики, студентів потім привчали. От ми зараз в університетах бачимо різні рухи, щоб формувати спільноти випускників, які будуть допомагати. Це було дуже добре налагоджено в Могилянці. Потім могилянці, що були в Петербурзі, Москві, ще десь, допомагали академії виходити з різних скрутних ситуацій. 

Пригадаймо, що писав Плохій про Хмельницького: хто нашіптував Хмельницькому, що треба робити те й те? Хто його проводив через руїни Золотих воріт, натякаючи йому, що він щось більше, ніж просто козацький гетьман чи гетьман спільноти Війська Запорозького? 

Напозір академія ніби вмонтована як щось таке залежне, щось, що обслуговує політичні структури. Але насправді академія, очевидно, добре вміє це використовувати через неформальні впливи.

– А на що їй впливати? Якщо звузити хронологію – наприклад, друга половина XVII століття?

– Друга половина XVII століття – поганий час. Це те, що історики називають Руїною. Ми не знаємо, чи взагалі академія в 1660-ті роки функціонувала. Київ, зокрема Поділ, горить кілька разів. Чи фізично там є якесь навчання? 

Але добрий приклад – Виговський і Гадяцький договірГадяцький договір між Річчю Посполитою і Гетьманщиною уклали 1658 року з ініціативи гетьмана Івана Виговського. Він передбачав, що Гетьманщина увійде до складу Речі Посполитої під назвою "Велике князівство Руське" як третій рівноправний член двосторонньої унії Польщі і Великого князівства Литовського. Однак реалізувати це не вдалося.. В ньому несподівано з’являється пункт про те, що колегіум треба перетворити на університет, що він має мати такі ж права, як краківський Ягеллонський університет. Ба більше – на території козацької юрисдикції має бути створений ще один навчальний заклад. Вважають, і це добре показала Наталя Яковенко, що це не з козацької голови з'явилася така думка.

– Від Юрія Немирича, очевидно.

– Навіть не від Немирича, а від Лазаря БарановичаЛазар Баранович (1620 – 1693) – архієпископ Руської православної церкви. З початку 1640-х рр. Ректор та викладач Києво-Могилянської колегії. Його учнем у колегії був Іван Мазепа.. Причому могилянці лобіювали свої інтереси через різні можливості. І через те, що десь хтось був земляком когось з козацького середовища. І через колишніх вихованців, яким колишні професори казали, що це треба зробити. А далі цей пункт залишається аж до Дорошенка. Він у козацьких вимогах є вже без лобіювання. Це був спосіб допомагати тій же політичній еліті трошки вирости у своїх бажаннях. Тож був і такий вплив. 

Я вже не кажу про асболютно зрозумілу річ: навчальний заклад – це освітня інституція. Там мають здобувати освіту, і якщо (я завжди люблю цей приклад наводити – 1663 рік) є договір з Москвою, під ним стоять імена козацьких старшин, понад сотні. Лише чверть із них уміє власноруч поставити підпис. Уявити собі, що через 100 років, у XVIII столітті, старшина такого рівня не те що неписьменна, а неосвічена, ми не можемо. Тобто це теж вплив. 

Інша штука – через філософські доктрини, через теологічні – те, що вивчалося в академії. В академії праці європейських мислителів були в бібліотеці, в навчальній програмі. Ще в XVI столітті європейських мислителів турбувала така думка: от влада – від Бога, це річ, божественно встановлена, а чи піддані мають право повставати проти влади? Це ж божественна інституція. От мислителі починали думати: а якщо влада узурпована, то гаразд, напевно, можна відступитись.

Такі речі проговорювали в академії. Я не знаю, чи міг би Мазепа, наприклад, повстати проти Петра І, якби він не знав, що можна повставати, що це не є гріхом абощо. 

Пилип Орлик – вихованець академії. Навчання тут його потім вело, і в його поглядах зокрема. Тож вплив, як звичайно, має бути через освіту, коли молоді тут щось закладають в голову, а воно потім вистрілює під час політичної кар'єри. Таке було.

– Наскільки Києво-Могилянська академія стояла на сторожі українських інтересів?

– Питання пов'язане з тим, наскільки могилянці будували Російську імперію. 

– І чому вони не будували українського світу. Чи український світ і Російська імперія – це речі протилежні? Чи це був симбіоз, синергія?

– Всі питання, які ви ставите, дуже складні. І на них важко відповідати, тому що Києво-Могилянська академія народилася в рамках Речі Посполитої – і пережила її. Її найбільший спалах – функціонування за Гетьманщини – і вона пережила Гетьманщину. Потім вже у зміненій епостасі, як Київська духовна академія – єдина вища богословська школа в українських губерніях, – вона пережила Російську імперію. Навіть на цьому прикладі ми бачимо, як світ міняється глобально, геополітично. І в різний час не можна генералізувати і узагальнювати. 

Але. Ні в кого не викликає сумніву те, що могилянці будували Російську імперію і дуже добре до цього доклалися. Особливо на початках формування імперії в ідеологічній і церковній сферах. Вплив інтелектуальний, церковний був значно раніше – на десятиліття, ніж вихованців козацької старшини.

Питання – як це трактують. Частина намагається від цього відректися. Українські діячі, активні учасники українського руху, особливо коли він політизувався наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття, – та ж Леся Українка, той же Іван Франко, потім Михайло Грушевський, – вони це використовували, не відкидали, але наводили як приклад того, як не треба чинити. Однак питання в тому, що було в головах могилянських професорів, які долучалися до цього. Як вони сприймали Російську імперію, яке вони місце для України там бачили. 

Коли йдеться про вплив у церковній сфері, то принаймні наприкінці XVII – на початку XVIII століття є підстави говорити, що на церковні структури, на життя церковне в деяких російських теренах (Сибір і так далі) українські ієрархи дивилися як на щось дике, і це, звичайно, обов’язок кожного пастора це питання порушити. 

Якщо дивитися на сферу політичну, то, очевидно, українці, які будували цю імперію, вбачали особливе місце в ній – своє, українське. Це ми потім бачимо і на бажанні козацької старшини, і в тому, що історики називають малоросійською ідентичністю. Мовляв, ми не проти Російської імперії, але ми хочемо показати, що ми тут особливе місце посідаємо. Церковні інтелектуали показували – ну гаразд, Церква одна, велика, імперська, але пам'ятайте, що все почалось у Києві і на чолі всього стоїть Київ. В рамках великого підкреслення своєї значимості.

– А ми можемо говорити тут про ідейну експансію зі збереженням Києва як осередку?

– Так. Скажімо, Теофан Прокопович багато ідеологічних речей зробив, але також підкинув ідею загальноімперської батьківщини. Батьківщина – як щось спільне для всієї імперії. І імперія – це батьківщина не тільки росіян, а всіх. 

Титульна сторінка Синопсису (перше видання - 1674 рік)

Так само і Синопсис можна по-різному трактувати. Можна трактувати як текст, який нагадує, що про Україну (чи частину України) не варто забувати в рамках російської держави. Що це не остання територія, пам'ятайте, що звідси все пішло, з Києва все пішло, і що ми займаємо особливе місце в цьому просторі. Не йдеться про цих людей як тих, хто, як зараз, зрадники, які діють в інтересах Кремля, і Кремль хоче це все абсорбувати, щоб ця територія стала однією із провінцій. Ті люди мислили категоріями своєї вищості в рамках імперії. Є питання – чи могли діяти інакше, особливо після 1708-1709 років?

– Після Мазепи.

– Я наведу цікавий приклад. Стефан ЯворськийСтефан Яворський (1658 – 1722) – релігійний, політичний, культурний діяч. Єпископ Російської православної церкви, президент Синоду РПЦ, протектор Слов'яно-греко-латинської академії у Москві. Родом із Яворова (тепер Львівщина). – це один з тих, хто долучився до таврування Мазепи. А перед тим він Мазепу прославляв як професор Могилянки. А ви знаєте, що він до кінця життя, коли вже була створена Російська імперія, не палив, не викидав, а зберігав усі свої проповіді, в яких прославляв Мазепу? Тобто ми звикли, що після того як Мазепа перейшов на бік Карла ХІІ, його почали таврувати, почалися репресії, всі почали стирати сліди Мазепи і так далі. 

А Стефан Яворський, як один з тих, хто долучився до таврування, все своє життя зберігав проповіді ще з 1690-х років, коли він був в Україні, проповідував у Батурині, у яких він хвалив Мазепу. Про що це може свідчити? Чому він цього не викидав? Чи були ці люди двуликими Янусами вимушено? Напозір вони мусили діяти так. Інакше їх би спіткала дуже сумна доля. Але залишалися на якихось інших внутрішніх позиціях. 

Ну і є технічні речі: на початок XVIII століття колись велика Київська митрополія (яка охоплювала литовські, білоруські, українські землі, ті, які зараз у складі Польщі, – Підляшшя, Холмщина і так далі) стала зовсім маленькою – звузилася до однієї єпархії. Митрополія, яка складалася з різних єпархій, фактично сама стала єпархією. І є потужний навчальний заклад, є вихованці, і хай там не всі сотні хочуть робить церковну кар'єру, а лише десяток. Але не стати священником в селі, а справді церковну кар'єру. А що це – це обов'язково чернецтво і єпископський сан. Де вони можуть стати єпископами в Київській митрополії? Немає вакансій. Гаразд, є ще Переяслав, Чернігів (хоча там свій колегіум), Харків входить до Білгородської єпархії. Але не міняються постійно митрополити і єпископи. Вони прийняли чернецтво – вони хочуть кар'єри. Де вони можуть її робити? А тут розвивається, та ще й могилянцями, синодальна церква і є купа вакансій.

– Простір можливостей.

– Так. Це так само, як було в Радянському Союзі (хоча дуже натягнуте порівняння): партійну кар’єру можна було і в Києві зробити, але якщо ти хотів верхів, то все одно перебирався до Москви. Імперія, імперський центр завжди приманює, висмоктує. Талановиту, здібну у будь-якій сфері молодь приваблює центр. А в імперії центри завжди потужні. Є периферія, а є місце, де пульсує життя. Але те, що могилянці будували Російську імперію, – це так. 

Та я завжди говорю тим, кого це дуже тривожить, що завдяки цьому ми можемо заперечувати сучасні міти про те, що це тільки завдяки перебуванню в імперії, в російській чи радянській, українці змогли чогось досягти. Ми завжди можемо сказати: навпаки, це ви без нас не стали б імперією. 

А друге – ті, хто будують, мають законне право на те, щоб руйнувати. Українці будували – і українці були тими, хто розвалив російську імперію, а потім і радянську.

– А чи можемо говорити, що Києво-Могилянська академія була спрямова все ж таки на схід? Чи маємо західні вектори ресурсного впливу, інтелектуального? Бо Російська імперія і Гетьманщина – це цілком зрозумілий вектор, природний, гармонійній.

– Якщо йдеться про зміст, про сутність освіти, то – ні. Вона не була спрямована на схід, і взагалі важко зрозуміти, що таке спрямованість на схід на той час. Яскравий приклад – створення школи в Москві греками Ліхудами. Це те, що потім стало Московською слов’яно-греко-латинською академією. І могилянці там грали перші ролі. Так от, довго вважали, що це типова східна школа. Але останні дослідження показують, що в основі тієї школи, яку запровадили Ліхуди, – та сама єзуїтська модель.

– Через могилянців захід прийшов на схід?

– Може бути й так. Через зміст навчання, наповнення курсів це була європейська модель освіти. 

Якщо повертаємося до церковного життя в другій половині XVII століття, то в релігійній високій культурі Київської митрополії були речі, які потім стали догмами Римо-католицької церкви. Наприклад, церковні інтелектуали (і зрозуміло, що це вплив і абсорбація західного культурного, релігійного потоку) могилянці, наприклад, поділяли вчення про непорочне зачаття Діви Марії. Це те, що в ХІХ столітті стане догмою Католицької церкви, і це те, що відкидає Православна церква. Або вони відкидали епіклезу, тобто те, коли хліб і вино стають тілом і кров'ю під час літургії, трактували так, як це робили католики. А не так, як це робили православні. 

Це показує на конкретному рівні, яким був західний вплив. Але на виході (я дуже не люблю цього, бо пафосно звучить, але це не брехня) оці по-європейськи освічені люди робили кар'єру на сході. 

– Наскільки їхня проєвропейськість, чи західність, зустрічала розуміння на місцях? Бо тут завше цікаво було – ми маємо низку людей, вихідців з Могилянської академії, які прийшли і почали робити Російську імперію. Але ж там теж не була терра інкогніта, там теж була своя верства освічених, оцерковлених людей. Чи можемо бачити ці конфлікти? Як це відбувалося?

– Від найвищої влади російської держави був запит на добре освічених людей, ба більше, на тих, які розуміють потребу реформ російської держави. І першопочатково йшлося про реформи російських теренів, не усіх разом з прикордонними окраїнами. Звичайно, могилянці мали і добру освіту, і підтримували такі реформи. 

А як відбувалося технічно – дуже просто. Звичайно, конфлікти були. Не дуже любили в тій же церковній сфері тих, які понаехали, – могилянців-єпископів. Але яка була модель? Стефан Яворський, місцеблюститель патріаршого престолу впродовж двох десятків років, – це найголовніша в церковному житті людина в російській державі, хоча, звичайно, і від світської влади багато залежало. Хтось стає єпископом, приїжджає в абсолютно чужий край – от як Димитрій Туптало в Ростов. Його гнітить те, що він бачить. Він хоче щось робити, реформувати, він знає як – бо він приїхав з зовсім іншого світу, де це все зробив ще Петро Могила. А тут крім того, що він хоче, його ще й змушують державними указами, розпорядженнями. Він хоче щось робити, а як робити, коли нема однодумців? Ага, у мене був колись однокласник, однокурсник такий. 

І таке трапляється до середини XVIII століття, коли хтось пише до Київського митрополита – мовляв, мені треба доброго економа. Або: у мене є катедра, там треба штат – потребую доброго проповідника, пришли такого і такого. Ми звично трактуємо це як інтелектуальне визискування України – у нас такі сини, вони такі мудрі. 

Але згадаймо про те, що я казав: якщо ти хочеш кар'єру, тобі немає куди дітися, ти все одно мусиш кудись їхати. Політика формування мережі впливу була цілеспрямована. Коли у 1707 році помер Київський митрополит Варлаам Ясинський, то його в панегірику, в епітафії похвалили за те, що він скрізь могилянців порозпихав. Те, що ми вважаємо визискуванням, трактувалося як досягнення, що наші люди є скрізь. 

Отак в адміністративних церковних одиницях, єпархіях, вся еліта – єпископ, найголовніший штат, проповідник, екзаменатор, викладачі школи, яку єпископ створить за могилянською моделлю, – це все українці. І навіть в другій половині XVIII століття є фіксації очевидців, коли вони приїжджали в такі місця, де були центри цих єпископських катедр, вони не чули російської мови, вони чули українську.

– А чи можемо ми говорити про це в цифрах? Ви кажете, вся еліта церковна. А скільки їх було?

– Ще на початку ХХ століття Костянтин Харлампович написав книгу, яка стала класичною, – “Малороссийское влияние на российскую церковную жизнь”. Це велика товста книжка, де просто переліки імен. Скажімо, такий орган – Верховне управління Православною церквою в Російській імперії. За Єлизавети Петрівни його очолювала світська особа – оберпрокурор Святійшого синоду, потім духовні люди. З єпископів, які входили в його склад, більше як 90% були українцями. 

Це тривало аж до 1760-х років, коли юридично було прописано, що українці в російській єпархії можуть бути хіба що за особливої потреби, інакше не викликати і не переводити. Але їх далі викликали і переводили. Це було до того часу, поки в тих школах, які заснували українці, не вивчилося, не зросло нове покоління освіченого російського духівництва. 

Потім політична ситуація змінилася. Коли було Річ Посполиту поділено, то нові терени тут з'явилися – все Правобережжя, реформа освіти, в тому числі духовної. Цей вплив тоді падає.

– А він впав не гармонійно і природно, він впав політично, через перерізання пуповини?

– Не зовсім так. Тому що з падінням церковного впливу ми бачимо, що в цей час в Петербурзі вже інші люди є – світські, наші люди, які роблять світські кар’єри. Той же БезбородькоОлександр Безбородько (1747 – 1799) – державний діяч Російської імперії з українського роду Безбородьків. Випускник Києво-Могилянської академії. З кінця 1780-х років був щоденним доповідачем Катерини II з усіх найважливіших питань. – друга людина в Російській імперії.

– Кочубей, Паскевич.

– І ми бачимо те саме – вони так само тягнуть туди своїх земляків. Падає вплив в церковній сфері, але зростає у сфері світській, політичній. Коли цей вплив повністю припиняється – це вже тема для розмови про модерний час. 

Справа в тому, що великий відсоток (скільки – ми до кінця не знаємо) тих українців, які робили кар'єру в Російській імперії і її будували, насправді був не з козацької України. Це були люди з Руського воєводства, з Речі Посполитої, які приходили сюди, навчалися тут. Могилянка була як трамплін, щоб далі щось робити. До середини XVIII століття всі київські митрополити були пов'язані з Річчю Посполитою.

– Їхні родини чи батьки мали досвід творення або співіснування в інших державах.

– Але тут є інше питання: наскільки Україна, яка була формально поділена кордоном і політичним, і конфесійним (бо в Речі Посполитій домінувала вже, а на деяких теренах була єдиною східною конфесію – унійна церква), наскільки вона були окремим світом? Чи це все, попри кордони, сприймалося як одне ціле? 

Ну і плюс інше. Ким був би Пилип Орлик, якби залишився у Великому князівстві Литовському? Дрібненький шляхтич. Ким він міг би стати? У світі, який усталений, де всі правила прописані. А тут новий політичний простір, який розвивається, – Гетьманщина. А ще більший простір – Російська імперія, яка твориться. В моменти такого творення і розвитку завжди є можливість чогось досягти завдяки своїм якостям. Хоча не відкидаємо походження – шляхетське чи зі священницької сім’ї, адже простолюдин не міг би такого зробити. Світ, який розвивається, дає можливості. Тому всі ці люди сюди линуть. Могилянка для них є трампліном, освіта – запорукою успіху. 

Я насмілюсь припустити, що в Російській імперії навіть у середині XVIII століття найосвіченішою верствою було вище духівництво. Бо щоб стати єпископом, треба було точно отримати освіту а-ля Могилянська академія з теологічними курсами і так далі. Далеко не вся козацька старшина мусила отримати аж таку освіту, можна було на середніх курсах зупинитися. Далеко не все російське дворянство, аж до ХІХ століття, було письменним. А це та верства, яка була найосвіченішою. Але йдеться не просто про грамотність, а саме про добру освіту.

– І ідеї.

– Так.

– Чи можемо бачити якусь певну альтернативу, певний інший світ, аніж той, в якому могилянці творять іншу імперію, світ козацтва? Козацтво і могилянці – наскільки це сумісні речі? Бо ви казали, що Могилянка пережила козацтво. Але пережили і Річ Посполиту, та є тяжіння до річпосполитської системи координат.

– Коли говорити про українську частину в складі Російської імперії як про Річ Посполиту після Речі Посполитої, то одне із явищ цього пост-річпосполитського – це Києво-Могилянка. Козацтво навчається в академії, причому вже ближче до середини XVIII століття все козацтво, яке з верхівки, – діти старшин і сама старшина, – починає критикувати Могилянку. Могилянка не реагує на речі, на які реагує вся Європа, – це аристократизація навчання.

Це час, коли люди високого статусу – політична еліта, ті, хто вважає, що у них в жилах струмує блакитна кров, кажуть, що не можуть вчитися з міщанами, з духовенством. Вони мають вчитися в середовищі собі достойних і рівних та повинні зовсім іншого навчатися – того, що їм треба. Верхова їзда і танці, наприклад, а богословські премудрості їм абсолютно не потрібні. Якщо у XVIII столітті вважають, що треба знати французьку мову, то на біса мені латина чи польська? Я буду французьку вчити!

– З козацького світу йшли такі інтенції?

– Від старшини, не від рядового козацтва. В усій Європі на це реагують – створюють колегіуми нобіліум, рецерські школи, шляхетські корпуси, сухопутні, морські, як в Російській імперії. Ба більше – єзуїти на українських теренах, наприклад, в Острозі, не мали економічного потенціалу, щоб створити два колегіуми. Колегіум був той самий, але в одній половині дня це був колегіум нобіліум, в якому вчилися шляхетські діти, а в іншій – для решти дітей. 

Козацька старшина критикує і хоче чогось такого, але, за браком інших шкіл, вони все одно сюди дітей направляють вчитися. Козацьке середовище, рядове чи посполите козацтво не мало таких претензій, чи щоб ми бачили, що чисельно спочатку дуже багато козацьких дітей, а потім дуже мало. Загалом це середовище кількасоттисячне, постійно делегує до академії дві-три сотні дітей.

– А тут дуже цікаве питання: хто вчився в Могилянці? Ви говорите, що ми можемо це знати на середину XVIII століття, їхня соціальна структура, релігійна.

– Є чотири відносно повних списки могилянських студентів, два з яких – це просто перелік прізвищ. І є два повних списки, де вказано успішність, вік, походження географічне, соціальне і так далі. Дуже прикро, з одного боку, що ці списки за сусідні роки – за 1737 і 1738. Але можна побачити динаміку в межах двох років.

Що ми можемо сказати про те, хто вчився: вчилися представники практично всіх станів. Що дуже цікаво, простолюду в тому числі. 

– Селяни також?

– Селяни – не дуже добре окреслення, бо ми під селянами зазвичай маємо на увазі тих, хто живе в селі. А в той час у селі живе і козацька старшина, і рядове козацтво, і духовенство, і простолюд. Але тут цікаві пропорції, співвідношення. 

Впродовж історії академії, до її реформування на початку XIX століття, постійно зростає кількість поповичів, вихідців із родин духівництва. Чому зростає, бо є цілеспрямована політика. Власне, її почав ще Петро Могила, але у XVIII столітті її поставили на зовсім інші рейки – намагалися і батіг, і пряник застосовувати, щоб загнати поповичів у науку, аби вони творили освічене середовище, коли посідатимуть батьківські хліби. Ця політика до кінця вдалою не була, але все одно чисельність поповичів весь час зростала. 

Натомість світські стани постійно делегують приблизно однакову кількість своїх представників. Серед козацтва – невеличка групка. За підрахунками Зенона Когута, на 1760-ті роки ця група козацької еліти, тобто старшини всіх рівнів, від сотників, коли йдеться про чоловіків, сягала менш як 3 тисячі осіб. А козацький загал становив 450 тисяч чоловіків. Отже, 3 тисячі і 450 тисяч. 

Левову частку, або принаймні дуже помітну, делегувала невеличка група старшини. Попівських синів змушували, а для них це була ознака їхнього шляхетського стану. Від кінця XV – XVI століття в Європі з'являється усвідомлення, що якщо ти належиш до еліти, то одна з ознак цієї елітності на декоративному рівні – це освіта, освіченість. 

Решту – козацький загал делегує. Є міщанські діти, і частина з них – це бюргери, міська еліта. І є діти простолюду. Цікаво, що є навіть трошки учнів із річпосполитського шляхетства.

– Пане Максиме, дякую вам за розмову. Дякую за те, що ми цей культурний наратив вписуємо в історію, яка у нас завше була політичною, економічною чи навіть соціальною.

–  Дякую.