Міфи про Середньовічну Україну: між норманами та Візантією | Дмитро Гордієнко

– Ти є одним із небагатьох дослідників, які займаються періодом Русі. Люди чують – Давня Русь, Київська Русь, Україна-Русь. Яке з цих окреслень тобі пасує найбільше?

– Я запроваджую термін "Середньовічна Україна". Якщо була Давня Русь, то має бути і Нова Русь. За аналогією, ми говоримо про Давню Грецію, бо є Нова Греція, але Нової Русі немає.

Київська Русь – це імперський конструкт, створений Ніколаєм Карамзіним, який відштовхувався від столиць: Київ, Володимир, Москва, Петербург. Перший період був київським, тому Київська Русь. 

Втім, якщо розглядати українську історію доби Середньовіччя, то Київ не завжди був головним містом. Майже постійно самостійним був Чернігів, а також Галич, який потім навіть перехопив першість. Володимир відігравав потужну роль. Переяслав, хоч і пов'язаний з Києвом, але був окремим містом. 

Також вживають термін "княжа доба". Але княжа доба охоплює і литовський період. Тоді випадає раннє Середньовіччя. 

Розгляньмо ще руський конструкт. Якщо йти від джерела – від політичних утворень, які створили бандформування русів, то вони прийшли, встановили тут свою владу, брали податки, не завжди чемно. Але руси були різні. Північні руси – це скандинави, нормани, вони поєдналися з нами в середині Х століття. І це відбулося не так, як написано в літописі, адже саме Київ підкорив цих північних русів. 

Не кажу "новгородських", бо Новгород виник наприкінці Х століття. А чому саме Київ підпорядкував? Дуже проста логіка: у візантійських джерелах описано, що в Новгороді сидів син Ігоря – Святослав. В наших джерелах про це жодної згадки немає. Де батько садить сина? Не у своєму стольному граді, а в підкореному місті. 

У контексті Середньовічної України можна говорити про Руське політичне утворення. Але Галичина все одно буде випадати. Ростиславичі прийшли не на порожнє місце, вони захоплювали гради. Там не була встановлена скандинавська влада, а діяли місцеві суспільні горизонталі та вертикалі. 

Ба більше, у своїх дослідженнях "Руську правду" я пропоную називати "Київської правдою". Чому? Новгородці просять Ярослава: Дай нам "Руську правду". Далі беремо сюжет із протистояння Ярослава і Святополка, і руси Святополка в Києві. Тобто руси – це лише Київ. Абсолютна аналогія з магдебурзькими грамотами, щоб зрозуміти, що вони просять: Дай нам "Руську правду", тобто Київську. Про що говорить ця "Київська правда"? – що був підписаний договір. Скандинави сюди прийшли і уклали договір з місцевою елітою. Тут існували протодержавні утворення не руські. Якщо вони існували, то маємо починати не з русів. Насправді все значно складніше. 

Також Середньовічна Україна лягає в контекст загальноєвропейського методологічного підходу до історії. Цей конструкт охоплює більше, ніж Руське князівство, долучає сюди і степ. В українському етногенезі роль половців, печенігів опинилася поза увагою. Чому серед нас так багато чорнявих, а не світловолосих, як слов'яни?! Кочові народи випадають з нашої історії. І виходить, що історія півдня України починається з моменту, коли Катерина ІІ його приєднала.

Археологія та навіть писемні джерела свідчать, що контакти були жвавими по всій території. Діаспорний історик Олександр Домбровський писав, що навіть за античної доби ці зв’язки були надзвичайно широкі. Ми бачимо, як культури між собою взаємодіяли, бачимо розвинену торгівлю між племенами іще до того, як з’явилися державні утворення русів. 

Як на мене, особливо зараз варто говорити про Середньовічну Україну. Є ще один нюанс: термін "русистика" спотворений, бо з точки зору української науки – це все, що стосується Росії. Так, Росія привласнила цей термін, але зараз змагатися з іменем – даремне витрачання часу. 

Як альтернативний зараз намагаються подати термін "Україна-Русь". Олександр Барвінський, який був послом австрійського парламенту, запровадив термін "Україна-Русь". Він використав цей термін як кальку із двоєдиної Австро-Угорської монархії. Позаяк тоді Галичина себе мислила Руссю. Франко пише "тут, на Русі", і "там, на Україні". Як же цю цілість окреслити? У Барвінського була модель: тут є Русь, там є Україна, але ми єдиний народ. І їх поєднують простим дефісом. 

Року 1907-го Михайло Грушевський у третьому перевиданні свого 4 тому "Історії України-Руси" пише, що треба відмовитися від того рутенства, від "України-Руси", що ми маємо перейти на українську історію, говорити про Україну в усі періоди. 

Пізніше Іван Лисяк-Рудницький пише, що ми до всіх періодів можемо вживати "Україна". Це звичайна назва будь-якого слов’янського народу. Ми маємо пишатися тим, що впродовж тисячі років таки зберегли цю самоназву. Ми єдині, хто зберіг не ту назву, яку нам насадив панівний етнос, а ту, яка є нашою самоназвою. 

Що мали на увазі у літописах, у джерелах під руською землею? Це слово вживали як прикметник. Як за Карпенком-Карим: "Чия земля? Калитчина". "Чия земля? Руська". Водночас "русь" – це збірне поняття на позначення війська, і то не всього. Бо коли йдеться про розстановку сил, то на правому фланзі ми бачимо киян, посередині – русь. Тоді хто такі кияни? Чи в деяких списках "Руської правди", де є перелік вільних категорій населення, зазначено: мечник, слов’янин, рус. А мечник і слов’янин тоді хто, якщо рус виділяють окремо? Спочатку це була лише одна група, пізніше це слово перейшло на позначення територій, і то лише в Галичині.

– В Галичині за Володимирка Володаревича Русь вважали чужим тілом для інвазії.

– Так, а ще пізніше, за Казимира, це слово використовували на позначення віри. Але в руську віру входили, за документами того часу, і румуни, і волохи, тобто всі православні. То що всі румуни і молдовани – руси? Ні. 

Тобто це складний термін. Тож є сенс говорити про Середньовічну Україну, відлік якої можна починати приблизно із VI століття, коли ми входимо в європейську історію.

– Я не можу не запитати тебе про норманську і антинорманську теорії, які є дуже заполітизовані. З одного боку, більшість дослідників зараз говорить про норманську теорію. Але українці-неісторики не хочуть про неї навіть чути.

– Для багатьох це питання нібито зачіпає національну честь.

– Мовляв, нам щось нав’язали, а ми самі не змогли.

– Ми типова європейська країна. Нормани у Х столітті встановили владу не лише в Україні. Візьмімо Нормандію у Франції. Там, як і в Україні, був договір: ми віддаємо вам територію, тільки не чіпайте нас. Для британців нормани – це болісне питання, тому що йдеться про завоювання. Король Англії Вільгельм Завойовник походив у далекому коліні з норманів. Водночас, сучасна Англія веде історію від норманського завоювання. 

До слова, донька Гарольда, який загинув у битві з Вільгельмом Завойовником, стала дружиною Володимира Мономаха. А зять Ярослава Мудрого раніше загинув у битві з Гарольдом. Донька київського князя Володимира Агата стала англійською королевою, вийшла за Едварда Вигнанця. Така велика сімейна тусня. 

Норманів маємо скрізь – це і Середземне море, і Греція, і Німеччина. Для всієї Європи Х століття нормани відіграли ключову роль, ішов політогенез. В Україні вони відіграли одну з ролей: стали складовою правлячої еліти. У Києві, який найкраще відомий за джерелами, нормани входили до військової еліти, але вони не були у ній монополістами. Крім них був тисяцький, який представляв громаду, місцеве самоврядування, було віче – перший київський майдан 1068 року (традиції майданів уже 1000 років і вона йде з Києва). Князь мусив рахуватися з місцевою елітою, і нормани не були основними. 

Є дві причини, чому в Україні нормани уклали договір: на момент їхнього приходу вже існували соціальні вертикаль і горизонталь. В Україні був неможливий миттєвий напад, як у Європі. Якщо по Сені нормани могли піднятися до Парижу, швидко пограбувати місто, вийти в море і втекти, то по Дніпру – ні, бо були дніпровські пороги, які перешкодили ефекту несподіванки. Тож норманського свавілля на наших землях ми не бачимо. 

Єдине, де загадкова ситуація, – із древлянами, чому вдруге данину беруть. І то ми бачимо, як древляни реагують на порушення Києвом договору. Якщо князь удруге прийшов, його розірвали деревами – і все нормально. А зараз у Києві є вулиця Древлянська. Я жартую, що, мабуть, це кияни спокутують провину. 

Я би не перебільшував ролі норманів в Україні, але й не применшував би. Нормани стимулювали у нас економічну активність. До їхнього приходу торгівля з Константинополем була, але нормани поставили її на широку стезю. Їх сюди прийшло дуже небагато. За моїми припущеннями, людей 50, і маленька до зубів озброєна група підкорила десь 2 мільйони населення Наддніпрянщини. Такі тогочасні гопники. Нащо з ними воювати? 

Наприклад, тогочасна Візантія воліла воювати чужими руками: їм було легше найняти когось, хай воюють, а ми будемо тут своїм займатись. Так і тут було. Вони в Києві утвердилися не одразу. За моїми дослідженнями, Чернігів як скандинавський центр виник на 50-100 років раніше за Київ. 

На півночі, наприклад, у Ладозі, нормани справді сформували державність. З нами норманська державність пов’язана не раніше, ніж із Х століття. Вони були орієнтовані на Волжський шлях, на торгівлю з Багдадом, основними товарами були хутро і раби. 

Другий напрям, де вони відіграли ключову роль (але то не тільки нормани, а й, на жаль, українці), – це утворення російської державності. Це такі конкістадори, які пішли на північний схід, коли вже тут не вистачало рабів, коли константинопольський ринок не давав того прибутку.

– Ресурсна зона закінчилась.

– У Багдаді раби все ж таки були дорожчі у три-чотири рази, ніж у Константинополі. А де тих рабів брати, якщо тут християнізація?! Хай вона йде повільно, але це свої люди, які платять податки, з якими є договір. Не було вже лісових людей, яких можна спіймати і віддати в рабство. 

А там – мокша, чи давні росіяни, їх можна було вільно ловити в будь-якій кількості. Там вони справді створили державу, до того не було жодних натяків на горизонтальні соціальні зв'язки. Усі зв'язки повністю йшли по вертикалі від князя. Абсолютно нічого не було.

Літопис оповідає, що Олег запитує: "Кому дань платите? – Хозарам. – Ну, будете мені платити". 

У нас, у слов’ян, в українців, фактично нічого не змінилося. З’явився той, хто гарантує безпеку. Так, за це треба заплатити податками, але він регламентований, не є безмежний. Тобто це було взаємовигідно. Ми бачимо горизонтальні зв'язки і надалі. Навіть коли Нестор перераховує двори в Києві, то частина з них явно не скандинавські, а місцеві, давньоукраїнські. 

Тобто в українській історії нормани відіграли таку ж роль, як і у всій Європі. Вони становили основу княжої дружини, вона дійсно була скандинавська. А що тут поганого? 

У Києві поставили пам’ятник Василю Вишиваному (тільки чомусь він зараз не обкладений мішками з піском). Патріоти ним пишаються, але ж він Габсбург. Так, у нас були і княгиня Ольга, і князь Володимир – зі скандинавського роду. Я прихильник точки зору, що Володимир – це калька імені Вальдемар, володар морів. Хоча він ходив по суші, не було морських походів Володимира. 

– Традиційно зачинателем київської династії вважають Рюрика, довкола походження, ба навіть реальності якого є багато дискусій. Тож Рюриковичі чи Володимировичі? Як, на твою думку, правильно окреслювати династію? 

– Правильно – Володимировичі. Першим такого висновку дійшов Грушевський. У своїй публікації я лише зазначаю додаткові аргументи. Чому все ж таки Володимировичі? Тому що не існувало єдиної династії до Володимира. Той же Рогволод, князь полоцький, якого переміг Володимир. Він не залежив від цієї династії, він інший. 

Погляньмо раніше. У Русько-візантійському договорі Олега йдеться, що під владою Олега є 22 великих і світлих князі. Якщо латинською мовою це написати, то виходить, що Олег – rex і під ним ще понад 22 rex-ів, – абсурд. Візантійський бланк договору був типовим і передбачав єдиного володаря, а тут його не було. Тоді виділили київського, і сказали, що під ним є такі ж. Насправді ж вони були цілковито незалежні. 

Хронологічно найближчий до Володимира текст – "Слово про закон і благодать". Його автор Іларіон найдалі говорить про Ігоря Старого, тобто про діда Володимира. Раніші предки Володимира йому невідомі. У князівському іменослові, в названні князів, Рюрика не бачимо аж до кінця ХІІ століття. Він з’являється з приходом у Київ Мстислава Великого, сина Володимира Мономаха. 

Тут цікавий момент. В історіографії з ним наплутано. За літописом, Мстислав приходить із Новгорода. Але перед цим Володимир Мономах ініціював Любецький з’їзд. Мовиться, що "Володимир Мономах, який дбає про руську землю", скликає з'їзд, щоб узгодити міжкнязівські чвари. Він пропонує: хай кожен держить свою землю. Але ж Володимир Мономах не держить київську землю! Він держить Переяслав. Пізніше це подали як легенду, нібито кияни самі просили Мономаха. Це як п'ята колона: мітинги на Донбасі – "Путін ввєді войска!". Володимир Мономах порушив ряд, який він же встановив, і далі навіть передав сину владу в Києві. Син приходить із Новгорода. 

В літописі є цікава деталь, коли написано, хто такі варяги. Моя робоча гіпотеза, що варягами називали тих, хто був охоронцем у Константинополі і повернувся. Серед переліку норманів згадують англійців. Якби сказати англійцям, що вони – нормани в ХІ столітті, то у них був би повний розрив шаблону. Англійці добре знали, хто такі нормани, для них це були нелюди. 

А англійців згадують через те, що вони були приходнями в Києві, були в оточенні Мстислава, бо він – син англійки. Тож залишки англійців тут були, вони в Києві люди нові, якось треба пояснити киянам, хто такі англійці, що вони тут роблять, що це за зайди, що це за “варяги”. І їх літописець вписує всіх в один ряд, мовляв, то все наші, все нормально. 

І тут якраз з’явилася легенда про Мстислава, яка мала б пояснити легітимність його приходу з Новгорода в Київ. Легенда мовить, нібито Рюрик, може, він і не був у Новгороді, але із сином Ігорем на руках вбиває Аскольда і Дира, каже, що вони неправдиві володарі, мовляв, правдивим є лише Ігор. Потім чомусь сам править, хоча Ігор вже наче виріс. До того ж Ігор живе до старості, а син Святослав іще маленький, тож падають підозри на княгиню Ольгу – його це син чи сусіда. За літописом, Аскольда і Дира вбито 882 року, нехай Ігорю було тоді 5 років, а близько 940-го у нього народився син Святослав, тобто йому було вже далеко за 50. Виникає розрив. 

І найголовніше, Олег нібито прийшов із півночі наприкінці Х століття. Але за археологією ми не бачимо жодних контактів між Дніпровським центром русів, який з'явився тут лише наприкінці IX – на початку Х століття, і Ладозькою групою впродовж 50 років. Лише коли Київ розширюється, виникає зв’язок із північними русами. Вони теж шукають альтернативний контакт, шлях на волзькі ринки, бо там з'являється Волзька Болгарія, могутня держава, яку обходити не так легко, і є Хозарський каганат, який після розгрому Святославом ще продовжує існувати. Зійшлися два інтереси. Але однозначно, що таки Київ підкорив північний центр. Бо київський князь садить свого сина в Новгороді. 

Є також легенда, що Святослав садить в Новгороді Володимира, бо нібито новгородці самі про таке попросили. Це малоймовірно. Він садить наймолодшого, і це говорить про те, що північний центр – Ладога, Новгород – іще не відігравав ключової ролі. 

– Тобто стара концепція, нібито Олег приходить з півночі і об’єднує ці два центри – Новгород і Київ, – це радше міф? 

– Так. Шлюб Ольги та Ігоря демонструє матримоніальне об'єднання півночі і півдня. Я зараз завагався, хто представляє північ і південь, бо раніше думав, що Ігор – північ, Ольга – південь. Тепер маю сумніви. Але Олег все-таки не об’єднує. 

Можливо, Олег таки був у Києві, бо є джерела – Русько-візантійські договори. А це єдиний документ, якому ми можемо з найбільшою ймовірністю довіряти. Пізніше з'явилися тексти Костянтина Порфірогенета, теж надійне джерело, та це зовнішній погляд. У договорах є Олег і є Київ. Можемо сперечатися з приводу Переяслава – був тоді чи не був, бо більшість вважає, що не було. Це складне питання. 

Згадаймо Костянтина Порфірогенета, який пише, що вся Русь виходить із Києва десь у листопаді, йде на полюддя – і десь у квітні повертається до Києва. Уявіть місто, де всі мешканці вийшли, пішли кудись погуляли і повернулись. Це ще не є місто. 

Ніхто з археологів досі не дав відповіді: а де ж був палац княгині Ольги? Ми чітко знаємо з її помсти древлянам, що вона закопувала їх на палаці, спалювала в лазні. Там, де Старокиївська гора, скандинавський могильник. Я думаю, що палац був на Замковій горі. 

Київ як місто виник за Володимира. Це і до норманізму питання. Володимир зруйнував цей могильник, коли будував Десятинну церкву. Деякі могили намагалися перенести у вівтар, а це типова скандинавська практика. В Данії знаємо багато таких прикладів, коли навіть кургани не зносили, коли будували церкву залишали у вівтарі цей курган. Це ми бачимо і в Києві. Тож усе від Володимира йде. 

– А якщо говорити про найраніші початки Русі і її стосунки з Візантією? Я буду апелювати до загальних знань, які побутують у суспільстві. Перед Аскольдом був міфічний князь Бравлин, якого пов'язують із першим нападом русів десь звідси, з Подніпров’я, на візантійські колонії в Криму. Якою була ця історія згідно з джерелами? 

– Є офіційна версія, сперечаються, чи він ішов з Азовська, чи з Києва, чи з Чернігова. Слава Богу, зараз ніхто не пише, що з півночі, з Новгорода. Така версія походить з одного зі списків "Житія Стефана Сурозького". Але Новгородів було – хоч греблю гати. 

– Це рубіж VIII-IX століть? 

– Є дискусія, коли датувати. Але більше схиляються до того, що йдеться про 820-840 роки. Є цікава гіпотеза Омеляна Пріцака, що Бравлин з'явився з південної Франції. Традиційний погляд, що він походить із русів. Я бачу за писемними джерелами, хай навіть пізніших списків, що це руси, які прийшли до нас зі Середземного моря, оминаючи Європу. 

Була одна стаття, 100 років тому написана, про війни русів в Іспанії у IX столітті. Якщо брати так звану Київську Русь чи наддніпрянських русів, то ясно, що в Іспанії вони не воювали. Але якщо розглядати русів не як етнос, а як ремесло, як перших корсарів, піратів, які не мали пристанища на батьківщині?! І навіть Рюрик, за легендами, теж такий мандрівник. То вони приходять у Середземне море, і ми це бачимо за географією. 

Перші згадки про русів стосувалися Чорного моря і Припонтиди. В житії Георгія Амартола йдеться про те, що вони прорвалися десь із Пропонтиди. Описана цікава географія нападів Бравлина, умовно його так називатимемо. Він напав на Херсонес, потім на Керч, і тільки потім на Сурож, тобто Судак, який розташований посередині (чому б одразу на нього не напасти?). Пізніше ми бачимо, що арабські джерела називають Чорне море Руським. 

Очевидно, що вони сюди прорвались, ринок константинопольський багатий. Кримські володіння хозар та візантійців були добре укріплені. Візантія більше трималася тим, що просто відкуплялася. Херсонес їй був потрібен не як форпост, а як сторожовий пункт, який мав вчасно повідомити про небезпеку. І ідея умовно Приазовської Русі має сенс, якщо будемо на неї дивитися як на прихід русів із Середземномор'я. 

Ба більше, похід 860 року. Одне із венеційських джерел прямо пише, що вони прийшли зі Середземного моря. Фотій же пише: "Невідомо звідки і невідомо куди пішли".

– А ми кажемо, що Аскольд пішов із Києва. То де ж правда? 

– Єдина зачіпка – у Фотія. Коли вони вже попросили єпископа чи священика через сім років, що народ скитський, а скитами називали всіх нас тут, всю Україну. 

Похід 860 року виглядає так, що група Аскольда прорвалася в Чорне море саме з Середземного. Тим паче, вони не нападають на Константинополь, вони нагнали страху, пограбували околиці, їх, очевидно, не так багато було і далі вони кудись зникли. Можливо, вони зникли у Приазов'я, а можливо, і по Дніпру. 

Єдина загадка, що в Києві були могили Аскольда і Дира. Є велика ймовірність, що там поховані якісь витязі Аскольд та Дир. Але на Шеставиці дуже багато таких могил, але лише цих воїнів ми знаємо на ім’я. З Чернігова ще знаємо напівлегендарного князя Чорного. Тобто літописець узяв інформацію з хроніки Амартола і спробував реконструювати. Мовляв, якщо це був напад русів, а ми Русь, то хто міг ходити? А тут дві могили, які він знав, то нехай буде Аскольд і Дир.

– Цілком можливо, що Аскольд і Дир навіть у Києві не бували, якщо це ті, яких описує Нестор?

– Як князі, які правили, очевидно – ні. Я думаю, вони не правили, але були видатними конунгами. На часи літописця ці дві могили збереглися. А більшість могил на Старокиївській горі були знищені так званим градом Володимира, який я називаю київським дитинцем чи київським замком. (Якщо говорити категоріями середньовічної європейської історії, то це був справді київський замок: він мав рів, ворота, вал. Часто пишуть "град Володимира", але навіщо град у граді?!) 

Лише дві могили збереглися на часи умовного Нестора (адже Нестор тільки в одному джерелі числиться як Нестор Літописець – це Острозький список XVI століття, часто відомий за російською назвою Хлєбніковський), і він їх назвав.

Візантиніст Ігор Шевченко запропонував версію, що, можливо, Аскольд таки хрестився, тому що в Києві звели церкву Іллі, а це улюблений святий візантійського імператора Василя І. Втім, не за Василя І напад був, а за Михаїла ІІІ. Мабуть, ідеться про небесного патрона. Але теж важко натягується. Є ще дискусія щодо церкви Святого Миколи на Аскольдовій могилі, нібито храм отримав назву за іменем, яке Аскольд прийняв при хрещенні. Але чому ж тоді Дир не хрестився?! 

Власне, це звичайна практика християнізації простору, коли на поганських сакральних елементах ставлять християнські пам’ятки, тим самим десакралізують старий текст і надають нового звучання в християнській символіці. Та це не означає, що Аскольд хрестився. 

Є аргумент проти хрещення Аскольда. Похований він як язичник. У літописі чітко написано, що Ольга заповідає: коли помре, не сипати над нею могилу, а поховати по-християнськи. А тут маємо поганський курган, Аскольда поховали як поганина. З іншого боку, зі скандинавських джерел знаємо, що нормани хрестилися по кілька разів, бо отримували дарунки за хрещення. 

Чи вбивав Олег Аскольда? Може, вбивав, а може, й ні. Смішний аргумент, що Ігор – справжній князь, а Аскольд – ні. Ян Длугошкатолицький священник, архієпископ Львівський, автор "Історії Польщі" у 12 томах пише, що Аскольд – останній Києвич. Але очевидно, що він скандинав, його ім'я скандинавське, а не слов'янське. Тож історія дуже мутна, і головне, що не попадає в хронологію. 

– Року 882-го, вважається, Олег здобув Київ. Чи він прибув разом з Ігорем? 

– Ця дата є в літописі, вона хрестоматійна, є і в тестах з історії. Але розрахована заднім числом. Я не думаю, що Олег прийшов із півночі. І однозначно, він не прийшов з Ігорем на руках. З літописів ми знаємо, що він діє як абсолютно самостійний конунг, як головний конунг, але не єдиний. Чому він стає головним у поході на Константинополь? Якщо глянемо на мапу, Київ – це місце, де сходяться три водні шляхи – чернігівський по Десні, прип’ятський і дніпровський. І Київ їх контролює. Це форпост, який гарантує безпеку. Крім того, у Києві є сухопутний перевіз – брід через Дніпро. Зрозуміло, чому київський князь стає керівником на час походу. 

А далі виникає зворотний ефект. Про це першим написав харківський історик Микола Лавровський: у візантійців був типовий міждержавний договір. А тут держави немає, то як писати?! І вони вказують, що Олег є головним за договором. 

Ось чому скандинави зіграли важливу ролю, але через візантійські руки, не напряму. Як ішов державогенез навколо Києва: під 911 роком написано, що для найму у візантійську армію треба пред'явити печатку київського князя. У 944 році в договорі вже йдеться про грамоту київського князя. Найм з усіх територій, а руси ж плодились, їх більшало, почав залежати від київського князя. 

Таким чином київський князь вивищується і стає головним у цьому конгломераті, головним у контакті з Візантією. Завдяки тому, що візантійці не бачили іншої форми договору, а без договору не могли допустити на свої ринки, тим паче, не могли дозволити найм у візантійську армію. Лише за Святослава Чернігів був підкорений Києвом, не раніше. Тож, найімовірніше, те, що Олег підкорив сіверян, – легенда. Олег правив лише в Києві.

– А що Олег забув у Константинополі? Є два літописні походи – 907-й і 911-912 роки. Перший похід легендарний – щит на воротах Константинополя. Чи правда це і чи все було так, як пише літописець?

– Я думаю, двох походів не було, лише один. І цей похід був не такий грандіозний, як ідеться в літописах. Бо ніде у візантійських джерелах, і не тільки у візантійських, він не знайшов відображення. Тим паче, що це початок Х століття, коли Болгарія перебувала на піднесенні за правління Симеона. 

Певна потуга все ж була, ймовірно, невелика флотилія. Ідея – утвердитись на ринках. Нормани – насамперед торговці та воїни. Константинопольський ринок – найбільший у Європі. Багдаду не беремо до уваги, бо все ж таки це не Європа. Золота, як хотіли, вони так і не отримали, але дістали предмети розкоші та цінності, заради яких утверджували свою владу. Тож це був суто торговий вихід. І він їм вдався. У договорі більшість статей стосуються саме торгівлі. 

Олег прийшов у Київ не з наміром розвивати державність, розбудовувати гради та культуру, йому був потрібен товар і допуск на ринки. Візантії, якої всі боялися, був потрібен договір, вона мала бути певна у своїй безпеці. Знати, що купці, які приїжджають озброєні до зубів, їй не зашкодять. У договорі зазначено: заходити у місто по 50 осіб без зброї. Тож угода була взаємовигідна, а битви не було. 

З приводу щита. Його вішають не переможці, а ті, хто бере на себе зобов'язання із захисту. В обмін на торгові привілеї Олег пообіцяв захищати Візантію. Адже щит – це символ захисту, а не нападу. Про напад знаємо легенду Галла Анонімаавтор найстарішої польської хроніки, що Болеслав Хоробрий недобрими справами займався, свій меч щербив об Золоті ворота. Символом взяття міста є спис. Це фалічний символ, а мур міста символізує жіночу недоторканність. Другий обов'язковий акт – зґвалтування доньки володаря. Володимир зґвалтував Рогнеду, доньку полоцького князя Рогволода, Болеслав зґвалтував Предславу і так далі. Прикладів багато. 

Очевидно, що це була частина договору зі сторони Олега, те зобов'язання, яке він на себе брав за величезні пільги, які йому надавала Візантія на торгових ринках. Візантійці ж теж не дуже розбиралися, хто є хто і звідки прийшов. Русів вони знали, розуміли, що то бандюки. Але якщо вони стають культурними, то чому б і ні. 

З Ігорем складніше: його похід на Константинополь, імовірно, відбувся не 944-го, а 941 року. Коли його флот зазнав поразки, він розорив і Пропонтиду, і Пофлагонію. У джерелах ідеться про воєнні дії, а в 944 році він уклав договір. Олег, як на мене, був розумнішим, і те, що в художній літературі Ігор подається як трохи недоумкуватий, це не тільки літературний прийом, щоб показати контраст на тлі мудрої Ольги. Незрозумілий похід на Константинополь у 941 році, незрозумілий похід за другою данню до древлян, який став останнім. І взагалі його київських діянь ми не бачимо. Олег справді видається мудрим і віщим.

Я думаю, що Олега можемо вважати першим київським правителем початку Х століття. Це також перша певна дата, пов’язана з Києвом, – договір Олега з Константинополем, якщо не було екстраполяції міста заднім числом. Вперше там згадано Київ як форпост Олега. 

– А якщо порівнювати договори Олега і Ігоря, чи була динаміка стосунків із Візантією? 

– Була, але невелика. Певні зміни стосувалися торгівлі. У договорі Ігоря не згадується безмитна торгівля. Вказано про обмеження вивозу шовку на руки. І також не згадано про дозвіл ходити у лазні, хоча я думаю, що таки ходили, бо візантійці не терпіли смороду варварів. Ми знаємо з візантійських джерел, що приїздили єпископи зі Західної Європи, від яких страшенно смерділо. Візантійські носи не були звиклі до людського поту. Я думаю, в лазні їх допускали і надалі. 

Крім того, у договорі найму у візантійську армію печатка змінилася  на грамоту. Є точка зору, що нібито і далі діяла безмитна торгівля. Я так не думаю. Візантія мала свої цілі. Якщо в договорі 911 року безмитна торгівля зазначена, то в 944-му – ні. Очевидно, мито брали за загальним правилом. У придніпровських русів не було альтернативи, куди везти свій товар. А русів побільшало – і товару теж. Ринок для нашого товару в Константинополі був найбільшим. Тут, на місцях, попиту на цей товар не було, адже не існувало грошової економіки. Не було сенсу обмінювати хутро на хутро чи рабів на рабів. Єдиний ринок – Константинополь. Тож туди везли навіть при сплаті податку. 

З приводу шовку, я не думаю, що за договором 911 року русам видавали його безмежно. Лише на 50 номісм на особу. Виникали конфлікти на ґрунті того, що цього не було в договорі, а руси вимагали. І з пізніших періодів ми знаємо, що в русів траплялися конфлікти на ринках. Ба більше, я трактую, що вже тоді існували умовні фірми-прокладки. Наша традиція родом із Середньовіччя – один посол і при ньому два купці. Нас уже троє, отже, я можу вивезти не на 50, а на 150 номісм, тобто значно більше. Таким чином обходили заборону. Але ця вертикаль вже була в договорі 911 року. 

– Де фігурує Олег та інші князі. 

– Грамота була вигідна насамперед київському князю. Найм у Візантію був дуже популярним – заробітчанство, це ж у нас теж давня традиція. Але і візантійці потребували воїнів, зовнішнього припливу до війська, щоб свій платник податку не відривався від праці. 

Київський князь натомість отримав те, що угрупування русів – чернігівське, древлянське чи ще якесь – потрапило в залежність від нього. Хочеш піти найманцем у Візантію – треба, щоб вписав київський князь у грамоту. А для цього доведеться заплатити. Отже, київський князь повністю контролював потік найманців у Візантію. 

У чому був позитив норманів порівняно з вихідцями із Західної Європи: там була проблема бездомних лицарів, яку вирішили тільки Хрестові походи. До цього ми знаємо з хронік, яке було страхіття, коли в село чи містечко заходив загін безземельних лицарів. Це був повний розбій. 

У нас же не було перенасичення вільних лицарів, бо мали альтернативу – піти на південь, у візантійську армію повоювати. Вижив – добре, не вижив – теж добре. Коли Володимир захопив Київ 980 року, то відправив загін норманів одразу у Візантію і дав листа. В літописі зазначено, що він попередив імператора, насправді він дав грамоту, де вони всі були перераховані, тобто це був супровідний лист. Мовляв, ти їх одразу в небезпечні зони відправ. 

Тому ми бачимо, що динаміка була, і вона була на нашу, українців, користь. Єдине, що ми таки змушені були платити мито. Але у нас не було альтернативи: ремесел ми не розвивали, Західна Європа не потребувала наших товарів. 

– Візит Ольги до Константинополя. Ми маємо дві дати – 946-й і 957 рік. І маємо ореол щодо того візиту – начебто він мегауспішний.

– Не думаю, що він був успішним. З одного боку, вона там охрестилася. Я думаю, це відбулося в Константинополі в ніч на 18 жовтня 957 року. Дуже добре лягають ці дві дати – 9 вересня і 18 жовтня, між ними 40 днів, у які вона мала пройти обов’язкову катехизацію. Спершу вона прийняла оглашення, далі її 40 днів мали навчати віри. Знаємо про пресвітера Григорія, який завжди при ній стояв. Зазвичай хрестили вночі. Ольга приймала купіль не від імператора, а від імператриці, бо обряд хрещення – з повним оголенням тіла. 

Була дилема, що їй дали інтимний обіт, на жіночій половині дому – гінекеї. Зрозуміло, що це була вже сімейна "вечірка", її долучили до родини, якщо вона стала хрещеницею імператриці. У середні віки був звичай мати хрещеного однієї статі. Вона була охрещена Оленою на честь небесної патронеси імператриці святої Олени, але оце і весь успіх. 

Щодо мети візиту – я все ж схиляюсь до думки, що був матримоніальний  елемент. Чому? В першому прийомі згадано людей Святослава, в другому – вже ні. Очевидно, вона таки хотіла посватати Святослава. Далі в Костянтина Порфірогенета маємо сюжет, що якщо варвари будуть свататись, то їм відмовляти. Якщо руси не сватались, то для чого було писати, що руси будуть свататись?!

Виникло нерозуміння Ольгою і київським двором тонкощів візантійської дипломатії. Вона мислила в категорії варварських загальноєвропейських королівств: "Я володарка – він володар, одружимо дітей – і все буде добре". Ні, все ж таки Візантія – не спадкова монархія, а єдина священна, вона не може ні з ким одружуватись. Володимир першим одружився з порфірородною принцесою. Ольга цього не розуміла, їй чемно відмовили. І в цьому вбачаємо незадоволення Ольги. І про це прямо йдеться в літописі: "Хай вони постоять у мене в Почайні, як я стояла в Суді". Хоча, нагадаю, вона стояла в константинопольській пристані, бо мала пройти обов'язкову катехизацію. Але елемент незадоволення був. 

Після цього одразу відправили послів до Оттона. 

– І місія Адальберта. 

– От раніше теж вважалося, що вона просила митрополита в Київ. Мовляв, Константинополь не дав, тому дав Адальберт. Я думаю, це був елемент тиску на Візантію. Візантія не погоджувалась на утворення Священної імперії Оттона. Конкуренти, й імперія тільки одна. Тож якщо Київ незадоволений – з ким треба дружити? З тим, хто теж не подобається Візантії. 

Припускаю, що Київ і Німеччину поєднувало протистояння Польщі. Бо Польща і Київ розширювалися в той час. Оттон готував похід в Італію за імператорською короною. Йому треба спокій на східному кордоні, нам треба спокій на західному кордоні. Хто може забезпечити? – це розширення Києва на захід. Хоча за Ольги ми ніби і не бачимо цього розширення. Питання якось полагодили, але основної мети не було досягнуто. Святослав таки одружився з чеською принцесою (але не з візантійською), потім Малуша була в нього. 

Потреби продовжити торговий договір, я думаю, не було. Візантія укладала так звані "вічні договори". Усі середні віки укладали все "вічне", яке тривало не більше як одне покоління. Святослав залишився в Києві, і ось чому Ольга могла безпечно їхати. Це ж прецедент: володарка покидає державу, але ж за спиною стоїть син. Ясно, що Візантія буде чемна, але вона чемно відмовила. 

Чим важлива поїздка Ольги в Константинополь для нас: по-перше, це безпрецедентно, київська володарка прибула у столицю Візантійської імперії. До того ж вона тоді ще не була старою. Коли народився Святослав? На той час їй було десь 45 років, не більше. Вона з’їздила, засвітила, що вона володарка, потрапила в джерела. Нам для образу правительки, для літератури і культури цього достатньо – мудра Ольга побувала в Константинополі, обдурила самого імператора зі сватанням, хоча він був одружений. 

Її благословив сам патріарх, я думаю, він таки її хрестив. Важливо також те, що вона – перша володарка в Києві, яка є християнкою. І не просто християнкою, ми не маємо жодних бунтів проти неї. Літописець писав: "Святослав взяв бразди влади в свої руки". Але ж він постійно в походах, ми бачимо намісників, ми знаємо, що Ольга шле по Святослава, коли Київ був в оточенні. Тобто Ольга залишається при владі, християнство тут шириться. Можливо, так Володимир і став лояльним та охрестився, бо бабця виховувала. 

– Але Святослав має зовсім іншу політику, це типовий конунг-норман. У літописі часто є натяки, що Святослав мріяв перенести свій осідок на Балкани. 

– Я думаю, що він не те що хотів покинути Київ, він ще не бачив Києва як столицю. Не тільки він. Київ як місто утворився саме за Володимира, а для Святослава це лише центр. Як у Карла Великого: у нього не було столиці, лише осідок – там, де він зараз є, твердиня, де його склади, куди йому приносять данину. 

Святослав хотів перенести свій осідок до Переяславця ситуативно, через те, що йому Калокір привіз 400 одиниць золота. Він його підкупив. Коли він успішно напав, коли зрозумів, що болгари значно багатші і розвинутіші, він каже боярам: "Не тому я не хочу Києва, що місто це не миле, Переяславець – це центр моєї землі". І перераховує, що з чехів – срібло, з угорців – коні, з русі – раби… Все стікається до нього туди. І вже заднім числом літописець, який живе через 150 років і вже має місцевий патріотизм, пише: "Чужої землі шукаючи, свою втратиш". А Святослав – просто джентльмен удачі, поводиться як типовий конунг. Це теж говорить, що він не є одноосібним лідером, а лише очільником дружини, військової частини, який живе своїм життям. 

Я не думаю, що Святослав узагалі мав державницьку ідею. Єдина його ідея – воювати. От він знищив Хозарський каганат. Для чого? Він відкрив собі торговий шлях на Каспій? Ні. Він долучив цю територію до своєї держави? Ні. Тобто всі його походи – це просто походи. 

– А як Візантія використовувала степовий фактор, кочовиків? Печенігів, пізніше половців?

– В Костянтина Порфірогенета є розділ про те, що якщо ми будемо в дружбі з печенігами, то ніколи Русь не зможе на нас нападати. Візантія використовувала спершу Русь, поки печеніги не заполонили південноукраїнські степи, тобто треба дружити із тим, хто над. Візантія мала тут суто прагматичний інтерес. 

Печеніги, з якими вони тут торгували, були посередниками. Ми знаємо печенігів як тих, хто лише нападає, а за джерелами вони є основними торговими контрагентами Херсонесу. Печеніги доставляли хутра, коней, рабів. Тобто у них був свій товар, не було воску і сала, які лише Київ міг дати. 

Єдиний момент – це смерть Святослава, який загинув від печенігів. Але тут складне питання, хто ж таки натравив їх на Святослава? Традиційна точка зору, що Візантія. Але є альтернативний погляд, який мені більше імпонує, – що на Святослава натравили печенігів самі ж кияни. Чому кияни? 

Є згадки у джерелах, не в усіх, щоправда, що коли Святослав повертався з першого балканського походу, то вчинив в Києві терор проти християн. І хто в Києві боявся повернення Святослава після поразки від християн? Київські християни. 

Чому Візантія сама не могла натравлювати печенігів? Тому що знала, що руси дотримуються договору, так було завжди, і Святославу закидають, що його батько порушив договір і тому його спіткала така кара, древляни його розірвали. Мовляв, Святославу теж кажуть: якщо будеш порушувати договір, з тобою трапиться те саме. Їм був договір Святослава навіть вигідний, якщо він піде з Балкан. Але це єдиний прецедент, коли Святослав гине на Хортиці через свою жадібність. Свенельд пішов по суші спокійно, чого Святослав не міг. Джерела подають це так, що він не міг покинути все добро, за що життям і заплатив.

Далі у Візантії буде дуже велика проблема з печенігами, коли власне за літописом (альтернатив у нас сьогодні немає) Ярослав їх розгромив, потім на них тиснуть половці, вони переселяються в Панонію, тиснуть на Візантію… 

Але я тут дуже обережний, бо степовий фактор у цьому ключі дуже слабо вивчений. Я думаю, Візантія теж на них дивилась як на контрагента в тому регіоні, де їй теж була потрібна безпека. Треба було, щоб Чорне море було внутрішнім морем Візантії. І це в договорі 944 року чітко прописано – що русам забороняється зимувати в гирлі Дніпра. Вони не могли будувати там будь-які факторії. Саме у зв’язку з безпекою Константинополя. 

– А якщо говорити про період до Володимира, не виглядало на те, що це були міждержавні відносини, радше відносини держави і окремих конунгів, які волею локалізації чи щастя побували в Константинополі. Що змінилося з Володимиром? 

– З Володимиром принаймні Київська держава стала легітимною, стала власне державою. Є велика дискусія, чи була торгівля далі, бо 1036 року була якась сварка. Що змінюється – Київ стає вже не чужим, а частково своїм. Бо Київ ніколи не входив у Римську імперію, а Візантія мислила категоріями Римської імперії, тому він випадав. Але він все одно став частинкою константинопольської патріархії. Сюди прибув митрополит, єпископи з Візантії. Я не думаю, що їх було багато, але певний візантійський вплив був. 

Кількість русів, давніх українців у Константинополі зростає. Ми маємо, за джерелами, цілі руські квартали, з’являється монастир на Атосі. Контакти ніби пожвавлюються і урівноважуються відносини. Плюс дуже важливо – шеститисячний корпус, який Володимир надає імператору Василю у внутрішній боротьбі. І десь приблизно на 100 років цей корпус лишається у Візантії, він постійно поповнюється, він є елітним, принаймні після знищення Болгарії.

До слова,цей 6-тисячний корпус брав участь в розгромі Василем II Болгарії. Понад те, третина болгарської здобичі – віддана русам. А здобич була величезна, у Візантії навіть збудували додаткове казносховище, щоб помістити це золото. Але третина пішла на шеститисячний корпус, третина – на імператора, ще третина – на решту війська. Ось наскільки була потужна участь наших предків у знищенні Болгарського царства. І цей корпус залишився надовго, комплектувався з Києва як іноземний візантійський легіон. Цим займався київський князь. 

Щодо поширення культурного впливу, книжки, які до нас прийшли, я впевнений, що це болгарські трофеї. Візантійцям не були потрібні слов'янські книги, а ми їх потребували, бо не можна відкрити церкву, якщо ми не маємо певного набору книг: Євангеліє, Псалтир, на єпископську катедру треба приблизно вісім книжок. Зверни увагу, як повільно відкривалися єпископії. У Чернігові, Переяславі – майже одразу, у Володимирі, Галичі – майже через 150 років. Це при тому, що західноукраїнські землі – в контакті з європейським світом, але 150 років! Не тому, що народ не хотів хреститись, це економічне питання. 

– Будівництво храмів. 

– А також книжки. Це неймовірно дорого, а бюджет князя не такий великий. Усі церкви, які будують, – муровані, їх князі будують. Навіть Києво-Печерський собор, Успенський, про що написано в літописі. Князь Святослав "дав в помощ" 100 гривень. А на той час 100 гривень – це не сучасні 100 гривень. Я жартую: Велика хартія вольностей в Британії – офіційний документ, якщо відновити чинність "Руської правди", то Кабінет Міністрів і Верховна Рада розбіжаться наступного ж дня, бо за вбивство княжого мужа – штраф 12 гривень. 

Відтоді Київ стає не диким, хоча, за візантійськими джерелами, вони все одно вважали нас дикими, некультурними, але принаймні вони отримали перепочинок майже на 50 років. 

– Але чому Візантія пішла на цей крок? Дозволила одруження Володимира з візантійською принцесою? 

– Тут Володимир – молодець. Вони впирались, не хотіли. Ситуація, в якій опинився Василій ІІ, була доволі складною. Проти нього одразу два великих повстання – Варди Фоки і Барди Скліра. Він залишився взагалі без війська. Тобто є ніби законним, бо, знову ж таки, закону про престолонаслідування не було. Є право оскаржувати. 

Фоки – це теж давня родина, вони допомогли Костянтину VIІ, дідові Василя ІІ, зберегли трон, тож вони мали моральне право. І Василь опинився у безвиході: що робити, треба десь дістати військо. А буквально за 15 років до цього Святослав показав, що військо тут є, причому непогане. Згідно з договорами 911-го і 944 років, київський князь був зобов'язаний надавати допомогу візантійському імператору, тож той звернувся до Києва. 

А київський князь був женолюбцем, і Тітмар Мерзебурзький навіть пише, що він носив вінець Венери до пояса, щоб у нього була більша хіть. Але Володимир одразу збагнув: те, що не вдалося бабці - вдасться йому, ідея матримоніального союзу з Візантією у Києві залишалася. Він каже: у тебе є сестра (якій вже 28 років, а на той це вже поважний вік), давай мені її за дружину. Умова Василія: ти язичник – хрестись. 988 року він приймає оглашення, як Ольга 9 вересня. 

Посилає свій корпус, перемагає при Абідосі узурпаторів. Василь зволікає, і тоді Володимир бере Корсунь, тобто Херсонес. Ніби не велика втрата, але ж ми пам'ятаємо, що в самій Візантії під боком в імператора 6-тисячний київський корпус. У нього виникла патова ситуація, тож довелося погодитися. Володимир зміг як варвар грубо притиснути імператора, той був змушений віддати сестру за київського князя. Вона прибула в Корсунь (Херсонес). Володимир остаточно охрещується, молодята вінчаються, їдуть до Києва, живуть недовго, але, сподіваюсь, щасливо. 

– А тут питання: за Ярослава Мудрого, сина Володимира, яку динаміку зберігали русько-візантійські відносини? Бо таке враження, що вони стали помітно прохолоднішими. Чому?

– Було кілька причин. Перша: владу здобув не син Анни, а Рогніди. Друге: почалася чергова братовбивча війна і стало не до Візантії та торгових експедицій на південь, хоча я думаю, що вони й далі були. Далі Ярослав зазнав поразки від Мстислава Чернігівського, і, згідно з літописами, він, доки жив Мстислав, аж до 1036 року, в Києві не сидів, а десь на півночі, взагалі випадав із того центру, що контролює візантійську торгівлю. 

Всю візантійську торгівлю на той час взяв Мстислав Чернігівський, і в цей момент ми бачимо, що візантійський елемент зріс в Чернігові. Після відновлення владарювання Ярослав був зайнятий на Заході з поляками, але, думаю, принаймні заробітчанство в обидва напрямки було. 

Софію Київську будували візантійці. Місцеві кияни якщо щось і робили, то хіба дрова рубали, варили меди й кашу грекам, які будували, і не більше. Усе було надзвичайно якісно збудовано. Це абсолютно візантійська пам’ятка. Не тільки конструктивні особливості, мозаїки і так далі, навіть технічний розчин – усе візантійське. Це все була праця заробітчан із Візантії. 

В період боротьби за владу Ярослава, можливо, трішки спадає, але будівництво продовжувалося. І хай там приходили вже не цілі артілі, бо ні церква Ірини, ні церква Георгія, ні інші споруди, зведені за чи після Ярослава Мудрого, вже не мають такої якості, як ранні церкви, і Десятинна церква, і Софія Київська. 

– Похід Володимира Ярославича 1043 року – що це було? 

– Це досі велика загадка. Є кілька версій. Класична версія, яка прописана в джерелах, подає, що була сварка в Константинополі русів із візантійцями. Згідно з грецькими джерелами, руси набрались нахабства і пішли проти імперії, яка недавно їх хрестила, втратили страх Божий і так далі. Класична риторика. Візантійський історик Йоан Скіліца пише про вбивство руса на ринку в Константинополі. Очевидно, там був якийсь прецедент. Професорка Надія Нікітенко припускає, що це був династичний конфлікт, мовляв, руси претендували як родичі на трон в Константинополі, бо закінчилась Македонська династія. 

Мені здається, тут були усі ці причини. Костянтин VIII, який отримав владу після смерті свого брата Василя ІІ у 1025 році, дуже швидко розтринькав казну. Правління його доньок взагалі було жахливе. Імператриця Зоя змінювала чоловіка за чоловіком. Якщо в Римі відкручували голови статуям імператорів, то за правління Зої в Софії Константинопольській перебивали мозаїки голови її черговому чоловікові. До того ж там залишався 6-тисячний корпус, який вимагав плати. Тож могло виникнути напруження і конфлікт, бо завжди небезпечно довго війську не платити. Ми таке знаємо з усієї історії. 

Могло бути також і таке, що Ярослав вважав: коли Македонська династія сходить, приходить нова династія, то він ніби має право на цей стіл. І відсилає свого старшого сина, новгородського князя, у цей похід, який виявився абсолютно трагічним. Більшість війська загинула, ми знаємо, що 6000 потрапило в полон. За літописами, думаю, значно менше. Багатьом відрубали праву руку. 

Потім, коли уклали мирний договір, їх назад повернули, і Всеволод, старший син Ярослава, одружився з Марією Мономах. Тобто все одно договір набув чинності, і хоча той елітний корпус залишився, та його плавно замінювали грузинським, а потім англійським. 

Попри все потреба у торгівлі з нами, з Україною, у Візантії залишилася. Ми постачали сировинні продукти: це віск, який був потрібен у величезних кількостях для виробництва свічок, і сало. Але вони не розуміли, що сало можна порізати гарно на хлібчик, вони його використовували як змазувальний матеріал для дна човнів чи осей возів. Воно мабуть в бочках як смалець їхало до них. 

Також хутра – це елемент розкоші, та раби і рабині. Хоча думаю, що за Ярослава цей товар з Києва помітно зникає. Не було податку людського тут, як у Х столітті. Товар людський – це дівчата, що відобразилося у фольклорі, як змієві давали по одній дівчині. Це був податок на русів, який вже за християнства був заборонений. Навіть якщо люди не хрещені. Князь мусить їх хрестити, бо це його місійний обов'язок. І чому ці конкістадори йдуть пізніше на російські землі, Володимиро-Суздальські? Бо там є чуді і мокші, які не є "своїми", яких можна спокійно ловити, брати податком і продавати в рабство. В Україні ж цей товар (раби) зникає, але енергоресурс – сало, віск і хутро – залишається. Де його брати? 

Кочівники воску не дадуть, медів у них немає. А у нас, і не тільки в раннє, а й у пізніше середньовіччя за медовий бор, медові знаки йшла постійна боротьба. Вони в усіх юридичних пам'ятках прописуються, аж до Литовських статутів, за руйнування медових знаків. Бо меду споживають дуже багато. На що давні руси його використовували? Аби повеселитись, зварити напоїв, попиячити. 

Свічок із воску не робили, бо ж церков було небагато. А у Візантії море церков і свічки необхідні для їхнього освітлення. Там попит на віск величезний. У нас хати освітлювали каганчиками, або ж каганцями, факелами – це давня традиція, але не свічками. Віск дуже важкий, щоб транспортувати його суходолом, тому єдиний варіант – водою. 

Тож Візантія була зацікавлена в торгівлі, вони поспішили укласти новий договір. Думаю, що він продовжувався, єдине – що він перейшов на Дністер, і це теж одна зі статей, чому Галицьке князівство так швидко розвивається, зокрема в ХІІ ст., – бо з'явився прямий ринок через Дністер на Візантію. Так, він безпечніший, плюс там і Візантія, і Болгарія по дорозі, яка вже є частиною Візантії і теж християнізована, з Охридським патріархатом. Василій же зберіг їм церкву на деякий час, і мудро вчинив. Там теж є попит на цей весь товар, але гроші пішли вже не на Київ, а на Галич. 

Тому, думаю, в 1043 році тут кілька причин наклалося, не просто хотіли повоювати. А щодо вбивства купця, гадаю, таке дійсно було. Принаймні воно зафіксоване в джерелах. Але це був привід, а не причина. Причина назрівала – це вплив північних варварів при дворі константинопольських василевсів. 

До слова, такі ж приклади ми бачимо з генуезцями і венеційцями. Але пізніше, коли там якась перемога, їх одразу знищують. Коли Андронік приходить до влади, першим ділом знищує західних купців, західних місіонерів, західні монастирі, які проникли в Константинополь. Так і тут: коли є вплив іноземців, який їм не подобається, отже, треба їм стинати голови. 

– Дмитре, дуже дякую за цікаву і концептуальну розмову щодо маловідомих сторінок нашої історії, зокрема відносин Русі і Візантії.