Якою була Україна у ХІХ столітті | Михайло Назаренко

– Сьогодні будемо говорити про добу Шевченка. У мене склався стійкий стереотип, що XIX століття – безславне, в Україні був лише Шевченко, кріпаки і селянська стріха. Водночас для світу – це belle epoque, прекрасна епоха, яка закінчилася 1914 року з вибухом Першої світової війни. То яким насправді було українське XIX століття? 

– Це був час зростання, коли ми поступово усвідомили себе як цілісність. З 1840-х років східна і західна України почали зближуватися, аж поки це не вдалося зробити спершу культурно, а потім політично на початку ХХ століття. Хоч різниця все одно залишалася. Леся Українка написала Франкові, мовляв, ви, галичани, на нас, українців, не дивіться так згордо. 

У ХІХ столітті сформувалися уявлення про те, якою має бути літературна мова і правопис. Що таке українська культура: чому вона не лише селянська, при тому, що 99% тих, хто говорив українською, були якраз селянами. Наприкінці XIX століття Сергія Єфремова обурювало те, що на всіх репетиціях Театру корифеїв Марка Кропивницького режисер розмовляв з акторами російською. Хоч вистави ставили українською мовою. 

У ХІХ столітті не було таких жахливих знищень і розламів, як у ХХ-му. У 1847 році заарештували учасників Кирило-Мефодіївського братства, з 1863-го діяв Валуєвський циркуляр, з 1876-го – Емський указ. Це все гальмувало, але не знищувало. У часи безславного десятиліття 1847–1857 років все одно виходили книжки українською, і не лише на території Австро-Угорщини, а й Російської імперії (які це були книжки – інша річ). Кожне наступне покоління питало у попереднього: а чому ви не зробили те і те? Отже, тепер це маємо зробити ми. Найпростіший приклад – після Валуєвського циркуляру покоління Марка Вовчка перейшло на російську мову. А молодші на кілька років Нечуй-Левицький чи Панас Мирний, сказали: не можемо видаватися на підросійській території, то будемо робити це у Львові. 

Тож це було хоч і повільне, але зростання. Кожна нова віха оновлювала розуміння того, що потрібно робити, аби наша культура стала повноцінною Видатний лінгвіст-культуролог Олександр Потебня був цілковитим симпатиком українського руху, але вважав, що ми втратили свій шанс, якщо не у XVIII столітті, то на початку XIX. І вже нічого зробити не можна. А його сучасники, такі як Володимир Антонович чи Михайло Драгоманов, бачили інакше: так, надто багато шансів ми проґавили, але це означає, що треба працювати далі. Перетворювати те, що Потебня називав етнографічною масою, на націю.

– Це перетворення передбачало еволюцію і множинність ідентичності. Нещодавно швейцарський дослідник Фабіан Бауман видав книгу про родину Шульгіних, де є Яків Шульга, який переселяється до Києва. Його ідентичність аморфна або не сформована. Далі впродовж XIX століття відбувається поступовий розкол на російську та українську гілку Шульгіних. Які ідентичності існували у першій половині XIX століття?

– У Росії на початку 1800-х років ще жили ті, хто у XVIII столітті мріяв про бодай відносну політичну автономію України у складі Російської імперії. Наприклад, Василь Капніст, який писав винятково російською мовою. Але коли приїздив до Берліна, то казав, що якщо Пруссія піде війною на Росію, українці це підтримають. 

Українське козацтво спробували відновити в 1812-му, а згодом у 1830-му, коли відбулося придушення польського повстання. Покоління Петра Гулака-Артемовського, Григорія Квітки-Основ'яненка, Миколи Гоголя – це люди, для яких імперія була даністю. І не випадково у 1800-их роках виник остаточний текст "Історії русів". З одного боку, він за українську автономію, а з іншого - засвідчує лояльність до імперії, як і безліч попередніх текстів ще з середини XVIII століття. Тобто, те, що Батурин знищили – це жахливо, але це зробив Меншиков, а не Петро I. Водночас у тексті наведені промови Мазепи і Полуботка. Тобто це лояльність імперії, але з дулею в кишені.

<p>Федір Моллер. Портрет Миколи Гоголя, 1840 рік</p>

Для Гоголя, харківських романтиків 1820–1830-х, як Левко Боровиковський, Ізмаїл Срезневський, Михайло Петренко, цілком зрозуміло, що ми існуємо як певна спільнота – як група малоросів в межах Російської імперії. Відповідно ідентичність стає подвійною. Ми – харків'яни, слобожани, кияни, малороси, українці, але водночас ми є частиною руської спільноти, частиною "колиски трьох братніх народів". Водночас це не заважало розповідати анекдоти про москалів, але до певного рівня в ієрархії.

Дуже хороший приклад Григорія Квітки-Основ'яненка, який вибудував приязні стосунки з петербурзькими журналістами, навіть цілком українофобними, і водночас створив багато негативних образів москалів. Однак рано чи пізно у нього виникає "хороший секретар обкому", тобто губернатор, який наводить лад, як у "Козир-дівці" та інших текстах. Багато сучасних читачів сприймають це як данину цензурі. Але це було переконання, добре відоме нам і за пізньорадянськими текстами: мовляв, в принципі система хороша, але всі ці москалі, між нами кажучи, це зло. Такий підхід зберігався десятиліттями. Ще у 1860-ті Олекса Стороженко у своїх історичних повістях та оповіданнях представив таку ж модель. Тобто ми сміємося з москалів, ми вибудовуємо своє, але в чітко визначених межах. 

Тож головне питання: якщо ми пишемо українською, то для кого ми це робимо? Показово, що практично всі автори цього періоду за поодинокими винятками були двомовними. Вони писали російською та українською, і це не впливало на їхню ідентичність. Вони відчували себе українськими письменниками, і їх сприймали як українських письменників. Найраніший відомий мені випадок, коли Гоголя і Котляревського представили як репрезентантів двох різних літератур, а не однієї "малоруської гілки руської літератури" – це 1835 рік. Раніше навіть така думка не виникала. Те, що Євген Гребінка писав байки українською, поему про Богдана Хмельницького російською, водночас переклав "Полтаву" Пушкіна, - для петербурзької громади українців було одним і тим же: це сприймали як частину нашої літератури. Звідси - ще одне питання, на яке знову і знову по-різному відповідали наступні півтора-два століття: на яку літературу і культуру ми маємо взоруватися? 

Показово, що майже водночас з'явилися два переклади українською балади Ґотфірда Бюрґера "Ленора" про мертвого нареченого, який приходить до своєї коханої і забирає її на той світ. Обидва перекладачіперенесли дію текстів в Україну. Але Павло Білецький-Носенко перекладав свою "Ївгу" з німецької, а Левко Боровиковський свою "Марусю" – з російського переспіву Жуковського. І це дуже показово, бо так воно тривало і далі.

Коли Куліш перекладав Байрона, то він пишався тим, що не дивився у російський бік. З іншого боку, Драгоманов казав, що українці мають європейську культуру сприймати через російську, оскільки багато творів перекладено російською, а якщо перекладати одразу з іноземних мов українською - виходить, все треба робити з нуля. На що Куліш і Старицький йому відповідали: таки-так, треба робити з нуля, бо інакше ніяк.

Навіть молодий Шевченко мав подвійну ідентичність. Тарас Григорович до 1843 року, тобто початку "періоду трьох літ", був лояльним імперії при всій нелюбові до росіян як загарбників, пригнічувачів, імперців - і водночас мав повагу до конкретних персоналій, як Брюллова і Жуковського. І тільки такі тексти, як "Сон" і "Кавказ", почали це змінювати.

<p>Уявний портрет Маркіяна Шашкевича</p>

На заході України ситуація була подібною. До другої половини XIX століття там залишався лоялізм до Австрійської держави, яку бачили союзницею українців у боротьбі з поляками. І одна з причин, чому "Русалку Дністрову" заборонили, чому вона не могла пройти цензуру тут і вийшла в Будапешті, – не хотіли розпалювати ворожнечу між українцями і поляками. Як казав львівський поліцмейстер, у нас стільки клопоту з поляками, а тут ще рутенці вилізли і теж претендують на те, щоб бути нацією. Тож не дивно, що перші твори Маркіяна Шашкевича - якраз на честь правителів Австрії. 

Утім, відмінність полягала в тому, що Шашкевич та інші при всьому лоялізмі не вважали себе австрійцями. Вони підданці Австрії, але не австрійці. Ситуації, подібної до Гоголя – "Я українець, але водночас я руський (не росіянин!)" – тут не могло бути. Коли почала виникати міждержавна українська ідентичність Сходу і Заходу, то, очевидно, що це для обох боків було не просто.

– Ви згадали про "Русалку Дністрову". Дуже часто ми недооцінюємо цієї збірки. Мені видається, що велика частина вміщених там творів, зокрема фольклору, мали за собою образ Великої України. Шашкевич і його колеги вже тоді дивилися на Україну очима Великої України, намагалися поєднати над Збручем?

– Я би сказав, що вони дивилися не так географічно, як темпорально. Вони дивилися в минуле і бачили Київську Русь як Україну, яка справді нас усіх об'єднує. На сході України такого було менше, хоча до "Слова о полку Ігоревім" зверталося багато діячів – від Максимовича до Шевченка. Оскільки імперія це києворуське минуле привласнила, писати про Київську Русь означало визнавати себе частиною імперського культурно-історичного простору. А для Шашкевича та інших звертатися до києворуських часів означало показувати, що у нас була своя державність і традиції. Не випадково Шашкевич писав про облогу Львова Хмельницьким – це шпигачка в бік поляків. 

Саме у 1840-ві роки, після "Русалки Дністрової", почалася дуже поступова взаємодія Сходу і Заходу. Михайло Максимович та інші надсилали у Львів книжки, наприклад,  альманах "Ластівка" Євгена Гребінки, де друкувалися Квітка-Основ'яненко, Шевченко і багато інших. Шашкевич це читав і був у захваті. Найбільшою популярністю на Галичині користувалася все ж таки "Енеїда". Шевченко дуже повільно доходив до цих теренів. Його твори стали популярними лише у 1850–1860-х. Головно завдяки тому, що до Галичини переїхав Куліш, який редагував часопис "Правда". Видавався журнал "Мета", де друкували Шевченка. Завдяки цьому почалося справжнє знайомство з Шевченком та іншими письменниками. Крім того, з кінця 1860-х почали друкуватися Нечуй-Левицький, Панас Мирний. Культ Шевченка став усезагальним у Галичині наприкінці 1880-х років.

Однак усвідомлення того, що на схід від Збруча щось є і ми маємо щось з цим робити, якось взаємодіяти, вперше виникло в голові Шашкевича та інших діячів ще у 1840-х роках.

– Повертаючись до Шевченка, яку оцінку від сучасників отримало видання "Кобзаря"? І чи розумів він цільову аудиторію своєї збірки? 

– Шевченко чудово розумів, що його цільова аудиторія ділиться на дві групи. Це громада в Петербурзі, яка сприяла виданню "Кобзаря", і поміщики, середній клас.Друге видання збірки спонсорував Симиренко - також буржуазія. Тобто це люди, у яких уявлення про свою етнічність ще залишилися. Ці уявлення були підкріплені тим, що наприкінці XVIII – на початку XIX століття багатьом українцям треба було доводити, що вони дворяни. Вони почали шукати документи і знаходили не лише привілеї, але й козацькі літописи. Крім того, це люди, які гуртувалися навколо університетів – Харківського і Київського.

Утім, книжки Шевченка спочатку продавалися не дуже добре, особливо "Гайдамаки". Влаштувати передплату виявилося практично неможливо саме тому, що ще не сформувався прошарок, який хотів би і міг би за це платити. Через 20 років, 1862-го, журнал "Основа" припинив існування через брак передплатників.

"Кобзар" від початку було важко дістати. У листуванні киян і харків'ян того часу читаємо: "От кажуть, що вийшла така книжка "Кобзар", де б її купити?". На наступне покоління, з якого походив, наприклад, Старицький, "Кобзар" справив величезний вплив. Не було іншої такої потужної книги, яка б перетворювала читачів на свідомих українців. Але коли "Кобзар" з’явився, його сприйняли як дуже талановиту, але лише одну з книжок. Шевченка вважали дуже яскравим поетом, але поряд з Боровиковським, Котляревським, Метлинським та іншими. Головне значення "Кобзаря" спершу було в тому, що Шевченка показав, як можна говорити про сучасність. У прозі це тоді робив Квітка-Основ'яненко, а Шевченко це здійснив значно потужніше в поезії.

Нова хвиля впливу настала після появи позацензурної поезії "Трьох літ", яку розповсюджували в рукописах навіть в ті роки, коли Шевченко був на засланні. Це робили сільські вчителі і священики. Гімназії і семінарії були центрами, в яких це читали і поширювали. З абсолютно антиімперським "Сном" могли познайомитися за 10-15 років до того, як його вперше надрукували у Львові. 

Коли Куліш почув від Шевченка його шедеври - "І мертвим і живим…", "Кавказ", - то сказав, що він вже не кобзар, а національний пророк. Слово "національний" було ключовим. Бо написати "Кобзар" 1840 року, ті вісім віршів і поем, і залишатися в межах малорусько-імперської культури ще було можливо. А написати збірку "Три літа" і зберегти лояльність імперії – дуже важко. 

Але деякі могли впоратися. Наприклад, Григорій Ґалаґан був противником будь-якого руху до незалежності чи автономії України і вважав, що Шевченко теж був таким. А на початку ХХ століття навіть київські чорносотенці могли посилатися на Шевченка, коли обговорювали єврейське питання в Державній думі. Його намагалися пристосувати, але було зрозуміло, що Шевченко як антиімперський автор, який формує нову українську ідентичність, не міг бути узгоджений з подвійними ідентичностями. У радянський час, продовжуючи імперський підхід, з масових видань Кобзаря викинули "Іржавець", "Великий льох" і подібні тексти. 

– А що була Україна для Шевченка як простір не географічний, а передусім символічний?

– Це сакральна цінність, вища за будь-яку іншу: "Я так її, я так люблю, Мою Україну убогу, Що проклену святого Бога, За неї душу погублю!" Для ортодоксів це не завжди було прийнятно. Наприклад, Іван Огієнко доводив, що Шевченко не писав рядка "А до того я не знаю Бога": мовляв, це хтось вставив, а потім Шевченко своїм почерком переписав, не помітивши.

Україна – це сакральне. Україна – це найголовніше. Україна існує, як добре показав Григорій Грабович, поза політичними координатами. Тобто Шевченко ніде не каже: у нас має бути незалежна республіка на чолі з президентом або гетьманом. Для нього Україна – це велика родина, позбавлена ієрархії: "І мене в сім'ї великій, в сім'ї вольній новій…", "І буде син, і буде мати, і будуть люди на землі". Це квазіхристиянська утопія, в межах якої ствердження своєї мови, культури, незалежності, мислиться як щось іманентне, внутрішньо присутнє. Не може бути України без своєї мови, культури, пам'яті. Для Шевченка шлях до цього ідеального устрою міг бути тільки кривавим, тому що інакше не вийде. І тут він, на жаль, виявився справжнім пророком, бо інакше, як ми бачимо зараз, не виходить.

Поступово Шевченкові уявлення про те, що таке Україна, розширювалися. І це співзвучно із загальним рухом українського суспільства –  від етноцентричної до націоцентричної візії, зараз ми називаємо це політичною нацією. Полонофобія і антисемітизм, які були притаманні українському романтизму, поступово розчинилися через усвідомлення того, що у кожного народу є своє сакральне. І оскільки всі ці народи є жертвами імперії, це зрештою може їх об'єднати і дасть змогу порозумітися. 

Наприклад, у вірші "Полякам": "Ще як були ми козаками, А унії не чуть було, Отам-то весело жилось! Братались з вольними ляхами". Але Шевченко це не проговорює як політичні гасла, бо в нього взагалі політичних гасел не так багато. Це вже зробило наступне покоління: Нечуй-Левицький, Драгоманов, пізній Куліш. Та й ще у "Книзі буття українського народу" Миколи Костомарова йдеться про майбутню слов'янську федерацію.

Один дослідник зауважив, що і у Шевченка, і у Пушкіна йдеться про окремі "слов'янські народи", які поєднуються в єдиному "морі". Але у Шевченка це слов'янське море, де кожен зберігає свою ідентичність та осібність, а у Пушкіна “славянские ручьи сольются в русском море”. Тобто ситуація цілковито протилежна.

Якщо б Шевченка запитали, як він це бачить в політичному плані, цілком можливо, що він би дав якусь конкретну картину. Але важливо, що у своїх поезіях він такої картини не описав. Вона існує на рівні образів, навіювання на читача, а не конкретної програми по пунктах.

<p>Тарас Шевченко. Фото Івана Гудовського. Київ, 1859 рік</p>

– Ми говоримо про Україну, але Шевченко не згадує українців. Чому? 

– Це питання, на яке в мене немає однозначної відповіді. Почасти це пов'язано зі сакральністю України. Українці для Шевченка – це "ми", а далі може йти конкретизація. "Ми" – це козаки, чи "ми" – ще хтось. Водночас Куліш слово "українці" вживав. У російськомовних повістях Шевченка, де він одягає кілька масок, цілком звична імперська термінологія – "хохли", "хохляцький". У його поезії нічого подібного і бути не могло. 

Саме тому, що в часи Шевченка формувалося уявлення про те, хто такі "ми" і як "нам" себе називати, він уникає конкретної назви. Це є спільнота, до якої належать сам автор і його читачі (або ні). Тож українство стає вибором кожного. А далі вже будемо домовлятися, хто ми такі і що нам із цим робити. Умови, які для цього треба створити, у Шевченка цілком однозначні – пізнати минуле, не минаючи "ані титли, ніже тії коми", і завдяки цьому вибудовувати майбутнє. 

В останні роки Шевченко звертався до середнього класу, української буржуазії, яка тоді почала виникати, і до українського жіноцтва (про це багато писала Тамара Гундорова). Це дуже важливо: коли Шевченко подорожував Україною, він бачив, що українські пані та панночки є якраз тими, хто цікавиться, підтримує українське і може передати його наступним поколінням. 

– Однією з платформ, де обговорювали майбутнє, було Кирило-Мефодіївське братство. Воно займає серйозну роль в нашому ґранднаративі XIX століття. Але водночас, наскільки кирило-мефодіївські братчики були небезпечними для імперії? 

– Насамперед нагадаю, що формально ані Шевченко, ані Куліш туди не входили, хоча кирило-мефодіївці надихалися їхніми творами. Вони були не більш небезпечними для імперії, ніж ті підпільні гуртки, які виникали в 1840-х роках у Росії, наприклад, петрашевці. Але з перспективи XXI століття ми можемо сказати, що вони були надзвичайно небезпечними, тому що заперечували імперію як таку. 

Водночас, коли надійшов донос студента Олексія Петрова, жандарми були заскочені тим, що проґавили таку змову. І намагалися з усіх сил применшити значення кирило-мефодіївців. Костомарову буквально надиктовували: "Насправді ми хотіли об'єднати українські землі під владою російського царя". І до певної міри це так і було, оскільки Костомаров мав хиткі політичні переконання. У "Книзі буття українського народу" автор подає антимонархічні твердження, а в розмовах з конкретними діячами польського руху в Києві у 1840-ві роки Костомаров все ж як найближчу перспективу описує федерацію слов'ян під петербурзькою егідою. Тобто більшість кирило-мефодіївців теоретично можна було представити владі як недоумкуватих ідеалістів, приблизно як російських слов'янофілів. 

Для Миколи І проблема полягала в тому, що він хотів поширити свою владу на всіх слов'ян, однак в такому випадку потрібно було б зруйнувати Австрію і Османську імперію. А на це він піти не міг через фахову солідарність. 

Не випадково, що Шевченкові заборонили писати і малювати. Менш відомо, що і Кулішеві було заборонено писати, але коли він представив у Третій відділ роман російською мовою, який написав на засланні, твір заборонили, але автору нічого не зробили. На відміну від Шевченка, якого заслали з Оренбурга на Мангишлак. Імперія бачила в будь-якому національному русі загрозу для себе, але конкретно в Шевченкові бачила загрозу значно більшу, ніж в Костомарові і Кулішеві. 

Тож вплив кирило-мефодіївців як організації був не такий вже й великий (Втім, вони були не єдиними: коли учасників товариства заарештували, по Києву розповсюджували антиімперські листівки. Хто це робив – невідомо й досі, поліція цих людей не знайшла.) Більшим був вплив конкретних діячів. Хтось із них, як Костомаров, йшов на компроміси. Хтось, як Куліш, ідеологічно змінював полюси кожні 10 років. Але головне було вже зроблено: конкретні тексти, конкретна позиція – культурна, тобто політична, - і, зрештою, сам образ кирило-мефодіївців як мучеників, які постраждали за Україну, – все це мало дуже великий вплив. Те, що вони хотіли робити – освіта, мирна пропаганда (до певного часу), могло бути частиною імперії. Але імперія зробила все, щоб український рух радикалізувати, і зрештою досягла радикалізації. 

– Ми знаємо, як політична влада ставилася до української літератури і загалом до українського національного руху. А що представники російської літератури думали про таку форму українських письменників? 

– Коли наприкінці 1850-х – на початку 1860-х російські слов'янофіли почали видавати газету "Парус", у редакційній статті перерахували всі слов'янські народи, крім українців і білорусів. Куліш це сформулював, а Шевченко за ним повторив відповідь на тезу про братські народи: "Коли наш батько горів, їхній батько руки грів". Це відображає ставлення переважної більшості російської інтелігенції та культурних діячів. Українці існують як етнографічна маса і не можуть піднятися вище рівня літератури про народ, простолюд і літератури для простолюду. Шевченко для них був десь поряд з Олексієм Кольцовим та іншими самородками, які вийшли з народу. Цим вони і були цікаві, оскільки російський реалізм народом цікавиться, але не більше. Популярність Марка Вовчка була пов'язана з тим, вона піднімала жіночі питання і питання про скасування кріпацтва. 

Відгуки російських авторів наперше видання "Кобзаря": "Дуже талановито, але чому не російською?". На друге видання: "Дуже добре, українці (малороси) мають розвивати свою словесність". Але вони вважали кумедним те, що Куліш ставив Шевченка в один ряд з Пушкіним, Данте, Шекспіром, Міцкевичем: "Де наш Пушкін, а де їхній Шевченко?" Це ставлення поділяли навіть ті письменники, яких проімперськими назвати не можна. Наприклад, Ніколай Лєсков, який багато років жив у Києві і симпатизував українському руху. Але навіть у нього було уявлення, що українська культура стоїть нижче, ніж російська та європейська. 

Можна буквально на пальцях однієї руки перерахувати тих, хто не був вражений цією імперською чумкою. Це Олександр Герцен, який першим друковано висловився, якраз під час польського повстання 1863 року, що українці самі мають вибирати з ким їм бути – з поляками, росіянами чи незалежними. Російський радикал Микола Чернишевський був дуже високої думки про Шевченка. Він не міг говорити про незалежність України в умовах російської цензури, але його тексти були відчутно антиімперськими. 

Олексій Костянтинович Толстой, правнук гетьмана Розумовського, який симпатизував українцям і сприяв визволенню Шевченка, ідеологічно був імперцем. Він поділяв уявлення, яке сформулював Іван Аксаков: існують українці, які щось пишуть для домашнього вжитку, то нехай пишуть. Мовляв, нікого першорядного, крім Шевченка, у них немає.

Така думка панувала впродовж ХІХ–ХХ століть. Одиниці вважали інакше. Наприклад, Борис Пастернак, який перекладав Шевченка російською. Про це мало пишуть, але Тарас Григорович сильно вплинув на його пізні вірші. Пастернак казав, що для нього перший ряд поетів складають Шекспір, Верлен та Шевченко. 

– Ми говоримо про XIX століття як століття, де Шевченко є на чолі всього. Чи можемо припустити, яким було б XIX століття і наступні події, якби Шевченка або не було, або він залишився лояльним імперії?

– Було б значно гірше. По-перше, в нас не було б геніального поета. А геніальний поет – це заявка на існування нації. Так само як головною причиною Валуївського циркуляру був український переклад Біблії (Пилипа Морачевського). Якщо є Біблія українською, отже, є мова, а не діалект, і народ, нація, а не просто якісь там селяни.

Так само і з Шевченком. Якби не він, то невідомо, скільки ще довелося б чекати такої рішучої антиімперської хвилі. Куліш, із його політичною шизофренією, не міг бути каталізатором змін. Драгоманов, з орієнтацією "в Європу через Росію", – теж ні. Рано чи пізно це б виникло, але міг бути втрачений момент, який в інших слов'янських народів трапився 1848 року під час Весни народів. Не випадково, що саме в цей час у нас відбулася справа Кирило-Мефодіївського братства. 

Формування позаімперської української ідентичності було б затримано. Це й так на масовому рівні почало формуватися досить пізно – тільки на початку ХХ століття. Але навіть із цим були би ще більші проблеми. Чи сталися б у нас такі визвольні змагання, які в нас були? Чи були б у нас такі 1920-ті? Це велике питання. 

<p>Пантелеймон Куліш (1819 &mdash; 1897)</p>

Я можу уявити альтернативну ситуацію, де Шевченка немає і центр нашого канону – Пантелеймон Куліш. При всій моїй любові до Куліша як особистості, поета і публіциста, у нього не було такого потужного тексту, як "Кобзар". Відповіді на питання "Хто ми такі і що нам робити" ми б не отримали ще довго. Саме тому, що Куліш давав би прямо протилежні відповіді і спільнота була б розгублена. Втім, Куліш виявився вкрай необхідним на наступному етапі – етапі формування нової інтелігентської літератури. Не випадково Старицький писав, що особисто для нього Куліш важливіший, ніж Шевченко. Але без Шевченка не було б поштовху. Для Зерова та Хвильового Куліш також був на першому плані як культурний європейський інтелігент. А от для футуристів ключовим залишався Шевченко – як літературний фулюган і експериментатор. 

Якби Шевченка не було, можливо, ми прийшли б плюс-мінус до того, що маємо  зараз. Але зі значно більшими культурними жертвами.

– Ви згадуєте Куліша, який однозначно стоїть в тіні Шевченка. А в чому вага Пантелеймона Куліша і як взагалі його погляди на Україну співвідносились чи конфліктували з Шевченковими? 

– Куліш згадував, що коли вони познайомилися з Шевченком, то одразу відчув – Шевченко з низових козаків, а він – з реєстрових, з козацької аристократії. Лейтмотив Кулішевих спогадів – шкодування про те, що Шевченко не отримав європейської освіти. А він із дружиною Олександрою Білозерською, майбутньою письменницею Ганною Барвінок, у 1847 році мали намір вивезти Шевченка в Європу для отримання мистецької освіти. Тоді, мовляв, Шевченко дійсно став би на рівні з найкращими європейськими авторами. 

Куліш був дуже самовпевненою людиною. Ледь не перший його лист до Шевченка був про те, що Тарас Григорович безумовно великий поет і дуже важливий, він – надбання усієї України. І саме тому він, Пантелеймон Куліш, має Шевченка відредагувати, щоб це покращити. Далі сторінками йдуть зауваження, що в "Гайдамаках" викреслити чи переставити. Втім, ми читаємо "Наймичку" в редакції Куліша. "Наша дума, наша пісня" – це рядок Куліша, а не Шевченка. Фразу з Шевченкової автобіографії "Історія мого життя складає частину історії моєї Батьківщини" вписав Куліш при редагуванні.

Ще за життя у них були конфлікти. В певний момент Шевченко наполягав на тісніших зносинах з поляками, а Куліш тоді був полонофобом. Куліша хлібом не годуй – дай з кимось поскандалити, він був людиною гарячою, постійно наполягав на своїй точці зору, вважав, що лише він має рацію. Загалом був людиною дуже незручною. Але при цьому, як казав Хвильовий, це наш перший європейський інтелігент. Письменник, перекладач, публіцист, який намагався підняти українську культуру на загальноєвропейський рівень. При чому одразу в усіх галузях. 

У двотомній біографії Куліша Євген Нахлік перерахував усі поетичні форми, які він увів в українську літературу, до нього їх просто не було. Куліш зробив прорив в розвитку української літературної мови. З одного боку, він казав – треба перекладати з англійської так, ніби російської немає. А з іншого, він був проти того, що називав антимосковською мовою: не можна викреслювати з української мови всі церковнослов'янські слова тільки тому, що вони нагадують російські. Ми не маємо бути антимосковськими, ми маємо бути українськими.

У 1880–1890-ті з'явилися жахливі вірші Куліша на честь російських імператорів. Це викликало великий подив. Грінченко після смерті Куліша написав вірш, стилізований під його ж стиль, про те, як Куліш вмів ненавидіти, зневажати, як знову і знову опинявся в конфлікті з правдою і при цьому все одно зробив більше, ніж майже всі його сучасники. 

Не випадково, коли в ХХ столітті випустили модерністський альманах "Дубове листя", то присвятили його пам'яті саме Куліша. Я б сказав, для культурних діячів межі століть Шевченко – це той, хто нас створив, а Куліш – це той, хто вказав нам шлях, як йти далі. Зерова присвятив Кулішеві вірш. Петров-Домонтович написав про його роман і дисертацію "Пантелимон Куліш у п'ятдесяті роки". Чим складніша постать, тим привабливіша.   

Значною мірою це стосується й Михайла Драгоманова. Він намагався прищепити українській культурі раціоналізм. Для того, щоб розуміти, хто ми такі і що ми робимо, – потрібно критично себе оцінювати, а не вдаватися до романтичного ірраціоналізму. І це критичне оцінювання йде від Шевченка через Куліша, Драгоманова і далі до нашого часу. 

Проблема, що всіх цих діячів, крім Шевченка, мало знають і читають. Куліш - один із найбільших наших поетів ХІХ століття, а востаннє його поезії виходили друком в Україні у 1998 році. Тобто 26 років український читач позбавлений можливості поставити на полицю поезії Пантелеймона Куліша. І це стосується не лише його. Багато хто вважає, що якщо прочитати Шевченка як біблію, то більше нічого не потрібно. Це велика помилка. 

Дуже добре, що повне зібрання творів Куліша все ж таки виходить. Нещодавно – наклад чергового тому. 

– Це важливо, оскільки Шевченко домінує над ХІХ століттям. Як він вплинув на українську літературу після смерті? 

– Спочатку було покоління епігонів –  від 1850-х і до кінця 1870-х років. Практично всі українські поети писали "під Шевченка". Навіть, коли Куліш у збірці "Досвітки" 1862 року полемізував із Шевченком, робив це у формах Шевченкової поезії. Юрій Федькович - абсолютно оригінальний поет, але після прочитання Шевченка, написав: "Кохайтеся, чорнобриві, Та не з умерлими, Бо кохання вже немає, В глибокій могилі". 

Нова, постшевченківська поезія почалася у 1880-х роках, коли майже водночас вийшли книжки Пантелеймона Куліша, Якова Щоголева, Михайла Старицького, трохи раніше Івана Франка. Франко, до речі, чи не єдиний значний поет, у якого впливу Шевченка майже немає. Як не парадоксально, вся українська поезія дальшого часу – це відштовхування від Шевченка. Вплив був дуже потужним. Однак якби він був ще трохи більшим – вся література перетворилась би на епігонів. На прикладі Куліша видно, яких зусиль йому коштувало перейти не лише до інших тем, а й інших віршових розмірів. 

У другій половині ХІХ століття посилилися впливи інших літератур та поетик. Наприклад, Павло Грабовський, який писав оригінальні, але не дуже талановиті вірші, переклав Шарля Бодлера і Едгара Аллана По. Молода Леся Українка склала перелік того, що треба перекласти, щоб зарубіжну класику почали читати українською мовою. 

Пізніше вплив продовжився у загальних рисах аж до нашого модернізму 1920-х. Футуристи високо цінували Шевченка. В журналі "Нова ґенерація" Гео Шкурупій, Михайль Семенко та інші публікувалицикл "Реабілітація Т. Г. Шевченка". Не забуваймо, що перший футуристичний вірш українською мовою – "Егофутурня пісня" Василіска Гнєдова – містить водночас і цитату з Шевченкових "Гайдамаків" і відштовхування від нього: "Усім набридли Тарас Шевченко і гопашник Кропивницький". Це 1913 рік, а вже у 1914-му Семенко палить свій "Кобзар".

– А що він мав на увазі? Дехто дуже важко і буквально це розуміє. 

– Звісно, він не палив буквально. Він відштовхнувся від українського народництва. Тобто він вів боротьбу не з Шевченком, а, умовно кажучи, з Сергієм Єфремовим. Шевченко в сприйнятті сучасників Семенка став власним епігоном. Коломийковий вірш, невибагливі рими, чергові "рученьки, які терпнуть", "віченьки, які злипаються." Від цього треба було відштовхуватися, Семенко так і зробив. Але при цьому до футуризму перейшли експериментальні риси Шевченкової поезії. Не випадково, що Семенко через десять років видав книжку під назвою "Кобзар". Він показав, що робить щось настільки ж радикальне, як і те, що робив Шевченко вісімдесят років тому. 

Але проблема в тому, що сільська, народна тематика, до якої звертався Шевченко, для багатьох не дуже уважних читачів ставала суттю його поезії. Так трапилось тому, що його епігони цим і обмежувалися. Якщо вірити одному мемуаристу, так сприймав Шевченка і Гоголь. Так само – і Яків Щоголів. Мовляв, надто багато дьогтю, надто неінтелігентно, не про високі матерії. 

Насправді ж у Шевченка величезний стильовий діапазон – від церковнослов'янського до нецензурного. Все це – українська мова, тобто – ресурси, якими ми можемо користуватися. Якщо читати не дуже уважно, то нічого, крім "Кохайтеся, чорнобриві" і не побачиш. При тому, що "Катерина" все одно хороший твір, хоч і не такий глибокий та яскравий, як "Великий льох" чи "Наймичка". 

І Семенко, відштовхуючись від цього масового сприйняття Шевченка як ікони в рушниках, сказав, що його можна не читати і навіть краще не читати, бо ще почнешзадумуватися, а про що ж його твори. "Твоя пошана його вбила", – каже Семенко в маніфесті з книги "Дерзання". І саме тому в 1920-ті Шевченко потребував реабілітації. Мовляв, він убитий українськими народниками, а тепер ми його воскресимо.

– Шевченкові закидали рустикальність. Загалом цим пронизана українська література ХІХ століття. Коли ці кайданки селянськості намагаються скинути? Ми знаємо урбаністичні романи, але дуже позірно. 

– Це починається з роману “Чорна рада”, який рустикальним не є. Михайло Старицький згадував, що він ще був гімназистом, коли побачив "Чорну раду” в книгарні і був вражений українською мовою. Виявилося, українською може бути не лише "Еней був парубок моторний", а й історичний роман. 

Масово література почала позбуватися селянськості у 1880-их роках на заході України. Поезія Юрія Федьковича, вірші і проза Івана Франка, менш відома поезія Корнила Устияновича, його драми і поеми з києворуської історії. У 1870-ті Нечуй Левицький написав перший урбаністичний роман "Хмари", у 1890-их він його переробив. Якщо в першій редакції Київ був Вавилоном, а село вже зникало, то в 1890-ті Київ – це Вавилон, але тільки тут ми можемо будувати нашу Україну. Тому що якщо не буде українського міста – не буде України.

У 1870–1890-х сформувалася нерустикальна українська література, яка згодом дала український модернізм. Те, що стало підґрунтям, скажімо, для Лесі Українки. Василь Стефаник значною мірою тематично залишався рустикальним. Через діалект його твори важко перекладати. Водночас він залишається у першому ряді українського модернізму, на рівні того, що робилося тоді в Європі. Але теперішньому читачеві треба не лише подолати безліч діалектних слів (чесно кажу, коли я перечитував Стефаника, то часто зазирав у дуже поганий російський переклад, щоб просто зрозуміти сенс фрази). Стефаник писав радше не про народ, а про людей взагалі – просто на цьому матеріалі, так само як і Шевченко. "Камінний господар", "Оргія", "Руфін і Присцилла" – це точно не рустикальна література. 

– А чим пояснити велику зацікавленість сучасних українців, які читають класику, зокрема XIX століття? 

– Я дуже боюся, що це мода. А мода як виникає, так і може зникнути. Дуже сподіваюся, що це все ж таки бажання знайти своє. Із цим є кілька проблем. Те, що часто представляють як невідоме і неканонічне, давно вже є в шкільній програмі. Хоча це поле розширюється – порівняно зі шкільною програмою і загальними уявленнями про українську літературу. Друга проблема – ці твори треба ставити в контекст. А у нас практично в усіх виданнях відсутні примітки, коментарі, навіть там, де вони необхідні, і передмови теж дуже часто неадекватні.  

– Вони переважно літературознавчі, історичного контексту там дуже мало.

– Літературознавча експертиза теж неповна. Доводять, що Квітка-Основ'яненко був ворогом імперії, – ні, не був. Що Майк Йогансен був антирадянським письменником – ні, не був. Їх намагаються втиснути в дуже вузькі ідеологічні рамки, але це те саме радянське літературознавство, тільки навпаки. Тоді всі були комуністами, демократами, революціонерами, а зараз антиімперцями й антирадянцями. У такій парадигмі зрозуміти наші 1920-ті неможливо взагалі. 

І третя проблема — це тексти, які ми читаємо. Оскільки переважно видають передруки за радянськими виданнями або за поганими сканами з мережі, на кожній сторінці щонайменше одна серйозна помилка. Також у читачів запропоноване різноманіття не завжди складається в систему. Є окремі автори, а чим були культура і література? 

Коли я робив свою антологію літератури ХІХ століття "Крім «Кобзаря»", то намагався включити туди те, що естетично актуально зараз і про цьому маловідоме. Супроводжуючи есеями про кожного з письменників, спробував поставити ці твори в контекст: чому вони з'явилися, чому були саме такими, як одне випливало з іншого.

Зараз виходить нова академічна історія української літератури, вона має дуже багато імен і текстів, які були відсутні в попередніх виданнях. Але наклад мінімальний, коштує дорого, в мережі книжок  немає. При тому, що це якісна академічна література. Надто традиційна, як на мене, але це хороший фундамент для тих, хто хоче зрозуміти, що ж у нас було. 

Я сподіваюся, що рано чи пізно кількість перейде в якість. З'являться справді хороші видання української класики. Вже є серія "Vivat класика". Дві книжки для неї підготував я, окрім того туди увійшли книги, які готували Ярина Цимбал (кураторка серії), В'ячеслав Левицький, Богдан і Наталя Тихолози. Це чудові літературознавці, які представляють цікаві тексти з адекватними передмовами і коментарями. 

Зрештою, чекаємо, коли з'являться не лише окремі розмови про певні проблеми, а популярне, масове, спрощене, але не викривлене уявлення про те, чим була наша література і культура в цілому. Якщо запитати пересічного українця, чиї поетичні рядки він знає, або якщо проаналізувати, кого цитують герої в творах сучасної української літератури – це буде невеликий загал авторів: Котляревський, Шевченко, Костенко, Подерв'янський, Жадан і все. 

Коли рядки Лесі Українки і Франка будуть не лише на гривнях, а стануть активною частиною вжитку. Коли можна буде процитувати не лише "Ні, я жива, я буду вічно жити", але й щось менше відоме з Лесі Українки, і всі це впізнають. І коли Франко буде асоціюватися не лише з "Лупайте сю скалу" і "Ой ти, дівчино, горіха зерня". Коли нарешті поставлять на Університеті Шевченка дошку Миколі Зерову. Коли будуть пам'ятники не лише Голохвастову і Проні, а, наприклад, професору Комасі і Ірці, і коли ніхто не буде питати "А хто це такий?", бо всі читатимуть "Доктора Серафікуса". Коли не буде взагалі питання, а чи в нас було щось вартісне. (Мені це доводиться чути досі: "А що читати в українській літературі?". Готуйте записники, бо перелік буде довгим.) Коли всі ці речі стануть для нас самоочевидними і знайомими з дитинства, стануть так званим "білим знанням" – я не знаю, звідки, але я це знаю, - тоді нарешті українське суспільство і культура інтегруються і стануть єдиним цілим, як це і годиться. 

І, звісно, коли ми будемо, крім усього іншого, вміти іронізувати і гратися з нашим минулим. Я не так давно дивився британський сітком "Upstart Crow" про Шекспіра, де вони начебто, знущаються з нього, але показують його генієм. Ми можемо і мусимо гратися з Шевченком, Кулішем та усіма іншими, оскільки на прикладі тієї ж британської культури ми бачимо, що тільки так воно і працює.