Голодомор крізь призму імперіалізму | Людмила Гриневич

– З початку 1980-х років і донині Голодомор трактують виключно як радянський злочин: злочин Сталіна, злочин партійної номенклатури – московської чи української. Чи не шкодить нам таке звуження лише до комуністичного виміру? 

– Протягом десятиліть Совєтський Союз узагалі заперечував факт цього злочину, стверджуючи, що Голодомору – не було. Коли Кремль у 1987 році дозволив Володимиру Щербицькому зробити заяву про те, що Голодомор таки був, у публічний простір одразу ж викинули тезу про голод як спільне горе совєтських народів. Цю міфологему сформулювали у кремлівських кабінетах. Її мета – заперечити геноцидну суть злочину.

За 37 років ми зробили величезний поступ у дослідженні проблематики Голодомору. Втім до останнього часу події 1932–1933 років розглядали виключно крізь призму дискурсу комунізму. І взагалі не опрацьовували Голодомор крізь призму дискурсів колоніалізму та імперіалізму. Чому? 

Десятиліттями Голодомор був табуйованою сферою історії, це відносно молода наукова дисципліна, яка тільки формує свою ідентичність. Тривають пошуки теоретичних моделей, які могли би комплексно осягнути цю проблематику.  

Друга причина полягає в тому, що Совєтський Союз будував свою ідеологію на антиімперських гаслах. Особливо з початком Холодної війни противники СССР у політичному просторі активно послуговувались визначеннями: Совєтська імперія, колоніальна практика. І на психологічному рівні в західному академічному середовищі склалося враження, що проблематика Голодомору – це інструменталізація історії, що це не про науку, а про політику, і що визначення "Совєтська імперія" не пасують до Союзу, бо – це, мовляв, багатонаціональна держава.  

Так тривало аж до 1991 року. Після розпаду СССР і постання на його теренах низки національних держав для спеціалістів, які професійно займаються імперіологією, стало зрозуміло, що такі речі не виникають на порожньому місці. Отже, почали аналізувати природу Совєтського Союзу як держави. Врешті, на сьогодні більшість серйозних академічних науковців на Заході не мають сумніву, що Совєтський Союз був державою імперського типу. Тривають дискусії лише довкола типологічного обличчя – якою саме була ця імперія. 

Скажімо, швейцарсько-австрійський історик Андреас Каппелер характеризує Совєтський Союз як поліетнічну імперію. Британський дослідник Джеффрі Хоскінг вважає, що Совєтський Союз був неоросійською імперією. Мені подобається визначення, яке пропонує Олександр Мотиль – тоталітарна імперія.  

Дискутують також щодо визначення статусу України у складі цієї імперії. Тут все дуже непросто. Саме питання про те, що Україна була колонією у складі Совєтського Союзу, викликає бурхливу реакцію в західному академічному середовищі. Нас звинувачують в тому, що ми намагаємося підважити усталену термінологію. Оскільки, коли йдеться про колонію, мають на увазі расову дискримінацію, тобто зовсім інші речі. 

Мотиль твердить, що Україна була типовою колонією периферійного типу. Каппелер вважає, що називати Україну колонією можна тоді, коли буде досліджено експлуатацію в економічній, соціокультурній та політичній сферах. Є чудова праця Мирослава Шкандрія, який показав, що ми можемо говорити про колоніалізм в сфері культури. Але щодо царини економіки, досліджень поки що недостатньо. Вважаю, що ми можемо говорити про СССР як тоталітарну імперію, а Україну – як залежну територію. Але ми повинні проводити дослідження, які доведуть, що Україна все-таки була колонією у складі СССР.

В академічному середовищі досі тривають серйозні дискусії з приводу того, що таке імперія та колонія. Однак науковці між собою погоджуються на певні типологічні ознаки держави імперського типу. Це поліетнічність, асиметрія у взаєминах центру та периферії, експансія з метою інтеграції в економіці, культурній, релігійній та соціокультурній сфері на підставі центр-периферійного підпорядкування. Також відсутність кордонів, про що говорив Путін. Постійне націлення на розширення території. Наявність сакральної ідеології, яка претендує на "особливу роль" у світі (комунізм у цьому контексті замінив "русский мир"). Наявність імперської та антиколоніальної ідентичностей. 

Ці ознаки свідчать, що СССР був державою імперського типу. І тепер виникає питання – як нам сьогодні концептуально переформатувати дослідження Голодомору, щоб поглибити наші знання про цю трагедію.

Станіслав Кульчицький, автор численних книг на цю тему, показує, як спроби запровадити комуністичний експеримент обернулися Голодомором. Це важливо. Але ж комуністичний експеримент проводили не тільки в Україні, а й у різних регіонах СССР.  

<p>Дівчинка &ndash; жертва голоду. Харків, 1933 р. Фото Александра Вінербергера</p>

– Це і є аргументом противників. 

 – Аргументи противників це частина міфу про "голод як спільне горе". Для того, щоб зрозуміти, в чому полягала специфіка України, і чому така особливо величезна динаміка втрат, потрібно поєднати дискурс комунізму та імперіалізму-колоніалізму. Так ми побачимо специфічні моменти, притаманні лише Україні. Крізь призму розуміння імперської політики, дуже багато речей стають на свої місця. 

Це можна проілюструвати на кількох прикладах. На початку 1990-х років сталася архівна революція – усі російські архіви відкрили, ми проводили в них місяці, жодних обмежень не було. Тоді я натрапила на розсекречені матеріали перепису Червоної армії у серпні 1920 року. Перепис провели статистики старої царської школи на дуже високому професійному рівні. Станом на серпень 1920 року в Україні стояло 1 200 000 радянських військових (це військові округи та бойові частини). З них 995 000 мобілізовані з внутрішніх губерній Російської Федерації. Тобто з багатомільйонної України у склад Червоної армії увійшли лише 130 000 осіб. Висновок аналітиків царської школи: вражає практично повна відсутність українців у складі військ, які встановили совєтську владу в Україні. Тобто йдеться про те, що територія УНР була окупована росіянами.

У наших архівах є матеріали, в яких описано, як у червоноармійця росіянина, питають: "Товарищ, зачем вы пришли в Украину?”. А він відповідає: "Раньше была одна Россия, сейчас разделились на большевиков и украинцев, эти украинцы нам жить не дают, хлеб весь у них". Російські солдати з селян не поділяли комуністичні, зате підтримували імперіалістичні гасла. Мовляв, в Росії немає ані вугілля, ані хліба, треба йти в Україну, бо коли ми її захопимо, у нас не буде голоду, у нас буде їжа. 

У грудні 1922 року виник Союз Совєтських Соціалістичних Республік. Тривалий час було прийнято вважати, що це була федеративна держава. Але для розуміння природи голоду маємо уточнити: з точки зору відомих імперіологів, мова йшла не про федерацію, а про класичну імперську практику непрямого управління. 

Росіяни зараз люблять маніпулювати тим, що частина совєтської еліти були етнічними українцями. Однак регіональна еліта нічого не вирішувала. Григорій Петровський, голова ВУЦВК і Влас Чубар, голова СНК – були нулями. А інші, як Християн Раковський, Станіслав Косіор чи Павло Постишев, – були намісниками метрополії в Україні. Вони дістали партійні посади, ось з ними рахувалися. Щодо української регіональної еліти, то вони не мали плаваючих ресурсів, не могли розпоряджатися збіжжям. Тобто треба говорити, що це було непряме управління, і що українське керівництво тоді поділялася на намісників, які вирішували все, і на регіональну еліту, яка могла би відіграти якусь роль, але обрала ганебний шлях. Це колаборанти, які нічим не різнилися від сьогоднішніх на тимчасово окупованих українських територіях. 

Після окупації у 1920-х роках імперська влада потребувала експлуатації ресурсів. 

За Російської імперії Україну називали хлібним кошиком Європи, особливо південні регіони. 1/8 світового імпорту п'яти головних хлібних культур (пшениця, жито, овес, кукурудза і ячмінь) становило збіжжя з українських регіонів. Як тільки спостерігалися якісь коливання з природно-кліматичними умовами на українських теренах, одразу ж відбувався стрибок цін на світовому хлібному ринку. 

Але це не свідчить про те, що Україна була супер багатою, оскільки напередодні Першої світової війни вона якраз досягла піку своїх можливостей. Щороку з українських губетрній вивозили 320 мільйонів пудів збіжжя, але тільки 50 мільйонів скеровували на внутрішні ринки, абсолютна більшість йшла на експорт. 

Більшовики-комуністи перевернули цю модель. Україну перетворили на хлібний кошик Російської Федерації та інших республік.

– Тобто, годували росіян, а не світ. 

– Так. На початку 1920-х років розгорілися бурхливі дискусії, якою має бути сільськогосподарська спеціалізація України в масштабах СССР. Економісти та фінансисти, які працювали в Україні, вважали, що треба покласти край традиції, яка почала бурхливо проявлятися з кінця ХІХ століття, коли українську економіку структурно перетворювали на колоніальну. Практично те, що ми маємо і донині – поставляємо не булочки чи борошно, а зерно, не готові вироби, а метал.

Насамперед запропонували зробити ставку на розвиток технічних культур та худобу. Максимально механізувати сільське господарства і звузити зернову галузь. Тобто Україна мала б виробляти збіжжя лише для експорту. А годувати Російську Федерацію, передовсім промислові райони, які інтенсифікувалися, мали б Сибір і Казахстан. 

Такі дискусії тривали напередодні прийняття плану першої п'ятирічки. Імперський центр сприйняв ці пропозиції надзвичайно негативно. Зібрали у Харкові всесоюзну нараду з усіма наркомами землеробства. І оголосили: Україна добровільно хоче, аби її сільськогосподарська спеціалізація була зерновою хоча б на наступні 15-20 років. Промислова база розвивається в інших регіонах, так що будете не свиней вирощувати, а зерно. А хто хоче вирощувати свиней – це націоналісти, які планують відірвати Україну від СССР. Більшість тих, хто виступав проти зернової спеціалізації, за розвиток українського скотарства знищили на початку 1930-х років.

Репресії запустили навіть проти Української метеорологічної служби. Між тим, науковці тоді робили прогнози посух на українських територіях після 1928 року. Зазначали, що 10-15 років будуть несприятливими для вирощування зернових культур. Дослідження провели саме тоді, коли обговорювали сільськогосподарську спеціалізацію України, однак їх було проігноровано. 

Зараз, коли хтось говорить про те, що голод спровокував неврожай, закидають заперечення геноцидної суті Голодомору. Але люди не розуміють, наскільки це складна проблематика. Голод – це завжди творіння людських рук. Винуватець голоду – влада. Але приводом до голоду можуть бути посухи, неврожаї.  Щодо України, то влада системно і свідомо привела країну до голоду. Та це комплексна проблематика, щоб її сповна осягнути, не можна ігнорувати фактор природно-кліматичних умов. 

Перша п'ятирічка вимагала, щоб селяни максимально підвищили вражайність. На рівні Союзу встановили зростання на 35% за 5 років. А для України — 36,6%. Це приблизно 6–6,5% на рік. Для порівняння, в успішних поміщицьких господарствах перед Першою світовою війною було десь 2% зростання врожайності на рік. Під час обговорення п'ятирічного плану українські економісти говорили, що це нереалістична затія. Однак експертну думку проігнорували, вважали, що за рахунок колективізації можуть досягти всього. Врешті перша п'ятирічка заклала підвалини катастрофи Голодомору, до якої Україну штовхали, починаючи з грудня 1927 року. Вже у 1928 році почався голод. 

Важливо розуміти, що така масштабна гуманітарна катастрофа як Голодомор не могла виникнути після того, як протягом трьох тижнів вилучили все продовольство. Наведу аналогію з людським організмом: за три тижні голодування фатальних наслідків не буде. Але якщо протягом кількох років дестабілізовувати сільське господарство, результатом буде голод. Якщо до революції селянин мав запас у два річних врожаї, а після революції у нього постійно вилучали збіжжя – то селянин і країна стали вразливими до голоду. Ось за таких умов продовження вилучення збіжжя вже спричиняє катастрофу. 

Головна теза великої кількості публікацій про Голодомор: хліб вивозили на експорт, бо потрібно було купувати машини. Через те, що ми розглядаємо Голодомор крізь призму дискурсів комунізму, а імперіалізм, колоніалізм не помічаємо, то ми не ставимо собі питання: А що, в Росію та інші республіки не везли хліб? У наших сучасних публікаціях ви не знайдете цієї статистики, тому що це просто не досліджували. 

У процесі роботи над докторською дисертацією знайшла дані, що 1928–1929 сільськогосподарський рік в Україні зібрали 260,2 мільйонів пудів хліба. З них всього 20 мільйонів відправили на експорт, а 127,7 мільйонів вивезли на на внутрішньосоюзні ринки, передовсім до промислових районів Росії. При тім, що влітку 1928 року в Україні стався масштабний неврожай. Загинуло близько 80% озимини. Республіканська влада сподівалася, що в умовах катастрофи, яка насувається, надійде допомога від всесоюзного керівництва. І справді, союзна влада дала Україні приблизно 12 мільйонів пудів хліба. Але водночас 10 мільйонів із них повернули до Росії. Я натрапила на лист Чубаря, який озвучив це. Тобто допомоги фактично не було. Але про ці 12 мільйонів преса голосно говорила, а про 10 вивезених – ніхто не писав.

Зі створенням колгоспів у 1930–1932 роках в Україні щороку заготовляли більше 400 мільйонів пудів. Це величезна кількість. У 1931–1932 році приблизно 142,7 мільйонів пудів хліба вивезли до союзних республік, перш за все – Росії. Навіть в умовах страшного Голодомору 1932–1933 року, за моїми підрахунками, до союзних республік вивезли приблизно 50 мільйонів пудів хліба, а ще 45,6 мільйонів відправили на експорт. За 1931–1933 роки до Росії та інших союзних республік поїхало приблизно 190 мільйонів пудів. Норма хліба на рік – 16 пудів на людину, отже виходить, що приблизно 11,8 мільйонів людей протягом року могли бути забезпечені їжею. А ще ж існували фонди – недоторканий, державний, які заповнювали значною мірою за рахунок України.

Тож про що йдеться: це був не просто комуністичний експеримент. Однією із причин голодної катастрофи була натуральна експлуатація українських ресурсів. 

Коли я говорила про типологію імперій, навмисно не згадала ще одного відомого дослідника – Террі Мартіна, автора книжки "Імперія національного вирівнювання". У ній автор пише, що комуністична влада виступила чи не будівником націй, що вони фактично очолили процес націєтворення.

– Зліпили українців докупи. 

– Стосовно України ця теза абсолютно неправдива. Візьмімо вже згаданий перепис Червоної армії. Дослідники, які його проводили, займалися переписом і 1897 року. І тоді було поширеним, що люди на запитання про свою ідентичність вказували, наприклад, християнин, землероб. А у 1920 році вони пишуть: привертає увагу, що люди чітко ідентифікують себе українцями. Вони опитували українців у Червоній армії. Ми ж розуміємо, що в Червону армію пішли не національно свідомі люди, а ті, що не стали петлюрівцями. І навіть на їхньому рівні українська ідентичність була чітко вираженою.

Як дослідниця, я була вражена усною історією. Почала аналізувати спогади Володимира Маняка і Лідії Коваленко. Це подружжя літераторів, які наприкінці 1980-х звернулися до суспільства із закликом надсилати спогади про Голодомор. Тоді спробували це під патроном ЦК Компартії готувати. Тоді ж Кремль сформулював міфологему про "голод як спільне горе совєтських народів". Усі наші інститути, зокрема Інститут історії, Інститут партії, почали готувати збірник документів. Їм треба було вписатися в цю концепцію.  

Яким у них вийшов перший опублікований збірник документів? Зняли повну відповідальність метрополії. Навіть закон про п'ять колосків не долучили до цього збірника. Щоб склалося враження, що відповідальність несе переважно українська влада. Та й комуністів не хотіли образити, тому там 3/4 документів про те, як комуністи надавали допомогу. З таким фокусом сформулювали і питання для опитника Маняка і Коваленко. Але люди повністю це проігнорували – вони записали те, що пережили. На основі близько 6 000 спогадів видали книжку "33-й. Голод: Народна книга-меморіал". Згодом Маняк загинув, подібно як Чорновіл, в автокатастрофі. За рік від серцевого нападу раптово померла його молода дружина.

Потім ця колекція на якийсь час зникла. Через роки з'ясувалося, що частину збірки вивіз у Францію отець Бойко. Канадський інститут українських студій при Альбертському університеті дістав цю колекцію. У ній міститься близько тисячі листів. Я почала читати ці спогади, коли відкрилися документи ОГПУ. Мене шокувало, наскільки різними були свідчення. У документах Маняка і Коваленка українці не виказують національної ідентичності – це совєтські люди. В документах ОГПУ протилежна картина: архіви засвідчують, що в 1930 році мільйон людей повстало, подекуди співаючи "Ще не вмерла Україна", йшли на розстріл кулеметами. Тобто на правобережній Україні совєтську владу було фактично ліквідовано. Про це можна прочитати і в колекції спогадів, які зібрав Джеймс Мейс і надрукувала комісія Конгресу США. Висновок, що все-таки нищення національної ідентичності впродовж десятиліть дало результати. Люди, які може й не втратили цієї ідентичності, чітко засвоїли принцип тримати язик за зубами. 

Отже, Кремль починає серйозно хвилюватися, що українська територія надзвичайно важлива в плані ресурсів, але чи вона є політично лояльною? Воєнний теоретик Олександр Свєчін отримав завдання проаналізувати ситуацію не тільки стосовно України, а й усієї території СССР. Він мав дати відповідь на питання: чи тил буде лояльним в разі війни? Свєчін у 1930 році дав відповідь, що в разі війни два регіони не будуть лояльними: це Північний Кавказ і Україна. 

Масові репресії, які відбулися в цей період проти інтелігенції, а також проти селян, які були носіями традиції, мови, культури, пакуються в уявлення про те, що окупована територія підлягала або денаціоналізації, і українці повинні були стати совєтськими людьми (читайте – росіянами), або знищенню, геноциду.

Тож Террі Мартін помиляється, коли пише, про націєтворення. Весь період перебування України у складі Совєтського Союзу тривали активні спроби влади під різними кутами або загальмувати процес націєтворення, або його згорнути. А як нація українці відбулися в роки Першої світової війни.

– Ми дуже часто говоримо, що комунізм дорівнює нацизму. Чи для західного світу ця теза є прийнятною? Тут можемо навести інший приклад з того ж сенсового ряду – порівняння Голокосту і Голодомору. 

– У Євросоюзі вже говорять про рівну відповідальність злочинів комунізму і націонал-соціалізму. Це дуже важливо. Тому, що це дві тоталітарні імперії. Я спостерігаю тектонічні зрушення у західній академічній спільноті. Багато десятиліть центри русистики, які безперечно активно підживлювало ФСБ, сформували цілі школи та кафедри. Все це творило академічний західний простір, де "інструменталізації історії" не було місця. Тільки тепер з'ясувалося, що інструменталізація історії не в тому, щоб говорити про рівну відповідальність злочинів комунізму і націонал-соціалізму, а в тому, щоб це "не помічати". 

Американський історик, україніст Марк фон Гаґен, мій близький друг і науковий наставник, який на жаль, вже пішов з життя, говорив, що західна академічна спільнота або лінькувата, або з принципових міркувань просто не може вийти за межі російського дискурсу і погляду на процеси саме з точки зору Росії. Постійно підтримувався російський погляд на українську історію. Допоки це не буде подолано, західна академічна аудиторія не може зрозуміти процеси, які відбувалися в Україні. 

– Останнім часом виникають обговорення про кількість загиблих під час Голодомору. Дехто з дослідників свідомо завищує цифри українських жертв, однак дехто і занижує. У соцмережах часто можна прочитати, що ви, мовляв, працюєте на Москву, занижуючи кількість жертв. Чому цифри насправді важливі? І чим шкодить фантазування і збільшення цифр?

– Трагедія Голодомору – 3,9-4,5 мільйони загиблих – це величезні втрати. Люди, які пережили цю трагедію, бачили, як зникають їхні родини, сусіди, спустошуються села, пережили армагеддон. Потім вони бачили, що цей злочин десятиліттями замовчують. Травма посилювалася. Тож, коли не спеціалісти, а люди, чиї родини постраждали під час Голодомору, кажуть, що тоді загинула ледь не половина населення, сприймаю це з розумінням, як наслідок психотравми. Але інша справа, коли цим питанням політики намагаються маніпулювати. 

Після Другої світової війни на Заході почали говорити про голод, оскільки в Україні, такої змоги не було. Тоді казали, що цю тему піднімали галичани, та це не так. Я працювала з документами Осередку української культури. Дмитро Дорошенко після війни запустив проєкт зі збору спогадів. Чимало людей з Великої України, які пережили цей голод, залишили свідчення. Але не було доступу до архівних матеріалів, і в публічному просторі звучали цифри у 7–8 мільйонів жертв. 

Деякі люди вважають, що 10 мільйонів, "це краще", ніж 3. Оскільки така цифра більше передає їхні душевні страждання. Але з іншої сторони, бачимо політиків, для яких 10 мільйонів – "красива цифра". Однак і цифра у 3,9 мільйона достатня, щоб визнати Голодомор геноцидом українського народу. 

Подивімося на цю ситуацію і з точки зору кампанії, яку вела Росія проти визнання Голодомору геноцидом українського народу. РФ завжди приділяла велику увагу цій темі. Росіяни прямо кажуть,  що програли її українцям, і бажають повернути міф "голод – спільне горе для всіх народів". Що треба зробити, щоб підважити цю тему? Її можна, наприклад, маргіналізувати. І тоді на Заході почнуть ставитися до неї як до політизації та інструменталізації. Це також впливатиме на молоде покоління, яке буде вважати усе це неправдою та божевіллям. Тому це надзвичайно небезпечні процеси. 

Науковці, хоч наразі опрацьовані різні архівні документи, не скажуть вам ніколи, що кількість жертв Голодомору остаточна. Якщо відкриються нові архівні матеріали, то цифра може змінитися, як у сторону збільшення, так і зменшення. 

– Ми говоримо про Голодомор як величезну травму для українців. У чому вона проявляється в суспільстві Незалежної України? Можливо, ми це вже давно пережили, забули, зараз знаємо правду, воюємо проти росіян і травми нема?

– Trauma studies – це науковий напрям. Holodomor studies – це молода академічна дисципліна. Нещодавно з’явились публікації, які стосуються медичних наслідків голоду. Перевіряють як Голодомор фізично позначився на нащадках людей, які його пережили. Наприклад, вони більше схильні до цукрового діабету. 

Щодо психологічної травми, мені здається, що я трішки відповіла на це запитання, коли розповідала про різницю між спогадами жертв Голодомору з колекції Маняка і з документів ОГПУ. Коли людина втрачає себе, свою ідентичність, опору під ногами – це величезна травма. Ця людина не може бути успішною в бізнесі, її родинні зв'язки можуть бути ослаблені. 

Коли йдеться про такі трагедії як Голокост, Голодомор, депортація кримських татар, то треба говорити про те, що ці події не тільки дезорганізують і травмують суспільство, але й дають значній його частині можливості, щоб робити висновки, подолати травму, підніматися і йти вперед. Одним із психологічних наслідків Голодомору є те, що в свідомості поколінь українців склалося переконання, що в межах Совєтського Союзу добра для нас бути не може, що Україна повинна вибороти свою самостійність. 

Так, у 1991-му величезна маса людей, які десятиліттями жили в Союзі, постала проти режиму і проголосувала за незалежність. Тож мені здається, що ми, українці, змогли здолати цей шлях, прийняли травму, і знаємо куди нам треба рухатися.