Гетьманщина часів Данила Апостола | Володимир Пришляк

– Сьогодні будемо говорити про визначальний для України час, коли Російська імперія ліквідовувала Козацьку державу. Описуючи той період, Михайло Грушевський зазначив, що то була "коротка передишка" часів Данила Апостола. Це відома історична постать, його портрет із заплющеним оком є у програмі ЗНО з історії. Почнімо з важливого: як Гетьманщина зустріла виклики у постмазепинські часи? 

– Укладаючи передмову до посмертної книжки свого улюбленого учня Івана Джиджори1880–1919 у 1930 році, Михайло Грушевський охарактеризував період гетьманування Данила Апостола як коротку перерву, що тривала з 1727-го до 1734 року, у затяжному першому ліквідаційному періоді в часах між Мазепою і Розумовським. За словами Грушевського, це визначення спопуляризували. Як і часи гетьманування Кирила Розумовського, які згодом в історіографії назвали "золотою осінню" козацького Гетьманату. 

Іван Джиджора стверджував, що страх режиму Петра І відобразився на долі козацтва і всієї Гетьманщини. Йдеться про тотальну деморалізацію козацької старшини, яка мусила існувати під тиском петровського терору, страхом розправи і заслання до Сибіру. Гетьманщина перетворилась на такий собі Heartland. Це як у "Титарівні" Тараса Шевченка: "Ще за Гетьманщини святої, давно се діялось колись…". Тобто часи Мазепи сприймали як "золоту добу" економічного, культурного, духовного поступу. Цей поступ перервали Північна війна та укладення Мазепою шведсько-українського союзу з Карлом ХІІ 1708 року.  

<p>Портрет гетмана Данила Апостола. Гравюра XVIII століття</p>

Почалися репресії: від руйнування Батурина до лебединської комісії і глухівського кривавого "умиротворення" мазепинської справи. У Глухові обрали нового гетьмана – Івана Скоропадського. У той час у криваве місиво потрапило найближче оточення Мазепи, серед них і Данило Апостол, який теж мав амбіції на гетьманську булаву. В одному з листів у липні 1721 року до свого колишнього улюбленого викладача Києво-Могилянської академії Стефана Яворського Пилип Орлик розповів про розмову козацької старшини з Мазепою 1707 року у військовому таборі під Білою Церквою. Саме Апостол звернувся до Мазепи зі словами: "Очі всіх на тя уповають, і не дай Боже на тебе смерти, а як зостанемось в такій неволи, то й кури нас загребуть". 

Данило Апостол очолював козацьку старшину, яка підштовхувала Мазепу до кардинальних, рішучих кроків. Інакше йшлося б про ліквідацію полково-сотенного устрою, посади гетьмана, генеральної, полкової і сотенної старшин і взагалі загибель Гетьманщини, перетворення її на чергову периферію, провінцію Московського царства, що неухильно переростало в імперію. Тим паче, ще з грудня 1708 року почала діяти адміністративно-територіальна одиниця – Київська губернія – чужорідне, вкраплене імперією тіло в козацькому Гетьманаті. 

Данило Апостол був мазепинцем. І тому, коли у 1708 році він приїхав до рідного містечка Сорочинців разом зі своїм родичем, лубенським полковником Дмитром Зеленським, потрапив у російський полон до бригадира Григорія Волконського. Апостол опинився перед вибором: або триматися своїх принципів і йти на дибу, прирікаючи свою родину на заслання до Сибіру, або слідувати інстинкту самозбереження. Апостол обрав другий варіант і став відступником, оскільки фактично перейшов на бік Петра І.  

Петро І був хитрим політиком і розумів, що таке авторитет для козацького війська. Данило Апостол володів таким авторитетом. Навіть Мазепа характеризував його як чоловіка заслуженого за своїм походженням і біографією. Петру І було важливо показати, що навіть Апостол повернувся під крило царя, щоб уся козацька старшина слідувала за ним. 

Післямазепинські часи були тяжкими. З універсалів та актових документів часів гетьманування Івана Скоропадського1708–1722 бачимо, що він бився як риба об лід, аби тільки зберегти залишки автономії. Але імперський терор не дав йому такої можливості. Можемо дискутувати, чи Скоропадський був безвольним гетьманом, але маємо зважати і на контекст доби. Лише той, хто пристосувався, мав шанси вижити і продовжити кар’єру, зробити щось добре для козацького Гетьманату як автономії. 

– В історіографії поширена теза, що перехід Мазепи був втаємниченим, про це рішення знало кілька людей. Це відбулось спонтанно, і всі розгубилися. Яким був рівень поінформованості старшини? Чому колишній вірнопідданий Петра І переходить на інший бік – і раптом уся козацька старшина має втрачати маєтки, ризикувати життям?  

– Серед посвячених у таємницю було доволі невелике коло козацької старшини. Вочевидь, Мазепа побоювався, або навіть відкрито боявся, що його просто зрадять до переходу. У цьому контексті дуже цікава апокрифічна промова в "Історії Русів", де Мазепа звертається до Війська Запорозького: "Ми стоїмо тепер, братіє, між двома проваллями, готовими нас пожерти, коли не виберемо шляху для себе надійного, щоб їх обминути". З одного боку – Московське царство, а з другого – Шведське королівство. "Отже, зостається нам, братіє, з видимих зол, які нас спіткали, вибрати менше, щоб нащадки наші, кинуті в рабство нашою неключимістю, наріканнями своїми та прокляттями нас не обтяжили". І тому, мовляв, обираємо за союзника короля шведського, який допоможе нам визволитися від московського царя. Можемо бодай спробувати. 

<p>"Портрет Івана Мазепи в латах з Андріївською стрічкою". Невідомий художник, 1725-1750 рр.&nbsp;</p>

Тому проінформоване коло козацької старшини було таким вузьким – генеральний писар Пилип Орлик, миргородський полковник Данило Апостол, інші полковники і обмежене число найближчих соратників. Рішення про перехід було несподіваним для загалу. 

Мазепа справді був одним із будівничих Російської імперії, сивочолий, законопослушний радник молодого Петра І. Перехід на бік шведського короля відбувся від безвиході. Мазепа, як гетьман, який обіймав посаду понад 20 років, чудово розумів, що політичну автономію Гетьманщини – Війська Запорозького – він не зможе здобути в умовах зростання впливу Московської держави, що плавно переростала в Російську імперію. Тому він піднімав економіку, вкладав кошти в українське культурне та духовне життя. Лиш гляньте на золотоверхий Київ часів Мазепи, полкові міста, в яких від збудував та реконструював близько 50 храмів. Мазепа знакував свою територію через культуру, торгівлю, економіку. Через барокові церкви з грушеподібними банями, які ми тепер називаємо "мазепинськими". Через книговидання, освіту, Києво-Могилянську колегію, якій він підтвердив статус академії 1701 року. 

Промовистий факт: коли Карл ХІІ вирішив іти на Москву через північні полки Гетьманської України – Стародубський та Чернігівський, Мазепа вигукнув: "Нечистий його сюди несе!". Тобто він був не готовий надати новому союзнику свої території для наступу. Коли біля Дігтярівки гетьман усе ж перейшов на бік Карла ХІІ, це був крок відчайдуха, політичного лідера, який бере на себе відповідальність у критичний момент. І тут треба віддати належне сміливості політичної еліти, яку представляв серед козацької старшини гетьман Іван Мазепа. На початках, до листопада 1708 року, Данило Апостол підтримував Мазепу цілковито.  

– Якби Мазепа не перейшов на бік Карла ХІІ, то Гетьманщина не протривала б так довго?

– Це може здатись парадоксальним, але так. Саме такий перебіг політичних подій спровокував якісні зміни. Про це є дуже добра робота Михайла Грушевського "Шведсько-український союз 1708 р.", в якій він висловлює думку, що це була спроба знайти союзника. Ще в часи Хмельниччини, коли Віленські переговори призвели до сепаратного союзу Московії та Польщі, Хмельницький звернув увагу на Північ як на потенційного союзника, саме він вирішив прокласти ту "відвічну вісь": балто-чорноморський коридор. 

Шведське королівство Карла Х Густава було ворогом Польщі через "Потоп", коли шведська армія дійшла аж до Ченстохови. Все, окрім Львова, було "затоплено" шведcькими військами, король Ян ІІ Казимир навіть давав обітницю у Львівському катедральному соборі, просив Матір Божу про поміч у боротьбі зі шведським "Потопом". А у Лівонській війні 1558-1583 років шведи були непримиримими ворогами московитів. Відтак ідеєю шведсько-українського союзу вперше загорівся Богдан Хмельницький – в надії вибити клин клином після Віленського перемир’я 1656 року. Балто-чорноморський коридор по "шляху з варяг у греки", що однією зі своїх гілок проходив колись через Віслу, Західний Буг і Дністер, зреалізував Мазепа.

Я думаю, що це був свідомий вибір потужного союзника, тим паче, що козацькі полки воювали на стороні Авґуста ІІ, у 1704 році козаки були на теренах Львівщини, на землях теперішньої Естонії, у Прибалтиці. Тоді вони вперше зрозуміли, що таке шведське військо, яка це потуга, який великий полководницький талант Карла ХІІ. І Мазепа зрозумів, що потрібно ризикнути. Гадаю, що це розуміла і козацька старшина, зокрема і Данило Апостол, який воював зі шведами у складі московських військ.  

– Що відомо про Данила Апостола як миргородського полковника до часів його гетьманату? Апостол хрестоматійно з’являться у 1708 році, потім його ув’язнюють у Петропавлівській в’язниці, а далі він стає гетьманом. Але ж що відбувалося з ним до того часу? Хто його родина? Яким було його походження? 

– У новому томі "Записок НТШ" 2023 року, який готують до друку, міститься переклад біографії гетьмана Апостола з берлінської брошури 1728 року. До того біографію Апостола з його гравюрою надрукував того ж 1728 року німецькою мовою відомий ляйпцизький альманах "Die Europäische Fama". Найімовірніше, автором гравюри-портрета гетьмана був німець Мартін Берніґерот. До речі, один з її відбитків зберігається у Львівській науковій бібліотеці імені Василя Стефаника.  

Німецькомовні біографії дають нам розуміння, що Апостол походив із волоської родини. Його батько Павло Апостол у 1648 році, коли почалася Хмельниччина, пішов на військову службу до Яреми Вишневецького. Був ротмістром надвірної хоругви. Згодом одружився з донькою миргородського полковника Григорія Лісницького і перейшов у козацький Гетьманат. У шлюбі народилося двоє синів – Данило і Григорій. 

Павло Апостол обіймав посади хомутецького сотника, гадяцького та миргородського полковника. За вірну службу отримав у власність село Хомутець, а ще Сорочинці, які стали родовим містечком. Цікаво, що полковим містом тоді був Миргород, але резиденція полковника і полкова канцелярія діяли в Сорочинцях зараз це Великі Сорочинці, де відбувався знаменитий Сорочинський ярмарок і де розташована церква-усипальниця родини Апостолів.

Родинними зв’язками Павло міг бути пов’язаний із боярським молдавським родом Катарджі, латинська назва – Catarreu, Catargi. У джерелах вказано, що 1676 року польський король надав шляхетські праваіндиґенат, тобто привілей про визнання за шляхтичем-іноземцем шляхетства країни проживання Апостолу Катарджі.  В німецькій же біографії йдеться, що цим Апостолом-Катарджі був саме Павло Апостол, хоча імені "Павло" в індиґенаті не зазначено.  

Року 1682-го або 1683-го  Павло Апостол передав полковництво в Миргороді своєму синові Данилу, який обіймав цю посаду 45 років. Нащадок брав участь в усіх низових походах: і кримських, і азовських. Був правдивим військовиком. У 1692 році відбив великий ясир на правобережному порубіжжі Миргородського і Полтавського полківна межі нинішніх Кіровоградської та Дніпропетровської областей. Пилип Орлик, тоді писар Київської консисторії, написав Апостолу панегірик "Прогностик щасливий"донині у Варшаві зберігся єдиний примірник із гравюрою Івана Щирського - див. публікацію: Пришляк В., Ґжеськов’як Р., Циганок О.  «Щасливе пророцтво», або «Прогностик щасливий»: панегірик Пилипа Орлика миргородському полковникові Данилу Апостолу / З літературної спадщини. Сіверянський літопис: Всеукраїнський науковий журнал.  2019. № 1 (145): січень–лютий. С. 203–220. . Однак у щоденнику під 1728 роком Орлик спересердя обізвав Данила Апостола "миргородським сліпим бісом, дійсним ошуканцем, волоським хлопом і тому нечесної совісти". Мовляв, він не має шляхетського родоводу, а генеалогію Апостоли собі приписали.

Копію батькового індиґенату Данилові Апостолу надав у квітні 1727 року король Авґуст ІІ. Вже онук Данила Апостола, генеральний хорунжий часів Кирила Розумовського, 1762 року подав запит у Генеральну військову канцелярію, аби зняти і зареєструвати цю копію для складання списків у сенатській герольдії на підтвердження "малоросійського шляхетства". І це поки що єдиний архівний  документ, який нам відомий у цій справі. Але доки не виявлено оригіналу рукопису цього королівського атестату, в мене є сумніви, чи дійсно був такий документ.

Чи Павло Апостол був молдавським шляхтичем? В індиґенаті йдеться про Апостола Катарджі без зазначення імені Павло. Зрештою, Павло перейшов до Яреми Вишневецького 1648 року. А підтвердження шляхетства в новій батьківщині – Речі Посполитій – отримав аж у 1670-х. 

<p>Андрій Гета. Пилип Орлик. Гравюра</p>

Однак фраза Пилипа Орлика, який спочатку замолоду писав панегірик Апостолу "Прогностик щасливий", а пізніше називав його "молдаванином найнижчого походження" чи "молдаванином із найглухішого кутка", змушує уважніше аналізувати джерела. Не забуваймо, що Апостол був конкурентом Пилипа Орлика на гетьманську посаду. До речі, російський канцлер Ґавріла Ґоловкін на Суасонському конгресі 1728 року міг робити ставку саме на Орлика. Йому йшлося про те, що Орлик в городовій Україні, вже не в екзилі, відвоює посаду гетьмана. Там була дуже завуальована історія. 

– А як це можливо було? Сподівались, що він повернеться? 

– За умови, що він повернеться і буде легітимним гетьманом. Я думаю, що це була закулісна гра російських можновладців і дипломатів, які колись, як і тепер, пробували розсварити національні чи протонаціональні еліти і потім використати це у своїх цілях. 

Між Орликом і Апостолом були суперечки. Орлик не міг йому пробачити відступництво від Мазепи у листопаді 1708 року.

– Апостол після цього не підтримував жодних контактів із мазепинцями? 

– Такі джерела не збереглися або не виявлені. Він став законослухняним миргородським полковником, наказним гетьманом у всіх походах, навіть брав участь у Полтавській баталії. Щоправда, козаків не допустили до відкритих сутичок, вони виконували допоміжні функції. 

Після підписання Ніштадського миру, коли 1721 року Московія вийшла переможницею у Північній війні й була проголошена Російською імперією, Апостола послали наказним гетьманом у Дербентський похід 1722 року на Північний Кавказ, у Дагестан, Азербайджан, під Дербент, на  річці Сулак. Вочевидь, саме в цій кампанії Апостол і втратив праве око. Але є й інші версії щодо того, як це сталося. За однією із них, це відбулось 1705 року під Варшавою. Місцева оповідка в Сорочинцях каже, що він втратив око в одному з низових походів на Крим.

Свідчення про участь козаків у поході на Дербент знаходимо у листуванні російського генерал-адмірала графа Фьодора Апраксіна з Данилом Апостолом, яке зберігають в Російському державному архіві військово-морського флоту. Апостол скаржиться на здоров’я і каже, що не має сил для наступного походу. Тому з ним відправили лубенського полковника Андрія Марковича.

Дербентська кампанія була одним із проявів завойовницької політики Російської імперії. Вони воювали на територіях Північного Ірану, це сучасні терени Дагестану, Азербайджану. Російсько-перська війна у російській історіографії – це "перський похід Петра Великого", а "Каспій – російське озеро". На жаль, це традиція, яку, крім наших ЗСУ, поки що ніхто не міг зупинити. Це великодержавна геополітика композитної імперії, яка почалася з переяславсько-московських угод, коли вони отримали козацьку Україну. За формулою Нормана Дейвіса, яку він почасти запозичив у Степана Рудницького: "Україна+Московія = Росія".  

– Інакше від Росії лишиться тільки Московія. 

– Інакше тоді немає Росії, немає імперії. Для них це трагічно.

Повертаючись до Данила Апостола, він брав участь у Дербентському поході. Збереглися записи у щоденнику генерального хорунжого Миколи Ханенка про те, як 11 вересня 1722 року імператор приходив у табір до Данила Апостола і там у його наметі пригощався анісовою горілкою: "и горілку ганичковую кушал". Оскільки Апостол був підданим російського імператора і дуже добрим полководцем, полчани його поважали. Це була людина, яка не чинила кривди своїм підлеглим посполитим у сотнях і полках. Навпаки – видавав універсали і дбав про монастирі. 

Але це не означає, що він був "білим і пухнастим", а радше представником кланового олігархату. Існувала своєрідна родинна соціальна корпорація, де все було "схоплено". Де середній син – лубенський полковник, а Лубенський полк був найчисельнішим. Миргородський полк – молодшому сину Павлові, бо це дідизна, спадкова батьківщина. Крім того, родинні зв’язки, коли доньки повиходили заміж за представників козацької старшини. І це була клановість із непотизмом, кумівством. Виникає враження, що гетьмани будували не "русскій мір", а Російську імперію для свого блага. 

Хто творив Російську імперію у XVIII столітті? Феофан Прокопович і Стефан Яворський – фундатори імперської ідеї та Святійшого Синоду, які засідали і жили в Санкт-Петербурзі, новій столиці. Сумно про це говорити, та, з погляду джерел, це було суцільне пристосуванство. Існував принизливий етикет, як потрібно було звертатися до монархів. Уявіть собі, як сивочолий гетьман Данило Апостол із колосальним військовим досвідом змушений звертатися до тринадцятилітнього Петра ІІ, онука Петра І, підписуючи себе як "всенижайший раб и подножие". 

– А як цей слухняний полковник із периферії сприйняв скасування Гетьманату? Перша Малоросійська колегія мала конфлікт із наказним гетьманом Полуботком.

– Данила Апостола заарештували й утримували разом із вищою козацькою старшиною на чолі з наказним гетьманом Павлом Полуботком, генеральним писарем Семеном Савичем і генеральним суддею Іваном Чернишем у Петропавловській фортеці. У той час було викрито фантастичні фінансові зловживання Першої Малоросійської колегії на чолі з бригадиром Степаном Вельяміновим. 

Влітку 1723 року у військовому таборі на річці Коломак підписував чолобитнізвернення-петиції разом із козацькою старшиною і Данило Апостол. Ба більше, він був їхнім ініціатором. Саме він узяв із бібліотеки Києво-Печерського монастиря "Пакти гадяцькі", текст Гадяцького трактату 1658 року про Князівство Руське. Вони читали і обговорювали, як вийти зі становища, коли їх душать. 

Перша Малоросійська колегія – це не просто апелятивний орган. Це та доба, яку український історик Віктор Горобець влучно назвав "присмерком Гетьманщини". Це фіскалізм і спроби перетворення Військового скарбу на частину казни новопосталої Російської імперії. Це побори і підготовка населення до закріпачення. Врешті, це хрест на давніх правах і вольностях, які відвойовував Хмельницький ще з 1648 року. 

Апостола викликали до Петербурга, заарештували. Згодом заручником став його середущий син Петро, майбутній лубенський полковник. Апостол відчував ту кривду. Він був на чолі козацько-старшинської опозиції, яка, вслід за Полуботком, виступала проти зловживань Малоросійської колегії. Маємо також лист до Петра І, який свідчить про амбіції Апостола. Він претендував на гетьманську булаву навіть в такі трагічні і переломні 1722-1724 роки.  

– А для чого Російській імперії було потрібно відновлювати інститут гетьманства?

– Відлига у стосунках із Гетьманщиною була зумовлена наростанням російсько-турецького конфлікту. А без козаків годі було говорити про якісь перемоги "русского оружия" в напрямку Стамбулу. Крім того, після смерті Петра І 1725 року прийшла Марта Скавронская – "литовська прачка", його друга дружина, остання московська цариця і перша російська імператриця, знана як Катерина І. За нею прийшов юний Петро ІІ. Відносини стали ліберальнішими.

До складу Верховної Таємної ради входив Фьодор Апраксін, який знав Апостола ще з Перського і Дербенського походів. Апостол також був протеже Алєксандра Меншикова, який в результаті розправи над мазепинцями, поряд з іншими російськими можновладцями, отримав на території старої доброї Гетьманщини великі маєтності, особливо в Стародубському і Чернігівському полках. Із документів 1720 року відомо, що Меншиков заїжджав до миргородського полковника Данила Апостола в Сорочинці і вони під феєрверки гостилися. 

Мабуть, історія з Меншиковим відіграла чи не найважливішу роль у лобіюванні кандидатури саме Апостола. Тому що гетьманів у козацькій Україні обирали вольними голосами ще від часів Богдана Хмельницького. А тут було фактично призначення. Фьодор Наумов, який приїхав у Глухів на вибори гетьмана 1 жовтня 1727 року, мав дві інструкції – таємну і явну. Таємна містила вказівку добре пильнувати за тим, аби гетьманом обрали саме Апостола. 

Крім того, середущий син Петро Апостол як заручник був домашнім учителем дітей Меншикова в Санкт-Петербурзі. Він знав латину, польську, німецьку, французьку. І тому щоденник написав французькою мовою, щоб не всі розуміли, – російське дворянство тоді ще не читало французькою. Є чимало джерел, які свідчать, що Апостоли зачастили до палацу Меншикова у 1726-1727 роках, одразу після смерті Петра І, доки Данило Апостол не повернувся до України. 

Та основна причина була зовнішньополітична. Треба було перед османською загрозою "обласкать малоросійський народ" і знову повернути йому гетьмана.

– А чого цей "малоросійський народ" хотів? Вочевидь, Апостол, готуючись стати гетьманом, мав візію майбутнього Гетьманщини, відновлення частини автономії. 

– Мазепа 1708 року писав цареві, що "Апостол породи волоської, чоловік від батька заслужений у війську, воїн добрий, зі всіх полковників давніший, старійший, знатний, який заслужив честь і любов від всіх полків". Він ходив у всі низові походи з козацтвом. Є свідчення, як навесні 1706 року під Клецькомтериторія сучасної Білорусі він ганив різними сороміцькими словами бригадира Сємьона Нєплюєва, через нерозторопність якого козацько-московський корпус потрапив у шведську засідку. Під час цієї сутички кінь Апостола впав у болото, Апостол спішився і продовжив списом відбиватися від противника. Тобто він не раз ризикував, був полководцем-воякою і мав неабиякий авторитет. 

Діяльність Данила Апостола можна розділити умовно на два періоди: до і під час правління Анни Іоанівни. Від жовтня 1727-го і до середини 1730 року він пробував реанімувати козацьку державність, ратував за перенесення гетьманської резиденції з Глухова до Батурина. На цей час припало звільнення Києва з-під влади російського генерал-губернатора, покровительство торгівлі й українського купецтва, відновлення торговельних зв’язків із Силезією. 

До і під час гетьманства Мазепи українські купці торгували у напрямку "Шльонської дороги", тобто на БреслауВроцлав, до Ґданська і Кеніґсберґа. Це були три традиційні експортні факторії, куди прямувало купецтво. Туди ж ішли вчитися сини козацької старшини. У Вроцлаві вулиця Руська існує від середини XIV століття. Про це писав Іван Джиджора у своїй докторській дисертації 1912 року "Економічна політика російського правительства супроти України в 1710-1730-х роках".  

Крім того, Данило Апостол склав "Статейні пункти про нужди малоросійські", на які російський уряд відповів "Рішительними пунктами" 1728 року. Потім додали ще 15 пунктів за допомоги козацької старшини. Тобто Апостол пробував відновити статус козацького Гетьманату як справжньої реальної автономії у складі Російської імперії. 

Анна Іоанівна нагородила Данила Апостола орденом Олександра Невського у 1731 році. Але коли стало очевидним, що козацька автономія може стати успішною і відірватися від політичного ядра Російської імперії, почали "закручувати гайки". Гетьманщину намагалися звести до загальноімперського контексту на рівні метрополія/центр – окраїна/периферія. 

За Данила Апостола почала працювати кодифікаційна комісія, яка 1743 року увінчалася "Правами, за якими судиться малоросійський народ". Уявіть собі: Московське царство і Російська імперія жили за "Судебником" часів царя Олексія Михайловича 1649 року, а ми у 1743 році мали європейський правовий кодекс! Цим можна захоплюватися.  

Кодифікаційна комісія починалася з універсалу Данила Апостола 1728 року, за яким канцеляристи Генеральної військової канцелярії мали зібрати спеціалістів правних книг, щоб їх упорядковувати, використовуючи норми магдебурзького права, три Литовські статути і звичаєве право.  

Окрім того, потрібно віддати належне кадровій політиці Апостола. Зрозуміло, що йому нав’язували російських офіцерів: у Чернігівському полку служив Михайло Богданов, у Стародубському – Олександр Дуров, у Ніжинському – Іван Хрущов, у Гадяцькому – Гаврило Милорадович. Однак Апостол намагався їх змінити, згадаймо історію полковництва Григорія Граб’янки у Гадячі. Зрештою, молодший син гетьмана Павло був миргородським полковником, а середущий Петро – лубенським.

Апостол формував своє оточення з українців: генеральним писарем був Михайло Турковський, український шляхтич, генеральним обозним – Яків Лизогуб, генеральним підскарбієм – Андрій Маркович, генеральними суддями – Михайло Забіла і Андрій Кандиба. Це були люди, здебільшого, з мазепинського накоренка, які мали план зберегти рештки мазепинської Атлантиди, яку з 1708 року пробувала потопити Московія.

– А яким вони бачили майбутнє цього уламка Антлантиди? Очевидно, що про незалежність не йшлося. Можливо, це не дуже добра аналогія, але жалувану грамоту дворянству пізніше всі охоче приймали, не надто нарікаючи на відсутність держави чи автономії. 

– Так, але це вже 1785 рік. Жалувана грамота мала "умиротворити" ту козацьку старшину, яка хотіла повнокровної автономії. 

<p>Портрет імператриці Катерини ІІ. Художник Іван Аргунов, 1762 рік</p>

– А якщо порівняти потугу 1720-х чи 1730-х років із тим, що вже було після скасування Гетьманщини? 

– Козацька Гетьманщинав документах – Військо Запорозьке ще мала сили протистояти імперському тиску. Особливо на початку гетьманування Апостола, до середини царювання Анни Іоанівни. А далі відбувся такий централізаторський тиск, який Наталя Яковенко образно охарактеризувала як "Гетьманську Україну під колесами просвітницьких ідеалів". Далі до влади прийшла Софія Августа Фредеріка Ангальт-Цербстська-Дорнбурґ, тобто Катерина ІІ з ідеєю "добре керованої", уніфікованої держави. А тут периферії, як-от Мала Росія, тобто Військо Запорозьке, Ліфляндіяпівнічна Латвія і ФінляндіяКарелія хочуть повернення своїх старожитніх прав і вольностей. 

Року 1763-го було підписано Глухівську петицію – козацька старшина наполягає: "Верніть нам давні права і вольності, які існували від часів Богдана Хмельницького!". Тому що вони присягали і йшли на союз із Московською державою, щоби було збережено паритет, який вони мали від часів Богдана Хмельницького. Це стало однією з причин відставки Кирила Розумовського у 1764 році та подальшої імперської заглади Гетьманщини. 

Але ми бачимо, що авторитет Апостола як військовика, полководця не дав знизити рівень самостійності. Водночас, справді, можна простежити подвійну лояльність. Хоча діяльність Апостола і його оточення продовжувала політику Мазепи, вони утримували певну незалежність у межах умовної чи подвійної лояльності. Але не билися як риба об лід, як це робив Пилип Орлик, щоб створити антиросійську коаліцію. 

Крім того, Московське царство, яке переростало в Російську імперію, рухалось по висхідній. Ніхто в Європі не хотів сваритися за якусь козацьку Україну, з нею укладали ситуативні союзи. Наприклад, берлінська місія Василя Капніста у квітні 1691 року. Але це були радше автономістичні відголоски. Маємо прекрасний історично-публіцистичний трактат "Історія Русів", але він був своєрідним підсумком козацької автономії. 

За часів Апостола Гетьманщина ще могла протистояти імперському впливу і проводити локальну, незалежницьку, автономну політику. Але, на жаль, Апостол помер у січні 1734 року після другого інсульту. Одразу була складена спеціальна інструкція, щоб, не приведи Боже, козацька старшина не вибрала собі нового гетьмана. Правління гетьманського уряду – це коли сидять по різні боки столу три українці і три росіяни й діють під таємними рескриптами і спостереженнями російських резидентів-міністрів, таких як Алєксєй Шаховской, Сємьон Наришкін та інші. Гетьманський уряд перетворили у контрольований імперією орган. 

Повного відновлення Гетьманщини не було. Розумовського не обрали на виборах в лютому 1750 року, це було фактично призначення. Таке ж, як у 1727 році у випадку з Данилом Апостолом. 

– А наскільки політику Апостола контролювали імператорські резиденти – Наумов, Шаховський? Чи вони втручалися у політику?  

– Вони наглядали, втручалися і контролювали. Збереглося листування Шаховського, Салтикова та інших російських урядовців. Апостол часто йшов всупереч наказам. Скажімо, він обмежив частину консистентів, тобто розміщення російських військ, на території полків Гетьманщини. Російські резиденти спостерігали – "кабы чего не вышло", бо ж – "малороссийское непостоянство", "Мазепе уравнится может каждый". Такою була планомірна системна російська політика щодо Гетьманщини. Причому контролювали не тільки на рівні явних і таємних інструкцій, а й самі впроваджували цю політику. 

І тут залежало від позиції гетьмана. Якщо гетьман був авторитетним, то міг протистояти. Ми це бачимо за документами, універсалами, діями Апостола фактично до 1730 року. Грушевський пише про Данила Апостола як про одного "з останніх представників кращих часів старих поколінь автономістів, які ще не розчарувались у можливості принципової політики", котрий послідовно "вів свою лінію українську". Чинив, як старий автономіст, той, що ще тримав козацьку Україну як окремішну автономну державу.

– Тримав і намагався порахувати, для чого відкрили Генеральне слідство про маєтності? 

– Це слідство потрібне було, щоб упорядкувати землеволодіння, яке було розбазарене ще за Мазепи, а особливо за Скоропадського. Його друга дружина, Анастасія Маркович-Скоропадська, роздавала кому завгодно державні рангові маєтності. Це слідство було потрібне, щоби повернути землеволодіння у державний Військовий скарб і нагляд.  

Крім того, за Апостола підрахували річний бюджет – прелімінар, який сягнув 144 тисячі карбованців. Ще до війни в архівах Москви та Санкт-Петербурга мені вдалося виявити джерела, які підтверджують те, що гетьман Апостол був на своєму місці. Він дбав про свою державу та оточення. Прагнув, аби статус козацької автономії Війська Запорозького був самодостатнім в автономному режимі. Але мусимо розуміти, що про незалежницькі виміри тоді не могла йти мова. 

– Особлива увага Апостола була також і до повернення Києва?

– Так. Апостол зробив далекоглядний крок, коли забрав Київ з-під губернської юрисдикції. Хоча Київ мав магдебурзьке право ще від часів Великого князівства Литовського, а потім за Богдана Хмельницького. Магдебурзьке право – це право на самоуправління. І дехто виступав проти того, але з двох лих обрали менше. Коли золотоверхий Київ, старожитня княжа столиця, повернувся під гетьманську юрисдикцію, це було все ж краще, ніж якби він підпорядковувався Київській губернській канцелярії. 

Навіть полкова канцелярія не могла дати собі ради з Київською губернською канцелярією і перебралася в сотенне місто Козелець, де вела діловодство. Вважаю, що гетьман вчинив мудро. Щодо Києва: у жовтні 1734 року в маґістраті вільними голосами вибрали війтом Павла Войнича, всупереч бажанню російських резидентів здійснювати ручне керування містом. Тож Київ вже тоді проявився як місто, яке не дасть собі в кашу плюнути. 

– Як Апостол намагався повернути Запорозьку Січ з екзилю, з-під протекторату Османської імперії? 

– З документів випливає, що більше був зацікавлений у цьому київський генерал-губернатор, богемський граф, австрієць німецького походження на російській службі Йоган-Бернгард фон Вайсбахв російських джерелах – Вейсбах). Він наполягав, що запорожців треба повернути. Як військовий будівничий Російської імперії, він вважав, що Військо Запорозьке Низове – це найкраща мілітарна сила у протистоянні турецько-татарській агресії. Зрештою, Українська лінія, яку почали будувати за Апостола 1731 року, була ініціативою Вайсбаха.

Орлик в одному зі своїх листів зазначив, що це негативно вплине на політичну ситуацію, що Апостол хоче, аби запорожці перейшли під московське панування. Але йшлося про певні пріоритети. Запорожці хотіли повернутися "на ясні зорі, тихі води" і все ж таки вирватися з-під турецько-татарського впливу. Те, що на річці Підпільній, навпроти села Покровське, була заснована НоваПокровська Січ, яка проіснувала до 1775 року, аж до зруйнування за наказом Катерини, Військо Запорозьке Низове – це була заслуга не тільки Вайсбаха, а також і Апостола. 

– Будівництво Української лінії: з одного боку, це начебто захист, а з іншого боку, напевно, підводні камені для Гетьманщини Апостола. 

– Українська лінія – це велика система оборонних інженерних укріплень завдовжки 285 км від Дніпра по річці Орелі до Сіверського Дінця із 16 фортецями та 49 редутами, яку зводили із 1731-го до 1736 року. Будівництво було ідеєю Вайсбаха, який розумів, що у війнах з турками і татарами потрібно мати такі укріпрайони. Дотепер цю лінію можна побачити з літака. Це великі чотириметрові земляні вали, насипи, рови, насаджені чагарники з колючим терням – непрохідний рубіж для татарської легкої кінноти. У 1770-х нижче добудували ще Дніпровську лінію. 

Підводні камені полягали в тому, що на будівництво цієї лінії висилали по 10 тисяч козаків і посполитих. "У Глухові у городі у всі дзвони дзвонять­; та вже наших козаченьків на лінію гонять". Туди відсилали як наказних гетьманів-полковників – київського Антона Танського, Гната Ґалаґана, прилуцького полковника, який руйнував за наказом Петра І Чортомлицьку Січ у травні 1709 року, лубенського – Петра Апостола та інших. Негатив був у тому, що при будівництві задіювали козаків, які заступами йшли лінію копати. А козаки, взагалі-то, призначені воювати, а не копати землю разом із посполитими. Не всі виживали, бо це важкі земляні роботи. Тим паче, це були фортифікації насамперед для царської армії.

– Мазепа відомий насамперед як великий покровитель культури. Апостол – гетьман, який більше орудував шаблею. Яким було ставлення гетьмана Апостола до культури і які культурні здобутки залишились із його епохи? 

– Апостол був покровителем храмового будівництва. У Києві за його кошт звели дзвіницю у Видубицькому монастирі з прекрасними золотими зірками на синьому тлі. Він і митрополит Рафаїл Заборовський запросили архітектора Йоґана-Ґотфріда Шеделя з Москви, і у 1731 році у Києво-Печерській лаврі почали будувати Велику лаврську дзвіницю, яка дотепер є окрасою золотоверхого Києва. Року 1732-го Апостол спорудив Спасо-Преображенську церкву в Сорочинцях, де через два роки поховали його, у 1736 році – його сина Павла та згодом інших представників роду, де пізніше хрестили Миколу Гоголя. 

У 1729 році Данило Апостол відновив щорічні субсидії у розмірі 200 карбованців на утримання Києво-Могилянської академії. Вслід за Мазепою, Апостол спонсорував роботу над Євангелієм арабською мовою. У 1728 році могилянці створили твір "Милость Божія" про Богдана Хмельницького, присвячений Апостолу. Цей твір є культурним кодом доби. Це лише окремі факти, які свідчать, що мазепинська культурна політика продовжувалась саме завдяки Данилові Апостолу. 

– Напевно, Апостол був останнім козаком і останнім мазепинцем на гетьманській посаді, бо ж Кирило Розумовський – це вже інша історія.

– Кирило Розумовський був російським вельможею з українським серцем. Його поховали у відродженому ним Батурині, старій гетьманській резиденції. З подвійною лояльністю було непросто: російське море поглинало, не давало виокремити українське. Втім Сорочинці, Глухів та інші полкові міста за часів Апостола зростали і прикрашалися в тому стилі, який був поширений в останній чверті XVII століття, за мазепинської доби. 

На німецьких гравюрах, які перейшли в різні списки літописів Граб’янки і Самовидця, Апостол зображений "у зброї": в латах, як воїн, як полководець, як захисник, як той, хто володіє шаблею, не лише як правитель. І в цьому загадка Данила Апостола – останнього гетьмана-козака козацької України.