Зрадники з вулиці Шкарпової

Під вигук "Веселий!"

5 серпня 1951 року. Керівник Станіславівського надрайонного проводу ОУН Дмитро Найдич "Шварно" з п’ятьма охоронцями подолав 35 кілометрів за день, аби дістатися обумовленого пункту зв’язку в селі Рибне. Там його чекала група підпільників, зокрема давній товариш "Грубий". 

— Чого такий блідий? — запитав Дмитро. 

— Шлунок болить, — виправдовувався той. 

"Шварно" зауважив, що решта підпільників поводилася дивно, дехто аж тремтів. 

— Ви налякані? — поцікавився він.

— Веселий! — раптом пролунав вигук. 

Найдича схопили за руки й поклали на землю. Його супровід тут же розстріляли. У наручниках і з мотузкою на шиї підпільника повезли до Станіславівського МДБ. 

Ця операція розпочалася 10 лютого. Тоді біля селища Жовтневенині село Єзупіль чекісти виявили криївку окружного референта пропаганди Михайла Козакевича "Байденка". Бій тривав недовго, підпільники пострілялися, останній підірвав гранату. Та "Байденко" вижив і потрапив до рук МДБ. Під тортурами він погодився на співпрацю. Спершу вивів на районного провідника "Аркаса". Далі вдалося спіймати районового провідника Тлумаччини "Козака"-"Кучерявого" та кущового зі Станіславівського району "Чмелика". 

Вони належали до агентурних груп МДБ. Керівники знали один одного в лице, між ними існувала система налагодженого зв’язку — відомі місця та дати, коли мали відбутися зустрічі. В окремих селах були зв’язкові чи хати, де залишали інформацію. Тож завербовані підпільники в супроводі кількох осіб із МДБ ходили на зустрічі з товаришами. 

"Будеш мати все, що захочеш"

<p>Великдень, ймовірно 1950 рік. Промову виголошує Петро Мельник "Хмара"</p>

"Я страшенно мучився, — пригадував Дмитро Найдич. — Приходили думки вихопити у солдата автомат, вискакувати повз голову іншого у вікно. Але чомусь здавалось краще вичекати. Браку відваги у мене не було. Та я розумів, що на цьому все закінчиться, якщо я знищу себе. Втекти все одно не вдасться". 

Уночі його повели на допит до керівника відділу 2-Н підполковника Арсена Костенка. Несподівано той наказав зняти із затриманого наручники й розмістити його в кабінеті з матрацом. Чекісти поводилися навмисно чемно, не били й не погрожували. 

— Думай, як влаштувати життя, — радив начальник обласного управління МДБ Володимир Шевченко. — Будеш мати все, що захочеш. Не від нас залежить, що ти захочеш, а від тебе. 

"Шварна" відправили на пошук побратимів у супроводі перевдягнених під охорону чекістів. Він свідомо йшов по хатах, до яких зазвичай підпільники не ступали. А все ж люди його знали й довіряли йому, тож довго дурити нагляд не вдалося. Незабаром через його записку в руках МДБ опинилися націоналісти на чолі з Петром Мельником "Хмарою", надрайонним провідником Надвірнянщини. Менш ніж за тиждень за тим самим сценарієм — з вигуком "Веселий!" і розстрілом охорони — затримали провідника Лисецького районового проводу ОУН Миколу Коржа "Сокола".

Надалі затримували по кілька разів на тиждень. Перед кожною акцією агентів попереджали, що ловити треба лише тих, має зв’язки та може вивести на інших. Решту — ліквідовувати на місці. Водночас нагадували уважно стежити один за одним і при спробі втечі стріляти по ногах. Уся мережа ОУН, яка потрапила до рук МДБ, уже працювала проти своїх товаришів. Агентам надали помешкання на вулиці Шкарповійнині – Товарна у Станіславові. Озброїли й дозволяли іноді виходити в місто. 

До Києва і до Канади

Вдалу операцію зауважило керівництво МДБ. Чекістів підвищили: Шевченко став заступником міністра державної безпеки УРСР, Костенко очолив обласне управління.  

<p>Іван Мельничук "Галайда" та Степан Костащук "Кривоніс"</p>

"Я проклинав Бога і світ, — стверджував "Шварно". — Мене не били, годували й обіцяли, але сам я мучився, мучився жахливо. Не було кому довіритись, поділитись з кимось думками, які приходили до голови. Я бачив добре, що спротив, який я міг би вчинити, був би тільки моєю особистою честю революціонера. Ворог досягнув би свого, хоча пізніше, можливо, більше. Я це добре бачив і знав. Я губив надію зв’язатися з підпільниками. Думав утікати, знайти групу людей, все їм розказати про це і застрілитися перед ними".

Реалізувати задум вдалося на зустрічі зі зв’язковими в районі Чорного лісу у вересні 1951 року. Опинившись на волі, Найдич написав докладний звіт, у якому перелічив імена всіх зрадників. Він загинув на початку наступного року в бою. Тим часом МДБ розширило арсенал дій щодо затриманих. Особливі плани мали на лідерів "Хмару" та "Сокола". Їх відправили до Києва, де ознайомили з досягненнями радянської влади та водили музеями. Обіцяли повезти до Канади, щоб показати, як загниває капіталістичний світ. 

Пізніше органи визнали, що було помилкою поселити агентів на одній вулиці. Вони тісно спілкувалися, місцеві знали про їхнє заняття. Приставлені до них оперативні працівники не вирізнялися інтелігентністю. Агент "Мирний", він же "Дуб" — колись районовий провідник Яремчанського проводу ОУН — писав: "Ті працівники, які були з нами, навчили нас добре пити. В підпіллі я не був п’яницею і горілки не люблю, але на Шкарповій сильно прив’язався до неї. Те ж саме розказували мені інші. Крім цього, коли їхали на роботу, то обов’язково повинні були випити. А скільки раз було, що й оперативний працівник їхав з нами на роботу п’яний". 

27 квітня 1952 року шестеро підпільників утекли зі Шкарпової. Серед них і Микола Корж. Вантажним автомобілем вони добралися до Коломиї, звідтіля пішли в гори. Їхню втечу виявили аж через 14 годин. "Тільки на вершинах Карпат людина відчувала себе дійсно вільною і незалежною від МДБ. Наша мрія здійснилася. Ми повернули втрачену волю", — пригадував "Сокіл". Втікачів ретельно розшукували. Корж і ще двоє загинули під час бою в селі Грабівка на околиці Чорного лісу навесні 1953 року. Інші троє знову співпрацювали з органами. З їхньою допомогою виявили місце перебування керівника ОУН Карпатського краю Миколи Твердохліба "Грома". Його також ліквідували.