Зрадник поневолі

11:10, 27 вересня 2021

1960.jpg

Українська інтелігенція Галичини ХІХ століття часто була зачарована тодішнім варіантом ідеології "русского міра". Багато її представників відкинули власний народ і заперечили існування рідної мови на догоду "общерусскості". Земляків, які намагалися плекати свою культуру, ці люди виставляли польськими запроданцями. Втім не всі вони були запеклими. Дехто з юності банально не знав альтернативи. А коли побачив її, повернувся до українства. Одним із таких прикладів є життя художника Корнила Устияновича (1839–1903)

volodymyrmoroz.jpg

Володимир Мороз

історик

устиянович.jpg

Корнило Устиянович

Фото з фондів ЛННБ України ім. В. Стефаника

Уся надія – на Росію

Русофільськими ідеями Корнило Устиянович перейнявся під час навчання у Віденській академії мистецтв. Там він потрапив до гуртка слов’янських інтелігентів, що об’єднувався довкола Михайла Раєвського, попа при російському посольстві. Мало хто знав, що він був ще й агентом імперії Романових.

Популярність русофільства серед слов’ян Габсбурзької імперії можна пояснити відсутністю належних умов для культурного розвитку. Серби, словенці, словаки, українці, чехи та інші народи прагнули бути собою. Натомість їм нав’язували онімечення чи мадяризацію. Зрозуміло, що виникав опір. І тут з’являлась Росія в образах ліберальних і вільнодумних "доброзичливців". Вони обіцяли підтримку й навіть давали гроші – на видання книг чи стипендії студентам для навчання у Санкт-Петербурзі.

"Вони боролися довгий час за своє народне існування, – писав про старше покоління побратимів-слов’ян Корнило Устиянович. – Стративши силу в тій довгій боротьбі, переконавшись у тому, які великі перепони перед ними, і як низько стоїть їхній народ, побачивши майже неможливість конкуренції з чужою просвітою, покладали вони свої надії єдино на братню поміч Росії. Як бідний чоловік, що не має енергії і витривалості закласти власне господарство, йде в найми до багатого брата, так і ті слов’яни присягли московським слов’янофілам на панрусизм і записались в гарячі патріоти і жертволюбні слуги Росії".

Його батько, Микола Устиянович, – священик, один із будителів галицьких і буковинських українців. Однак вдома родина спілкувалася переважно польською. Українських книг бракувало, зате були російські. Тієї мови Корнило не знав, тож читав їх на свій манер. Навіть думав, що це і є українська, тільки трохи своєрідна. Такі думки вміло підігрів батюшка Раєвський.

добрянвський.jpg

Адольф Добрянський

Фото: wikipedia.org

Австрійський патріот і панрусист

Ще один авторитет, який вплинув на світогляд Корнила, – закарпатець Адольф Добрянський гербу Сас. Під час "Весни народів" 1848-го він активно виступав за об’єднання своєї малої батьківщини з Галичиною в окремий коронний край. Втім зазнав поразки й опустив руки. Боячись мадяризації, він виступав за Росію від Попрада до Камчатки. Українців звинувачував у мрійництві – мовляв, це польський проект. Зводив наклепи навіть на кооперативний рух народовців, лякаючи селян.

Року 1873 Добрянський видав у Львові "Патріотическіи письма". Підписувати побоявся – текст опублікували анонімно. Ця книга – приклад того, як українців переконували, що вони просто "русскіє", а Україна – вигадка. При цьому автор "писем" не знав ні російської історії, ні мови. Писав дивним суржиком, збагаченим вигаданими словами. Зрештою, такою була мова численних русофільських видань Галичини, Закарпаття і Буковини. Самі росіяни насміхалися з цього "язичія" і називали його "єрундой".

"Я не міг узгодити австрійський патріотизм Адольфа Добрянського з його щораз більше окресленим панрусизмом, – дивувався Корнило у спогадах. – Я з недовірою кивав головою на всі його національно-політичні парадокси. Я підозрював його і Раєвського в гіпокризії і нещирості, коли вони доводили, що великоруська літературна мова не є властиво великоруською, а питомо нашою, українською".

Як бачимо, ситуація на українських землях під Австрією була непростою. Коли згадати, що навіть Греко-Католицька Церква часів митрополита Михайла Левицького – єдина тоді легальна українська організація – схилялась до русофільства, то темних тонів на картині ментального краєвиду краю додасться. Але й це ще не все…

головацький.jpg

Яків Головацький

Фото з фондів ЛННБ України ім. В. Стефаника

Від будителя до поводиря "язичія"

Будителі Русі – "Руська трійця" у складі Маркіяна Шашкевича, Івана Вагилевича і Якова Головацького – задали величезний імпульс розвиткові української ідентичності. Промотор руху Шашкевич поплатився за свою принциповість життям. Його ігнорували, йому недоплачували, посилали на найгірші парафії. Він не здавався, але погіршилось його здоров’я. Натомість Іван Вагилевич – натура романтична. Вірив, що в нього закохується кожна жінка, і марив відкриттям невідомої цивілізації Карпат. Зрештою, обіцяючи високу платню, його переманили поляки.

Найдовше тримався прагматик Яків Головацький. На Соборі руських вчених 23 жовтня 1848 року він виголосив блискучу доповідь "Розправа о язиці южно-рускім і єго нарічіях". Поляки твердили, що української мови нема, є лиш діалект польської. Росіяни говорили, що це зіпсований діалект російської. А Головацький раптом заявив: українська мова – незалежна і значно старша за російську:

"Не походить південноруська мова від церковнослов’янської, але не утворилася вона і в пізніші часи за польського панування. Це доводять пам’ятки писемні руські до XIV століття. Мова польська не перетворила південноруську мову і не впливала на її утворення, а навпаки: польська мова завдячує своє формування, правильність і швидкий ріст впливу руському. Польська ще тоді зовсім не була книжною, коли Русь наша майже своєю живою мовою мала закони, зносини з сусідами, писала грамоти, договори, чинила судочинство тощо. Відомо, як пізніше впливала південна і біла Русь на великоруську словесність – наймолодшу межи руськими".

Того ж року Головацький став першим професором "руської" мови та літератури у Львівському університеті. Але дуже скоро перейшов на русофільські позиції. Очевидно, не без впливу ідеолога російської "офіційної народності", професора Московського університету Михайла Поґодіна. Він часто навідувався до Львова.

Пушкін замість Шевченка

"Закриваючи старанно Шевченка і всіх писателів України, мов чужу чуженицю, він викладав лише старорущину, – описує лекції Головацького мовознавець Іван Верхратський. – Старорущина, безперечно, має вагу. Але сама одна не може заступити живого слова, виповнити народної літератури. Головацький став головним проводирем "язичія", яке зовсім обезсиляло русинів".

Професор багато виступав, писав і друкував, а ниточки його думки провадили до "русского міра". Галичина не розуміла того, яка налагоджена система пропаганди стояла за цими діями.

Року 1867 Головацький поїхав до Москви на етнографічну виставку. Там виголосив промову про "слов’янську єдність". В Австрії це сприйняли як останню краплю. Імперія саме програла війну Пруссії, тож зайві провокації у східній частині були зовсім непотрібними. Професор втратив посаду, у нього вдома провели обшук. Він був змушений із сім’єю перебратися до Вільна, де і помер через два десятиліття.

"В моїй голові учинився хаос, а в той хаос падали, як іскри, слова Пушкіна, голошені Яковом Головацьким, моїм недалеким родичем: "Славянскіє-ль ручьї сольются в русском морє, ано-ль іссякнєт – вот вапрос!", – пригадує Корнило.

Наслідки діяльності цих діячів ще довго давалися взнаки і на Галичині, і за її межами. Року 1875 Михайло Драгоманов відвідав ігумена василіянського монастиря в Мукачевому Анатолія Кралицького. Він раптом почав переконувати гостя, що "Просвіта" – полонофільська організація. Драгоманов одразу розвінчав той міф, а отця обдарував книгами, зокрема збірником пісень Миколи Лисенка та "Кобзарем" Тараса Шевченка.

У творчості Кралицького натрапляємо на багато суперечливих моментів. З одного боку, він писав, що закарпатці – діти України й незабутнього Запоріжжя. Водночас там трапляються типові байки русофілів про те, що українська та білоруська – це діалекти однієї "руської" мови. Звідки росли ноги, здогадатися неважко – ігумен активно листувався з Добрянським і Головацьким. На жаль, конкретних фактів не маємо – більшість його архіву спалили після смерті.

1.jpg

Фоагмент титулу москофільського сатирично-гумористичного часопису "Зеркало". у 1882–1883 роках журнал редагував та ілюстрував Корнило Устиянович

Фото з особистого архіву Дениса Мандзюка

"Ти грішиш, ти тяжко грішиш!"

Що врятувало Корнила Устияновича від остаточного змосковлення? Перше – те, що разом із ровесниками частенько збиралися на розмови і співали українських пісень. Друге – смерть Тараса Шевченка 1861-го. Через рік у Львові відбулося поминальне богослужіння. Його організував один із перших народовців Галичини Ксенофонт Климкович. Молодь все більше цікавилася творчістю поета.

Втім найбільше митця вразив візит до Російської імперії. Він побачив, як у Холмі галицькі емігранти-москвофіли наввипередки вислужуються перед росіянами й готують ліквідацію тамтешньої греко-католицької єпархії. Як українці в Санкт-Петербурзі стеляться перед царськими чиновниками, аби отримати гроші й посади. Бачив і чесних росіян, які були бідні. Доїхавши до Москви, Корнило розплакався:

"Я застановлявся: "Що? Як? І я перевертень?" – і був часами такий розлад в моєму серці, що я ставав до всякої праці неспосібним. Тоді ставав переді мною мій добрий, чесний і сумирний, а такий нещасний народ. Ставав у терновому вінці, ясніючий сумним блиском свого тисячолітнього мучеництва. І я плакав, гірко плакав. В моїй душі піднімався відпір і завзяте бажання не датись, і спрага помсти. Щось неначе шептало мені у вухо: "Ти грішиш, ти тяжко грішиш! Не покидай свого народу".

Він повернувся до свого народу, який "родив Несторів і Тарасів". Показував українцям минуле та ідеали майбуття засобами образотворчого мистецтва. Достатньо подивитися лише на назви його картин: "Літописець Нестор", "Князь Василько теребовельський", "Козацька битва (Смерть Тимоша Хмельницького)", "Мазепа при переправі через Дністер", "Шевченко на засланні".

В українському гурті з’являлося все більше людей, для яких була різниця, під яким пам’ятником стояти. Вони хотіли залишитися собою, а не приєднатися до іншого народу. Поступово москвофіли "зійшли на пси". Тепер за ними голосять хіба що специфічні російськомовні ресурси.

"Не страхав мене деспотизм в Росії і його гнітюча інтелектуальна і матеріальна сила, – писав Корнило Устиянович. – Не страхав мене і нерозум австрійського уряду. Не боявся я навіть грізної переваги сполучених з жидами ляхів. А боявся я одуру самих русинів. Боявся тим більше, що я той одур знав, що ним був також зачаджений. На нього я довго хворів і не міг цілими роками опам’ятатися і прийти до себе".

Схожі матеріали

600_.jpg

Із Поділля за Карпати: князь Федір Корятович

600.jpg

Тайхо Кокі: великий птах з українською ознакою

60.jpg

Місія Егана

vasyl.jpg

Як австрійський ерцгерцог став українським патріотом

Savchuk Terri 1200-630.jpg

Террі Савчук: рекорди і шрами української легенди світового хокею

6.jpg

“Це був наш Стах”: спортивні звитяги Євстахія Габи

600.jpg

Український “Прометей” французького балету. Серж Лифар

60_+.jpg

Митрополитова Одіссея

barbara 600 400.jpg

Місько Барбара: “Я співав на всіх революціях. Це було важливо, і головне — безкоштовно”