Живі –мертві – забуті. Як українці здавна ставилися до смерті?

Давні українці не вірили в людську реінкарнацію, тобто повернення в ту саму форму буття. Людина – як рослина, проростає з насіння і повертається знову в землю, а звільнена душа її відлітає пташкою в якесь прекрасне місце. Якщо зробити все правильно, звісно. Смерть – це 99 відсотків ритуалу. Був час, коли українці не могли сприйняти того, що життя відбирають за гріхи, а не просто доводиться звільняти місце для живих. Страх перед гріхом розділив їх на тих, хто заслужив на Рай, і тих, хто – на Пекло, а тим, хто має сумніви, подарував чудесну апокрифічну легенду, яку зафіксував Іван Франко в кількох варіантах.

Про те, як Господь послав архистратига Михаїла до праотця Авраама сповістити його про близьку смерть. Святий Михаїл тричі приходив і не наважувався забрати душі праотця, бо той не міг собі уявити власної смерті. Архистратиг ввів у курс делікатної справи сина Ісаака, а дружину Сару відправив до комори, аби не заважала чоловічій розмові. Певно, боявся жіночих сліз. Врешті післанець Господа забрав Авраама на екскурсію і показав наочно, що кому-кому, а йому нема чого боятися: після смерті на нього чекає край, де “нема ні смутку, ні печалі, лиш життя вічне”. І тільки після цього праотець погодився померти. Найважче – гідно вмерти і змиритись з тим, що нічого не забереш з собою. У катарів, знищених інквізицією, був ритуал для вмираючого – Втішання (Consolamentum). Не відпущення гріхів, а просто зняття стресу перед зустріччю з невідомим, примирення з тим, що ми зникнемо з виду живих.

В давніх галицьких метричних книгах записи про смерть дуже лаконічні – ім’я, вік, причина смерті – як правило ordinaria чи naturalis, а після 60 років просто писали “від старості”. Перехід мертвих в категорію забутих – коли дерев’яний хрест похилиться, зотліє і впаде, чи раптом вимруть нащадки. Людина перестає бути членом громади, потім членом родини і врешті роду. Ми вмираємо не один раз. Вперше, коли стаємо непотрібні й невидимі соціуму, повільно згасаємо. 

<p>Ікона "Страшний суд" із села Мшанець на Львівщині, кінець XV століття</p>

Смерть дитини і старого не є великим горем. Найбільше оплакують тих, хто може працювати. І то в міру, аби небіжчик не втопився у сльозах. Але крізь суворий прагматизм проривається часом ідея цінності й унікальності кожного життя. Як в отій казці, коли жінка з чужого народу не плакала за померлою дитиною – “бо не буде мучитись на цьому світі, не звідає болю й тяжкої праці”. Зате гірко оплакувала старого діда – “бо той піде і забере всю мудрість з собою”. На жаль чи не на жаль, але ця опінія не стала важливим елементом сприйняття смерті нашими предками, а залишилась проявом своєрідного дисидентства або навіть мудрістю для обраних. 

Дві формули, які мали втішити зажурених батьків і оглядачів безіменних могил – “Бог дав – Бог взяв” та “Бог знає всіх поіменно”, – стали дедалі гірше засвоюватись і сприйматись, коли усвідомлення цінності окремого життя окремою людиною стало ознакою модерної доби.

Попри природну поступову зміну традицій та уявлень, на світогляд українців впливали радикальні чинники, здатні викликати колективний стрес і суспільну депресію. Насильством було запровадження владою християнства, а згодом втручання світської влади в стосунки людини з потойбіччям. Ще у XV столітті траплялись випадки, коли священик вдень ховав покійного за всіма обрядами, а вночі виконував обов’язки жерця: із громадою потай викопував тіло, яке спалювали в лісі за звичаєм предків, влаштовуючи тризну. Влада і Церква жорстоко переслідували подібні випадки двовір’я.

Коли влада порушує закони, які регулюють Буття – Не-Буття цілого народу, то ставить під загрозу його психічне здоров’я. Перший, відомий нам, дзвінок пролунав у 1831 році, під час епідемії холери, яка викликала панічний жах, забираючи людей під час жнив, найсвятішої події хліборобського календаря. Вони вмирали просто на полі – молоді, дужі, енергійні. Бойки назвали холеру “коломийкою”, евфемізм, який не має зв’язку з танцем смерті в європейському сенсі цього слова, бо не був підкріплений зображеннями і не театралізований. Найстрашніше було потім, коли мертві починали ворушити рукою чи ногою. Таке відбувається з тілами тих, що померли в судомі. Рідні, на чиїх очах витягали тіла гаками з хати і кидали на воза, думали, що їхніх померлих поховають живими, й намагались відібрати тіло. Саме нерозуміння природи хвороби викликало холерні бунти, принаймні, це одна з найголовніших причин. Тіла звозили кудись далі, на визначене місце, за селом, скидали в ями в самих сорочках, закаляних блювотою, і заливали негашеним вапном. 

У селі Опака неподалік Дрогобича мертвих загортали у сніп, що було бодай якоюсь втіхою, але чи робили це під час першої епідемії, невідомо. Небіжчики, наче вчинили усі смертні гріхи вкупі, не отримували останнього Причастя. При тілі не сиділи перші три найважливіші ночі, їх не заносили до церкви і не читали над ними Псалтиря. Уявіть собі, що відчували люди, для яких важливіше було зберегти гідність хоча б у смерті, де закінчувалася всяка влада над ними, ніж у житті. Всі ритуали, обряди влада заборонила. Тільки вночі приходив священик і запечатував спільну могилу. А цвинтар з одним хрестом посередині заростав терном.

Місце ставало лихим. Часом звідти було чути дівочий плач, бачили хлопця зі свічкою – то блукали неприкаяні душі. Влада не розуміла, що неоплакані, невідмолені небіжчики можуть помститися. Вона намагалась захистити тіло від інфекції, але була безсилою проти духів. Все, що вона могла, це дозволити вести чесну статистику смертей у метричних книгах, де вказували причину смерті (cholera) і поставляти негашене вапно. А для родичів жертв світ зрушився, зійшов зі звичної орбіти. Вони втратили довіру до нього.

Масові вбивства українців пізніших часів і заборона владою традиційних жалобних ритуалів не викликали вже такого обурення, тільки розпач від безсилля. Після Першої світової на Галичині, протестуючи проти наруги польської окупаційної влади над похованнями січових стрільців, патріотичні українці стали насипати по селах символічні могили січових стрільців з березовими хрестами та калиною. То було щось абсолютно нове й унікальне, як тепер таблиці з портретами Небесної Сотні біля церков чи на сільських майданах. Ці пам’ятки потім зруйнував комуністичний режим, замінивши культом радянських солдатів, який місцеве населення сприйняло цілком байдуже. 

Коли після відновлення Незалежності почали оновлювати могили жертв комуністичного режиму та символічні стрілецькі кургани, вибухла інформаційна війна. Смерть стала забавкою в руках політиків, а ліберально налаштовані інтелектуали почали висміювати “культ смерті”, підмінивши ним поняття відновлення історичної пам’яті. Поняття смерті як покарання за гріх поступово стиралося зі свідомості родини, громади, а от рештки цієї опінії мутували і вчепилися як реп’ях у цілий народ, зліплений з підданих двох імперій, ніби смерть України – це наслідок колективного гріха недружності, зради еліти тощо. Тобто можна було б уникнути Голодомору, зачисток, таємних поховань, якби українці відстояли свого часу власну державу. Не влада кидала їх у соляні шахти, не влада розстрілювала цілі в’язниці, не влада записувала померлих від голоду як “поголів’я худоби”, а випадки канібалізму – як спалахи “ящура”. Не влада забороняла ховати тіла повстанців, підстерігаючи потенційних Антігон, яких негайно зі всією родиною вивозили до Сибіру. А українці самі допровадили себе до самогубства і тому приречені на вимирання.

Влада не просто ігнорувала духовну потребу належно провести померлого у світ, де “немає ні смутку, ні печалі, лиш життя вічне”, а й сама стала головним знаряддям знищення власних громадян. І водночас для лояльних запроваджувала неоязичницькі ритуали з червоними зірками та духовим оркестром, що грав Шопена. Вона продукувала живих мерців, заганяла у Великий Льох (образ, який створив геніальний Шевченко), бо методи колоніальної влади, зрештою, не змінились. Ці живі мерці, потім випущені з Льоху, розмножувались і передавали в спадок своїм нащадкам гнилу кров і куцу пам’ять. “Гроби поваплені”, називав таких Григорій Сковорода. Він же і знайшов альтернативу смерті – чисте сумління. І сам собі викопав могилу, коли настав час. Бо лише вільна людина має совість. Вільна, однак не має права на смерть, хоча має право на життя. Християнська позиція щодо цього питання – непорушна, коли йдеться про раптовий акт самогубства.

Коли ж у 2014 році Незалежність опинилась під загрозою, за спротив віддали життя тисячі українців, але більшість суспільства, як виявилось, не прийняла цієї шляхетної офіри, вважаючи, що героїчна смерть за відсутності віри у Вальгаллу і краще майбутнє – це атавізм, дурість і завада колективному гедонізмові, нонсенс епохи штучного розуму та дивовиж Ілона Маска. Тепер уже не влада, а саме українське суспільство не лічить ні жертв, ні героїв, і намагається актами вандалізму, фізичного та морального, знищити дратівливу згадку про них. Власне, не менше шкодить і масова культура, яка перетворює все на шоу й комерцію. Зомбі неможливо здихатись, бо вони вже пролізли у свідомість пересічного жителя планети.

Смерть на тлі цього життя виглядає навіть дуже пристойно. Вона не є абсолютним злом, як і добром. Із нею можна домовлятись, поторгуватись. Але за жодних обставин вона не дозволить небіжчикові повернутись до світу живих. То тільки несправжня смерть, симулякр, на це здатна. Підміна життя неминуче призведе і до підміни смерті. Які сюрпризи принесе цифрова епоха? Можна буде вирахувати день і годину власної смерті? Призначити власний похорон? Спроектувати цифрову могилу? Чи навіть упіймати душу й ув’язнити її в цифровому раю? Все можливе, і все дозволене. Звісно, смерть в новітній свідомості буде уніфікована, запакована в цивілізаційну обгортку.

* Сни та розповіді авторка записала в с. Уріж Дрогобицького р-ну Львівської обл.