Лоцмани. Підкорювачі дніпровських порогів

"Ревучий" із великої літери

Де просив поховати себе Тарас Шевченко? Загляньмо в його "Заповіт": "Де реве ревучий". Але біля Канева Дніпро завжди протікав спокійно. Так само в Києві. "Ревів і стогнав" він тільки на порогах — 80-кілометровому відтинку між сучасними містами Дніпром і Запоріжжям. Тут скелясті породи виступали над поверхнею води, чим практично унеможливлювали будь-яке судноплавство.

"Ревучий" в усіх виданнях "Кобзаря" друкують з малої літери. Така вже особливість Шевченкової орфографії. Мало хто знає, що насправді Ревучий — одна з назв найгрізнішого дніпровського порогу, більш відомого як Ненаситець.

Моя бабуся зростала на хуторі Майорка майже за 10 кілометрів від Ненаситця. У негоду він "ревів" так, що у дворі доводилося перекрикуватися. Це майже дослівно збігається зі словами з автобіографії історика Миколи Костомарова: "Гул води з порогів, коли долинає до села, настільки сильний, що заважає розчути слова у розмові".

Археолог Олександр Терещенко після відвідин цієї місцини занотував: "Шум і гуркіт Ненаситця видалися мені величнішими від Рейнського водоспаду". Імовірно, ці звуки надихали Миколу Лисенка під час роботи над кантатою "Б’ють пороги" на слова Шевченкового "До Основ’яненка".

Долати перешкоди допомагали лоцмани. Їх наймали перед першим порогом — Кодацьким, у Лоцманській Кам’янці. Тоді це було село за 15 кілометрів від Катеринослава, тепер —мікрорайон міста Дніпра. Лоцмани були зобов’язані доставити судно цілим за останній поріг із символічною назвою "Вільний". Шевченко вважав їх живими нащадками запорожців. До тієї ж думки схилявся і найавторитетніший дослідник козацтва Дмитро Яворницький.

Головні знавці порогів

Першу лоцманську групу створили 1785-го — через 10 років після зруйнування за наказом імператриці Катерини ІІ Нової Січі. Тоді стрімко розбудовували нові приморські міста — Херсон, Миколаїв. Потрібно було сплавляти Дніпром багато лісу з Білорусі. Спочатку лоцманів було 42, через два роки — вже 121, 1872 — 837.

"Назагал все, що стосується порогів, треба запитувати лоцманів, що, вважаючи їх своєю власністю, знають більш-менш і їхню історію", — писав Олександр Афанасьєв-Чужбинський(1816—1876), Шевченків приятель. У його книзі "Очерки Днепра" слово "лоцман" вжито 226 разів.

Лоцман ще молодим хлопцем вступав на службу. Продовжував її доти, доки старість або хвороба не завадить йому відправляти своє ремесло. Формально лоцмани підпорядковувалися конторі, яку очолював старший отаман. Однак насправді керівника призначали з Петербурга. Лоцманів звільняли від рекрутчини й усіляких повинностей. Їм давали землю, але обробляли вони її абияк — польові роботи збігалися з найактивнішим періодом навігації.

"Залишаючи вправо біля проходу Рваний камінь, керована вправним лоцманом барка кидається з першої лави, — описує сплав Афанасьєв-Чужбинський. — В цьому чорториї, у цьому страшенному вирі Дніпра, що б’ється поміж камінням, не завше чутна команда лоцмана, котрий рухом показує напрям і щодуху кричить "Держи!", якщо треба тримати стерно нерухомо. З уступу на уступ несеться барка природним фарватером, скоряючись могутньому стерну, і пробігає поріг майже за три хвилинки. У цей час вона гнеться, скрипить і часом немов би стогне. Хвилювання страшне, сплески, надто в останній лаві, схоплюються на носі й обливають. Та ось вона на вільній воді, і знову всі лоцмани стають на коліна дякувати Богові".

Обов’язкові для відвідин 

Тарас Шевченко проплив разом із лоцманами усі пороги, і Ненаситець теж. Принаймні так свідчить переказ, який записав поет Яр Славутич1918–2011 роки. Перед тією мандрівкою лоцмани начебто переодягнулися — щоб у разі загибелі представитися на той світ у чистих сорочках. Дехто пошепки читав "Отче наш". Тільки Шевченко нічого не боявся. А коли щасливо дісталися до Хортиці, сказав:

— Жаліє Батько дітей своїх. Бачте, не потопив нас. А якби це був який москаль — то й каюк йому!

— За що? — перепитав хтось.

— За що? За те, що обідив Батька нашого. Січ зруйнував, дітей Дніпрових, козаків славних порозганяв. От за що!

Після того відвідини порогів стали такою собі літературною традицією. Тут бували Марко Кропивницький, Адріан Кащенко, Микола Куліш. Олена Пчілка возила сюди своїх дітей. Дмитро Яворницький щоліта переносив на Дніпрові пороги свій "робочий кабінет". Іван Нечуй-Левицький у казці "Запорожці" переказав історію лоцмана Карпа Летючого. А Яків Щоголів написав такі рядки:

Стугонить Дніпро по скелях,
Б’ється об пороги;
Все питає: "Де ж ви, діти?
Де, мої небоги?".

Поетеса Наталка Нікуліна1947–1997 захистила кандидатську дисертацію про лоцманів, досліджувала їхню говірку. Вона також створила "Одвічну пісню лоцманів", де є такі слова:

Ми — лоцмани, і це у нас в крові:
жадоба руху й горда непокора.

"Запрещается" без пояснень

5 серпня 1911 року поріг Катеринославського музею переступив молодий чоловік. Представився — Данило Сахненко, агент синематографічних картин. І розповів про свій намір — створити фільм "Запорозька Січ".

— Хочу зняти наші славетні Дніпрові пороги і заразом найголовніші пункти, пов’язані із запорозькими козаками, — пояснив. — Та не абияк зняти, а щоб було живе кіно. Людей нарядити у відповідні строї й посадити на дуби та чайки, а когось на коня. Наймемо майже всіх лоцманів села Лоцманська Кам’янка, взагалі стільки людей, скільки треба буде для масових сцен.

Сахненко просив, щоб директор музею Дмитро Яворницький був консультантом фільму. А якщо погодиться, то й зіграв кошового отамана — бо ж позував за запорозького писаря для картини Іллі Рєпіна.

Яворницький саме лікувався на грязях у кримських Саках. Повернувшись додому, він погодився допомагати порадами. Правда, коли дізнався, що його прізвище написали на плакатах, попросив забрати — негоже професорові світитися у масовому мистецтві.

"Відома кінематографічна фірма братів Пате хоче випустити картину "Напад татар на Запорізьку Січ", — повідомляв київський тижневик"Засів" через два місяці. — Щоб ся картина мала справжній вигляд, фірма хоче улаштувать показний бій на березі Дніпра, на місці бувшої Січі. З сею метою агенти фірми робили досліди Дніпра на всьому протязі між Олександрівським і Катеринославом і спинились на Лоцманській Каменці як найбільше підхожому місці. На березі Дніпра нашвидку будуються курінь, хати і таке інше. Мало не половину селян села запрошено для участі "в бою". Для всіх фірма зшила відповідні вбрання".

Фільм мав касовий успіх. Однак радянській владі він не сподобався. 1924 року його переглянули "експерти" Вищої кінорепертуарної комісії Головполітосвіти. У протоколі значиться резолюція: "Запрещается". Жодних мотивів не вказано, хоч зазвичай це робили. Є підписи двох функціонерів, але вони нерозбірливі. До наших днів збереглося лише декілька випадкових кадрів стрічки.

Галушки для професора

Після революції 1917-го та громадянської війни лоцманський промисел занепав. Щойно 1928 року створено артіль "Дніпролоцман". Однак її основним заняттям було проводити екскурсії порогами.

Наприкінці 1990-х мені пощастило спілкуватися з Поліною Кузьменко із Лоцманської Кам’янки. Її батько Михайло Кузьменко до затоплення порогів возив такі екскурсії. Оповідала, що найлютішим вважали Ненаситецький поріг. Там завжди було багато пригод. На тріски розбивалися лоцманські судна — обшиванки та дуби. Але Михайло Зотович жодного разу не зазнав аварії.

— Як упевнено батько тримав весло на кормі! — пригадувала жінка. — Коли перетинали пороги, це так було страшно: один неточний рух — і обшиванка перекинулася б. А на зворотному шляху, вгору Дніпром, обшиванку тягли канатами. Це теж була важка фізична праця.

Кузьменко товаришував із Дмитром Яворницьким. Він часто гостював у лоцмана. Поліна Михайлівна запам’ятала професора простим, веселим, життєрадісним. Влітку спав на подвір’ї, прямо на соломі. Привозив дітям цукерки та коники — м’ятні рожеві пряники. Брав Поліну на плечі й так бігав подвір’ям та током. Господарі частували професора галушками. А ще любив чай із вишневих гілочок. Коли ж під час мандрівки порогами зупинялися на ночівлю на березі, то ловили рибу й варили юшку.

Приїхали нас топити?

Члени спілки селянських письменників "Плуг" у травні 1927 року приїхали до Катеринослава, який уже став Дніпропетровськом. Насамперед пішли до Дмитра Яворницького. Запитували, як найкраще потрапити до Запоріжжя.

— Почекали б ви до 1 червня і тоді б поїхали разом зі мною, — відповів він. — Нас буде ціла експедиція. Їдемо ховати пороги…

Він вже знав про план будівництва Дніпрельстану — велетенської електростанції у Запоріжжі. Пороги були приречені на затоплення. Коли молоді письменники опинилися у селі Микільському-на-Дніпрі, тамтешні дядьки випитували:

— Що, приїхали нас топити?

— Та ні… Ми не з тих, що топлять.

— А ми думали, що ви інженіри…

Восени того самого року Яворницький писав археологу Михайлові Рудинському:

"Дістали ми проекти робіт в царині археологічній. Мені так моторошно при думці про майбутні роботи на Дніпрі, що навіть ті широкі перспективи археологічні не радують. На мою думку, треба починати не з того краю. Треба насамперед фіксації порогів у тому вигляді, як вони живуть зараз. Треба якнайширше використати кінематограф для природи запорізької, для побуту. Треба ж зафіксувати наших лоцманів і все життя людей, зв’язаних з порогами. Нарешті, треба використати можливість "заснять", як говорять кінематографісти, цілий ряд картин з історії, цілий ряд сцен з життя Запоріжжя. Отож треба щось починати, поки живуть пороги".

Наступного року пороги фіксував на плівку режисер Дзиґа Вертов. Ці кадри використав у фільмі "Одинадцятий", присвяченому 11-й річниці Жовтневої революції. А 1932 року пороги поступово вкривалися водою.

Від лоцманства до ОУН

<p>Григорій Омельченко (1911&ndash;2002)</p>

Дніпровські лоцмани були людьми відважними, бідовими, сміливими. До таких належали й дослідники цього явища. Часто вони самі походили з лоцманських місцин. Як-от Кіндрат Селезень 1880 – ????, уродженець Лоцманської-Кам’янки. Ще перед Першою світовою війною він готував публікації про підкорювачів порогів. Працював учителем. Його звинуватили в антирадянській агітації і зв’язках з ОУН. Покарання — 15 років каторжних робіт.

Павло Козар1898–1944 із Широкого був одним з керівників Дніпрельстанівської археологічної експедиції. За намовою Дмитра Яворницького написав розвідку "Лоцмани Дніпрових порогів". Поки текст готували до друку, автор опинився у будинку примусових робіт. Яворницький із ціпком ходив до чекістів питати, за що арештували його співробітника.

— Нам не нравится его образ мыслей, — була відповідь.

Його періодично випускали і знову ув’язнювали. Так остаточно підірвав здоров’я. Помер у польському Радомі. Могила втрачена.

Ще один тамтешній педагог Григорій Омельченко1911–2002 — нащадок патріарха лоцманства Йосипа Омельченка — 1994-го створив у Дніпропетровську Музей лоцманства. Місцеві блюдолизи наполягали, що на відкритті треба вручити булаву тодішньому мерові. Відмовився. Через це музей так і не отримав обіцяних чиновницьких стільців. Дотепер установа тісниться у палаці культури. Ремонт у відведеній під експозицію садибі, який фінансувала міська рада, призупинили.