Замки, домальовані уявою

Колиска над безоднею

Скельна гряда, що тягнеться через Урич, Розгірче й Бубнище, цікавила і великих. Іван Франко не тільки бував біля цих каменів, а й досліджував ту частину хребта, яка дотепер мало відома туристам. "В Уричу я сам вилазив на обі великі скелі, що мають на собі сліди великої людської праці з передісторичних та дуже давніх історичних часів, — писав він. — Подібні скелі звиджував і оглядав я також у Бубнищу та в Синевідську Нижнім. Ся остання досі, здається, зовсім невідома ані нашим туристам, ані дослідникам нашої старовини". Потім ці враження стали тлом однієї зі сцен повісті "Петрії і Довбущуки". А посланці в "Захарі Беркуті" прийшли з "далекого Тустаня".

За Франком потягнулися й інші інтелігенти. Не лише з Галичини. Року 1913 два тижні розгойдувався у спеціальній "колисці" на довгих линвах над безоднею на вершечку урицьких скель художник Олекса Майданюк із Придніпров’я. Так він вирізьблював меморіальну дошку на честь Тараса Шевченка. Побачити результат роботи прибула на кільканадцяти фірах публіка із Борислава та Дрогобича. Привезли оркестр Кльосів, хор, фотографа й "багатий буфет". 

Того дня Тустань оглядав Олександр Севрюк: тоді ще студент, а через кілька років — член Центральної Ради та очільник делегації УНР на мирних переговорах у Бересті. Був там й інженер Филип Левицький, директор нафтових копалень у Бориславі, і Стась Стасик, бургомістр Борислава. На вершечку скель замайоріло синьо-жовте знамено. Дошка пережила Світову війну, та згодом її знищив хтось із польських прогульковців.

Патосно, проте без захоплення

«Було місто-оселя ловців, кожем’як, бортників та славних гончарів. Багато було тут боїв з ворогом: "Ту стань, далі тебе не пустимо!"» — так пояснювала назву місцевости газета "Гомін басейну", що виходила у Дрогобичі.

Туристичні буклети обіцяли туристам "замки". Однак перед гостями поставали лише прегарні скелі. Укріплення, які створили люди, треба було домальовувати в уяві. Педагог Іван Билина занотував: "Головне, що ті замки відріжняє від новіших замків — це те, що вони не були муровані, а тільки деревляні, як взагалі деревляні були майже всі найдавніші українські княжі замки. З тих боків, де не було природних укріплень, домуровано мури, й саме рештки з тих мурів остали до нині. З дерева, очевидно, не осталось нічого. Тільки залишилися врізи в скелях, фуги, в котрі вкладалося дерево. Оце по тих фугах можна зміркувати, як виглядали самі замки".

Лоскотали фантазію прогульковців і численні печери біля скельних угруповань. У Бубнищі гостям показували три такі, в Уричі — одну або дві. Провідники стверджували, що в печерах були кімнати, в’язниці й навіть цистерни для збирання питної води.

Уже тоді розуміли, що Урич, Розгірче та Бубнище — лише кілька місць у системі "фортифікаційної сітки, котра боронила входу, а радше виходу з Угорщини через тухольський просмик до Галичини". Окрім великих замків, були ще й "менші укріплення, які звалися вартівнями". Професор історії, з яким Билина відвідав Бубнище, розповідав, начебто в цих околицях знає щонайменше п’ять місць зі слідами княжих укріплень.

Інформацію, якої не договорили провідники, прогульковці потім вишукували у книжках. Билина прочитав у Михайла Грушевського, що урицьку фортецю спалили 1369 року — і зробив висновок, що вся система наскельних укріплень зникла в той час. Педагог визнавав: йому соромно через те, що не вмів відчути захоплення від цих місць. А щирий патос, з яким говорили про скелі місцеві жителі, приписував їхньому походженню: мовляв, всі вони є нащадками середньовічних бояр.

Автом до зачаклованих лицарів 

Подорож до скель була аскетичним походом, а не веселою забавою. Священник Мар’ян Роман Цурковський скаржився: «У нас занадто мале зацікавлення красою нашої землі, пам’ятками нашої старовини. Чужі люди, якби мали їх, то давно вже були б подбали, щоби бодай в якийсь культурний спосіб можна дістатись до цих місць. Якщо не автами, то возами, що стояли би там постійно, а на місці можна би там дістати дещо з харчів. А в нас?! Дійдеш, наприклад, до Бубнища, сонце пражить, аж піт з тебе ллється. Якщо не взяв ти із собою якого "яствія" — хоч пропади. Чи не міг би наш Центросоюз Кооператив постаратись, щоби там відчинили яку кооперативу? Можна би дати в той спосіб утримання не одному інвалідові, який міг би бути провідником. А так? Тамтого року, коли я був у Бубнищі, один бойко спроваджував якихось прогульковців-жидів по скалах і по-польськи калічив так, що з жалю серце мало не трісло. Що б сказали ті давні мешканці тих руїн, якби почули своїх правнуків?»

До Бубнища часто вибиралися літники з Моршина. До Урича пропонували прогульки із Гребенова та Трускавця. Хтось під псевдом Мар-ко писав влітку в "Ділі": "Парашка, Зелемін, Маґура, Урич аж вгинаються під прогульковцями. Тих прогульок, прогульок! От хоч би нині: Дарка, як командант ескапади, повела щось десять осіб на Урич". Реклама туру обіцяла "піднебесні скелі з величавими руїнами заснованого королем Казимиром Великим замку тустановецького, з таємними печерами славнозвісного гершта-бандита Добуша, з зачаклованими в скелях чернцями й лицарами, як з тисячі одної ночі". Мандрівка автом займала пів дня. Виїжджали із Трускавця о 13:00, повернутися назад обіцяли о 19:00. Подорож коштувала 12 злотих — це була вартість чотириденного проживання у карпатському пансіонаті. Бідніші йшли пішки.

Шведи в галицьких горах

<p>Вид скель та печер у Бубнищу. Фото Адама Вислоцького</p>

Правник Василь Маковський докладно описав прогульку до Тустані з Трускавця. Побоюючись, що місця в автобусику не вистачить, він заплатив подвійний тариф, аби самому сидіти спереду. На нещастя, так само зробила пані в зеленому дощовику. Їм довелося пів дороги буркотіти одне до одного. Погода теж не тішила: небо затягнули хмари, накрапало. Провідник переконував прогульковців, що злива локальна й далі Борислава не піде. "Зелена" сусідка впросила Василя помінятися місцями з її "кузеном" із третього ряду. Далі Маковський їхав, потерпаючи від дощових крапель, що затікали з даху. Старе сидіння порвало штани. Провідник пообіцяв, що на зворотному шляху Василь сидітиме біля шофера. 

На шляху спинилися за селом Мразниця, де оглянули експериментальний суперглибокий нафтовий шибтак тоді називали вишки "Міністр Квятковський". Східницю проминули без зупинок: повітря там мало специфічний аромат, вулиці були заповнені робітниками в одностроях. Розпогодилося.

В Уричі прогульковці прослухали коротку лекцію про формування Карпат. Скелями сновигали пастушки та інші діти. Гості кидали їм дрібні монети. Молода полька порівняла дітлашню з янголами й запитала їх, чи вони "руські". "Так, прошу пані. Тут інших нема", — почула відповідь. Далі виявилося, що всі малята мають однакове прізвище — Швед. Провідник взявся пояснювати це явище наслідками Потопу — вторгнення Швеції у Річ Посполиту в XVII столітті. Біля урицького замку начебто стояв великий табір скандинавів. Гості одразу пожвавішали, стали нахвалювати інтелігентність дитячих облич. На що Маковський зауважив, що він і сам такий же "швед", як урицькі діти.

Інше враження про урицьких дітей залишилося в Івана Билини. Його група зустріла під скелями шестирічного пастушка, який гнав корову. Хлопчику запропонували цукерку. Той сказав, що не любить їх. Від хліба з маслом теж відмовився — мовляв, не голодний. «Сам не знаю чому, але в мені зразу прокинулася думка, що цей хлопчина шляхтич і з гордості не приймає дарунків. Я спитав його, як він називається. "Назаревич-Ягрицький" — прозвучала відповідь. Ось!»

Скаутська печера Довбуша

<p>Скелі в Бубнищі, всіяні графіті різних часів. Фото 1930-х років</p>

Скептично налаштований Маковський занотував, що від старих укріплень лишився тільки брамовий слід, майже врослий у землю. Провідник усе притоптував, пропонуючи послухати, як під ногами "дудонять" печери. Він патосно виголошував: "Ці піднебесні скелі сягають ще римських часів". "Як на скелі — молоденькі", — зіронізував хтось. "Без жартів, це стверджено археольогічними дослідами", — не вгавав провідник. Білявка Зося поцікавилася, чи не знаходили тут скам’янілого римлянина. Почувши, що фортецю заснував король Казимир Великий, хтось запитав, чи не лікувався бува монарх у Трускавці та чи відвідував басейн на Помірках. Маковський помітив на вершині одного зі шпилів вирізьблений тризуб.

Печера Довбуша теж не вразила: низька, маленька, вся всіяна написами: "Аж смішно подумати, щоб Довбуш з ватагою опришків похісновувався такою мишачою дірою". Якась з жінок взялася підсвічувати ліхтариком, шукаючи автограф Довбуша. Провідник запевнив, що народний месник був неписьменним. Сказати, коли опришок жив, не зміг. Тим часом жінка знайшла табличку, що печеру видовбали кілька років тому для скаутів.

Коли група повернулася до автобуса, з’ясувалося, що у ньому зламалася «якась сакраментальна "цівка", без якої знаменитий мотор рішуче не міг виконувати служби». Запасної "цівки" на місці не було. Якась жінка заплакала. Сам Маковський вирішив рухатися до Трускавця пішки — а там якось воно буде. У вітах співало птаство, попри дорогу шаруділи змії. За дві години дійшов до Східниці — понад 6 кілометрів. Автобуса все не було. Місцеві показали коротку дорогу на Трускавець в обхід Борислава. Вже в сутінках педагога перестріли двоє військових з вівчаркою. Попросили показати документи. Той мав при собі лише екскурсійний квиток. Виявилося, що він заблукав і рухався в бік Урича. Військові порадили повертатися до Східниці.