Загроза для імперії навіть після смерті. Як перепоховали Шевченка

Біль у грудях

"Чую, що Ви все нездужаєте і болієте, а сама вже своїм розумом доходжу, як то Ви не бережете себе і які сердиті тепер. Оце добрі люди скажуть: “Тарасе Григоровичу! Може, Ви шапку надінете — вітер!” — А Ви зараз і кірею з себе скидаєте. — “Тарасе Григоровичу, треба вікно зачинити — холодно…” — А Ви хутенько до дверей: нехай настеж і стоять. А самі Ви тілько одне слово вимовляєте: “Відчепіться”, — да дивитесь тільки у лівий квиток. Я все те добре знаю, та не вбоюся, а говорю Вам і прошу Вас дуже: бережіть себе. Хіба таких, як Ви, в мене поле засіяно?".

<p>Тарас Шевченко, 1858 рік</p>

Марко Вовчок непокоїлася. До неї в Рим дійшли новини, що Тарас Шевченко занедужав. Вона знала: друг не переймався здоров’ям і зайвого разу не звертався до лікарів. Однак цього разу визнав, що потребує допомоги. Марія Маркович поспішала з листом, щоб попросити друга про обачність. Конверт пішов із римської пошти 20 березня 1861 року. Марко Вовчок не знала, що адресат уже десять днів як помер.

Тарасові Шевченку погіршало у другій половині 1860 року. Від осени почав менше виходити в люди. Оточення дивувалося: раніше поет радо приймав запрошення на вистави, вечірки, читання; призначав зустрічі. Аж раптом — замкнувся в майстерні, майже нікого не приймав.

У січні 1861 року письменнику Миколі Лєскову вдалося добутися до Шевченка:

— Звиніть, будьте ласкаві, що так приймаю. Не можу зійти вниз — підлога там клята, хай їй грець, — зустрів Лєскова поет. — Бачите, яка ледащиця з мене зробилася. Пропаду, — сказав Шевченко і кинув на стіл ложку, із якої тільки-но випив ліки.

Шевченко скаржився Миколі Костомарову на біль у грудях ще влітку 1860 року.. Хвороба прогресувала. Наприкінці листопада поет попросив лікаря Едуарда Барі оглянути його. "Доктор, вислухавши груди, радив Тарасові Григоровичу поберегтися. Відтоді здоров’я його гіршало з дня на день", — згадував Шевченковий друг Олександр Лазаревський.

Життя з нової сторінки

Останніми роками Тарас Шевченко старався не відволікатися на вторинні справи. Повернувся із заслання 1858 року й побачив перспективу, щоб реалізувати давні плани. Стежити за здоров’ям часу не мав.

За протекції Федора Толстого Шевченко отримав маленьке помешкання в будівлі Академії мистецтв у Петербурзі. Кімната була невеликою, втім мала високу стелю. Дерев’яна перегородка ділила її на два яруси: згори Шевченко спав, внизу облаштував художню майстерню.

— В останні роки життя Шевченко почав використовувати нову для Російської імперії техніку гравюри. Він поєднував акватинту та офорт. До цього в Європі подібне робив тільки Гоя, — розповідає дослідниця біографії Шевченка Надія Орлова.

У колекції Шевченкових малюнків того часу є креслення майбутньої хати. Вимріяв його після останньої подорожі до України 1859 року. У листі своякові та троюрідному братові Варфоломію Шевченкові писав: "Посилаю тобі нашвидку зроблений план хати. Поміркуй і роби, як сам добре знаєш. Мені тілько й треба, щоб робоча була дубова та круглий ґанок скляний на Дніпро".

Шевченко мріяв врешті одружитися. Сватався до Варфоломієвої наймички Хариті. Але вона вважала його надто старим. Тоді звернув увагу на 19-річну Ликеру Полусмак, працівницю своїх знайомих. Оточення відмовляло його від цього союзу, вказуючи на неосвіченість і неввічливість дівчини. Зрештою сама Ликера втратила інтерес до Шевченка. Закоханий поет образився: "Усе оддай! До нитки оддай! І старих подраних черевиків я тобі не подарую!".

Будівництво хати вимагало значних коштів — а їх постійно бракувало. Тарас Шевченко намагався подолати матеріальні проблеми літературною працею. Повернувшись із заслання, почав впорядковувати друге видання "Кобзаря". Мусив відмовитися від поезій, які спричинили його останній арешт. Після тривалого погодження цензура дозволила надрукувати видання.

Другий "Кобзар" вийшов 1860 року тиражем 6050 примірників. Публікацію профінансував український підприємець Платон Симиренко. Попросив автора повернути борг книжками на позичену суму, а не грошима. Видання здобуло чудові відгуки, наклад швидко розкуповували. Це дало Шевченкові змогу будувати подальші плани. За частину заробітку він видав "Букварь южнорусский". Планував публікувати підручники з аритметики, етнографії, географії. Ці українськомовні книжки мали ввійти до програми для недільних шкіл в Україні.

Останній день народження

— За кілька днів до його смерти почув від нього, що він тепер зовсім одужав; при цьому він показував мені купленого ним на днях золотого годинника, першого, якого він мав у своєму житті. Він обіцяв бути в мене невдовзі, — згадував Микола Костомаров. Бачився з Шевченком за десять днів перед його смертю.

Насправді ж Шевченкові гіршало. Поет Володимир Жемчужников писав до Літературного фонду 4 березня, що стан здоров’я Тараса — поганий. Той не мав достатнього догляду. Через велике вікно в його помешканні завжди холодно та вогко.

Коли вранці 9 березня Михайло Лазаревський прийшов привітати Шевченка з днем народження, то застав товариша в ліжку. Біль у грудях не давав спати всю ніч. Викликали лікаря Барі. Він послухав Шевченка й констатував, що легені заповнені рідиною.

<p>Останній автопортрет Тараса Шевченка, січень&ndash;лютий 1861 року</p>

Шевченкові наклали пластир із шпанської мушки, щоби вивести частину води з організму. Приходили гості та посланці з вітальними телеграмами. Йому то кращало, то гіршало. Знову викликали лікарів. Шевченко просив опіуму, щоб полегшити біль. Медики ще раз поставили мушку.

Майже опівночі знову прийшов Лазаревський. Шевченко сидів на ліжку, долаючи біль і напади гарячки. Гість подумав, що Тарас не радий, але він відповів: "Мені хочеться говорить, а говорить трудно".

На ніч із Шевченком залишився сторож Академії мистецтв Федір Ерістов. Поет не міг заснути й навіть лягти — дошкуляв біль. О п’ятій ранку попросив Ерістова зробити йому чаю і випив склянку вершків, що стояли на столі. Доручив опікунові прибрати у спальні, а сам почав спускатися до майстерні — хотів попрацювати. Але ледь дійшов до першого поверху, скрикнув і впав.

Смерть поета засвідчили лікар Барі та поліцмейстер Набатов. У свідоцтві записали, що академік Тарас Шевченко "давно вже одержимий органічним розладом печінки та серця; останнім часом розвинулася водяна хвороба, від якої він помер".

Станіслав Росовецький зазначає, що сучасна медицина вказала би причиною смерті серцеву недостатність. Ця хвороба і спричинила проблеми з печінкою та легенями.

Того ж дня друзі Тараса Шевченка зібралися на квартирі Михайла Лазаревського на нараду. Вирішили перевезти тіло до України й належно вшанувати пам’ять друга — поставити пам’ятник, заснувати народну школу, запровадити університетську стипендію, призначити премію за найкращий його життєпис, щонайповніше опублікувати твори поета, довидати підручники, які він замислив, допомагати родичам.

Колотнеча над труною

Тіло Шевченка перенесли до церкви Великомучениці Катерини петербурзької Академії мистецтв. Труну оббили білою парчею і поставили на чорному катафалку.

У день похорону в храмі було тісно. Будівля не змогла вмістити всіх охочих. Маріупольський грек Феоктіст Хартахай пригадував, що після відспівування зчинилася колотнеча. Отці збиралися закрити труну, а ті, хто стояв поблизу, не дали цього зробити. Церковна панахида переросла у громадянську.

Першим виступив Пантелеймон Куліш. Тримав у руках червону китайку, щоби вкрити труну за козацьким звичаєм.

— Боявся єси, Тарасе, що вмреш на чужині, між чужими людьми. Отже, ні! Посеред рідної великої сім’ї спочив ти одпочинком вічним. Ні в кого з українців не було такої сім’ї, як у тебе … Будь, Тарасе, певен, що ми твій завіт соблюдемо і ніколи не звернемо з дороги, що ти нам проложив єси.

На поховання прийшли й опоненти Шевченка. Наприклад, Куліш із задоволенням зауважив, що його промова справила велике враження на Миколу Некрасова та Івана Панаєва. Вони хоч і належали до демократів, але вважали українську мову непридатною для "предметів високих".

Миколі Костомарову сподобалася промова польського студента Владислава Хорошевського. "Ти не любив поляків, але цю нехіть спричинили давні ті помилки, через які на народ твій, якого ти так палко любив, упали великі страждання... Не будемо згадувати старих колотнеч давнього минулого, а скажімо по-братськи: “Возлюбімо одне одного”. Нехай же твоя смерть, Тарасе, стане початком життя нового", — проголосив Хорошевський.

За підрахунками Хартахая, над труною пролунало приблизно півтора десятка промов. По тому студенти підняли накриту китайкою труну, і процесія рушила на Смоленський цвинтар. Коли колона вийшла на набережну, то розтягнулася від Палацового мосту до Миколаївського мосту — приблизно на півтора кілометра. Падав важкий сніг.

На кладовищі продовжили виголошувати промови. Втім поліція перервала виступи на третьому-четвертому ораторові. Дерев’яну домовину з тілом Шевченка поклали у свинцеву труну. Присутні здогадалися, що його готують до ексгумації та перевезення до України.

Дорога додому

Звістка про відхід Тараса Шевченка долетіла до України в день його смерти — передали телеграфом. За спогадами першого Шевченкового біографа Михайла Чалого, новина розійшлася зі швидкістю електрики. "Того ж дня в деяких містах Малоросії та Галичини пам’ять народного поета вшановано було більш-менш урочистими заявами співчуття щодо великої втрати всієї України", — описував Чалий.

Олександр Кониський згадував, що полтавська "Громада" мала клопіт з організацією панахиди. У головному соборі Полтави — Успенському — не дозволили відспівувати Шевченка, адже був "політичним в’язнем". Зрештою підшукали для богослужіння меншу церковицю.

Завдяки петербурзьким друзям, передовсім Михайлові Лазаревському, вдалося виконати останню волю поета. Поліція дозволила перепоховати Тараса Шевченка.

— Шевченко був загрозою для імперії. Перебував під наглядом поліції. Але вони не вирахували, що його слава виросте під час перепоховання. Це не привернуло уваги влади, — говорить Надія Орлова.

8 травня 1861 року труну викопали. Тіло Шевченка провезли центром Петербурга на Миколаївський вокзал. Залізницею доправили до Москви. Звідти — на возі поштовим трактом до самого Києва. Домовину довірили супроводжувати художникові Григорію Честахівському, вірному шанувальникові Шевченка.

У деяких містах, зокрема Тулі, Орлі, Кромах, Глухові, Батурині, Ніжині, місцеві громади влаштовували пишні зустрічі кортежу. Служили панахиди, читали поезії, частували. Російський письменник Павло Якушкін в Орлі організував супровід оркестру Камчатського піхотного полку. Музиканти йшли за труною, виконуючи мотиви українських народних пісень. Очікувано, що такий прийом привертав увагу місцевих жителів. Дорогою до процесії долучалися нові й нові люди. Слава про Шевченка швидко ширилася.

18 травня колона зупинилася за Броварами. Київська влада після тривалих роздумів дозволила процесії ввійти до міста. У воза із труною впряглися київські студенти. Колона під керівництвом Варфоломія Шевченка попрямувала на Поділ, до церкви Різдва Христового. Домовину везли поволі, зупиняючись, щоб виголосити промови.

У Києві до тіла Шевченка почали сходитися люди. Наступного дня зібрався великий натовп. Настоятель церкви отець Петро казав, що не бачив стільки прихожан навіть під час Володимирської хресної ходи.

Шевченко живий і літає на кометі

Коли Шевченка привезли до Києва, оточення все ще не визначилося з місцем поховання. Проти ночі 20 травня близькі зібралися на квартирі "громадівця" Михайла Чалого, щоб ухвалити остаточне рішення. Родичі приготували місце на Щекавицькому кладовищі в Києві. Та це не відповідало Шевченковому заповітові. Пролунала пропозиція поховати його біля Видубицького монастиря, "над Дніпром". Однак запротестував Григорій Честахівський. Стверджував, що Тарас Григорович перед смертю заповів поховати його на горі під Каневом — неподалік того місця, де планував придбати ділянку для хати.

Труну перевозили Дніпром. Київська адміністрація заборонила транспортувати тіло сушею, щоб не провокувати велелюдної ходи. Пароплав "Кременчук" повіз Шевченка до місця остаточного спочинку.

У Каневі поета відспівали в Успенській церкві. Варфоломій Шевченко домовився про поховання родича на цвинтарі біля храму. Та знову втрутився Честахівський — наполіг, щоби могила була на горі.

Поховали Шевченка 22 травня.

— За канівським звичаєм, тіло неодруженого козака мали везти дівчата. Вони тягли віз із тілом Шевченка 13 верст — через ліс, попід гору. Дорогою ламали гілки та квіти, встеляючи ними труну та дорогу перед возом. Поховали тоді, коли сідало сонце, — розповідає Надія Орлова.

Могилою заопікувався Варфоломій Шевченко. Він орендував землю на Тарасовій горі, а згодом викупив її. Робив внески в міську скарбницю. Домігся, щоб довкола нічого не будували й не перетворили цього місце на колективний цвинтар.

До Тарасової гори не було торованого шляху. Однак це не зупиняло паломництва. Микола Білозерський пригадував, "народ ходив на могилу Шевченка для зцілення від лихоманок та інших хвороб". Життя поета вилилося за межі громадської та мистецької сфер і перейшло в міт.

Григорій Честахівський у рік поховання Шевченка записав найпопулярніші легенди про нього: Тарас покинув труну і перенісся до Києво-Печерської лаври; літає на мітлі чи кометі; всіх панів передушив і відстояв простий люд з неволі; ходить серед живих і частує горілкою.

— Перевезення Шевченка до України та поховання на горі під Каневом справили враження на людей. Про нього говорили не лише викладачі чи студенти — про нього розповідали на базарах і у звичайних хатах. Так і ширилися легенди про Шевченка. Селяни не читали газет, не знали про Французьку революцію, але їм були зрозумілі вірші Шевченка. Вони брали його слова й додавали своє, — підсумовує Надія Орлова.