Вільні для Бога, гидкі для наці

Нацизм як шанс для псевдонауки

У ХІХ столітті вчені здійснили низку грандіозних наукових відкриттів, які суттєво вплинули на хід історії. Щоразу більша віра homo sapiens у прагматичні знання підживлювала самовпевненість людства й утверджувала в переконанні, що раціоналізм можна застосувати в усіх сферах життя. А наука досягнула того рівня, який дає змогу "коригувати" людську природу. Навіть визначати, хто має право жити і продовжувати життя, а хто – ні.

Британський учений Френсіс Ґолтен у розквіт вікторіанської епохи поставив перед наукою завдання покращити розумову, фізичну та психічну якість майбутніх поколінь через "суспільні впливи". Він запропонував новий термін – "євгеніка".

Переконаність учених у спадковості психічних розладів і девіантної поведінки підказувала рішення – регулювати право деяких людей на розмноження. Утверджувалося переконання, що люди із глибинними ментальними розладами – надмірний тягар для платників податків.

<p>Ернст Рюдін</p>

Держави в Європі та Північній Америці одна за одною ухвалювали законодавчі акти, які позбавляли психічно хворих базових людських прав. У Данії, Норвегії, Швеції, Швейцарії та у двох третинах американських штатів ще до Першої світової війни з’явилися закони про примусову стерилізацію "психічно дефіцитних" і "юридично безвідповідальних" осіб.

Цілком очікувано, що коли в січні 1933 року до влади в Німеччині прийшли нацисти, прихильники ідеї євгеніки побачили великий шанс для своїх теорій. Німецький психіатр Ернст Рюдін став співавтором і промоутером ухвалення закону про "запобігання потомству зі спадковими дефектами". Акт передбачав стерилізацію людей із розумовою відсталістю, шизофренією, маніакально-депресивним розладом, епілепсією, хореєю Гантінгтона, "тяжкими вадами тіла", спадковими сліпотою, глухотою та алкоголізмом. "Лише завдяки фюрерові здійснилася наша традиційна мрія про впровадження в суспільство расової гігієни", – вихвалявся Рюдін.

Протягом 1933–1945 років у Третьому Райху примусово стерилізували 400 тисяч осіб. Утім нацистам цього видавалося недостатньо. Вони перейшли до "очищення расового тіла нації".

Нема людини – нема проблеми

У липні 1939 року, невдовзі після розроблення плану вторгнення до Польщі, Гітлер попросив своїх підлеглих разом із приватним лікарем розробити акт, який дозволив би вбивати пацієнтів психіатричних лікарень. З’явився проект закону про "знищення негідного життя". Законодавча ініціатива передбачала "дострокове припинення життя" невиліковно психічно хворих – "медичними засобами, безболісно й таємно".

Гітлерова ідея так і не стала законом. Але це не врятувало сотні тисяч людей. 1 вересня 1939 року фюрер підписав спеціального листа, яким легітимізував програму вбивства пацієнтів із ментальними хворобами. Канцлер гарантував правовий імунітет усім, хто мав брати участь в цій акції.

Програму назвали "Aktion T-4", за адресою штаб-квартири в Берліні на Tiergartenstrasse, 4. Приречених на смерть пацієнтів у сірих автобусах вивозили до психіатричних установ, у яких діяли газові камери. Транспортування і страту пацієнтів контролювали психіатри – це створювало невинним жертвам оманливе відчуття безпеки. Аж до трагічного кінця.

Медики підробляли свідоцтва про смерть і вписували до карток "природні причини" смерті, щоб приховати від громадськості й родичів долю жертв.

Програму "Aktion T-4" офіційно згорнули в серпні 1941 року. Проте вбивства пацієнтів психіатричних лікарень негласно тривали аж до весни 1945 року. Нацисти вбили на території Райху майже 290 тисяч причинних – 86 % від усіх пацієнтів психіатричних лікарень. Понад 20 тисяч людей замордували на території окупованої Польщі – через отруєння газом, смертельні ін’єкції або розстріл.

Коли 22 червня 1941 року сталеві колони Вермахту вступили на територію СРСР, винищувати пацієнтів психіатричних лікарень почали й на українських територіях.

Київ…

У вересні 1941 року Київ почав занурюватися в хаос евакуації. Підприємства, урядові установи, інститути, вищі школи тікали на схід.

Психіатрична лікарня імені Павловавідома теж як і Кирилівська лікарня, позаяк на її території розташована Кирилівська церква, – Ред. теж обговорювала намір евакуації. Однак усе обмежилося втечею директора Зака, парторга Нудельмана та ще декількох "товаришів". Начальники навантажили продуктами три автомобілі – і зникли. А в лікарні залишилися півтори тисячі пацієнтів і 70 співробітників. Ніхто не давав вказівок: чи можна відпустити пацієнтів по домівках на прохання їхніх родичів, чи можна виписувати тих, хто страждав від легших розладів?.. Пацієнти потрапили в заручники до гітлерівців.

Життя в Києві за кілька днів перевернулося. Хрещатик став руїною, місто палало в пожежах. У Бабиному Яру почалися страти. Багатовікову київську єврейську громаду в мить знищили.

Неподалік тільки-но засипаних тіл у Бабиному Яру – з протилежного боку урочища, біля Кирилівської церкви – розгорталася інша трагедія. Продовження "евтаназії" по-нацистськи.

В останні дні вересня до Павлівської лікарні прийшла група німецьких чиновників-медиків на чолі з гарнізонним лікарем Раковським. Делегацію супроводжувала група фотографів і кінематографістів, які мали завдання зняти кадри для пропагандистського фільму про "нікчемні життя".

Ще через тиждень німці приїхали до Павлівки для того, щоб відшукати місце для майбутніх поховань. Їх супроводжував директор лікарні Павло Чернай. Щоправда, залишається невідомим, чи керівник був поінформований про плани нацистів. Локацію вибрали за 400 метрів від 8-го відділення, на лощині в Горіховій діброві. Уже наступного дня вартові пригнали до Кирилівки 20 полонених червоноармійців, які до вечора викопали яму розміром 12х12 метрів та завглибшки 2 метри.

"Ми не чистокровні…"

Спочатку взялися за євреїв. 14 жовтня гарнізонний лікар Раковський прийшов до директора лікарні Черная і наказав зібрати всіх пацієнтів єврейського походження в окремому корпусі. Їх буцімто збиралися евакуювати до Вінниці у спеціальну колонію. Історія зі спецустановою навряд чи була переконливою: ще два тижні тому зовсім поряд євреїв вбивали десятками тисяч – здорових, винятково через етнічну належність. Однак до наступного вечора завідувачі зібрали у 8-му відділенні 311 євреїв. Двом людям, які перебували в найбільш адекватному стані й наважилися тікати, дозволили піти. Ще один пацієнт помер.

Корпус був розрахований на 170 осіб. Пацієнти – загалом 308 людей – тіснилися у приміщенні по двоє-троє на койці. Зайняли коридори, долівку, підсобні приміщення. У цьому міні-ґетто вони дві доби чекали страти.

Деякі хворі розуміли, що їх прирекли на смерть. Писали заяви медикам із поясненнями, що вони не чистокровні євреї, що "батько або мама – росіяни", благали "не брати їх першими, а брати останніми", прощалися з медичним персоналом. У слідчій справі з архіву СБУ є покази очевидця: "Я бачив, як одна хвора, одягнена в українську сорочку, впала на коліна перед німецьким офіцером і кричала: "Пане, я не єврейка – я вихристка!".

18 жовтня о 8.00 до Павлівської лікарні прибула група офіцерів гестапо в супроводі 300 есесівців. Гітлерівці швидко оточили будівлю відділення і вишикувалися двома лавами від корпусу до самої розстрільної ями в Горіховій діброві. У руках тримали довгі дерев’яні палиці.

Офіцер гестапо на легковому автомобілі вивіз керівника лікарні Черная до лісу. Через деякий час вони повернулися, і директор наказав персоналові розпочати етапування пацієнтів до підготованого місця в лощині.

Розстріл розпочався о 10.00. Тривав до 16.00.

Персонал лікарні під примусом нацистів виводив або виносив хворих до місця страти, роздягав їх до нага, підводив до ями, повертаючи потилицею до входу. Після того німецький екзекутор з відстані кількох кроків стріляв у потилицю.

Деякі пацієнти на місці розстрілу німецькою мовою ще просили зберегти їм життя. Такі прохання не задовольняли.

Після закінчення екзекуції одяг убитих зібрали й віднесли до лікарні. А полонені червоноармійці засипали яму.

За розстрілом – "газові камери"

Після перших розстрілів лікарі усвідомили, що вірити нацистам не варто. А термін "евакуація" в їхньому словнику має інше значення, ніж у загальному людському розумінні. Більшість медиків, попри позицію директора, прагнули дистанціюватися від злочинів. І намагалися врятувати своїх пацієнтів.

До січня лікарі виписали з Павлівської лікарні всіх пацієнтів, які були більш-менш спроможними до життя в домашніх умовах поза межами медичної установи – загалом 300–400 осіб. Однак на початку 1942 року ситуація знову змінилася: починалася нова хвиля "расової гігієни".

Увечері 7 січня директор лікарні Павло Чернай зібрав велику нараду. Він повідомив про нове розпорядження гестапо: до 9.00 треба відібрати хронічних хворих, які перебувають на лікуванні вже понад рік. У Павлівці мали залишитися тільки пацієнти з виліковними діагнозами – десь 20–25 % від загальної чисельності хворих.

Нову партію нещасних пацієнтів теж відбирали "для евакуації". Свідки наради стверджували, що словам директора після жовтневого розстрілу євреїв уже ніхто не вірив. А згадку про "евакуацію" сприйняли як оголошення майбутніх убивств. Та й сам Чернай, як свідчили під час допиту учасники наради, ніби опустив очі й не дивився в обличчя присутніх.

На той момент у лікарні залишалося 600–700 пацієнтів. Згідно з попередніми вимогами, мали "евакуювати" 450–560 осіб. Адміністрація ретельно поставилася до критеріїв добору – і до ранку зібрала 365 хворих, тобто приблизно 50–60 % від загальної кількості пацієнтів. На лікуванні залишалося 235–335 людей.

10 січня на територію Павлівки прибув підрозділ німецьких військ СС. Нацисти заблокували всі входи та виходи й навіть персоналові заборонили пересуватися територією.

Велика вантажівка із закритим герметичним кузовом набирала по 60 пацієнтів і вирушала у смертельну подорож. Людей у ній труїли чадним газом. Першу партію хворих кати вивезли до Горіхової діброви. Засніжена ґрунтова дорога не давала вантажівці змоги швидко їздити, тому вбивці вирішили змінити маршрут. Екзекутори влаштували тимчасовий морг у клубі лікарні й почали звозити тіла туди.

Завантаження жертв, убивство й розвантаження тіл забирало багато часу. Акція знищення тривала два дні по шість годин. Через день по тому німецькі військові машини забрали тіла жертв і вивезли в невідомому напрямку.

"Коли крики стихли…"

Після кривавого січня більшість пацієнтів Павлівської лікарні зібрали у приміщенні 1-ї клініки. Гестапо попередило персонал про недопустимість розголошення реальної долі пацієнтів. Всіх попередили: невиконання розпоряджень або будь-які прояви невдоволення оцінюватимуть як "акт саботажу" – зі загрозою розстрілу.

У лютому 1942 року Павло Чернай покинув лікарню. Новим директором призначили Мусія Танцюру, головного лікаря.

Заляканий і цілком контрольований, новий керівник більше не наважувався на несанкціоновані виписування пацієнтів одноосібним рішенням. Танцюрі вдалося відновити роботу окремих відділень. Він домігся у німців дозволу виписувати пацієнтів "за рішенням комісії". Це дозволило врятувати ще приблизно сто життів. Проте і цей відносно спокійний період дуже швидко закінчився.

У середині березня до 8-го відділення Павлівської лікарні приїхав шеф відділу охорони здоров’я генерального комісаріату Києва Гроскопф, його заступник Новосельський, начальник лазарету військовополонених Больм, а з ними колишній директор Чернай. Коли до відділення прийшов чинний директор Танцюра, він застав делегацію за переглядом історії хвороб усіх пацієнтів. Німці складали список зі 120 хворих для наступної "евакуації". Спроби лікарів вплинути на гостей, щоби бодай зменшити кількість приречених, були марними.

Через два тижні, 29 березня 1942 року, на територію лікарні знову приїхала "душогубка" з німецькими військовиками. Операцію очолював лікар Больм. Санітари з перекладачами почали виводити до 8-го відділення пацієнтів із "чорного списку" і заштовхували до пересувної "газової камери".

– Коли машина була битком набита, хтось з німців зачинив двері "душогубки", а шофер завів двигун, і через декілька секунд почулися страшні крики хворих, які поступово стихали й через три-п’ять хвилин цілком стихли, – свідчив директор лікарні Мусій Танцюра на слідстві. – Коли криків уже зовсім не було, німець, який зачиняв двері душогубки, притулив вухо до кузова і, очевидно, переконався в тому, що пацієнти, які перебували в середині, мертві, – і дав знак від’їжджати.

Мертві тіла вивантажили в Горіховій діброві. Вбитих закопали військовополонені.

Після розстрілу, двох акцій удушення в автомобілі-"душогубці", після всіх виписок та природних смертей у лікарні залишався мізер хворих – 60–70 осіб. Проте нацисти не могли стерпіти й такої кількості "негідного життя".

Наприкінці вересня 1942 року комісія лікарів на вимогу окупантів провела остаточну "чистку" лікарні як добір для "евакуації" в Полтавську трудову колонію.

Медикам вдалося врятувати лише 20–30 осіб, які перебували в найкращій фізичній та психічній формі й були потрібні для обслуговування будівель лікарні. Ці пацієнти могли працювати та "бути корисними суспільству" – їхню смерть відтермінували принаймні на деякий час.

Інші 39 пацієнтів Кирилівки стали наступними, вже останніми, жертвами гітлерівської "евтаназії" у Києві. Їх задушили газом у тій-таки "душогубці" 17 жовтня 1942 року. Після цього Психіатрична лікарня імені Павлова перестала працювати за своїм прямим призначенням – опікуватися людьми із ментальними розладами. Адміністрацію лікарні та частину персоналу перевели на роботу до інших закладів міста. На території Кирилівки розпочав роботу німецький військовий лазарет.

Згідно з офіційною інформацією із заключного акту звинувачення, під час окупації Києва у Психіатричній лікарні вбили 833 пацієнтів: 308 – розстріляли, 525 – отруїли газом.