“Вогонь жер і знищував усе”: Радянський підрив Хрещатика в 1941 році (ФОТО)

Випалена земля

“Перший вибух хмарою диму затьмарив ясний день. Полум’я охопило крамницю “Дитячий світ”, яка містилась на розі Прорізної вулиці та Хрещатику. З цього почалося. Вибух чергувався за вибухом. Пожежа поширювалась уверх по Прорізній вулиці і перекинулась на обидва боки Хрещатика. Вночі кияни спостерігали велику криваву заграву, яка не вщухала, а невпинно розросталася. Більшовики зруйнували водогін. Пожежу гасити було неможливо. В той час вогонь був господарем — він жер і знищував будинок за будинком, – описувала газета “Українське слово” у номері за 21 жовтня 1941 року. 

Згоріло п’ять найкращих кінотеатрів, театр юного глядача, театр КОВО, радіотеатр, консерваторія та музична школа, центральний поштамт, будинок міськради, два найбільших універмаги, п’ять найкращих ресторанів та кафе, цирк, міський ломбард, п’ять найбільших готелів (“Континенталь”, “Савой”, “Грандотель” та інші), центральна міська залізнична станція (квиткові каси), будинок архітектора та вчених, два пасажі, друкарня, восьма взуттєва фабрика, середня школа, понад 100 найкращих крамниць. Загинуло багато бібліотек, цікавих документів, коштовних речей. Наприклад, в Київській консерваторії згорів великий орган і щось 200 роялів і піаніно”.

Для того, щоб пригальмувати наступ Вермахту у 1941 році, радянське командування використовувало тактику “випаленої землі”. Це був один із головних інструментів протидії німецьким атакам. Армійські ватажки вважали, що противник мав зайти у напівзруйновані, не пристосовані до життя міста. 

Третього липня 1941 року Сталін закликав створювати партизанські загони “для підривання мостів, шляхів, псування телеграфного і телефонного зв'язку, підпалу лісів, складів і обозів”. 

“У разі вимушеного відступу частин Червоної армії не залишати ворогові жодного кілограма хліба... Колгоспники повинні виганяти всю худобу, здавати хліб під охорону державним органам для виведення його в тилові райони, хліб і пальне, яке неможливо вивезти, мають бути знищені”, — наказував Сталін. Радянські лідери не зважали на долю мешканців потенційно окупованих територій, хоча на порозі холодів їх позбавляли ресурсів для виживання.

Київ мав стати еталонним втіленням тактики “випаленої землі”. Мінування розпочали ще влітку. Більшовики заклали вибухівку на всіх основних інфраструктурних і транспортних об'єктах міста — мостах, електростанціях, водогонах, залізниці, телеграфі, поштамті, телефонних станціях тощо. 

Крім того, радянці замінували великі будівлі у центрі, котрі німці могли використати для розміщення штабів чи для розселення солдатів. Зокрема, вибухові пристрої заклали під споруду Раднаркому (нині там засідає уряд), Верховну Раду, штаб Київського особливого воєнного округу (тепер — будівля Офісу Президента), НКВС (нині там Служба безпеки України), музей Леніна (колишній осідок Центральної ради), готелі, універмаги та житлові будинки. 

Для мінування використовували тринітротолуол та радіокеровані міни Ф-10. Вибухівку розміщували у підвалах, а на горищах скупчували пляшки із запалювальними сумішами.

<p>Блок управління від радіоміни Ф-10 без корпусу&nbsp;</p>

Вибуховий пристрій Ф-10 — це ящик із довгою антеною масою 35 кілограмів. Живився від акумулятора. Батареї вистачало від 4 до 40 діб залежно від режиму роботи. Дальність подачі сигналу на вибух становила 150–600 кілометрів.

Активність радянських саперів зауважили кияни. Мешканці тривожилися, що до підвалів їхніх будинків солдати зносили якісь ящики. Стурбованим містянам пояснювали, що хвилюватися нічого — то переховують спецархів НКВС. А накопиченя пляшок із запалювальною сумішшю на горищах обґрунтовували підготовкою до можливих вуличних боїв.

Один із киян розповідав: “Нам не страшний німець, і те що він буде бомбардувати Київ, як страшно, що наші — більшовики — мінували в місті всі будівлі, що мали цінність, і які будуть підірвані на випадок здачі столиці”.

Відповідальним за мінування призначили інженерний відділ 37-ої армії, якою командував майбутній головнокомандувач “Російської визвольної армії” генерал Андрій Власов. 

Начальник інженерної служби штабу оборони Києва Михайло Чукарев потім згадував: “Було покладено завдання замінувати найважливіші об'єкти міста, які супротивник може використати у своїх цілях. Цю роботу було виконано в масштабах, дозволених становищем того часу. Сотні мін вибухало з приходом частин німецької армії в місто Київ. Стіни й цілі будівлі падали на голови німецько-фашистських загарбників”.

Крім армійських саперів, в Києві діяла група диверсантів НКВС під керівництвом Івана Кудрі. В радянській історіографії загону Кудрі часто приписували мінування об’єктів.

Перші вибухи

Німецькі війська ввійшли до Києва 19 вересня. Акурат перед їхнім входом у місто радянські підрозділи знищили всі міські мости через Дніпро та підірвали інфраструктурні об’єкти. В Києві не було ні електрики, ні води. Центр усе ще залишався неушкодженим. Серед населення поповзли чутки, що коли включать електрику, то весь Київ вибухне.

Від місцевих мешканців німці швидко дізнались про мінування об’єктів. Штабний офіцер 29-го піхотного полку Вермахту (його ім’я не збереглося) згадував у своєму щоденнику: “Населення розгублено стоїть на вулицях. Воно ще не знає, як йому поводитися... Коли ми під’їхали до натовпу, з нього вийшов, збуджено жестикулюючи, чоловік... Він хотів показати нам дорогу до готелю "Континенталь", де мав розміститися наш штаб… Сусіди сказали нам, що більшовики перед відступом замінували цей будинок, і попередили нас, щоб ми до цього готелю не вселялися”.

Німцям вдалося взяти у полон командира взводу спецмінування Головного військово-інженерного управління Бориса Левченка. Той дав свідчення про мінування декількох об’єктів.

Німецька комендатура розпорядилася очистити Київ від мін. Містян закликали повідомляти про випадки мінування будівель. Сапери гітлерівської армії приступили до знешкодження вибухівки. Зокрема, очистили штаб Київського особливого воєнного округу на Банковій, будівлю Верховної Ради. З підвалів музею Леніна (нині — Будинок учителя) сапери вилучили близько трьох тонн тринітротолуолу.

Проте загальні масштаби мінування Києва були значно більшими, ніж очікували.

На початку вибухи лунали спорадично, у різних районах. Офіцер Вермахту описував у своєму щоденнику спалах об'єкта на території Печерської цитаделі, неподалік від Лаври: “Спочатку вилетів у повітря майданчик перед цитаделлю, де розташовувався спостережний пункт артилерії та зенітна гармата. Мешканці ще вчора казали, що це місце, можливо, було заміноване росіянами.

Сапери обшукали весь район, та вибухівки не знайшли. Вибух забрав у нас багатьох офіцерів, унтер-офіцерів і солдат... Одразу ж після вибуху майданчика пролунав другий вибух неподалік од цитаделі, який зруйнував будинок і цим загородив вулицю — цього, власне, й домагалися”.

Хрещатик у вогні

Німецька влада в окупованому Києві наказала населенню здати радіоприймачі. Чоловікам оголосили вимогу прибути на реєстрацію. Для цього відкрили спеціальні пункти, в тому числі на Хрещатику. Вдень 24 вересня сотні киян стояли у чергах до реєстраторів, коли раптом опинилися у вогняному пеклі.

Першим, приблизно о 16-й годині, вибухнув магазин дитячих товарів на розі Хрещатика та Прорізної. Далі спрацювали вибухові пристрої у сусідніх будівлях. Центральний проспект спалахував будинок за будинком, наче доміно. Посипалися міський поштамт, готель “Спартак”, у котрому розташовувалась військова комендатура, та будинок за адресою Хрещатик 28/2, де діяв пункт прийому радіоприймачів.

Ніхто не знав, який будинок вибухне та обвалиться наступним. Людей на вулицях охопила паніка. Куди тікати, де сховатися — ніхто не розумів. Запаси запалювальної суміші, складені на горищах, спричинили сильні пожежі. Вулиці вкрили густий дим та пил. Це ще більше підсилило загальний сполох.

Кривава заграва

Більшість будинків мали дерев’яні перекриття та дахи. Літо було спекотним, дерево висохло. У дворах тодішнього Києва зберігалися запаси дров на зиму. Тож доми спалахували миттєво. Центр палав декілька днів.

Загасити пожежу було нічим. Пожежну техніку вивезли червоноармійці при відступі; водогін було зруйновано. Щоб локалізувати полум’я, 25 вересня німці евакуювали мешканців з будинків на центральних вулицях, а потім сапери підірвали будинки по периметру. Більшість евакуйованих розмістили у парку Шевченка та на Володимирській гірці.

Пізніше пожежне обладнання доставили літаками. Шланги тягнулися до самого Дніпра. В місті панував хаос. Радянські підпільники вночі вчиняли акти саботажу — намагалися поламати насоси, різали гумові рукави.

Пожежа в центрі Києва тривала до 29 вересня. Коли полум’я стихло, над згарищем іще довгі дні здіймався дим. Німці огородили зону пожежі кордонами, заборонивши цивільним доступ. Фасади кількох пошкоджених будинків, котрі могли впасти, сапери підірвали.

“Знищила найкращу і найвеличнішу частину”

Ганс Кох, уповноважений німецького міністерства окупованих східних областей, 5 жовтня 1941 року доповідав: “Пожежа Києва 24-29 вересня знищила власне центр міста, тобто найкращу й найвеличнішу його частину — з двома найбільшими готелями, поштамтом, радіоцентром, телеграфом та кількома універмагами. Пожежею охоплено терен до 2 кв. км, без даху над головою залишилось близько 50 тисяч людей; вони сяк-так розміщуються в покинутих помешканнях”.

“Вибухи й вогонь за тиждень повністю знищили забудову Хрещатика: непарний бік будинку №5 до Бессарабської площі, парний бік — від теперішнього Майдану Незалежності до вулиці Богдана Хмельницького. Так само згоріло все дощенту на вулицях Інститутській (парний бік — до Ольгинської), непарний бік на Ольгинській, Заньковецької, на теперішній архітектора Городецького; Лютеранська — нижня частина, Прорізна (ліворуч — до Пушкінської, праворуч — до вулиці Паторжинського), Пушкінська — обидві боки від Прорізної до Богдана Хмельницького. У цих кварталах вигоріло геть усе”, — писав київський історик Дмитро Малаков. 

4 грудня 1941 року у спеціальному повідомленні НКВС УРСР стверджували, що “в результаті вибуху будівлі німецької комендатури загинуло до 300 німців, кілька десятків автомашин”. Після війни у СРСР заявляли, що вересневі вибухи та пожежі на Хрещатику “забрали в могилу сотні завойовників”. Але ці твердження не підкріплювалися жодними доказами.

Військовий комендант Києва генерал-майор Курт Ебергард залишив повідомлення, що внаслідок вибухів загинуло чимало мирних киян серед тих, хто мешкав у центрі, прийшов на реєстрацію чи здавав радіоприймачі. 

Точна кількість жертв серед мирного населення теж невідома.

Совітська брехня

У вересні 1941-го радянська пропаганда публікувала офіційні твердження про успішні диверсії проти німців в Києві. Але коли йшлося про підрив Хрещатика, то пропагандистська машина СРСР звинувачував нацистів.

8 листопада 1943 року у газеті “Правда” вийшла стаття Якова Марченка, в якій стверджували: “Захопивши Київ, німці почали методично знищувати його. Спочатку було знищено Хрещатик — один із найкрасивіших та упорядкованих проспектів столиці України. Щоб виправдати свої чорні справи, німецька влада пішла на хитру та підступну провокацію: все, що не підіймалося силою вибуху в повітря, приписувалось партизанам. Німці підірвали мости, доми, водогін, культурні установи”.

У Радянському Союзі ця версія стала хрестоматійною. Пропагандисти використовували кадри німецької кінохроніки, знятої у вересні 1941-го, і не визнавали своєї причетності до бездумних вибухів. Правда відкрилась вже після 1991 року.