Військові аташе УНР

Від Антанти до Четверного союзу

Перші військові аташе доби Української народної республіки з’явились ще за Центральної Ради. До укладення Берестейського миру Україна планувала мати своїх військових представників у країнах Антанти. Однак призначила їх аж після 9 лютого 1918 року, коли вони з’явились серед командування армій Четверного союзу.

Одним із перших військових агентів УНР можна вважати генерал-майора старої російської армії В’ячеслава Левітського, який виконував обов’язки українського військового представника при німецькому командуванні "Ост" у Ковелі. Левітський вільно володів не лише іноземними мовами, а й українською, що для колишнього царського генерала було рідкістю. Він походив із Холмщини і пишався, що всі його пращури – українці. 1 вересня 1918 року за наказом гетьмана Павла Скоропадського В’ячеслава Левітського призначено військовим аташе при посольстві Української держави в Австро-Угорщиніпізніше переїхав до Берліна. Власне саме за Скоропадського апарат військових аташе сформували так, як це було у збройних силах та дипломатії усіх країн світу.   

Від 1 липня 1918 року військовим представником у Болгарії став генеральний значковий Борис Бобровський. Він вільно володів французькою та німецькою мовами, а також мав бездоганну репутацію серед українських патріотичних кіл. Адже ще за часів Центральної Ради Бобровський був першим організатором та керівником Українського генерального штабу.

Тоді ж військовим аташе до Туреччини було призначено полковника Віктора Васильєва. Згідно з документами, він не володів ані українською мовою, ані будь-якою іноземною. Вибір цієї кандидатури всіх здивував, а коли Гетьманат замінила Директорія, Васильєв відмовився з нею співпрацювати. 

Від 1 липня 1918 року посаду військового аташе в Румунії (яка через поразку у війні також опинилась у таборі Четверного союзу) мав обіймати генеральний хорунжий Костянтин Середін. Він вільно розмовляв французькою та німецькою, і за особистим розпорядженням гетьмана представляв його інтереси серед німецького окупаційного командування. Зокрема Середін супроводжував до Німеччини тіло генерал-фельдмаршала Германа фон Ейхгорна, вбитого у Києві 30 липня 1918 року. Середін так і не поїхав до Бухареста, замість нього призначено начальника штабу Скоропадського — генерального хорунжого Владислава Дашкевича-Горбацького. Його помічником став полковник Віктор Брендель. Згодом вони опинилися у білогвардійських арміях адмірала Колчака.

У листопаді 1918 року Середіна призначили представником України при Всевеликому війську Донському. Достеменно відомо, що він вирушив до Новочеркаська, але подальші сліди генерала губляться.

У жовтні 1918 року військовим аташе при українському посольстві у Швейцарії став ще один з організаторів Генерального штабу УНР, його колишній 1-й генерал-квартирмейстер Левко Дроздовський, який вільно володів і українською, і французькою мовами.

"Біла" та "червона" Росія проти

Гетьман Павло Скоропадський також прагнув призначити військових аташе при дипломатичних представництвах України на території Росії — і радянської, і білогвардійської. У радянській Росії офіційно призначити військового аташе не вдалось, попри те, що на її території деякий час перебувала українська мирна делегація, а також діяли українські консульські відділи.

Водночас у складі більшовицького посольства на чолі з Християном Раковським у Києві, а також у його представництвах у Харкові та Одесі нібито як дипломатичні представники перебували військові агенти. Потреба в будь-якій військовій інформації з радянської Росії була настільки великою, що один з очільників Генерального штабу — генерал Володимир Сінклер — просто розміщував у газетах оголошення про те, що скуповує більшовицьку пресу, а також цікавиться усними даними від приїжджих. А ще за цінну інформацію генерал обіцяв заплатити.

Там, де існували білогвардійські військові формування, було призначено двох військових представників. Один із них — полковник-барон Федір Боржимський — офіційно обіймав посаду українського державного консула в П’ятигорську. Це була людина з цікавою долею. Він походив із селянської родини Уманського повіту Київської губернії, закінчив Чугуївське піхотне юнкерське училище. Брав участь у Російсько-японській війні, дістав поранення, по її закінченні чотири роки заочно навчався у Східному інституті, який готував військових розвідників для роботи на Далекому Сході. У 1910—1914 роках займався розвідкою у Монголії, Китаї та на Далекому Сході. За надзвичайні заслуги перед монгольським та російським урядами набув дворянства та навіть здобув титул барона.

Від кінця вересня 1918 року Боржимський також був уповноваженим представником Української держави на Кубані — при Кубанській краєвій раді. Після повалення Гетьманату Павла Скоропадського над Федором Боржимським нависла смертельна небезпека — за ним шукали білогвардійці, щоб вбити "за зраду Росії". Наприкінці січня 1919 року він виїхав із Кубані, щоб прибути на територію Української народної республіки, але на станції Волноваха його заарештували білогвардійські офіцери, а незабаром стратили у ЮзівціДонецьку. Полковникове тіло таємно поховали шахтарі.

"Щоб не залишитись із зав’язаними очима"

Після повалення Гетьманату та приходу до влади Директорії у розпорядженні УНР залишалось три отаманигенерали, яких на ці посади призначив ще Павло Скоропадський. У Берліні — прикомандирований до посольства В’ячеслав Левітський, у Берні — Левко Дроздовський та у Софії — Борис Бобровський.

У січні 1919 року до Парижа на міжнародну конференцію щодо облаштування світу після закінчення Першої світової війни у складі української делегації вирушив військовий старшина Володимир Колосовський. Відтоді фактично він виконував функції військового агента у Франції.

Подальшу розбудову апарату військових аташе призупинив відступ Дієвої армії УНР, що під тиском більшовицьких військ покинула Київ. Лише у травні 1919 року військовий міністр Григорій Сиротенко на розгляд Раді міністрів УНР подав надзвичайно важливу та цікаву доповідь про посилення військово-дипломатичної служби. Проаналізувавши її, можна провести деякі аналогії і з сьогоднішнім днем. Адже головною її темою була роль та місце України в міжнародній політиці після закінчення Першої світової війни.

Фактично, у цій доповіді військовий міністр докладно змалював завдання, які ставили перед аташе: роздобувати інформацію про головних гравців на міжнародній арені. "Щоб не залишитись із зав’язаними очима, щоб мати докладні та провірені відомости про все, що діється за кордоном та торкається військових справ, треба мати там в значніших пунктах своїх довірників, певних людей військових старшин, котрі там, на місці, керували б працею по здобуттю потрібних нам відомостей і повідомляли б нас, себто Військових Агентів, — писав він. — Вони мусять бути призначені зараз же і підготовлені, ізучая всі можливі матеріяли. Спис місць, де бажано було б мати таких представників, їх штати та установу військових агентів при посольствах У.Н.Р. при цьому докладі представляються".

Також міністр звітував про активність в Україні деяких аташе: "Ми бачимо, що Серби надсилають до нас свої місії з військовими аташе; очевидно і чехи, котрі мали в Києві свій комітет та багато вояків ріжних рангів, мають докладні відомости про наше військове становище. І Польща, і Донщина, і далека Фінляндія посилали до Києва свої місії з військовими аташе — майорами Клейбером та Споре — усі вони так чи інакше доглядають за нами, за нашим військом, за становищем військової справи у нас. Мали про неї докладні відомости: а як ми реагуємо на то, які засоби маємо, наприклад, щоб провірити ріжні часописні чутки про наміри чужеземних влад відносно нас".

Згідно з проєктом, поданим на затвердження Раді міністрів УНР, планували розгорнути діяльність військових аташе у 6 посольствах І розряду: у Парижі, Берліні, Лондоні, Вашингтоні, Токіо, Москві. А також у 13 посольствах ІІ розряду: у Берні, Белграді, Будапешті, Варшаві, Відні, Константинополі, Новочеркаську, Іркутську, Празі, Софії, Стокгольмі, Тифлісі, Ташкенті. Діяльністю військових агентів мав керувати начальник Закордонного зв’язку Генерального штабу УНР.

Під час обговорення доповіді оголосили ще кілька призначень. До Белграда відкомандирували військового старшину Юрія Отмарштайна, до Константинополя — отамана Володимира Кедровського, до Тифліса – отамана Гавришка. Але жодний із них до місця призначення не доїхав. Відомо лише, що в Тифлісі замість Гавришка функції військового аташе тривалий час виконував полковник Микола Чехівський, а у Константинополі — Олексій Остаф’єв.

Від розвідданих до постачання армії

Водночас активізували свою роботу присутні у Європі військові аташе. Одні із головних завдань їхньої роботи — аналізувати пресу, дипломатичну документацію, а також налагоджувати приватні контакти з місцевими військовими. Аташе мали ретельно стежити за всіма військовими новинами, а найцікавіші перекладати українською мовою і долучати їх до своїх звітів.

Велику роботу в Німеччині провів отаман Левітський. Із Німеччини Генеральний штаб УНР постійно отримував інформацію про роззброєння та розформування місцевої армії, становище та настрої офіцерів та солдатів, перебіг боїв із революціонерами тощо. Крім того, отаман Левітський із газет та інших джерел черпав багато інформації про військові події, які відбувались у Польщі та Чехословаччині. Особливо цінними були його повідомлення про формування польської армії – зважаючи на війну, яку вела УНР з Польщею за Західноукраїнські землі. У тих звітах містились не лише загальні дані, а й було зазначено чисельність, типи озброєнь, фаховий рівень та інші спеціальні відомості про польські війська.

Левітський також запропонував створити в Німеччині бригаду з місцевих добровольців — офіцерів та солдатів. Цю бригаду мали б утримувати за українські гроші, і, зважаючи на масове безробіття, її могли досить швидко сформувати з досвідчених ветеранів Першої світової війни.

Отаман Бобровський у Болгарії відзначився упродовж 1920 року: завдяки йому до Армії УНР потрапило чимало вояків, яких хворими або пораненими полонили білогвардійці восени 1919 року на півдні України. Усіх їх через Одесу вивозили до Криму. Влітку відбулись перемовини поміж представниками Врангеля та УНР, а на півострові працювала українська військова місія на чолі з генералом Іваном Омеляновичем-Павленком. Завдяки її діяльності кілька груп генералів, старшин та козаків виїхали спочатку з Криму до Болгарії, а вже звідти, за сприяння Бобровського, — до Польщі.

Військово-дипломатична діяльність значно пожвавилась у серпні-вересні 1919 року. У Кам’янці-Подільському розгорнув роботу закордонний відділ Генерального штабу УНР на чолі з отаманом Олександром Шаповалом. Були призначені військові аташе, отамани: Олександр Осецький — до Італії, Сергій Дельвіг — до Румунії, Віктор Зелінський — до Польщі. Року 1920 до Угорщини призначили генерала Володимира Сінклера, військовим аташе у Чехословаччині деякий час був Юрій Отмарштайн, у країнах Балтії (з перебуванням у Ризі) — Максим Лазаренко-Дідковський. Збереглись чималі архіви військово-дипломатичних місій генералів Сергія Дельвіга та Віктора Зелінського, які ще чекають на своїх дослідників.

У другій половині 1919 року хоч і нечисленний, але фаховий апарат військових аташе УНР зіграв вирішальну роль у роботі Генерального штабу під час планування бойових операцій. У матеріалах Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України можна натрапити на цікаві доповіді військових аташе про ворожі армії, а іноді навіть — зі схемами розташування. Цю інформацію взяли до уваги, коли планували наступ українських військ на Київ — Одесу в серпні 1920 року. У той час діяльність військових аташе дещо змінили: вже йшлось про масштабну міжнародну співпрацю. Із Польщі та Румунії для Армії УНР передавали озброєння та однострої. На території Польщі виготовляли знаки розрізнення та нагороди, в Італії з полонених українців формували військові частини тощо.

Перші українські військові аташе були вихідцями з генералітету старої російської армії. У різних довідниках міститься часто протилежна інформація про їхню подальшу долю після 1919–1920 років. Наприклад, про Левітського можна одночасно прочитати, що він буцімто 1920 року був і серед "білих", і серед "червоних". Це сталось через те, що дослідники плутають у своїх роботах різних людей із одним прізвищем. Останні знахідки в архівах України переконливо свідчать, що на 1920 рік Борис Бобровський, В’ячеслав Левітський та Левко Дроздовський залишались на своїх посадах у Болгарії, Німеччині та Швейцарії і сумлінно виконували завдання УНР. Згодом вони не змішувались із білогвардійською еміграцією.

У наші дні Україна теж має своїх військових аташе в багатьох країнах світу. Їх готує Воєнно-дипломатична академія, куди вступають найкращі офіцери Збройних Сил України. Мета військових аташе сьогодні, як і в 1919—1920 роках, — налагоджувати військово-технічну допомогу, а також розвідувати інформацію. І в цій роботі вони себе зарекомендували надзвичайно успішно. Всі "Рамштайни" — цьому доказ.