Іван Кедрин "Берестейський мир"

Львів, 8. лютого 1938. 

Двацять літ минуло вже від часу, коли Українська Держава дістала на політичній мапі Европи границі, що відразу ставили її в ряді великодержав. Але не треба було і 20-ти літ, щоб на тій мапі не тільки стягнути та звузити українські державні границі, щоб не тільки позбавити Україну її державницької позиції в міжнародньому укладі сил, але щоб узагалі викреслити з мали Европи Українську Державу, як самостійну політичну орґанізацію українського народу. Не пощастило не тільки дхнути могутнього духа в широку форму, закреслену берестейським миром, не було сили не тільки виповнити змістом форму, яку ми добули, але й саму форму ми втратили, скотившись назад до ролі обєкту: обєкту національної політики чужонаціональних держав, у межах яких найшлись землі, обхоплені берестейським договором, та обєкту міжнародньої політики, в якої орбіті найшлась українська проблєма. Не Українська Держава, а лише – проблєма. 

Таким робом берестейський мировий договір став ніби тільки архівним документом, вартісним хіба тільки для історика-дослідника, що любить порпатись у запорошених старих паперах. “Клаптик паперу” – це цинічна характеристика всіх мирових договорів всесвітньої історії. А проте вона до ніякого договору мабуть так яскраво не підходить, як до берестейського договору, – коли судити по нинішньому стані річей. Тому не диво, що ті, які берестейський мир поборювали від менту, коли він був у ніч з 8. на 9. лютого 1918. року підписаний, і з менту, коли до Берестя виїхала самостійна делєґація Української Народньої Республики, – що всі вони обчімхують той мир з усякого значіння: вони мають чимало матеріялу до легковажної його оцінки.

Для злобного критика й сам образ мирової конференції у Бересті дає чимало можливостей представити його в карикатурному світлі. Адже там з одного боку були представники молодої держави, яка акуратно напередодні підписання мирового договору втратила вже свою столицю в користь ворогів; поруч із ними були представники того недавнього могутнього члена Почвірного Порозуміння, якого полки сходили були по карпатських узбіччях на мадярську кітловину, та який тепер перед підписанням мира вже очистив окопи, не уявляючи собою ніякого противника. 

<p>&ldquo;Мир з Україною&rdquo; &ndash; тема екстреного випуску німецької газети &ldquo;L&uuml;beckischen Anzeigen&rdquo;, 9 лютого 1918 року</p>

А по другому боці з чотирьох партнерів три з них – Австро-Угорщина, Болгарія і Туреччина – за всяку ціну хотіли годитися, утотожнюючи з миром мало не свою екзистенцію; цісар Карло переживав 20 літ тому “найщасливіший день у житті”, бо з отим миром звязував не тільки надію на хліб для голодної і з голоду збунтованої наддунайської столиці, але й рятунок для цілої монархії і для династії Габсбурґів. Одна Німеччина була партнером, який не потребував блефувати, – але й ситуація Німеччини не була світла, коли переможний сепаратний мир на Сході Европи не охоронив її від воєнної катастрофи на Заході. Всі партнери берестейського мира програли, виринули нові сили, нові чинники, які стали партнерами великої повоєнної гри за мир і війну. І большевицька Росія, така немічна у Бересті і безпосередньо після Берестя й така ніби сильна в моменті закріплення своєї влади в новій тюрмі народів, теж програла: бо хоч і на лежить до Ради Ліґи Націй і хоч утримує одну в найбільших армій світа, проте грає ролю підмету міжнародньої політики теж у дуже обмеженому змісті: маленькою ілюстрацією, як вона пережерта внутрі, є доля провідників та учасників російської мирової делєґації у Бересті – розстріляних (Йоффе, Камєнєв, Сокольніков), засланих на Соловки (Радек), або прогнаних на другу півкулю ґльобу (Троцький)... 

Але вся та і така оцінка берестейського мира не бере під увагу одного моменту: внутрішнього розвитку українського народу, розвитку подій української національної революції, історії українських визвольних змагань. Берестейський мир творив у них тільки один із межових стовпів, тільки один з епізодів, великих, важних, але епізодів, які не рішали ані про здвигнення і закріплення Української Держави, ані про її загибіль. І тому українська оцінка берестейського мира не може йти по лінії критичних міркувань чужинецького історика. 

Ми ставимось до берестейського мира перш усього як до радісного факту одного з найбільших дипльоматичних успіхів, які знає не тільки історія України, але й історія міжнародніх мирових трактатів. Цей успіх тим більший, що українські делєґати – це були молодики, які вперше опинились у ролі дипльоматів, маючи проти себе старих досвідчених політичних лисів. Берестейський мир має для нас величезне значіння історичного прецеденсу, як подія, виписана у всесвітній історії, яка може підлягати критиці й коректам, та яка проте зробила те, що так чи інакше мусить знову повторитись: впровадила в міжнароднє життя самостійну Українську Державу. Берестейський мир має врешті те величезне значіння для нас, що він відкривав нові сторінки української визвольної боротьби. Переворот Павла Скоропадського, протигетьманське повстання і Мотовилівка, Трудовий Конґрес і 22. січня 1919, творення новітньої Української Армії, спільний похід на Київ з УГА, війна з большевиками та Денікіном, чотирокутник смерти, І Зимовий Похід Омеляновича-Павленка, варшавський договір і польсько-український похід на Київ, II Зимовий Похід і траґедія Української Армії, – все воно взагалі могло відбутися завдяки тому, що берестейський мир уможливив відбити першу навалу Анточова-Овсєєнка, Муравйова, Єґорова й Берзіна. Були серед тих подій моменти світлі й сумні, були неспівмірні вартостн, були моменти здвигу й упадку. Але всі вони разом складалися на боротьбу, в якій кріпшав український нарід та його національно-державна свідомість, усі вони разом склалися у своїх підсумках на ту визвольницьку традицію, на якій сьогодні спірається все виховання української нації. 

Довкола берестейського мира все ще кружляє чимало лєґенд. Все ще всякі “історики” й “публіцисти” торочать про нього теревені, обраховані лише на дискредитацію. Все ще єдиною спонукою такої оцінки буває у декого ненависть і до німців і до українців. Це торкається напр. відомих польських атак на II. точку 2-ої статті мирового договору, що торкається Холмщини. Це добра нагода, щоб пригадати, шо 1) у тій точці казалося виразно, що подрібно встановлятиме границю мішана комісія відповідно до етноґрафічних відносин та з увагою на бажання населення і 2) 4. березня підписано у Бересті додатковий договір, у якому сказано, що та мішана комісія може не рахуватися з устійненою у договорі границею Білгорай – Щебрешин – Красностав – Пугачів – Радин – Межиріччя – Сарнаки, та що до мішаної комісії будуть покликані й польські представники. Дивним дивом польські обурені голоси про ту первісну клявзулю та другий додатковий протокол ніколи не згадують. 

Безумовно Ахіллевою пятою берестейського мира було те, що в ньому рішали про границі держав європейського Сходу не безпосередньо заінтересовані сторони й сусіди – Україна, Московщина, Польща, – лише тільки одна заінтересована Україна та – німці. Цей первородний гріх того мира жорстоко потім пімстився. Але таких промахів маємо безліч, і не тільки з часів зперед берестейського мира. Адже і риський мир, який обовязує по нинішній день, має той сам первородний гріх у ще більшому розмірі: рішали в ньому про долю України – без українських представників. І рішення Ради Амбасадорів з березня 1923 року відбувалось теж без участи українських делєґатів. І тому треба бути дуже обережним з критикою, яку викликує не розум, а почування. 

Ми, українці, оцінюючи вартість берестейського мира з нинішньої перспективи 20-ти літ, можемо здобутись уже на той обєктивізм, який каже нам ставитись до тієї події без ентузіязму, але з найбільшою пошаною. І віддати їй поклін, як світлій даті з історії українських визвольних змагань.