Вчити історію по-новому. Чому про інтегрований курс для шкіл дискутують фахівці
11:43, 2 вересня 2024
Об’єднати предмети «Історія України» та «Всесвітня історія» в один запропонували у Міністерстві освіти і науки. Ця ідея викликала гостру дискусію серед істориків, педагогів, вчителів і загалом у суспільстві, зокрема через брак чіткої комунікації від МОН.
Ті, хто підтримали пропозицію, вважають, що об’єднання предметів допоможе побачити українську історію не відокремлено, а в контексті світових подій, оприявнить український погляд на світ. Ті, хто проти, застерігають, що це навпаки завадить закласти національний фундамент у світогляді школярів.
«Локальна історія» поцікавилася, що думають з приводу інтегрованого курсу авторитетні українські історики та педагоги.
Протиотрута від пропаганди
«Повномасштабне вторгнення у новому світлі показало міждержавні відносини й затвердило остаточний рух України – до Європейського союзу та НАТО, – вказують автори наказу Міністерства освіти і науки «Про затвердження концептуальних засад реформування історичної освіти в системі загальної середньої освіти». – Війна також прискорила певні процеси у суспільстві – пошук ідентичності та приналежності, консолідації та творення політичної нації. Тому спосіб вивчення курсу “Історія України” як окремого предмету в школі уже не відповідає сучасним викликам і вимогам».
Над документом майже два роки працювала робоча група, створена у грудні 2022-го. В ньому пропонують об’єднати предмети «Історія України» та «Всесвітня історія» в один інтегрований, україноцентричний. Можливі назви такого предмета: «Історія», «Історія: Україна і світ», «Історія України і світу». Мета – щоб школярі не лише засвоїли дисципліну, а й зрозуміли, яким був внесок України у загальний культурний та цивілізаційний розвиток людства, збагнули світові впливи на нашу країну, визначили й затвердили її місце у світовій спільноті. «Утиснення» тем у курсі не здійснюватиметься «штучно й механічно». Декотрі періоди, наприклад, стародавня історія, вивчатимуться з акцентом на історію світу. Інші, як от XX століття – з акцентом на Україну.
Оприлюднений документ – «рамковий», пояснює очільник МОН Оксен Лісовий у Facebook. Він визначає шляхи реформування історичної освіти в майбутньому. Далі фахівці розроблятимуть дорожню карту реформи. Залучать експертів, кожен етап обговорюватимуть, а вчителі історії у загальноосвітніх школах отримуватимуть належну методичну підтримку. Серед причин, чому вивчення курсу історії за старим зразком не є ефективним, міністр виділяє неузгодженість. Учні, вивчаючи дотичні теми на різних предметах, не розуміють взаємозвʼязків і сутності історичних явищ. Інші недоліки: дублювання тем, перевантаження обсягом матеріалів, зубріння матеріалу без його розуміння.
«Ці зміни – наша протиотрута від російської пропаганди на роки вперед, – стверджує Лісовий. – Формуючи українську ідентичність у дітей і показуючи їм історію через суб’єктність України у світі, ми виховуємо покоління, стійке до маніпуляцій та здатне критично осмислювати минуле та сьогодення».
«Локальна історія» подала інформаційний запит у МОН з проханням детально розтлумачити реформу. Відповідь отримали ствердну, проте досі не вдалось записати працівників міністерства. Ми також намагаємося домовитися про інтерв’ю з авторами концепції. Поки що зібрали міркування фахових істориків з різними позиціями з приводу цієї теми.
Плюс, але не вирішальний
«Інтегрований курс історії жодних застережень у мене не викликає, – каже Антон Дробович, голова Українського інституту національної памʼяті. – Особливо, якщо українознавчий компонент буде дотримано. Є успішна світова практика. Школярі десятиліттями вивчають історію як один предмет. Це не є фатальним рішенням та “зрадою”, однак усе залежить від реалізації реформи та навичок вчителів, навантаження, програми».
В УІНП наразі ознайомлюються з документом на прохання МОН. Офіційна позиція установи щодо реформи буде оприлюднена згодом. Дробович вважає, що сама по собі реформа не дасть результату. Все залежить від того, як будуть розподілені години в навчальному процесі, від майстерності та навантаження на вчителів.
У концепції вказано, що історія України покликана будувати ідентичність для школярів. Та Дробович зазначає, що історія насамперед – предмет у школі. Він вагомий, але не як окремий, вирваний з контексту, а разом з українською мовою та літературою, правознавством, географією, захистом батьківщини.
«Усі предмети краєзнавчого і гуманітарного циклу мають вплив на громадянську ідентичність, і їх треба брати до рахунку. Але вони – лише один з чинників формування ідентичності. Це плюс для виховання українців, але точно не вирішальний. Бо є ще й позиція та виховання в сімʼї. Я б хотів, щоб інтегрований курс історії наповнили й практичними навичками. До прикладу, вивчаючи радянські репресії, учні можуть отримувати інструменти пошуку даних про свою родину через системи архівів і бази даних. А, маючи темою уроків Другу світову війну, їздили на екскурсії в музейні центри у нас та за кордоном».
Реформа не на часі
«Звернення науково-педагогічної спільноти, представників громадських організацій та всіх небайдужих громадян України, щодо неприпустимості злиття історичних дисциплін “Історія України” та “Всесвітня історія” в загальній освіті України» – такий відкритий лист до міністра Оксена Лісового з’явився у мережі. На час виходу матеріалу його підписали понад 2 тисячі осіб: історики, вчителі, військовослужбовці, інженери, домогосподарки, артисти, економісти та «небайдужі громадяни».
Автори тексту стверджують, що ідея Міносвіти є шкідливою, знищує національну модель освіти та підриває українську державність. Натомість історія – це ідеологічна зброя, адже велика війна «розпочалася псевдоісторичною лекцією президента РФ Володимира Путіна». Застерігають, що об’єднання курсів може сприяти ворожим ІПСО, негативно вплине на свідомість дітей і підлітків. Адже у шкільному віці вони не здатні до аналізу, порівнянь, тож ними можна буде маніпулювати.
«Величезний обсяг інформації, часто маніпулятивно підібраної за ліберальними, космополітичними та лівими (соціал-комуністичними) концепціями, породить хаос, у якому історія України постане винятково як додаток до історії сусідніх держав, інструментом їхньої політики», – ще один аргумент противників інтегрованого курсу. Натомість вони пропонують перенести цю реформу в університет. Також закликають запровадити мілітарно-патріотичне виховання, збільшити кількість годин предмета «Історія України» тощо.
Серед підписантів – Микола Лазарович, професор, доктор політичних наук, кандидат історичних наук, ветеран війни та член Експертної ради при Міністерстві у справах ветеранів України. Він пригадує, як доводилось боротись за збереження курсу «Історія України» у вищих навчальних закладах у 2008–2010 роках, коли міністрами освіти були Іван Вакарчук і Дмитро Табачник. Виступає проти інтегрованого курсу через побоювання, що діти не зможуть засвоїти його якісно у нинішніх умовах.
«У нас немає розкоші не знати історії України, – пояснює. – Ідеальний час робити реформи в освіті та дискутувати у цій площині – після війни. Гадаю, що більшість розуміє: одна з причин нинішньої війни – історична. Те, що вона сталась – прямий наслідок того, що було раніше». Кілька років тому Лазарович пропонував створити предмет «Історія України в контексті світової історії». Та російське вторгнення внесло корективи, і зараз науковець розглядає історію як зброю і щит. Разом з українською мовою і патріотизмом.
Ідеальний курс – україноцентричний
Пропозиція Міністерства містить багато ідей з попередніх спроб реформування, зокрема такі ключові моменти, як деполітизація та демілітаризація історії. На цьому наголошує історик і народний депутат Володимир В’ятрович. «Раніше про це говорили відверто: мовляв, забагато воєнно-політичної історії у нас, давайте її розбавимо, а то й замістимо питаннями побутової історії, гендерної, фемінізму, культури тощо, – говорить фахівець у коментарі «Локальній історії». – У новому документі прямого заклику до цього немає. Та мені здається, що мова саме про це. Це невчасна ідея».
Вʼятровича бентежить і те, що кількість годин на вивчення історії можуть скоротити. При цьому не враховані такі чинники, як війна, вимкнення електроенергії, навчання онлайн. Бракує і ресурсу для перепідготовки вчителів, заміни підручників тощо. Попри певні зауваження до сучасних підручників, В’ятрович впевнений, що вони виконали свою функцію. Це відіграло ключову роль у становленні нашої Незалежності та теперішньої боротьби.
«Коли постає тема підручників інтегрованого курсу історії, то часто в приклад ставлять роботи Тімоті Снайдера та Сергія Плохія, – веде далі історик. – Я й сам зачитуюсь їхніми працями. Але вони розраховані на людей, у котрих уже є базові знання, і вони їх лише поглиблюють. Підручники ж – це про викладання з нуля. Інтегрований курс в ідеальних умовах, мав би бути україноцентричним. Що ближче до нашого часу, то легше подавати наші події у світовому контексті. Особливо XX століття, бо саме в цей час ми опинилися в епіцентрі світових подій».
Абстрагувати історію від хронології не вдасться, бо це – хребет науки. Та її можна доповнити інтерактивними та медіаінструментами, які здатні зробити навчання значно цікавішими. Наприклад, додавати QR-коди з відеохроніками, картами, посиланнями на науково-популярні блоги.
«Ця концепція зʼявилась у Міносвіти поспіхом, одразу затвердженою, – додає В’ятрович. – Якби вона була наслідком дискусії у фаховому колі, її можна було б значно легше поправити та втілити. Але лише зараз МОН починає комунікацію, і то – невдалу. Тому й стільки незгідних з нею. Зрештою, найбільше мене лякає можливе погане втілення концепції. Бо воно може скомпрометувати саму ідею. А ідея – правильна».
Втекти від радянського спадку
Викладати історію двома розрізненими предметами – радянський спадок. Так у своїй колонці для texty.org.ua стверджує історик Сергій Громенко. Цю практику запровадили 1934-го як ще один спосіб пропаганди. До того у радянських школах історію взагалі не вивчали. Тож не дивно, що українці часто сприймають предмет «історія України» як агітацію, а не дослідження минулого, сучасного і звʼязків між ними.
«Незгідні з інтегрованим курсом діляться на дві категорії, – пояснює Громенко в коментарі «Локальній історії». – Перші – професіонали, котрі загалом підтримують ідею, але переживають щодо її втілення. Інші – досі вважають історію ідеологічним вченням і залюбки змусили б дітей у школі кожного ранку співати “Батько наш Бандера”. З представниками першої категорії потрібно дебатувати, шукати консенсусу. З ними мало б активно спілкуватись Міносвіти, запрошувати їх до співпраці. А щодо других… Буває, що найзатятіші українські націоналісти підтримують сталінські методи».
Історія не може бути частиною ідеологічного виховання, вважає Громенко. Це перш за все шкільна дисципліна. Наводить приклад: в Сімферополі, звідки він родом, історію України вивчали окремим курсом. Це не допомогло під час анексії півострова росіянами у 2014 році.
«Не можна ставити знак рівності між курсом історії у школі й результатом на виборах президента України. Але це й не означає, що історія в школах не потрібна. Найбільше нам підходить польська система викладання інтегрованого курсу. Там історію вивчають у середній і старшій школах, повторюючи з поглибленням знань. Спершу дітям подають матеріал світової та європейської історії, за ним – польської у той самий період».
Потрібні час і терпіння
Історія – надто консервативна дисципліна, а історики не дуже люблять щось змінювати у тому, що вони називають природним станом справ, вважає доктор історичних наук Віталій Михайловський. Його колегам важко змінити сітку орієнтирів, відмовитись від досвіду своїх попередників. А досвід каже, що традиційна історія ділиться на «свою», себто «українську», і «всесвітню». До 1991 року цей поділ був на «радянську» і «зарубіжну».
«Ми маємо спробувати розробити інтегрований курс української історії, щоби отримати змогу подивитись на себе в контексті світових подій і простору. Звісно, важко себе вписати в контекст доколумбової Америки чи колонізації Африки. Але якщо ми подивимось на увесь Євразійський простір, то мало які події не вплинули на території, які зараз є Україною».
Така ж ситуація у вищих навчальних закладах. Курси розрізнені, хронологічно розсинхронізовані. Якщо подивитись на програми, поділи на кафедри та спеціалізації профільних факультетів, перелік буде дуже анахронічним: «Історія південних словʼян», «Історія західних словʼян», «Історія Азії», «Історія Африки», «Історія Сходу» тощо. Ми розриваємось між радянськими та європейськими способами застосування історичних знань замість того, аби спробувати інтегрований підхід. Апеляція до того, що десь у світі можуть собі дозволити такий підхід, а ми не можемо – не працює.
«Освіта вимагає часу і терпіння в реформуванні, – каже Михайловський. – У нас жодні зміни не довели до того, щоб бодай один цикл був завершений за однаковими правилами, поміряли соціологічними дослідженнями й проаналізували. Постійно є політична доцільність, яка штовхає нові ідеї, залежно від політичного курсу в країні. Зараз ми всі оптимісти та євроатлантисти. Але я не певен, що цей напрям протримається ще довго. Наступні вибори можуть усе перекреслити. Ми це вже проходили».
Світ з української перспективи
Олександр Сапронов викладає історію в Першому інноваційному приватному ліцеї у Львові. Сам розробив інтегрований курс. Каже, продовжуватиме читати його, які б рішення не прийняло МОН. Переконаний – так учні засвоюють предмет краще.
«Раніше за тиждень ми вчили дві теми з предметів, абсолютно не повʼязані між собою, – розповідає Олександр Сапронов. – Історію країн Африки та козацтво, наприклад. Зараз теж трапляється, що важко уникнути нестиковок. Але в таких випадках ми можемо два тижні вивчати тему історії України, не міксуючи з “непонятною всесвіткою”, яка жодним чином до цієї теми не лізе. А тоді тему “Всесвітньої”. В рекомендованих підручниках теми часто не збігаються».
Сапронов зазначає, що викладачі повинні мати академічну свободу. Зокрема й тому, що шкільні курси перевантажені, часто недоцільні й несинхронізовані.
«У спробі інтегрувати історію самостійно є мінуси – кожен вчитель робить це на свій лад, – говорить викладач. – Часто це не інтеграція, а почергове викладання предметів. Без фахової команди та методології з цим важко впоратись. Дехто боїться, що в інтегрованому курсі українська історія розчиниться. Вони не розуміють, як цікаво можна розповісти про світ з української перспективи. Мені подобається цей підхід, бо ми не плаваємо у вакуумі, а всі процеси взаємоповʼязані. Я точно не стверджуватиму, що інтегрований курс – це панацея від зазубрювання дітьми. Будь-яка концепція без нормальних вчителів не працюватиме».
Викладач вважає, що дискусія свідчить – у фаховій спільноті немає єдиного бачення, навіщо потрібна історія як така. Адже історія – це про розуміння того, як цей світ опинився в таких обставинах, в яких він є зараз, про обговорення минулого в контексті нашого життя. Натомість для декого історія – «новий комсомол».
