Усвідомити спадкоємність: як Oksana Boriychuk впроваджує традицію у сучасний гардероб

Неперервна традиція

Прикраси належать до найдавніших компонентів ноші. Перші археологічні знахідки предметів з отвором, що мали різну форму, датують ще пізнім палеолітом. Йдеться про зуби хижих тварин та намистини з різних природних матеріалів. Вчені сходяться на думці, що найдавніші такі речі були оберегами.

— Відколи обереги почали виконувати й естетичну функцію, стали прикрасами, науці невідомо. Проте традиція використання прикрас неперервна, — зазначає Олена Федорчук, докторка історичних наук, провідна наукова співробітниця Інституту народознавства НАН України.

Намисто з назвою "бисьръ" або "бисръ" траплялося ще в Х столітті. Вже тоді, в епоху Руси, прикраси відігравали важливу роль в одязі. Вони були різноманітними за формою, декором і конструкцією. Упродовж XVI–XVIII століть формувалися найхарактерніші види українських народних жіночих прикрас. За козацьких часів були поширені коралі, а дочкам козацької старшини та шляхти не бракувало перлів — український етнолог та фольклорист Олекса Воропай оповідав, що в описі майна полковника Перехреста року 1705 записано майже два фунти перлів.

Пізніше, у XIX — на початку ХХ століття, намиста з коралу, бурштину, монет, перлів, дукачі, вінки, стрічки, сережки, персні вже становили основу регіональних комплексів. Значну кількість прикрас тоді виготовляли з металів: срібла, золота, міді, бронзи, адже розвивалося українське мосяжництво й золотарство, сформувалися характерні техніки та прийоми.

Прикраси були невіддільною частиною жіночого традиційного вбрання, насамперед святкового. Особливим святом у житті дівчини було весілля, що означало зміну соціального статусу. Тому центром ансамблю весільних прикрас були ті, які виготовляли з дорогих матеріалів — корали чи венеційське намисто. Ще більше, ніж набір прикрас, декоративних та захисних елементів містив весільний вінок молодої.

— У весільних вінках буковинок часто трапляються орнаментальні бісерні стрічки з мотивом ріжкатого ромба. За найпоширенішою версією, це символ єдности жіночого та чоловічого начал. Іноді ґердан із мотивом ромба пришивали на внутрішню, заховану від людського ока, частину головного убору нареченої. Така прикраса, любовно виплетена "не на показ", мала оберегове призначення, — розповідає Олена Федорчук.

Рясно прикрашали себе виробами дівчата та молодиці в неділю і свята, йдучи до церкви, в сусіднє село чи до міста. Дівочі прикраси і вбрання були барвистими, радісними, світлими. Що старшою ставала жінка, то менше виробів вона носила, а барва її намиста темнішала.

Регіональний паспорт

<p>Молода. Село Раковець Городенківського повіту, Покуття, 1932 рік. Фото Юліана Дороша</p>

— Дослідники українських народних жіночих прикрас XIX — початку ХХ століття виокремлюють 12 локальних комплексів. Кожен із них мав власні орнаменти, композиції, образи, – розповідає дослідниця Ганна Врочинська. — Тому їх можна було назвати своєрідним регіональним паспортом.

Гуцульщина славилася виробами мосяжників, майстрів із художнього оброблення металу. Йдеться про зґарди — намисто з литих мідних хрестиків, нанизаних на ремінчик, шнурок або дріт; сороківці — намисто з монетами; шелести — легкі пустотілі дзвіночки; чепраги — металеві застібки; хрещики, тобто хрестики. До них чіпляли намисто з розписаного кольорового скла — писані пацьорки.

Жінки Середнього Придніпров’я на свята носили дукачі — це прикраса з монети або медальйона з бантом, підвішена на ланцюжку чи червоній стрічці. Згадки про дукач є у ранніх українських документах початку XVII століття. Олекса Воропай писав про звичай, коли хрещений дарував хрещениці на річницю хрестин золотий дукач. Найкращим вважали з образом святої, чиє ім’я мала дівчинка. Окрім цього, обов’язковими прикрасами були намиста з монет або дукачів без бантів, хрестики, ланцюжки, намиста з бурштину. Колись носили і гранатові намиста, які в другій половині XIX століття витіснили намиста з марганцевого скла.

Поділлю притаманна велика кількість шийних прикрас: різноманітні намиста з дрібних коралових, скляних кольорових або білих матових, що імітували перли, намистин. Від кінця ХІХ століття до вжитку увійшло намисто з дутого скла. Коралове намисто на Поділлі обирали з дрібних намистин однакового розміру. Десятками тонких шнурочків воно встеляло груди від підборіддя іноді аж до пояса, закривало пазуху сорочки, але залишало відкритими призбирані плечі, незашиті вишивкою. Заміжні жінки поверх чіпляли гладкі дерев’яні хрестики. Як окрему підвіску носили монету або "дукач".

На теренах Східного Поділля були поширені баламути — намиста з перламутру. Їх могли доповнювати хрестами, монетами-дукачами чи кольоровими пацьорками з венеційського скла. Вважали, що таке намисто могло забаламутити, тобто задурманити хлопцям розум. Від ХІХ століття баламути стали традиційними для святкового, насамперед весільного, костюма подолянок. На Одещині й Вінниччині їх називали "панським намистом" — кількість разків свідчила про заможність родин молодят.

Теплом рук, жаром вогню

Десять років тому Оксана Борійчук, засновниця однойменного бренду, вирішила дослідити рідну традицію і сформувати нове авторське бачення прикрас. Так зароджувалася історія цього впізнаваного виробника.

— Коли починалася наша історія, намисто асоціювали лише із національним вбранням. Мені ж хотілося, щоб прикраси також доповнювали і повсякденні образи. Так ми почали створювати чокери та намиста із самоцвітами в різноманітних кольорах і поєднаннях, — розповідає Оксана Борійчук.

П’ять років тому в майстерні почали створювати намистини ручної роботи з глини — знаковий елемент колекцій прикрас. У форми намистин, відтінок поливи та їхній розпис можна вкласти будь-яку ідею. Тому з’явилося широке поле для творчости, і традиційні мотиви набули нового звучання та сучасних форм, які легко вливаються у ритм сьогодення. Орнаменти на намистинах відтворюють вишивальні узори, різдвяні символи, писанкові візерунки й елементи народного декоративного мистецтва.

У бренді хотіли, щоб кожна частина виробу була унікальною, їхньою, авторською. Керамісти виготовляють намистини, які потім розписують художники. Окремо створюють металеве оздоблення й накладають емалі. Далі окремі елементи майстрині збирають в одне ціле — формують прикраси.

Усі ці люди — фахівці, які працюють на перетині ремесла, дизайну й дослідження культури. Всі вони інтегровані у процес пошуку, всі залюблені у своє.

Створення намиста з кераміки ручної роботи — доволі складний і довготривалий процес. Усе розпочинається з формування намистин, кожна з яких зроблена з білої глини. Після просихання  вперше випалюють при високих температурах: понад 1000 градусів. Далі намистини розписують, знову просушують, покривають поливою та знову випалюють.

Полива — це тонкий склоподібний шар, який захищає намистину: після глазурування вона стає гладенькою, а кольори розпису — яскравими. Після цих етапів майстриня відповідно до свого задуму й композиції добирає натуральні камені, самоцвіти: перламутр, корал, малахіт, аметист, використовує необхідну фурнітуру. Виріб можуть доповнити зґардами, лунницями чи іншими металевими елементами. Врешті все складається у гармонійну, цілісну композицію.

Бренд не має окремої людини, яка одноосібно ініціює формат чи розпис прикрас — усе це великий творчий колективний процес. До команди Oksana Boriychuk належать люди з різних історико-культурних регіонів України, всі приносять свої ідеї, традиції та спогади. Наприклад, у колекції "Писанка" представлено 15 розписів з різних регіонів, і кожен у майстерні відстоював свій терен, хотів звідти знайти найкрасивіший елемент, який варто помістити на намистину.

Колекції прикрас — це результат нашарування персонального досвіду, українських традицій, родинних звичаїв, дитячих спогадів членів команди — такий собі неперервний калейдоскоп ідей, які втілюють в готових виробах. На композиційні та дизайнерські рішення також надихають етнографічні джерела, музейні зразки, книжки, монографії, збірки етнологів. Через спроби і помилки, але завжди у співпраці з досвідченими майстрами, в Oksana Boriychuk вчаться віднаходити нові й цікаві рішення. З часом те, що раніше здавалося неможливим, стало частиною щоденної роботи.

— Ми завжди працювали за принципом, що кожен виріб має на меті передавати безумовну любов до української культури і своєї справи. Тому прагнемо, щоб кожен елемент мав свою маленьку історію, щоб не було жодного випадкового компонента. Окрім вже традиційних щорічних виробів до великих свят — таких як Різдво та Великдень, ми знаходимо натхнення у окремих деталях українського народного мистецтва, — ділиться Оксана Борійчук.

Прикраси у спадок

Майстри, створюючи прикраси, здебільшого орієнтуються на календар, регіональні традиції, обряди. Так створили колекцію, присвячену святу Івана Купала, у якій команда експериментувала з металом. Тоді до виробів уперше додали ювелірну емаль.

— Це завжди виклик для нас — вигадувати щось нове, експериментувати з технікою, формою, — розповідає команда бренду.

Окрім цілісних колекцій, бренд має великий асортимент класичних прикрас: баламути, коралові намиста. Oksana Boriychuk звертається до історичних типів прикрас, переосмислює їх та адаптовує під свій стиль і запит авдиторії. Наприклад, бренд виробляє унікальні дукачі: у своїй інтерпретації команда зберігає традиційну форму із щедрим латунним обрамленням навколо, але доповнює його авторським керамічним медальйоном із розписом та оздобою рідким золотом. Металеві елементи здебільшого походять з гуцульського мосяжництва. Серед розписів є борщівські, буковинські, гуцульські, яворівський, сокальські та безліч інших мотивів.

Новаторською адаптацією народних прикрас є дармовис. Раніше так називали виріб, який підвішували до чогось задля краси. В асортименті Oksana Boriychuk це невелика прикраса, що поєднує народні мотиви й сучасну форму: наприклад, намистини-писанки в одній із великодніх колекцій. Такі вироби часто обирають на повсякдень, бо вони не потребують багато уваги до себе, але можуть згармонізувати образ.

В одній із перших колекцій "Різдвяна зоря" майстри бренду, наслідуючи "писані пацьорки", підготували керамічні намистини з мотивами венеційських намистин. Вони помістили дещо спрощені візерунки із "венеційки" на керамічну намистину й додали туди рідкого золота.

У колекції "Вербовець" на прикрасах відтворили притаманний посуду й ужитковим речам гуцульський мотив. Досить давно бренд працює із перламутром — для таких виробів майстри черпають натхнення з традиційних баламутів, що були поширені на Східному Поділлі та в Бессарабії. Колись наші прабабусі на своє весілля прагнули почепити кілька разків таких баламутів чи "писаних пацьорків".

Тепер українські дівчата й жінки можуть доповнити своє святкове вбрання намистом з коралу чи сережками від Oksana Boriychuk — замовниці часто приходять до крамниці із запитом дібрати вироби на весілля.

— Якщо жінка підготувала святковий образ певного регіону, то ми працюємо у традиційній площині й добираємо прикраси, характерні для конкретного терену. Якщо сукня є сучаснішою, то розуміємо, що можемо більше гратися з формами. Часто обираємо вироби з традиційними металевими елементами, або ті, які з перламутром, — розповідає Оксана.

Сучасні українські прикраси з традиційними мотивами під час війни за ідентичність перебрали на себе нове значення: для великої частини клієнтів вони більше, ніж просто коштовності.

— За такими прикрасами закріпилося відчуття дому. Покупці обирають сережки чи підвіску з мотивом місцевості, де вони вже давно не живуть, але завжди хочуть туди повернутися, — діляться у колективі. — У людей з’явилося певне усвідомлення спадкоємности. Наші клієнти діляться: в них не було сімейної реліквії, яку б передавали у спадок. У минулому столітті все було розграбовано, розкрадено, продано. Тому є велике бажання збирати такі речі самим, набути і зберегти те, чого мами, бабусі та прабабусі не змогли передати.

Тепер замовниці мають велику насолоду купувати прикраси і формувати власну родинну колекцію, носити це з гордістю і передати потім своїм донькам, онучкам. 

— Інтерес людей до пошуку власного коріння й рідних сенсів, їхнє бажання інтегрувати щось українське у своє повсякденне життя дуже мотивують. Для нас цінно, що наші вироби стають невеликим символом належності, пам’яті та пов’язують з чимось рідним. Ми щасливі бути частиною цього, — підсумовує Оксана Борійчук.