Бог – один. Навіть у Бердичеві

20:56, 24 грудня 2021

01-cover.jpg

Ісусове народження і воскресіння тут святкують двічі. А Новий рік — тричі: за новим стилем, за старим та за єврейським календарем. Бердичів із його монастирем Кармелітів Босих та костелом Святої Варвари — святе місце для католиків. Бердичів із його великим єврейським цвинтарем і могилою цадика Леві Іцхака бен Меїра — святе місце для юдеїв. Бердичів із давніми православними Свято-Миколаївським та Свято-Троїцьким храмами — святе місце для православних.

Були часи, коли містом володіли польські вельможі. Керував ним і Павло Скоропадський, який згодом став останнім гетьманом України. Тут пошлюбився французький письменник Оноре де Бальзак, охрестився англійський письменник Джозеф Конрад і народився український письменник Всеволод Нестайко.

Та передовсім, скажуть вам тутешні юдеї, Бердичів — це неофіційна єврейська столиця.

Bez nazwy-1.jpg

Христина Коціра

журналістка

На цвинтар ступати не можна

Над кладовищем тягнеться довгий надземний міст. Ним снують фігури в чорному. Одні йдуть повільно й розважливо, інші мчать немовби навипередки з воронами, що кружляють у небі над могилами, аж пейси підстрибують. Підвісною дорогою паломники прямують до усипальниці свого святого — цадика Леві Іцхака Бердичівського. 

— Всі знають уманського Нахмана, до якого хасиди з’їжджаються на Рош га-Шану, єврейський Новий рік. Він — духовний син нашого Леві Іцхака Бердичівського, одного із засновників хасидського руху. Нахман Уманський продовжив його діяльність і славу прибрав собі, — дорогою до усипальниці розповідає наш гід Анатолій Горобчук.

HOME4621.jpg

Усі фото: Олександр Хоменко

Пан Анатолій — краєзнавець та екскурсовод. Технар, якого переміг гуманітарій. Раніше працював у сфері зв’язку, а потім зацікавився історією власного роду, не зміг зупинитися і заглибився в історію рідного краю.

— Є такі єврейські релігійні течії, представникам яких заборонено заходити на кладовище. Наприклад, коенам — нащадкам тих, хто служив у храмі. Спеціально для них цього року єврейська громада й побудувала цей повітряний перехід, щоб вони мали змогу відвідувати усипальницю й не ступати на цвинтарі, — пояснює він.

Жінки та чоловіки при гробниці моляться окремо. У кутку невеликої кімнати складено десятки молитовників. На стелі висить масивний позолочений світильник, як у християнських храмах. А прямо під ним — велика криниця, на дні якої – могила цадика й тисячі папірців: записки із проханнями від вірян. При вході, на веранді, — пляшки з водою. Перед молитвою прийнято мити руки.

«Дядя Міша», який пережив Голокост

— Ви «дядю Мішу» сфотографуйте. Він — легендарна особистість, — наш гід киває на поважного віком чоловіка, який з кутка спостерігає за новоприбулими.

Дідусь є Михайлом лише за паспортом. Справжнє ж ім’я — Мойсей Ааронович Вальшенбойм.

— Мойсеєм мене на честь діда назвали. А Вальшенбойм у перекладі означає «дерево вишні», — розповідає чоловік.

Панові Мойсею — 92. Він один із небагатьох євреїв, які в Бердичеві вціліли під час Голокосту. Загалом у місті вбили майже 40 тисяч юдеїв.

— Я тричі втікав, але то довга історія… Колись вранці своїй майбутній тещі почав розповідати, а як закінчив — вже був пізній вечір, — каже пан Вальшенбойм.

Усю його велику родину — маму, батька, брата, двох сестер та п’ятьох тіток із сім’ями — розстріляли 15 вересня 1941 року. На очах самого Мойші. Хлопець ховався у траві. Потім ним заопікувалася українська родина.

Попри поважний вік, «Дядя Міша» щодня приходить на єврейський цвинтар до усипальниці Леві Іцхака. Молиться, щоб жодна людина на світі не зазнала того, що пережив він.

«Чобітки» кіркуту

На трьох із половиною гектарах бердичівського кіркуту — понад 10 тисяч могил. Цей цвинтар — мовчазний свідок того, що колись Бердичів був переважно єврейським містом.

— Більшість надгробків — це так звані «чобітки» або ж «валянки». Своєю формою вони символізують людину, яка тут похована. За юдейською традицією, ховали сидячи, обличчям до Єрусалима. Так померлий чекав на прихід Машиаха, тобто помазаника. А сидячи —  щоб швидше встати, коли прийде месія, — розповідає екскурсовод.

Подекуди на кладовищі трапляються надгробки у формі дерева з обрубаними гілками. Такі могили стали модними від середини XIX сторіччя. Стовбур символізував дерево життя, а обрізані гілки вказували на кількість дітей померлого.

Далі йдемо до вертикальних кам’яних плит із різьбленими візерунками. Це – мацеви. На бердичівському цвинтарі не знайти двох скрижалей, щоб взори повторювалися.

Візуально мацеви діляться навпіл. У верхній частині — глибокі символічні малюнки. Якщо зображено корону — отже, людина була поважною і шанованою у громаді. Якщо руки — поховано коена. У нижній частині мацеви вирізьблювали напис, що розповідав про померлого.

— Німці, коли захопили Бердичів, хотіли знищити кладовище. Поставили кам’яно-дробильну машину, пригнали радянських військовополонених, почали стягувати надгробки. Їх переробляли на щебінь і бордюри, ремонтували міські вулиці. У Бердичеві досі є ті бордюри з надгробних плит, — розказує пан Горобчук.

Утім навіть німці не змогли знищити всього кіркуту.

— А от совєтам вдалося: від іншого єврейського цвинтаря не залишили й згадки, — додає краєзнавець.

Атракціони на кістках

Року 1930 радянська влада зрівняла могили із землею і перетворила кладовище на парк відпочинку. Згодом на місці цвинтаря встановили атракціони та літню сцену. Власне й сьогодні центральний бердичівський парк імені Шевченка, у якому граються діти, лунає музика — це територія давніх поховань.

Взимку в парку сіро й безлюдно. Тишу порушує гудіння мотора іномарки, яка заїжджає в рекреаційну зону під знак «Проїзд заборонено».

Із машини виходить пара. Він — у всьому чорному. На носі – круглі, як автівкові фари, окулярах. Вона — в довгій спідниці, кольоровій хустці, зав’язаній назад, із яскравим макіяжем. Прямують до надгробка рабина Лібера Еліезера, єврейського святого. Коли пара хасидів починає молитися, Анатолій Горобчук розповідає, що цю могилу євреї відновили у 1990-х, як тільки отримали змогу.

Інформацію про історію єврейського Бердичева відкривають і нині.

— Кілька років тому краєзнавці знайшли в архіві унікальну фотографію і зрозуміли, що могила була в іншому місці, — пан Анатолій показує на ділянку землі, розташовану за пів сотні метрів від монумента.

Пара вірян залишає на могилі записку. Питаю дозволу зробити фотографію. Усміхаються, бо нічого не розуміють. «Іврит», — каже чоловік. За хвилю він дістає із кишені смартфон, показує на екран: google translate. І через мобільний додаток ми починаємо спілкуватися.

Молодика звати Юда, його дружину — Мейра. Подружжя прилетіло із Єрусалима, щоб відвідати святі місця. Побували в Умані, у Меджибожі, а сюди, на могилу Лібера, приїхали помолитися за хвору товаришеву доньку, бо так їм порадив рабин.

Сто років тому хасидам не дозволяли фотографуватися навіть на документи. Однак нині Юда з Мейрою люб’язно позують і просять зробити знімок і на їхній мобільний.

Хто крав папські корони

Ми вирушаємо до найбільшої католицької святині міста — монастиря Кармелітів Босих. Це — одне з сакральних місць католицької громади в Україні, всеукраїнський санктуарій. Кляштор оточений потужним оборонним муром. До нього веде вулиця, яка колись називалася Золотою. Тут жили найбагатші євреї міста. Мешкали на верхніх поверхах будівель, а на нижніх мали ювелірні крамниці та банківські контори. З усієї вулиці нині вціліло лише два будинки. І вулиця тепер — не Золота, а Соборна.

При вході до обителі нас зустрічає бронзовий монумент папи Івана Павла II. А неподалік — і охоронець.

— Кого шукаєте? — зупиняє нас. Він у чорній шапці та медичній масці. Попереджає: настоятель монастиря сьогодні має багато роботи, бо неділя — найбільш завантажений день. До того ж через карантин у костелі тепер аж сім богослужінь, аби уникнути масових скупчень.

— А ви на яку службу ходите? — запитую.

— Я сюди тільки на роботу ходжу. А на службу — до православної церкви, — розпливається в усмішці чоловік. 

На подвір’ї виникає відчуття, що це не монастир, а замок чи фортеця. Дві старі гармати скеровані на вхід. Щоправда, з боку тієї частини будівлі, яка нині належить місту, а не ченцям. Із фасаду костелу вже понад два століття стирчить гарматне ядро: застрягло у стіні під час облоги.

Будівництво кляштору починалося зі спорудження фортеці. Року 1630 родина Тишкевичів, тодішніх власників Бердичева, подарувала фортифікації ордену Кармелітів Босих. Згодом тут звели католицький храм. А Ян Тишкевич подарував костелові ікону Божої Матері. Ченці документували численні зцілення. До образу почали йти прочани.

За оцінками фахівців, ікона Матері Божої Бердичівської мала східне, візантійське походження. У 1756 року її коронували папськими коронами. Все, що відбувалося далі, — суцільний детективний клубок. Корони викрадали, виготовляли нові, викрадали знову... У 1941 році під час наступу німців на Бердичів ікона разом із монастирем згоріла. Досі невідомо, хто до цього доклався — німці чи совєти.

На післявоєнних фотографіях монастиря фактично нема. Голі стіни. Все розвалене, згоріле…

Обитель почали відновлювати 1967 року як архітектурний об’єкт. А в 1990 року до Бердичева повернулися ченці. За ескізами та старими світлинами польська художниця Божена Муха-Совінська написала нову ікону Божої Матері. У 1998 році її коронував папськими коронами Іван Павло II. Щоб помолитись перед іконою, Бердичівський монастир щороку відвідують тисячі прочан. Не лише католики, а й православні.

«Тут був і клуб, і контора, і склад»

Одна з копій Бердичівської Божої Матері зберігається і в православному Свято-Миколаївському соборі.

Історія цього храму, вже звично для Бердичева, є заплутаною і багатогранною. Колись на місці святині стояла греко-католицька дерев’яна церква. Згодом вона перейшла під юрисдикцію російського православ’я. І саме тут охрестилося велике єврейське сімейство купців Рубінштайнів.

На початку XX століття на місці дерев’яної церковці побудували кам’яний храм. Однак зовні він більше нагадував костел, аніж традиційні православні церкви Російської імперії. У 1920-х совєти передали будівлю «обновленцям» — представникам православної традиції, яку офіційна Церква не визнає. Але згодом «обновленців» репресували, а храм закрили.

— Тут був і клуб, і контора, і склад, — розповідає Анатолій Горобчук.

Після війни храм перейшов у власність Російської Православної Церкви. Нині в соборі здійснює богослужіння УПЦ Московського патріархату.

Кільце на пальці, кільце на баскетбольному щиті

Католицький костел Святої Варвари, який стоїть за кількасот метрів від православного собору, пережив іще більше поневірянь. За часів СРСР в історичній будівлі облаштували спортивну школу. Другий поверх побудували так, що залізобетонне перекриття досі не вдалося демонтувати. Храм славився своєю унікальною акустикою — нині її втрачено.

На костелі, де не так давно грали в баскетбол, при вході напис: «В костьолі Святої Варвари 2-го березня 1850 року вінчалися Оноре де Бальзак та графиня Евеліна Ганська».

Історію стосунків французького письменника та польської графині часто подають як приклад тривалої любовної драми. Десять років вони листувалися, потім ще десять років ішли до одруження – аж поки не пошлюбилися. Згідно з тодішніми законами Російської імперії, дозвіл на одруження дворянки з іноземцем мав дати сам цар.

— Вінчання було о 7-й ранку. Все було настільки втаємничено, що крім самої пари були присутні лише два свідки: Евелінина дочка та її чоловік. Імовірно, турбувалися про те, щоб ніхто не дізнався, — розповідає пан Горобчук.

Згідно із припущенням гіда, насправді Бальзак скористався почуттями заможної графині, адже мав великі борги. Подружжя виїхало до Франції. Через п’ять місяців після вінчання Бальзак помер. Евеліна сплатила його борги й залишилася без статків. До Російської імперії вирішила не повертатися — 30 років після смерті чоловіка мешкала в його невеликій квартирі у Парижі.

Сьогодні ж навпроти костелу, де вінчався письменник, стоїть житлово-торговельний комплекс із найдорожчими квартирами в Бердичеві. Легко здогадатися, що він зветься «Оноре де Бальзак». Французькі інвестори поряд із забудовою встановили пам’ятник митцю.

«Побєда» в синагозі

У ті часи, коли жив Бальзак, у Бердичеві четверо з п’яти мешканців були юдеями. Тоді в місті діяло п’ять синагог і 80 єврейських молитовних будинків.

Центральна синагога, яка колись вміщала до тисячі людей і мала власний хор, нині простоює. Її закрили ще 1929 року. Спершу організували робітничий клуб. Після війни помістили в ній артіль «Побєда», від середини 1960-х — фабрику, яка виготовляла рукавиці. Наприкінці 1990-х підприємство збанкрутувало. Відтоді будівля стоїть без діла.

Єдина синагога функціонує у Бердичеві в одноповерховому будинку на вулиці Чорновола. У неділю там замкнено, адже юдеї відправляють служби щосуботи. Але з труби снує дим: хтось опалює приміщення. Поки ми фотографуємо фасад, на подвір’ї з’являється рабин Аківа Нємой.

Під час короткого спілкування рабин розповідає, що в синагозі регулярно буває до ста вірян. Позує для фото і швидко зникає. 

…Коли ми поверталися з Бердичева, на повітряному містку над старим єврейським цвинтарем якраз засвітили ліхтарі. Згадалися слова 92-річного «Дяді Міші»: «Я молюся, щоб кожен дожив до моїх років і щоб творив добро. Не важливо, який колір шкіри має людина — темний чи світлий, не важливо, якої вона конфесії, якої нації, важливо пам’ятати, що Бог — один».

Схожі матеріали

karajimy 1200-630.jpg

Ті, що селилися на березі річки

IMG_9314-126.jpg

Терновиця, яка охрестила Шептицького

Вшанування рабина Рему, Старе єврейське кладовище в Кракові, 1931 р.

Криваві квіти. Спогади про винищення євреїв на Галичині

svalovychi 1200-630.jpg

Дорога з піску: мандрівка ще живими селами волинського Полісся

600.jpg

Український арієць: неймовірна історія єврея Саломона Штрауса

600.jpg

Трахтемирів: благословляв козаків, палив олігархів

600.jpg

Єврейські бійці українського війська

СЕО_Конотоп

Конотоп: місто відьми та битви

Верхньокам'янське_СЕО.jpg

Село, у якому літають янголи