Український гопак в Антарктиді

<p>Антон Омельченко грає на музичному інструменті на борту корабля Terra Nova</p>

Жокей із Полтавщини

Ніхто ще не збирався в експедицію із таким розмахом. 1 червня 1910 року троє геологів, стільки ж біологів, метеоролог та фізик вирушили з Лондона до Антарктиди на кораблі Terra Nova – "Нова земля". Керівник експедиції, морський офіцер Роберт Скотт ставив амбітне завдання – дійти до серця материка, Південного полюса. Забезпечити мобільність повинні були мотосани, коні та собаки. Окрім обладнання і провіанту, на трюм завантажили троє мотосан, 2,5 тонни бензину, 30 тонн вугілля, 5 тонн сухого корму для собак і 50 тонн сіна та висівок для коней.

На початку того ж року до іподрому у Владивостоці навідався Сесіл Мірз. Він повідомив, що має завдання від Роберта Скотта – придбати 20 коней. Потрібен конюх, який допоможе йому доставити їх до Нової Зеландії. Зголосився жокей Антон Омельченко. На той момент йому було 27 років.

Уродженець села Батьки на Полтавщині з дитинства випасав коней. Знав і як доглядати, і як норов приборкати. Полковник Микола Вєдєрніков переконав українця поїхати з ним до Владивостока. Вояк дорогою помер, а Омельченко опинився наодинці за 9 тисяч кілометрів від батьківщини. Заробляти на життя вирішив тим, що вмів найкраще – влаштувався на іподром.

Єдина вказівка від Роберта Скотта – купувати білих коней. Таку пораду дав йому дослідник континенту Ернест Шеклтон. Він помітив: в умовах постійного морозу темні конячки помирали першими. Мірз зупинився на маньчжурських поні – ті добре витримували 8-місячну сибірську зиму. Також придбав 34 собаки породи хаскі, за якими доглядав Дмитро Гірєв.

6 тижнів на відновлення

Тварин треба було доправити на інший кінець Тихого океану. Спочатку на вантажному пароплаві дісталися до Гонконгу. Подальшу дорогу можна було подолати тільки на пасажирському кораблі. Як би оперативно Омельченко та Гірєв не вичищали кліток, пів сотні тварин залишали неприємні запахи. Якщо собаки починали вити посеред ночі, чоловіки були безсилі. Щодня доводилося вислуховувати скарги та погрози пасажирів.

Мандрівники зупинилися на острові Квейл задля карантину. Коли Роберт Скотт прибув туди, жахнувся. Він побачив зграю понурих і млявих собак – 2 місяці в тісних коробках виявилося надто важким випробуванням. Ще гірша ситуація була з кіньми. "Це найбільше стадо доходяг, яке мені доводилось бачити", – скаржився у листі до рідних Лоуренс Оутс, який повинен був наглядати за тваринами під час експедиції.

До старту залишалося 6 тижнів. Антон збив із кількох дощок імпровізовану колісницю, впрягав у неї коней і ганяв їх піщаними пляжами. Те саме робив і Гірєв – формував п’ятірку хаскі та мчав на дерев’яних санях. Тварин таки повернули до оптимальної форми. Скотт запропонував Антонові приєднатись до подорожі. Він погодився.

Несподіваний конкурент

29 жовтня 1910 року Terra Nova із 33 чоловіками на борту рушила на холодний південь. Собак припнули до коробок на палубі. Коней знову закрили в тісних стійлах. Насолоджуючись останніми теплими днями, члени експедиції влаштовували на палубі імпровізовані боксерські поєдинки. Омельченко розважав усіх грою на мандоліні та витанцьовував гопака.

Ідилію зіпсувала несподівана звістка. Норвезький дослідник Руаль Амундсен вирішив також підкорити Південний полюс. Він зібрав команду і мчав до Антарктиди. Скотт вирішив не зважати на конкурента. Влаштовувати перегони в таких кліматичних умовах – надто небезпечно. Експедиція мала працювати за встановленим заздалегідь планом.

Terra Nova потрапила у шторм. Помпи вийшли з ладу, корпус наповнився водою. Хвилі жбурляли корабель із такою силою, що тварини чманіли від переляку. Двоє коней загинули.

4 січня 1911 року прибули до антарктичного мису Еванс. Там розклали великий табір. До Південного полюса залишалось 1450 кілометрів безконечними крижаними просторами, зі скаженими вітрами, високими горами й перепадами температур – від плюсової до мінус 50 градусів. Підступити до полюса можна було тільки під час антарктичного літа – від листопада до березня. Тоді краща погода, а головне – триває полярний день, сонце світить вдень і вночі.

Замість ліків – тютюн і вода

Перше завдання – побудувати склад із тонною провіанту на шельфі Росса – за 210 кілометрів від місця висадки. 12 чоловіків, 8 поні та 26 собак рушили на південь. Серед них і Омельченко. Прокидались о 9-й вечора, о 10-й стартували. До 8-ї ранку рухалися з кількома зупинками на годину-дві. Далі – сон. І так по колу.

"Порівняно з собаками поні більш ефективні, адже виконують роботу 10 собак та проходять довшу дистанцію", – нотував задоволений Скотт. Але завірюхи висмоктували сили. Під час зупинок тварин одягали у ватяні нашивки, довкола будували стіни зі снігу. Все марно. На 18-й день Скотт завернув трьох людей із кіньми у базовий табір – на перепочинок. На 23-й день решта команди досягла поставленої точки й розбудувала склад, у який вивантажили продукти та пальне. Після цього повернулися на мис Еванс, щоб перезимувати.

Роботи Антонові вистачало: ремонтував упряж, розфасовував їжу, вичищав стайні. Якщо дозволяла погода – виводив тварин на прогулянку. Виявилось, що поні вражені гельмінтами. Згодом додалися воші. Лікували тютюном і водою. Експедиція ще не почалася, а у команди залишилась тільки половина коней.

– Як на мене, вся проблема у структурі снігу в Антарктиді, – вважає Ігор Дикий, який чотири рази зимував на українській станції "Академік Вернадський". – Часто він тут замерзає твердою кіркою, але під нею – глибокий і пухкий. Коні провалювались і ламали кінцівки. Умови в Сибіру легші – немає льодовиків із тріщинами і таких шалених вітрів. Навіть під снігом є рослинність, кущі. А тут поні повністю залежали від людей.

В об’єктиві фотокамер

Під час зимівлі Омельченко взявся допомагати фотографу експедиції Гербертові Понтінґу. Камери були нелегкі, а їздити треба було багато. Фотографували колонії пінгвінів – дрібних Аделі та імператорських, які завважки 40 кілограмів. Бачили новонароджених тюленят, чиє "мекання дуже схоже на ягняче, а крики матерів нагадують щось між беканням овець і муканням телиць". Часто українець ставав фотомоделлю. Одна річ – сфотографувати самотній льодовик чи мис, інша – поставити на їхньому фоні людину. Тоді відчувалась уся велич антарктичної природи.

"Що би не траплялось, Антон завжди виглядав бадьорим, працював і був найкориснішим доповненням до нашої маленької спільноти", – писав Понтінґ у мемуарах. Описує і комічні епізоди. Його забобонний помічник боявся фосфоресцентних спалахів, які періодично виникали біля їхньої хижі на узбережжі. Вирішив принести жертву: жбурнув у воду свою найзаповітнішу розкіш – пайку сигарет. 

Якось Понтінґ і Омельченко помітили, що на горизонті видніється група, яка робила певні досліди. Вирішили підготувати сюрприз. Коли через три години виснажені чоловіки зайшли до хижі, на засервірованому столі їх чекали тушкована баранина, картопляне пюре із зеленню, гарячий заварний крем із притомленими грушами, малинове желе, тарталетки з варенням, торт "Три палуби", хліб, вершкове масло, сир, цукерки та великі глечики з гарячим какао.

Такі пишні обіди були рідкістю. Смаколики діставали тільки на свята – як-от день народження Роберта Скотта. А середину полярної зими – 22 червня – відзначали як Новий рік. Для цього з Лондона завбачливо прихопили ялинку. На столі були суп із черепахи, ростбіф, тушкована грудка пінгвіна в соусі з червоної смородини та шампанське. У кутку сумно тіснилось піаніно – серед членів експедиції не виявилося нікого, хто вмів би на ньому грати. Довелося обмежитися прослуховуванням платівок. Антон відповідав за танцювальні номери. "Його танці затьмарювали трупу російського балету", – жартував зоолог Черрі-Гаррард Апслей.

Прощання з мрією

Поступово на горизонті виднілось сонце – наставало літо. 1 листопада 1911 року екіпаж поділили на кілька груп: двоє осідлали мотосани й рушили першими, далі 10 чоловіків із кіньми і четверо на 23 собаках. У середньому щодоби проходили 16 кілометрів. Дуже швидко мотосани вийшли з ладу. Знову найважче було коням. Слабших довелось відстрілювати. Однієї туші вистачало, щоб чотири рази нагодувати собак та й собі зварити суп. Температура підвищувалась, натомість почались завірюхи з мокрим снігом.

"Покриті льодом поні стоять у глибокому снігу. Він тане і все довкола пливе. Якщо так піде далі, нам треба буде перевернути намет й використовувати його як човен", – іронізував Скотт у щоденнику. На 39-й день застрелили останніх коней. Усю надію покладали на хаскі.

– Коли шалений вітер і хуртовина, пси скручуються калачиком у сніговій норі, тож їм не холодно, – пояснює Ігор Дикий. – А коні змушені стояти і мерзнути. Легше і з провіантом. Собакам достатньо невеликої кількости м’яса, воно не займає багато місця, а скільки ж того сіна візьмеш на полюс.

На той момент здолали тільки третину маршруту. Попереду залишалася найважча частина – Трансантарктичний гірський хребет заввишки приблизно 4,5 кілометра. Частину вантажу тягнули собаки, решту розподілили між чоловіками.

"Через навантаження на м’язи вночі судомить ноги. Але сніг твердне. Сподіваюся, що тепер тягти сани буде легше", – занотував Скотт 14 грудня. Він не знав, що того самого дня команда Руаля Амундсена дісталася Південного полюса.

За 563 кілометри від мети більшість групи рушила назад до базового табору. Такий був план керівника. 18 січня 1911 року Роберт Скотт і четверо його товаришів опинилися на полюсі. Там вони застали намет із норвезьким прапором. Всередині була сумка з олениною, рукавиці та шкарпетки. Британці розклали свій намет, повісили "Юніон Джек" і сфотографувались. "Прощавай, мріє", – записав Скотт. До мису Еванс вони не повернулися.

Медаль від короля

Учасники експедиції влаштували кілька вилазок із надією зустріти компаньйонів – марно. Насувалась зима та полярна ніч. Тіла знайшли в листопаді за якихось 18 кілометрів від складу на шельфі Росса. У лютому наступного року чоловіки повернулися до теплих берегів Нової Зеландії. А звідти рушили до Лондона.

Попри невиконане головне завдання – першими опинитися на Південному полюсі – на батьківщині їх зустрічали як героїв. Король Георг V вручив кожному іменну медаль. З одного боку була викарбувана Terra Nova, а з другого – портрет нагородженого. Уряд призначив усім пожиттєву пенсію.

Антон Омельченко повернувся до рідного села. Під час Першої світової війни служив у російській армії. Побудував хату, одружився з місцевою дівчиною Наталею, мали двох синів. Працював поштарем. Пенсію отримував до 1927 року – тоді Радянський Союз розірвав дипломатичні стосунки з Великою Британію. Тримав коней.

Навіть коли мав за 40, майстерно їздив верхи. Міг обігнати будь-кого, сидячи догори ногами і тримаючись за сідло руками. При застуді використовував перевірений рецепт – закидав на плечі пів мішка землі й бігав доти, доки не зійде сім потів. А потім обливався водою із криниці.

– У селі цінували його дивне вміння – розумів сни, – розповідає онук Віктор Омельченко. – Одного ранку прокинувся і сказав: "Мабуть, сьогодні мене не стане2. Одягнувся в усе нове, сів на порозі і взявся читати газету. Раптом в хату залетіла кульова блискавка. Здійнявся вогонь, усі повискакували, а дідуся вже не було в живих. Йому не було навіть 50. 

Фотографії, які привіз із Британії, забрав і не повернув якийсь журналіст. Іменну медаль вкрали під час Другої світової війни. Не залишалось нічого, що б нагадувало про експедицію, у якій брав участь конюх із Полтавщини. Та й історія видавалась радше легендою. Про неї згадали тільки в середині 1950-х. І це сприяло появі цілої династії українських полярників.