Українське інформаційне бюро. Як за океан доносили правду про Радянський Союз

"Інтелігенція не має поняття про стан нашого народу"

"Коли я читаю українські часописи з Америки, то одержую дивне вражіння від більшости їх… Все в тих часописах не цікаве: і хроніка подій, стилізована розмашисто-кучерявими вибриками, і плиткі беззмістовні замітки, і гидка полеміка, і придуркуваті оповістки. Подібне діється в Америці тому, що тамошня українська псевдо інтелігенція не має поняття про сучасний історично-суспільний стан нашого народу в краю, не знає і не розуміє органічної програми українського відродження", — писав у 1920-х роках Микола Шаповал, колишній діяч Української Народної Республіки, нарікаючи на недоліки інформаційної роботи діаспори у США. 

Сто років тому, як і тепер, інформаційна політика мала велике значення. Державні та недержавні нації прагнули довести світові свою позицію, висловлювали вимоги на певні території. Щоб втягнути провідні західні держави у коло своїх переконань, окремі країни та народи витрачали колосальні зусилля та фінанси на функціонування інформаційних служб, друкованих видань, лобістів тощо. 

Іще у 1920-х роках, незважаючи на значний еміграційний потік, інформаційна діяльність української громади у США була доволі скромною. Через це її і критикував Шаповал.

Ситуація почала змінюватися на початку 1930-х. На Наддніпрянщині та на заході України почалися грубі репресії проти українського національного руху. Американські українці зі сторінок часописів інформували загал про трагічні події на Батьківщині — Голодомор, сталінський терор, пацифікацію.

Українському голосу було важко прорізатися в американській публічній сфері. Сполучені Штати Америки у міжвоєнний період були нейтральною країною. Упродовж 30-х Сенат США прийняв чотири акти про нейтральність, щоб запобігти втручанню у можливі майбутні війни. А тому в Америці не надто цікавилися справами за океаном.

"Ось тому ми мусимо вжити всіх можливих засобів, щоб американські правлячі кола були добре про Україну проінформовані та щоб у вирішальний момент за нею відповідно вставилися", — писав з цього приводу активний член української громади Євген Скоцко. 

Року 1939 вихідці з України із середовища Організації українських націоналістів вирішили заснувати у США Українське інформаційне бюро. Скоцку запропонували очолити агенцію.

<p>Євген Скоцко, 1930-ті роки</p>

"Їхав я до Америки повний молодечої радости й надій"

Євген Скоцко народився 20 грудня 1907 року у селі Ярчівці біля Зборова, на Тернопільщині. Батько хлопця ще перед Першою світовою війною виїхав до США і залишився там назавжди. Мати приїхала до Нью-Йорка у 1927 році, а Євген приєднався до батьків іще через рік, коли успішно закінчив гімназію. 

Молодий Євген не затримався у США надовго і вирішив повернутися на Галичину, щоб продовжити навчання. Вступив до Львівської Політехніки. "Їхав я до Америки повний молодечої радости й надій, та перша моя сутичка з Нью-Йорком принесла поважні розчарування", — згадував потім. Та через сімейні обставини Євген таки повернувся до Нью-Йорка. 

Року 1930 Євген познайомився з Олегом Сеником-Грибівським, помічником лідера Проводу українських націоналістів Євгена Коновальця. Завдяки підтримці Сеника-Грибівського Скоцко став секретарем підготовчого комітету для скликання першого з’їзду Організації державного відродження України. А згодом при ОДВУ він очолив Бюро української пресової служби.

Євген Скоцко виконував в Організації державного відродження України важливі завдання. Після того, як ОДВУ створила "Комітет оборони Закарпаття в Злучених Державах Америки й Канади", Скоцко ввійшов до делегації, котра вирушила до Європи, щоб допомагати у становленні автономії, а згодом і незалежності Карпатської України. За сприяння Проводу українських націоналістів Скоцко купив будинок у Хусті, який мав стати націоналістичним центром. Першим мешканцем цього дому був Улас Самчук.

"Доводити серед іноземців історичність української нації"

<p>Володимир Кисілевський&nbsp; (1896 &mdash; 1976)</p>

Остаточне рішення про заснування Українського інформаційного бюро було прийняте у лютому 1939 року. 

Перед відкриттям агенції Євген Скоцко відвідав схоже бюро у Лондоні. У Великій Британії воно діяло ще від початку 1930-х. Директор лондонської служби Володимир Кисілевський у 1931-му пояснював місію таких редакцій: "З часописів знаєте напевно про працю й завдання Бюра. Воно створене головно в тий ціли, щоб компетентні, головно англійські круги, мали докладні, не тенденційні вісти про українців та про їхні завдання. Бюро бажає бути в контакті з усіма українськими групами й їхніми визначними членами, на всіх українських землях, як також на іміграціях".

Українське бюро було створене у Вашингтоні 23 березня 1939 року. Ініціатори ставили за мету домогтися від уряду США підтримки української визвольної справи. До наглядової ради ввійшли найвизначніші представники американського українства: Олександр Неприцький-Грановський — професор Університету Міннесоти та голова ОДВУ в Америці, Лука Мишуга — головний редактор найпопулярнішої української газети в США — "Свобода", Микола Мурашко — голова Українського Народного Союзу, Володимир Черватюк — головний секретар цієї організації, а також сам Євген Скоцко. 

Робота бюро мала три основні завдання. По-перше, редакція поінформувала про розвиток української справи й національного життя, запевняла громадськість, що Україна прагне до незалежності. По-друге, бюро доводило важливість вільної України для миру в Європі та у світі загалом. По-третє, як зазначав Скоцко, бюро бралося "доводити серед іноземців історичність української нації та українського руху". 

Головний редактор вважав, що українцям задля популяризації своєї справи потрібно було періодично випускати серії наукових праць, які "притягали б увагу людей інтелекту", а також організувати авторитетний журнал, який міг би виходити двома мовами — англійською та французькою.

"Чи союзники звільнять Україну?"

У бюлетенях Українського інформаційного бюро часто передруковували та аналізували матеріали американських видань про ситуацію в Україні. 

Одна із газет Вашингтона писала, що Україна "насолоджується" цілковитою автономією у складі СРСР та має демократичну форму правління. Подібну оцінку Українській СРР давав і популярний американський журнал Look. 

Вашингтонська Sunday Time правдоподібніше оцінювала становище українців у межах Радянського Союзу: "У перші роки існування СРСР Українська республіка все ж мала певні ознаки автономії. Проте після того як до влади прийшов Й. Сталін розпочавши "російський залізний вік" автономія України зникала рік за роком".

Американська преса передрукувала і свідчення Федора Бутенка, радянського дипломата-втікача, який працював у представництві СРСР у Бухаресті: "Україна повністю керується людиною присланою Сталіним з Москви, а український націоналізм жорстоко придушується". 

Автори бюлетеня у всіх випусках наголошували на відповідальності західних демократичних країн за відновлення миру в Європі. Часто з’являлися матеріали, в яких ішлося про можливе втручання Заходу у справу незалежності України. Наприклад, була стаття під заголовком: "Чи союзники звільнять Україну?".

"Оббріхували нас як німецьких агентів"

Українське бюро прагнуло завоювати довіру американської публічної думки, котра часто пов’язувала інформаційну діяльність іноземців із ворожою (комуністичною чи німецькою) пропагандою. 

Преса Сполучених Штатів не оминула увагою відкриття української інформаційної служби. Авторитетна газета Washington Post помістила у статті коментар Скоцка. Він, зокрема, запевнив журналістів, що в разі захоплення Гітлером України її народ продовжуватиме боротьбу за незалежність. Сама Washington Post якось закидала Українському бюро "тевтонський акцент" — підтримку гітлерівської Німеччини. 

Публікація у Washington Daily News розчарувала Скоцка. Він написав до редакції листа з критичними зауваженнями: "Текст статті є доволі прийнятним, але її заголовок "Українська боротьба за незалежність керується з офісу у Вашингтоні" створює хибні уявлення. Діючи від імені української справи та керуючись обмеженнями, що їх накладає політика нейтральності Сполучених Штатів ми попросту не можемо "керувати" українським визвольним рухом, а можемо лише його підтримувати". 

Одним із чинників, який перешкоджав роботі Українського бюро, була діяльність так званого комітету Даєса. Року 1938 у Сенаті США за ініціативи техаського конгресмена Мартіна Даєса було створено Комітет у справах неамериканської діяльності. Завданням цієї комісії було розслідування диверсійної активності комуністичних і фашистських груп чи осіб у межах США. Група Даєса виставляла український рух у Штатах у не надто позитивному світлі. Бюро доводилося "боротися з провокаціями ворогів, які… оббріхували нас, як німецьких агентів". 

"У зв’язку зо зізнаннями перед комісією Даєса в справі української діяльности в Америці, треба було на якийсь час припинити активність. Натомість я зайнявся тим, щоб причинитися до вияснення нашої справи перед цією Комісією. Я був два рази з візитою в конгресмена Даєса та одержав його згоду на це, щоб наша сторона явилася на зізнання та опрокинула всякі закиди", — пригадував Скоцко.

Згодом українці таки довели свою позицію перед комітетом Даєса. Усі звинувачення у прихильності до гітлерівської Німеччини було знято.

"Ріжниці треба вирівнювати між собою, а не перед чужинцями"

У момент створення бюро було очікування, що його робота згуртує українську громаду в Америці. 

У своєму першому повідомленні члени бюро звернулися до всіх українських інституцій із закликом співпрацювати: "Подаючи це до відома українського загалу, ми бажаємо звернутися … до всіх українських установ та всіх видавництв, щоб з нами на будуче кооперували, так через виміну думок, як теж і через надсилання своїх думок. Головно просимо цього від усіх українських часописів та інформативних бюр, так в ріднім краю, як і на еміграції". 

Проблема згуртованості дійсно стояла гостро. Українське бюро в Лондоні у вітальному слові висловило сподівання, що інформаційна служба оминатиме "партійних, групових чи релігійних вирівнювань, які так багато нам пошкодили в національному житті Америки і Канади". 

"Це (створення бюро. — Ред.) не тільки повисить українців в очах чужинців, але й самим українцям покаже, що можна щось робити без лайки на політичного противника. Перед чужинцями є тільки одна партія, а не кілька, одна соціалістична, друга націоналістична, третя УНР-івська та Бог зна яка. Коли є між українцями ріжниці — то їх треба вирівнювати між собою, а не перед чужинцями".

Проте бюро таки не змогло забезпечити єдність українських груп в Америці.  Скоцко якось скаржився, що недоброзичливці ходять нарікати у Державний департамент США: "Знаю, що їх часто відвідують наші люди з Скрентону (місто у штаті Пенсильванія, де був головний осідок Українського Робітничого Союзу та його друкованого органу — газети "Народна воля", — Ред.), та інформують на свій лад. Через те вони є добре поінформовані про наші внутрішні різниці та непорозуміння".

"Ніхто не дає навіть цента"

Українське інформаційне бюро у Вашингтоні проіснувало лише 14 місяців. Євген Скоцко згадував, що бюро функціонувало "менш-більш нормально"до січня 1940 року, а без "ніяких поважніших труднощів" лише до вересня 1939-го. 

Редактор нарікав, що бюро розпочало роботу, не отримавши жодних конкретних доручень. Редакція почала видавати регулярні тижневі бюлетені, які надсилали в уряд США, комісію закордонних справ Сенату, комітет Американського Червоного Хреста, дипломатичні представництва та до багатьох інших інституцій. До початку Другої світової війни список адресатів поповнився і деякими європейськими адресами (в тому числі й українськими). Та після вересня 1939 року справи пішли на гірше.

Загальна кількість адрес у різний час варіювалася — від 380 до 475 позицій. Загалом за 14 місяців вдалося випустити лише 30 тижневих бюлетенів. Причина — нестача коштів.

Редактор "Свободи" Лука Мишуга писав до Євгена Онацького : "Збірки перестали йти. Уряд [США] і так не дозволяє збирати на ніякі заграничні ціли, а тільки на поміч полоненим чи воєнним збігцям. Ніхто не дає навіть цента на утримання Бюра в Вашингтоні". 

Сам Онацький писав до іншого члена ради Українського бюро Олександра Грановського: "Вдержання Вашингтонського бюра є нашою життєвою квестією… Мусять найтися середники в наших організаціях, щоби забезпечена була нормальна праця цього бюра". 

Скоцко прохав вирішити фінансові проблеми бюро. У нього був план залучити до роботи авторитетного місцевого журналіста. "Навіть був вибрав одного такого чоловіка, який годився віддавати пів дня для Бюра за помірковану ціну 100 доларів на місяць", — пригадував Скоцко. Проте через брак грошей цей задум не реалізувався. 

На адресу бюро у пошуках додаткових джерел часто зверталися українські та американські діячі, які готували публічні доповіді на українські теми. Щоб хоча б якось заповнити цю прогалину, Скоцко сам взявся за написання короткого англомовного нарису з історії України. 

На початку 1940 року Євген Скоцко звертався до ради бюро: "Фінансовий стан Бюра є невиносимий… гроші на вдержання Бюра надходили в мінімальній кількості… Ледве можна назвати, що Бюро функціонує взагалі". 

Українське бюро у Вашингтоні остаточно припинило свою діяльність в кінці весни 1940 року. Комітет бюро, скликаний у Вашингтоні 25 травня 1940 року, постановив: "Бюро зачинити". Основна причина — брак фінансування. 

Із початком Другої світової війни українська громадськість Америки більше жертвувала кошти на потреби української справи в рідних землях, а не за океаном. Загалом же за весь час існування бюро на його роботу зафондували 4602 доларів (приблизно 85 тис. дол. за сучасним курсом). 

Євген Скоцко підсумовував роботу служби: "Коли йдеться про діяльність Українського Бюра в Вашингтоні, то, мені здається, що дотепер нами зроблено все, що можна було зробити серед пануючих обставин".