Тріумф "Щедрика" у світі

Цукерки для голосу

3 листопада 1919 року. Натхненні успіхом своїх нещодавніх "швайцарських" тріумфів співаки Української республіканської капели разом із диригентом Олександром Кошицем перетнули кордон із Францією. 

"Український хор виступив зі справді тріумфальним турне, – звітувала напередодні женевська La Рatrie Suisse. – Українська Республіка прагне відновити свою незалежність, а тому вирішила наочно показати, що вона справді є. "Я співаю, отже, я існую", – підтверджує вона. А співає вона дивовижно".

"О восьмій вечера виїжджаємо з Берна до Парижа, – нотувала в подорожньому щоденникові співачка капели Софія Колодіївна. – На границі французькій переглядають тільки деякі валізи, а впрочім питають кожного з нас, чи не веземо тютюну, чеколяди і цукру".

"Чеколяди і цукру" французькі прикордонники не знайшли. Солодощі не залежувались у клунках хористів. Цю цінну сировину вони вживали перед концертами – "для голосу". Для голосу України у світі. 

"Мистецька сотня" УНР

"Україна, або, правильніше кажучи, Південна Росія, ніколи не мала ані своєї історії, ані національної або етнографічної окремішності", – заявив французький консул Еміль Енно на перемовинах у Яссах за рік до цього – в листопаді 1918 року. 

Першого дня наступного року головний отаман Симон Петлюра відвідав святкування 25-річчя творчої діяльності поета Миколи Вороного в київському "Молодому театрі". Там почув новий твір Миколи Леонтовича "Легенда", що виконав хор під орудою Олександра Кошиця. 

"Композиція справила таке враження, що уряд УНР тоді ж вирішив заснувати капелу і вислати її до Західної Європи для репрезентації нашої музичної культури", – згадував адміністратор капели Олекса Приходько. 

<p>Олександр Кошиць</p>

У Парижі саме розпочиналася Мирна конференція, на якій вирішували долю післявоєнної Європи. Щоб домогтися визнання УНР, туди відправили дипломатичну делегацію на чолі з Григорієм Сидоренком. І ще одну – неофіційну, музичну. Її очолював Олександр Кошиць. 

"За тиждень щоб була зорганізована для закордонної подорожі капела!", – таке доручення дав диригентові Петлюра. У Директорії він курував не тільки військову, але і культурну політику. 

Найкращу сотню голосів обирали на всеукраїнському конкурсі. Пізніше склад скоротили до 80 осіб. 23 березня 1919 року в. о. міністра закордонних справ Олександр Карпинський розіслав українським представництвам у Європі листа із проханням "допомагати капелі". 

За документами хористи Кошиця – "висока Державна культурна інституція" і "перша музично-дипломатична місія України на міжнародній арені". Мали державну печатку і бланк, підписаний трьома мовами – українською, французькою та німецькою. Із державної скарбниці виділили 1,2 млн карбованців на облаштування хору в Україні та 1,1 млн франків – на подорож до Парижа. До порівняння, на відрядження дипломатичної місії до Великої Британії у січні 1919 року було передбачено удвічі менше української валюти.

Чотири рядки на біс

Протягом травня-жовтня 1919 року хористи Кошиця дали майже 40 концертів. Прага, Брно, Відень, Баден, Женева, Берн, Лозанна, Цюрих, Базель – усі вітали музичну прем’єру України. На честь капели влаштовували прийняття. На них запрошували місцеву пресу й інтелігенцію. 

"Українці прийшли і перемогли!", "Перед нами справжній феномен", "Смуткові великоросів українське мистецтво протиставить веселість і оптимізм", "Хто почув співи Української республіканської капели, не може не полюбити України", – писала закордонна критика. Зрештою, Відень резюмував: "Культурна зрілість України має стати для світу легітимізацією її політичної незалежності". 

Найчастіше на біс просили "Щедрик" Леонтовича. Композитор працював над композицією за мотивами народних колядок майже два десятиліття. Перша редакція з’явилася 1901, остання – 1919 року. 

"Ану, панове модерністи, яким для виявлення своєї нікчемної думки потрібно 20 рядків партитури, спробуйте це зробити на чотирьох рядках, як це роблять українські композитори!", – так коротко пояснив феномен "Щедрика" чеський музикознавець Зденек Неєдли.

Втім головна мета хористів – Париж. Саме туди своїм спеціальним законом відрядив їх уряд УНР, щоб переконати лідерів Антанти в існуванні України. 

Скандал від росіян

"Трохи моторошно було виступати з простою нашою піснею перед французами з огляду на ту репутацію, яку мав їхній "тонкий смак", – згадував диригент. – Але попередній успіх у таких країнах, як Австрія і Швейцарія, надавали мені бадьорости". 

Прем’єра у столиці Франції відбулась тріумфально. 6 листопада 1919 року в Salle Gaveau були присутні Михайло Грушевський, представники української місії на чолі з Михайлом Тишкевичем. Квитки коштували від 3 франків на "гальорці"до 11 – у ложах та партері. На початку співали гімни "Ще не вмерла України" та "Марсельєзу". Публіка встала. Та офіційні співи "зробили мале враження", стверджує Софія Колодіївна. На біс натомість викликали "Щедрика" Миколи Леонтовича і "Ой на горонці" Кирила Стеценка.

Хоча й не обійшлося без капостей "великоросійських колег". 

"Показується, що москалі готовили нам скандал, – згадував прем’єру Кошиць. – На нашому гімні повинен був піднятися крик і свист. Потім повинен був встати промовець і, звернувшись до публіки, запропонувати їй покинути залю, бо концерт дають російські сепаратисти, вороги "єдиної нєдєлімої", значить і вороги Франції". 

Французька поліція за сприяння відомого журналіста Жана Пелісьє запобігла конфліктові. 

Найефективніша пропаганда

Рецензії провідних паризьких часописів перевершували всі сподівання. 

Le Nouvelliste: "Ще жоден хор – ані французький, ані іноземний – не презентував тут нічого подібного". 

Le Temps: "Це було справжнє одкровення. Рідко хто співав “Марсельєзу” з більшим натхненням, повагою й досконалістю". 

Le Figaro: "Концерти Українського Національного Хору були на межі досконалості і належать до найвищого ґатунку". А про українського диригента, що на здивування європейців обходиться без "батути", додає: "Кошиць керує хором невловимими жестами рук, пальцями й очима".

До французького лексикону увірвалися нові музичні бренди: Chtchedryk arrange par Léontovytch і Notre Dame de Potchaїv. За ними йшла й бажана політична риторика, висловлена в часописі Le Courier Musical: "Голосом хору Української Республіки звучить душа цілого народу". 

Про les Ukrainiens і Republique de l’Ukraine писали авторитетні критики. 

"Україна: великий край на півдні Росії. Пасовиська, хліб, зерно, великі стада худоби. Вам це про щось говорить? Власне, такої нас вчили географії. Але справжня Україна нам досі була невідома, – висловлювався професор Тулузької консерваторії Жорж Г’юро на сторінках L’express du Midi. – Ми знаємо імена знаменитих російських композиторів Бородіна, Римського-Корсакова, Мусоргського. Але ніколи не було й мови про українських композиторів. Спеціальний каталог Бєляєва нічого про них не говорить. Та й Ріман, зазвичай добре поінформований, не називає навіть Лисенка. Зі Стеценком, Леонтовичем, Ступницьким і Кошицем він утворює школу, що справді репрезентує музичне мистецтво України... Тож виникає запитання: як ця музична школа могла нам бути досі не відомою? Невже вона була зруйнована вагою слави великоросійських колег?".

А професор Сорбонни Шарль Сеньобос надрукував у виданні France et Ukraine відкритого листа диригентові Кошицю: 

До Англії на голодну смерть

До кінця року капела дала 25 концертів у Парижі, Бордо, Тулузі, Марселі, Ніцці, Ліоні. Деякі з них – безкоштовні, на користь дітей. Та як дістатися до лідерів Антанти? Допомогла донька прем’єр-міністра Франції Тереза Юнк-Клемансо. Вона навідалася до гримерки Кошиця під час прем’єри в Парижі. 

"Розсипалась у похвалах, – оповідав диригент. – Казала, її батько збирається послухати капелу. Обіцяла свою допомогу, щоб винести концерти до урядових приміщень, як наприклад, Гранд-Опера і Сорбонна". 

Та задум не вдався. У листі до перекладачки хору Ганни Ватич донька Клемансо написала: 

"Пані! Я розпитала щодо оперної зали. Справді, залу в театрах, які ми підтримуємо, надати вам не зможемо".

Капела переїхала до Бельгії та Нідерландів, а звідти – "до Англії… на голодну смерть", – так писав Кошиць Петлюрі. Грошей бракувало. Головний отаман радив утриматись від благодійних виступів. До кінця 1920 року хористи дали ще понад сотню концертів у Бельгії, Нідерландах, Великій Британії, Німеччині й Польщі. Скрізь – мистецький успіх і репутаційні завоювання. 

Journal de Liège, Бельгія: "Українське мистецтво – нове, але потужне. Хто його відчув, не може не полюбити України". 

La Gazette de Hollande, Нідерланди: "До України мені було цілком байдуже, але тепер я ладен скрізь відстоювати Мистецтво цієї країни!". 

The Punch, Велика Британія: "Одна з найкращих пісень програми – “Щедрик”. 

"Браво!" від Айседори Дункан

Втім якими б не були смачними "українські цукерки", Європа голосу за Україну так і не дала.

У січні 1921 року капела отримала останній транш державного фінансування від уряду в екзилі. Колектив повернувся до Парижа. "Щедрик" знову тріумфував, цього разу – у найпрестижнішому залі Théâtre des Champs-Élysées. 

<p>Микола Леонтович зі сім'єю</p>

20 січня у книзі відгуків капели своє "Bravo!!!" вписали танцюристка Айседора Дункан і генерал Моріс Пелле. Через два дні в окупованому більшовиками подільському селі Марківка агент Всеросійської надзвичайної комісії вбив із гвинтівки композитора Миколу Леонтовича. Так більшовицький терор передав свої вітання французькій демократії. 

А ще за кілька років, 25 травня 1926 року, у тому ж таки Парижі свої сім куль у груди отримав і kunstlievende opperbevelhebber – "залюблений у мистецтво головнокомандувач", як називала Симона Петлюру нідерландська преса. Убивцю покарали... 1 франком штрафу за зіпсуту кров’ю бруківку. А головного отамана засудили за антисемітизм. Франція налагодила з більшовицькою Росією дипломатичні відносини. 

Україна не отримала від Європи ані політичної, ані військової підтримки. Для боротьби з більшовиками Антанта озброїла денікінські та польські війська. Але замість совєтів вони воювали з українцями. 

Капела підписала контракт з імпресаріо Максом Рабіновим і вирушила до США. 5 жовтня 1922 року "Щедрик" лунав у Cаrnegie Hall – найпрестижнішому концертному залі Нью-Йорка. Далі – Мексика, Канада, Латинська Америка. Останній концерт – 7 травня 1924 року. Кошиць хотів повернутися на батьківщину, однак не отримав дозволу. Доживав віку в Канаді. 

"Потрапивши під п’яту Москви, Україна так не довідалася про свою світову культурну перемогу, – говорив публіцист Юрій Лавріненко в ефірі американського "Радіо Свобода" 1962 року. – Москва не хоче, щоб серед населення України росла самосвідомість культурної самостійної сили. Приховано від населення і той факт, що українське мистецтво здобуло перше місце в світі ще за часів Української Народної Республіки".