"Таємна поліція" Скоропадського

У безумовній таємності

У березні 1918 року Генеральний штаб Армії УНР реорганізували. Начальник штабу полковник Олександр Сливинський розпорядився створити в новій структурі два підвідділи — "розвідочний і закордонного зв’язку".

За лічені тижні, 11 квітня, розвідувальний підвідділ на чолі з підполковником Володимиром Колосовським набув статусу відділу першого генерал-квартирмейстерства. До його складу ввійшли: начальник, його помічник, двоє офіцерів для доручень, двоє перекладачів і один урядовець. 

Колосовський загалом керував відділом. Його помічник — осавул Матвієнко — організовував агентурну діяльність ("керував таємною розвідкою"). Старшина для доручень — курінний Мазур-Ляховський — допитував військовополонених, а також громадян, які прибували з території Російської СФРР. Курінний Марченко підтримував контакти з "політичним бюро по справах контррозвідки", вилучав цінну розвідувальну інформацію. Перекладач адаптовував матеріали з німецької та французької мов, а урядовець виконував обов’язки діловода.

Головним завданням відділу було здобувати інформацію й аналізувати ситуацію на суміжних з Україною фронтах у районі Дону та Кубані. Через зазіхання Румунії на терени Північної Буковини й Південної Бессарабії особливої уваги надавали й цьому напрямкові. У Києві також планували організувати розвідувальні заходи й щодо намірів інших країн.

"Вся організація закордонної розвідки повинна зоставатися безумовною таємністю для всього розвідочного відділу, позаяк було б занадто непевно для справи знайомити багатьох осіб з організацією таємної розвідки", — вказував Колосовський.

Агенти при посольствах

Цілеспрямована робота над створенням розвідки інтенсивніше розпочалася після перевороту 29 квітня 1918 року та проголошення Української Держави у форматі Гетьманату Павла Скоропадського. Як фаховий військовик Скоропадський усвідомлював велику роль і вагу спецслужб у сфері державної безпеки. 

У червні 1918 року Генеральний штаб Армії Української Держави було реорганізовано. У складі 1-го генерал-квартирмейстерстваочільник — генеральний хорунжий Левко Дроздовський функціонували "розвідочний та закордонний відділи".

Закордонний відділ керував формуванням та діяльністю системи військово-дипломатичного представництва Української Держави. Військовими агентами призначали лише офіцерів Генерального штабу, які мали належні морально-психологічні якості та професійні навички. 31 травня 1918 року начальник Генштабу затвердив цілком таємну "Інструкцію військовим аґентам при представниках по частині розвідочній".

У червні 1918 року військове міністерство на розгляд Ради міністрів внесло проєкт постанови про призначення військових агентів до Берліна, Відня, Софії, Істамбула, Бухареста й Берна. 4 липня гетьман затвердив закон "Про установлення посад військово-морських аґентів в складі посольств Української Держави". Цей акт, зокрема, запроваджував посади агентів у складі українських диппредставництв у Німеччині, Австро-Угорщині та Румунії, пізніше — і в Туреччині.

У серпні Павло Скоропадський затвердив закон, що запроваджував при українських посольствах у Берліні та Відні посади військових агентів І розряду, а при представництвах у Бухаресті, Софії, Берні та Істамбулі — ІІ розряду. Передбачали, що агенти матимуть право вільно послуговуватися посольськими помешканнями "з обстановкою, видатками на канцелярські потреби, пишучою машинкою, писарями, кур’єрами та автомобілями". Проте уряди цих держав не погодились на приїзд українських військових аташе.

Відділ закордонного зв’язку також мав таємно листуватися з військовими агентами, розробляти нові шифри для конспіративних заходів, забезпечувати секретність контактів з конфіденційними джерелами інформації, а також офіційно репрезентувати Генштаб перед військово-дипломатичними представниками інших держав в Україні, супроводжувати їх у службових подорожах країною.

Купівля документів і аеростати

Оновивши Головне управління Генштабу, 21 червня 1918 року полковника Володимира Колосовського перезатвердили на посаді очільника "розвідочного відділу". 

"Розвідочний відділ" складався із трьох частин. До компетенцій визначеної частини під керівництвом штаб-старшини Матвієнка належали: воєнно-політичне становище, збройні потуги, армії, військово-економічний розвиток, стратегічні плани військ Румунії, Болгарії, Туреччині. Штаб-старшини Щербицького — воєнно-політичне становище, збройні потуги, армії, військово-економічний розвиток, стратегічні плани військ Росії, військ на Кавказі та квазідержавних й воєнізованих формацій, що утворилися після розпаду Російської імперії. Третя частина опікувалася зв’язком із командуванням Центральних держав — Німеччини, Австро-Угорщини, Болгарії, Туреччини.

За гетьманування Павла Скоропадського вдалося налагодити діяльність резидентур закордонного відділу. Зокрема випрацьовували плани, щоб створити мережі, які мали поєднувати збирання інформації з акціями політико-пропагандистського впливу та іншими заходами в інтересах Української Держави.

Таємні військово-політичні відомості Генштаб мав намір здобувати так: "періодична посилка за кордон таємних аґентів з особливими дорученнями"; "покуп... важнійших таємних документів (наприклад, планів мобілізації), вартість яких лічиться на десятки, а то й сотні тисяч карбованців"; використання офіцерів-розвідників при чужоземних штабах армійських з’єднань і військових частин; відомості від прибулих іммігрантів з теренів колишньої Російської імперії.

Щоб здобути розвідувальні дані, також використовували військову авіацію — не лише літаки, а й гідроплани, аеростати. Розвідка також застосовувала технічні засоби, головно — радіоперехоплення. Зокрема завдяки встановленій на даху Генштабу потужній радіостанції.

Протидія замахам

Військово-політичні розвідувальні та контррозвідувальні підрозділи також діяли в системі адміністрації голови держави Павла Скоропадського, що називалася "Головна Квартира Пана Гетьмана". Адміністрація мала виняткові контролювальні повноваження щодо всіх силових структур та визначала основні напрями охоронної діяльности в Українській Державі. До її обов’язків, зокрема, належало безпосередньо оповіщати гетьмана про стан і потреби національної та особистої безпеки.

Серцевиною Головної Квартири став Власний Штаб гетьмана. Повноваження цієї інституції були надзвичайно широкими. Начальник штабу мав звітувати лише перед гетьманом й отримувати вказівки та розпорядження також винятково від нього. А тому — "ніяке інше управління по справам, ввіреним його розпорядженню, вимагати вказівок по ним права не має". В окремих випадках начштабу набував навіть прав міністра, тому й міг віддавати "всі розпорядження по міністерствам Гетьмана, його розміщенню, задоволенню та охороні".

Посаду начальника штабувін же був і командувачем гетьманської Головної Квартири прирівнювали до військового звання — генерального старшини Генштабу. За Скоропадського штаб очолювали генерал-майор Владислав Дашкевич-Горбацький, полковник Борис Стеллецький і генерал-лейтенант Олександр Аккерман.

Осібний відділ при гетьманському штабі мав завдання відстежувати різні політичні та національні течії у суспільстві, розробляти заходи та операції для боротьби з антидержавною діяльністю партій, організацій та окремих осіб, а також інформувати про діяльність структур, які могли негативно вплинути на внутрішню ситуацію у державі та на її міжнародні відносини. Окремі агенти здійснювали розвідувальні функції й за кордоном. Відділ фактично виконував роль військово-політичної розвідки та контррозвідки й мав надзвичайні повноваження щодо інших офіційних установ держави. 

Пропозицію зі створення Осібного відділу в перші ж дні по перевороті подав державний секретар Михайло Ґіжицький. "Нам, пане Гетьмане, необхідно мати свою розвідку, ми нічого не знаємо. Потрібно, щоб Ви були постійно освідомлені про те, що відбувається в середині країни, отримуючи відомості не лише з міністерства внутрішніх справ, але й від власного органу. Крім того, маса людей, які не співчувають переворотові, можуть здійснити замах; врешті, може бути підготовлено переворот, а ми про це й нічого знати не будемо до останньої хвилини", — обґрунтовував Ґіжицький.

Павло Скоропадський і сам був переконаний у необхідності такої структури, позаяк, за словами самого гетьмана, то були "часи мінливі", і він не хотів "бути увідомленим винятково однією лише людиною". Скоропадський вирішив, що агентурна частина зосереджуватиметься у МВС, проте при гетьманському штабі діятиме особлива агентура, і одним із її обов’язків — "стежити за усіма особами та партіями, що готують замахи на мене і, взагалі, що прагнуть до перевороту". 

Таємна поліція з готелю "Версаль"

Начальником Осібного відділу призначили колишнього прокурора окружного суду, статського радника і вченого-правознавця Дмитра Бусла. В чесності Бусла гетьман не сумнівався.

Очільник відділу у своїх правах був рівнею командирові армійського корпусу й керувався Дисциплінарним військовим статутом. Усіх працівників відділу — і цивільних також — вважали службовцями на дійсній військовій службі з відповідними правами та належними пільгами.

Осібний відділ містився у київському готелі "Версаль" на вулиці Підвальнійнині — Ярославів Вал. Саме приміщення мало не надто вишуканий вигляд. Наприклад, кабінет Бусла був у великій залі, у якій на протилежному боці від вхідних дверей стояв великий стіл — і це приміщення освітлювала лише одна гасова лампа. У тій самій залі працювали помічник начальника відділу, особи для спеціальних доручень, сім штаб-офіцерів, вісім районних офіцерів, а також службовці юридичного та інформаційного відділень, канцелярії й екзекутор.

Повноваження Осібного відділу були практично необмеженими. Його службовці писали для гетьмана таємні офіційні довідки про ймовірних кандидатів на посади міністрів та їхніх товаришівзаступників. Класні урядовці за наказом начальника або його помічника могли здійснювати арешти. Вони також мали права військових цензорів. 

Усі державні та цивільні установи, посадові особи, а також військові частини й військовослужбовці зобов’язувалися надавати допомогу Осібному відділові й виконувати його вимоги. Урядовці підрозділів загальної і карно-розшукової варти, митники, кордонці, залізничні охоронці та лісові сторожі мали невідкладно й точно виконувати всі особисті розпорядження гетьмана. Банківські та кредитові установи на вимогу начальника відділу мали надавати необхідні довідки. 

Дипломати мали сприяти діяльності відділу й беззаперечно приймати пакети, щоб відправити зі своїми кур’єрами, не вдаючись до якихось роз’яснень. Їм належало пересилати до Осібного відділу газетні статті, які висвітлювали "відношення урядових, суспільних і парламентських кіл до Ясновельможного Пана Гетьмана всієї Української Держави і її Уряду". 

Урядовці відділу мали право "відвідувати всі місця замкнення в Україні і робити допити в’язнів, а також викликати для допитів до себе всіх заарештованих, за ким би такий не рахувався". 

Справи і витрати Осібного відділу були державною таємницею. Перевірити їх міг лише начальник Власного Штабу гетьмана або особа за його дорученням. Приміщення охороняла окрема варта.

Головна увага Осібного відділу була спрямована на боротьбу з більшовицькими агентами, яких відряджали на територію Української Держави для антиурядової агітації. Також — на соціалістичних діячів, які очолювали антигетьманський рух, єврейських агітаторів, що сіяли розбрат серед населення, і проти російських "білих" та монархічних військово-політичних угруповань на території Української Держави, і навіть німецької та австро-угорської агентури й військової розвідки.

Згодом, уже в еміграції, один із начальників гетьманського Штабу Борис Стеллецький визнав, що Осібний відділ — насправді "таємна поліція та розвідка політичного характеру".

Головній Квартирі та Власному Штабу належала одна з головних ролей у державотворній роботі за часів гетьманування Скоропадського. Вони дбали про особисту військово-цивільну адміністрацію гетьмана, почет, службу безпеки, а також розвідку, контррозвідку та охорону голови держави водночас. Імовірно, що через такі широкі повноваження Скоропадський намагався створити власний "тіньовий уряд" і водночас силову структуру, які надали б можливість самостійніше керувати державою, уникаючи тотального контролю окупаційної німецької влади та політичного галасу супротивників.