"Та Клавдзя то ледве вижила". Спогади про пацифікацію

Були вибори до Сейму польского. В нас українського кандидата висунули – Володимира КоханаХорунжий УГА, громадський і політичний діяч, активний поборник прав українців, двічі посол Сейму. – Ред.. Він сам з Тудоркович. Тоді був вже директором "Українбанку" в Сокалі.

Він приїхав тоді до села. До Городилович. На Острівкові, на випасі – там відбувалосі те віче. Бо тамкай близько канцелярія була, громадський дім. Там в ній якісь справи рішали, і там близько неї те віче зробили.

А ми, малі діти, там бігали межи ними. Я маленька була, але хто шо сказав, я запам’ятала. 

Пам’ятаю того Кохана – в сивому кабаті, такий ше молодий чоловік, з вусиками. У вишитій сорочці. Він виступав за Україну. 

І став розказувати, як він буде захищати українців. Бо "ми ж такі самі, як поляки!", "ми маєм такі самі права в тій державі!".

І була там така Клавдзя Дякова. Клавдзя була такий патрійот, баба така, що всюда влізла. І всьо знала. Її дідунь був грамотний. Бо колись же ж люди неписьменні були. А її дідунь був учителем. Навчив її і читати, і писати. Вона була мудра, така свідома людина. І мудра таки, шо всюди влізла, шо ні їдна баба там не влізла. А чоловік її був поляк – Міхаловський. Але то такий поляк, який орав, сіяв, так, як всі люди. Хіба писавсяМав прізвище. – Ред. поляком. На них казали Дякові. Клавдзів дідо був дяк. Колись він вчив в школі дітей.

І та Клавдзя стала та й каже: "А можем ми заспівати український гимн “Ще не вмерла Україна”?". "Можете, а чого ж. Нам вільно всьо. Я буду захищати вас". Но і люди заспівали… 

Людям тільки того треба! Якісь такі були люди, знаєте… Тепер вроді то говорять, що всі за Україну, всі за Україну... То всьо не так. Колись от просто, як чогось святого, хтілосі теї України і того слова. А говорити не можна було. Забороняли. Поляки забороняли. Шо казати?.. Не були вони добрі колись. 

І заспівали люди всі гуртом. А співати вміли!.. Заспівали файно. 

На тому вічі жандарі ходили між людьми так во, як з тацею в церкві. Були жандарі зі скомороського постерунку, але не забороняли. У СкоморохахСусіднє село. – Ред. був постерунок. Вона запиталасі того – а той Кохан був більше начальство, як жандар! За Польщі посол – то не був такий дурень, як депутат за совєтів: хто-будь – і вже депутат. То треба було когось мудрого.

Тоді ше був польский кандидат – якийсь там жандар. Але вибрали тоді того Кохана за посла.

А потім, незадовго після того, була пацифікація. Но і тоді поляки сказали Клавдзі: "Маєш “Ще не вмерла…”. І її набили досить. 

Приїхали до села на конях польскі жовніри. Такі хороші, такі повбирані. "Дзєці, ми вас забєжеме", – казали. А ми боялисі. Діти ховалисі. Нас не зачіпали. Ну але по селі шукали. Вони вже мали всьо посписуване кого набити. Шукають за тим, за тим. А люди розвідалисі і повтікали. Втікали зразу на Волинь. На Волині того не було. 

Ті, хто встигли раньше, то втікли. А там потим вийшла та жандармерія на Буг і не впускали туди на Волинь. Люди то по корчах там понад Бугом ховалисі, то в гаї ховалисі. Ну а хто не сховавсі, то вони брали до канцелярії. І тих, що тоді співали найбільше, їх тоді взєли до канцелярії. А били! Били... Так збили тоді ту Клавдзю Міхаловську!.. Козакєвича Танаса так збили. Він теж виступав. Він був проти поляків. А Танас він такий був чоловік, співав в хорі. Співав добре. І теж його набили.

Нашого дядька теж там потігнули. Ну але дядина, його жінка, була троха з польскої родини. І в них там квартирували поляки. То висвободила дядька. Але і його троха побили. Того якось не аж дуже. Ну, плечі були сині... Але не аж дуже. А тих – дуже! Та Клавдзя то ледве вижила.