"Свій до свого": зустріч представників українських бізнесів у колі "Локальної історії"

Держава в державі 

Нині український бізнес стикається з низкою викликів, зокрема, ризиками в часі війни й інституційним зростанням. Але ці виклики сьогодення були також і в минулому. 

— Ми запланували публічну лекцію та обговорення для того, щоб показати нашим підприємцям, що історія може бути не лише світоглядним ядром, навколо якого рухається Україна як держава і ми як нація, але також і робочим інструментом. Таким чином минуле може давати суспільству та бізнесу відповіді на питання "як рухатися далі?", — ділиться співзасновник і головний редактор видавництва "Локальна історія" Віталій Ляска. 

"Свій до свого по своє" — частина історичного гасла, з яким наприкінці XIX — початку XX століть в умовах бездержавности гуртувалися галицькі українці. Не маючи доступної освіти українською мовою, вони відкривали "Рідні школи", організовували читальні "Просвіти", аби сприяти культурному життю. А коли не вистачало робочих місць — створювали кооперативи. Запрошений лектор, доктор історичних наук, публіцист та професор Українського католицького університету Ярослав Грицак зауважує, що з історичної точки зору зміни переважно не стаються від доброго життя. Вони починаються у час кризи і сильної потреби, коли є розуміння, що по-іншому жити не можна. 

— Війна — величезна катастрофа, це найгірше, що може статися в житті суспільства. Але ми повинні розуміти, що війна — це також велика нагода, адже через неї трансформації відбуваються вже самі собою. 

Поза тим, міжвоєнне покоління галицьких українців мало також досвід австрійської Галичини. 

— Це був спільний простір, що віддалено нагадує Європейську Унію. У ньому українське суспільство перебувало тривалий час і мало змогу легально політично боротися. Такий "історичний шлейф" став однією з передумов, щоб у відповідний час через потребу громадське життя заіскрило. 

Так у міжвоєнну добу українці фактично творили державу в державі. Поставали українські школи, гімназії, український бізнес, таємний університет, свої тіловиховні та військові організації — відбувалося творення паралельних структур держави, якої не було. І ця держава досить успішно функціонувала. 

Знищена потім радянською владою, вона залишилася у пам’яті і продовжила функціонувати за океаном: міжвоєнний досвід, який пропав на галицькій землі, зберігся у діаспорі. 

— Це було добре видно після приїзду до Америки чи Канади навіть у 1990-ті, — розповідає Ярослав Грицак. — Українська громада там — це "copy-paste" Галичини. Навіть із тими самими назвами. Адже люди перенесли досвід з дому туди, щоби тепер повернути його назад. Звідки взялося УКУ? Це організація, яка виїхала зі Львова до Америки і потім із Америки повернулася назад до Львова. 

Скупий Сліпий

Цінність інституцій, зокрема, і в тому, що люди в них можуть змінюватися, але те, що вони робили, залишається. Так їхня справа продовжується і навіть через роки з неї можуть користати інші. Утім, якщо озирнутися на століття назад, побачимо, що за успішними підприємницькими проєктами та громадськими ініціативами стояли конкретні особи. Вони започатковували й підтримували українську справу. Серед таких і митрополит УГКЦ Андрей Шептицький. Його коштами, рішеннями і діями втілювався розвиток громадянського суспільства. 

— Упродовж XX століття наша церква мала декілька дуже сильних лідерів. Таким був не лише Шептицький, але і Сліпий. Ми про це не пам’ятаємо, бо у них були різні можливості: Шептицький був незалежно багатий, Сліпий не був багатий. Але Сліпий був скупий. 

"Скупість" полягала у збиранні та акумулюванні коштів для інституції та прийнятті рішень з огляду на довгострокову перспективу. Наприклад, в одному з районів Лондона можна побачити будівлю Українського інституту, яка є інвестицією патріярха Сліпого. Так само, як і будинок Українського вільного університету у Мюнхені або в Ріо-де-Жанейро. УКУ — це також інвестиція Йосифа Сліпого, — каже Ярослав Грицак. 

— Помираючи, він скликав до себе кількох семінаристів, зокрема владику УГКЦ, президента УКУ Бориса Ґудзяка, і сказав: "Я напевно України не побачу, але ви побачите. І перше, що відбудеться — ви маєте їхати робити університет".

Ефект Галичини — тобто те, що тут в міжвоєнний час виникло і розвинулося підприємництво та кооперативна діяльність, зокрема полягає в "ефекті греко-католицької церкви", — акцентує історик. 

— Ми це не знаємо, бо сприймаємо, як очевидність. Але греко-католицька церква справді була особливою, адже вона була габсбурзькою церквою, і ця держава трактувала її як державну структуру. У час, коли українські галицькі землі перебували в складі монархії Габсбургів, священники отримували зарплату від держави, а дбаючи про добробут села, вони ставали ключовими фігурами в громаді. 

Перша організація на зразок "ощадної каси" була започаткована саме священниками. Коли помирав отець, його  вдова і діти залишалися ні з чим. Тому священники почали формувати фонд для вдів. Важливо, що існувала інституція, яка це реалізувала. З роками відбувалося нагромадження таких процесів й ініціатив, що закарбувалися у традиції. 

Ми розказуємо про нашу історію не для того, щоби відтворити ті умови, які колись були, але щоб сказати про те, що можемо і вміємо зробити. Розвій підприємництва у міжвоєнній Галичині, знаний гаслом "Свій до свого по своє" — один із таких досвідів. 

— Нам пощастило його зазнати. Нарація такого успіху важлива як на захід, так і на схід, де не було умов для схожих процесів. Уявіть, якби Львів став російським містом і Катерина II тримала тут свою військову залогу.  

І в час війни, і в час миру

Окупація галицьких земель радянською владою розірвала цей висхідний розвиток підприємництва, співдії, інституційности та благодійництва. Традицію було втрачено, а з нею різко зменшилася і довіра українського суспільства до інституцій. Свій слід залишили роки окупації і бездержавности. 

— Довіра не візьметься нізвідки, ніщо саме собою не зміниться. Політичні реформи творять клімат, у якому зростає довіра людей до інституцій, зокрема, і до самої держави. У нас існує досить небезпечна ілюзія, мовляв, наше красиве громадянське суспільство змінить країну. Але жодне громадянське суспільство змінити країну не може — воно є передумовою, а трансформації приходять через владу, закони і міністерства, — зазначає Ярослав Грицак.

Якщо роль держави полягає у творенні правового, політичного клімату, сприятливого для існування інституцій, то стійкі, стабільні і незалежні з них мають лобіювати справжні системні зміни.

— Дослідження громадянського суспільства показують, що у нас досі багато так званих "бульбашкових" організацій, які існують рівно стільки, скільки тривають ґранти. 

Перед Україною сьогодні подвійний безпековий виклик: зовнішній, де Сили оборони стримують російську агресію, і внутрішній, що стосується взаємодії між суспільством, громадянином та державними інституціями. Цей напрям безпосередньо залежить від успішності внутрішнього реформування, коли поступ відбувається, а не створюється лише його видимість. 

— Признаймося чесно — стагнувати приємно. Адже завше можна сказати, що всі проблеми через погану державу. Це дає певне моральне задоволення поскаржитись. Але якщо говорити реально — відповідальність чия? 

Історичний досвід країн "Великої сімки" (G7) показує, що багато держав проходили через тривалий період інтенсивних криз, революцій та воєн. Успішні і сильні держави також пройшли шлях активних перетворень, але не всі. Наприклад, у XIX столітті пророкували велике майбутнє Аргентини. 

— Те, що є умови, не означає, що щось обов’язково станеться. Те "щось" потрібно зробити.

Містки з теперішністю

Перед Першою світовою війною галицькі українці мали змогу здобувати вищу освіту, будувати кар’єру і навіть обіймати державні посади. За польської влади таке стало практично неможливим, особливо для певних категорій людей. Йдеться про ветеранів війни — тих, які боролися проти польської армії і для Другої Речі Посполитої були небезпечним елементом. Тому після завершення Першої світової у суспільстві була значна кількість людей із військовим досвідом і вищою освітою, але які не мали можливості працювати. Тому поява кооперативів стала відповіддю на проблему безробіття. Вони дали робочі місця багатьом людям, які не могли б інакше реалізуватися. 

— Ми завше маємо стереотип, що українці непридатні до бізнесу, що ми селянська нація тощо. Минуле оповідає нам іншу історію: коли є потреба, громадськість організовується. Ситуація сьогодні частково подібна, — розмірковує Ярослав Грицак. — Подібність у тому, що війна диктує гостру потребу і креативність. Але, з іншого боку, тепер ми маємо державу, яка дає змогу реалізуватися професійно. 

До радикальної, сильної зміни суспільство готове, коли в країні є достатньо громадянських інституцій, які незалежно від держави можуть успішно функціонувати і бути фінансово незалежними. Такий прошарок творять, зокрема, і приватні ініціативи й бізнеси. 

— Свій до свого по своє. Питання полягає не просто в повторюванні цієї формули, а в тому, чи можемо ми радикально змінити країну? Тепер, у тій ситуації, в якій перебуваємо. Пригадуючи Черчилля: криза — це надто велика нагода, аби не використати її. То зірки зійшлися — питання, чи скористаємося цим?

Плануючи таку зустріч, команда "Локальної історії" намагалася уникнути двох класичних моделей. Перша — звиклий бізнесовий нетворкінг, де говорять про передусім речі практичні, а не ідейні. Друга модель — звичайна лекція. Після якої, зазвичай, немає комунікації і доданої вартости, що пізніше в майбутньому конвертувалася б у спільну дію. 

— Для нас було важливо зібрати людей, які мислять категоріями відповідальности, довгострокового розвитку та інвестицій у майбутнє України. Сильні суспільства будуються через взаємодію різних середовищ — культури, освіти, науки, громадського сектору та бізнесу. Тому ми бачимо роль "Локальної історії" не лише у створенні якісного історичного контенту, а й у формуванні простору для таких розмов та взаємодії, — ділиться операційна директорка видавництва Наталія Гаврилів. 

Команда "Локальної історії" працює не лише з минулим. Роблячи академічну розмову про історію близькою для людей, прагнуть допомогти читачеві і пересічному українцю відповісти на питання про свої корені та ідентичність. "Журнал про минуле і сучасне" покликаний будувати містки з теперішністю, оскільки у видавництві переконані, що в досвіді минулих поколінь можна черпати ресурс.

— Маючи на увазі помилки з минулого, люди часто кажуть: "не наступайте на граблі". Втім, я переконаний, що в нашому минулому окрім граблів завжди є компас. Зустріччю та розмовою ми намагалися вказати на стрілку цього компаса, — підсумовує Віталій Ляска.