Стрітення: Коли зима зустрічає весну

Ведмідь усе скаже

Свято Стрітення, або Принесення до храму, відзначають на сороковий день після Різдва Христового, коли, згідно з давньоюдейським законом, Пресвята Діва Марія принесла маленького Ісуса до храму, щоб скласти жертву за своє очищення і посвятити Дитятко Богові. Тоді Спасителя і побачив, стрів Симеон.

Хоча традиційно Стрітення вважають зимовим святом, у ньому вже чітко проступають мотиви наближення весни. У народній уяві воно символізує зустріч зими та літа. Українці вірили, що цього дня між двома порами року відбувається боротьба, від якої залежить настання тепла.

<p>Ікона "Стрітення Господнє". Село Звертів (Львівщина), перша половина ХVI століття</p>

"Стрічається зима з літом – хто кого поборе. Якщо на Стрітення мороз, то ще зима довго буде. А якщо тепла погода, то буде рання весна", – розповідає Катерина Вознюк із села Великий Скнит, що у Хмельницькій області.

Українці цього дня уважно спостерігали за погодою. Відома приказка каже: "Як на Стрітення півень води нап’ється, то на Юрія віл напасеться".

Прикмети інтерпретували по-різному. Волиняни вірили, що потепління на Стрітення віщує ранню весну. Натомість серед українців Карпат стрітенську відлигу пов’язували із затяжною зимою.

На Гуцульщині погоду прогнозували за поведінкою ведмедя. Вірили, що якщо в день Стрітення ясно та сонячно, то бурмило вилізе зі свого барлогу. Якщо ж цього дня холодно, то клишоногий залишиться у домівці, але швидше настане весна.

Парох Михайло Зубрицький із бойківського села Мшанець, що в нинішньому Самбірському районі, наприкінці ХІХ століття писав так: “На Стрітення зима з літом ся стрітила. Коли на Стрітення мороз переможе тепло, то борше буде літо; а коли тепло переможе мороз, довше подержит зима”.

Подібні прогнозування були й в інших місцевостях України. “Якщо в цей день відлига і вода капає з дахів, зі стріх, то зима ще пролежить, якщо ж мороз, то весна наступить рано", – твердив етнограф Микола Маркевич, який походив із Чернігівщини.

Врятує від грому

У день Стрітення на Середньому Подніпров’ї, Поділлі, Волині в церквах освячували воду. Її вважали цілющою і використовували з лікувальною метою, особливо від зурочень.

Стрітенську воду також застосовували в господарських обрядах. Волиняни окроплювали нею худобу перед початком весняно-польових робіт. На Одещині збризкували городи, щоб був хороший врожай.

На Галичині, Поділлі та Поліссі цього дня у церквах освячували свічки. Така ж традиція побутує і в Польщі та Білорусі.

На Західній Україні освячені стрітенські свічки називають "громницями", “громничними свічками”. У центральних регіонах України поширена назва "стрітенська свічка".

Громниці зберігають упродовж року й засвічують у хатах під час грози. Українці вірять: це – надійний оберіг від стихійного лиха. "Шоб грім минув хату", – пояснює Софія Кузик із села Збруї теперішнього Золочівського району, одна з респонденток "Локальної історії".

"На Стрітення та свічка помічна на всьо. Як гримить – засвітити ту свічку, буде від твоєї хати відходити блискавка", – каже Ганна Черевко зі села Росільна Івано-Франківського району.

"Свічку-громовицю тримають, як грім дуже гримит чи бура. Їх сі засвічує по кутках, шоб бура хати не розвалила", – пояснює Марія Дукельська зі села Хоробрів у Червоноградському районі.

Із цим оберегом пов’язаний звичай підпалювати жмуток волосся на голові, відомий у межах Західної Волині, теперішнього Володимир-Волинського району.

<p>Ікона "Стрітення Господнє", Федуско маляр з Самбора. Село Наконечне (Львівщина), друга половина ХVI ст.</p>

"Бабця мені колись возьме волосся чуть-чуть і тою свічкою припалять. То, кажуть, не буде грому боятися", – ділиться Тамара Сорока із села П’ятикори.

"Навіть онука, як вона боїться того грому, я її, як на Стрітиннє приходять, то її там поспалюю так хрестиком. Отак тут і тут волосся чуть-чуть. Ото на Стрітиннє, як приходжу, освячу громниці, шоб не боялися грому", – каже Любов Андрощук зі села Зимне.

Описаний звичай підпалювати пасмо волосся був поширений на теренах Полісся, а також відомий полякам.

"Стрічатися буде на тому світі"

Стрітенська свічка є також атрибутом поховальної обрядовості. Її запалювали тоді, коли помирала людина або коли переживала важкі передсмертні муки. У цьому – паралель із життям Симеона, який жив аж доти, доки не зустрів Спасителя.

"То помічна свічка. Кажут, то ше хто не може померти, то світять і в руки дають", – розповідає Ольга Паливода зі села Станіславчик у теперішньому Золочівському районі.

"Як людина вмерти не може, то дають ту свічку, запалюють. Є так, шо мучитьсі і не вмирає", – додає Марія Басалига із села Горбків Червоноградського району.

Найпоширенішим є звичай класти стрітенську свічку в домовину. Народна мотивація таких дій викликає неабияке зацікавлення. "Як покойнік – то кладуть ту свічку, то, кажуть, стрічатися буде скоро на тамтому світі з своїми”, – пояснює Ольга Клим’юк із села Гумнище Луцького району.

"В труну мусово положити свічку стрітенську. Шоб дорогу пройти", – переказує Євгенія Юзвик із села Перемиль цього ж району.

<p>Ікона "Стрітення" з Богородчанського іконостасу, Йов Кондзелевич, 1697-1705 роки</p>

Подібне пояснення зафіксував на початку ХХ століття на Поліссі етнограф Василь Кравченко: "Шоб душа бачила куди йти".

Застосування "громниці" у поховальній обрядовості значною мірою зумовлене тим, що у загальнослов’янській традиції запалена свічка символізувала життя людини.

Стрітенські свічки українці застосовували й у народній медицині: "Свічку брати на службу Божу на Стрітіння дев’ять раз. А потому як болит дуже голова, то жоби ту свічку пару каплів накапати на голову. То дуже помагає", – переказує Євгенія Рекса у селі Хоробрів Червоноградського району.

На Волині та Поліссі за допомогою палаючої стрітенської свічки передбачали погоду протягом року. "Казали, як свічки горять в церкві [на Стрітення], якшо полум’я велике, то буде літо мокре, вітряне. А як тріщить, то на грім, на таке літо громове. А як тихо свічка горить, то буде хороше літо", – ділиться Марія Дишкант зі села Литовеж Володимир-Волинського району.