Степан Бандера. Життя провідника ОУН у 12 фото

1

Степан Бандера народився 1 січня 1909 року у Старому Угринові на Станиславівщині у родині Андрія та Мирослави (з дому Глодзінських) Бандер.  

Андрій Бандера походив зі Стрия. Замолоду став активним учасником громадсько-політичного життя у Галичині, обирався депутатом Української національної ради ЗУНР у Станіславові, у 1920-х був членом новоствореної Української військової організації. У травні 1941-го Бандеру-старшого заарештували совіти; у липні — розстріляли.

Мирослава Бандера походила зі Старого Угринова. Її батько Володимир Глодзінський був священиком. Мирослава померла молодою, у 31 рік (1921-го або 1922-го), від туберкульозу горла. Діти часто відвідували батьків тата у Стрию — дідуся Михайла та бабусю Розалії, а також маминого батька — діда Володимира зі Старого Угринова.

Степан був другою дитиною у сім’ї. Загалом у подружжя народилися чотири сини — крім майбутнього провідника, ще Олександр, Василь, Богдан, а також чотири доньки — Марта-Марія (найстарша у родині), Володимира, Оксана та Мирослава (померла немовлятком).

2

Відома лише одна світлина Степана Бандери, на якій він позує в українській вишиванці. Фотограф зняв майбутнього провідника у козацькому строї. Досі не встановлено, з якої нагоди Бандера так вбрався. Можливо, це сталося під час однієї із пластових мандрівок Галичиною, коли молодь влаштовувала щось на кшталт спортивних "козацьких забав".

Бандера з дитинства займався спортом. Попри низький зріст — 159 сантиметрів — Степан вправно грав у баскетбол, любив шахи та атлетику — відтискався на одній руці від підлоги, бігав. Часто попри хронічний біль у суглобах — наслідок запалення в дитинстві. Зрештою спорт був і хорошими ліками від будь-яких недуг.

Світлину могли зробити під час навчання Бандери на агрономічному відділі Львівської політехніки у Дублянах. Степан був постійним відвідувачем місцевого Народного дому. При будинку діяла бібліотека, там юнак часто проводив лекції. Зокрема, розповідав про козаччину, здоровий спосіб життя.

Можливо, Бандеру підловили під час виконання ролі на одній із вистав дублянського аматорського драматичного гуртка. Степан часто організовував концерти, сам виконував партії на бандурі, мандоліні, гітарі та піаніно. Як актор виступав у виставах "Мартин Боруля", "Мати наймичка", "Дай серцю волю — заведе в неволю", "Святий Миколай" та інших.

3

Степан отримував базові знання за домашньою партою — передусім, від свого дідуся, священика Володимира Глодзінського. До початкових класів хлопець не ходив — народну школу у Старому Угринові закрили у вирі Першої світової війни. Домашню науку малий Бандера засвоїв добре: у вересні 1919-го він успішно склав іспити і розпочав навчання у Стрийській гімназії.

"Він був низького росту, шатен, на бік зачесаний, дуже бідно одягнений. Ходив він між іншим у сорочці, з яскраво зеленими ґудзиками, у рейтузах-райтках, попелястого кольору, штруксових, і в "штуцах" (підколіниках, — Ред.), без краватки. Все те дуже бідно виглядало… Коли професор його запитував, він відважно відповідав, говорив, не ніяковіючи, але ніколи не висувався першим. Але професори Бандеру респектували, бо він був здібний і мав пошанівок у своїх товаришів", — згадував однокласник Степана, а пізніше багаторічний соратник в лавах ОУН Ярослав Рак.

Степан не охоче вивчав чужоземні мови та історію, йому краще давалися точні науки. В атестаті зрілості, який Бандера отримав у травні 1927-го при закінченні гімназії, стояли оцінки: польська мова, історія — "задовільно"; німецька, грецька мова, латина, природознавство, тілесні вправи — "добре"; руська (українська) мова, релігія, математика, фізика, вступ до філософії — "дуже добре".

4

У гімназії Степан Бандера палав бажанням приєднатися до українського "Пласту". Проте у перші два роки його не приймали до організації — через ревматизм колінних суглобів, отриманий ще у дитинстві. Врешті у жовтні 1922 року Бандера таки став членом гуртка "Вовк" 5-го пластового куреня імені Ярослава Осмомисла у Стрию, а за три місяці склав першу пластову присягу.

Влітку 1923 року Бандера вперше поїхав у пластову мандрівку — відвідав із товаришами Скелі Довбуша у Карпатах. Степанів друг Володимир Ерденбергер пригадував, як Бандера "біля вечірньої ватри залюбки слухав з уст бойківських вівчарів народні перекази про легендарного опришка Олексу Довбуша та його побратимів". А пізніше "з хлопцями повертався з цієї мандрівки через гору Ключ, щоб спеціально оглянути місця боїв і могили Українських січових стрільців".

Вкінці 1920-х Бандера був уже одним із лідерів свого пластового осередку. У липні 1929-го став співорганізатором тритижневого мандрівного табору загону "Червона Калина" Карпатами — ішли від табору "Сокіл" до гори Маківка, на могили Українських січових стрільців. Як згадував Остап Савчинський, під час пластових подорожей Бандера отримав одне зі своїх псевдо — "Баба". Бо дуже любив наспівувати жартівливу пісню: "Курінь є створений для нас, не треба нам бабів!".

19 грудня 1929 року на другій курінній раді загону у львівському Академічному домі Бандеру обрали генеральним підскарбієм.

У 1930-х польська влада заборонила "Пласт". Утім Бандера, вже як активний член Організації українських націоналістів, продовжував підтримувати зв’язок із побратимами. 

5

У 19 років Бандера вступив на агрономічний відділ Львівської політехніки. Прослухав широкий спектр дисциплін, починаючи від основ економіки, геометрії, торгового права, машинознавства і до зоології, агрономії, рільництва, економічно-рільничої географії. На літніх канікулах мав виробничу практику та наукові мандрівки із викладачами. 

Степан навчався посередньо — переважно на "задовільно" та "добре". Пізніше Бандера згадував: "Найбільше часу й енергії я вкладав у своєму студентському періоді в революційну, національно-визвольну діяльність. Вона полонювала мене щораз більше, відсуваючи на другий плян навіть завершення студій". 

Був членом українського товариства "Основа", управи Кружка студентів-рільників, працював у бюро товариства "Сільський господар", долучався до діяльності львівських "Просвіти", "Сокола-Батька" та "Лугу". 

Степанів друг Роман Руденський згадував, що Бандера тренувався до боротьби, фізично готував себе до можливих майбутніх тортур: "Він кілька разів у моїй присутності бичував свої плечі військовим ремінним поясом із залізною пряжкою, приговорюючи при тому сам до себе: "Якщо не поправишся, будеш знову битий, Степане!"… Затискав до крови свої пальці, вклавши їх між двері й одвірки, або з допомогою гранчастого олівця, що його він всував поміж пальці. Припікаючи свої руки до скла нафтової лямпи, Степан кричав до себе: "Признайся, Степане!". І тут же давав собі відповідь: "Ні, не признаюся!".

Бандера не завершив навчання у Львівській політехніці: 14 червня 1934 року, в розпал випускної сесії, його заарештували. Диплому так і не отримав.

6

Молодий Бандера налагодив тісні контакти з українськими національними осередками Закарпаття, котре перебувало у складі Чехословаччини. Зокрема, підтримував зв’язки із Богданом Чехутом, редактором пластових видань загону "Червона Калина".

Бандера стрімко просувався вгору у структурі націоналістичного підпілля — від відповідального за стан ОУН на Калущині, до референта пропаганди в крайовій екзекутиві ОУН. У 1932-му він став заступником крайового провідника ОУН, а у червні 1933-го — крайовим провідником у Західній Україні.

Ярослав Стецько згадував, що Бандера "вмів поєднати бажане з реальним, мрії — з дійсністю, мав великий хист збагнути, виповнити прірву між бажаним і дійсністю силою своєї волі".

Під керівництвом Бандери Організація українських націоналістів почала серію каральних акцій проти польської влади. У цей період оунівці здійснили три гучні політичні вбивства — розправилися із куратором Ґадомським, звинувачуваним у нищенні українського шкільництва та полонізації, Андрієм Майловим, секретарем консульства СРСР у Львові, який був одночасно агентом ГПУ при НКВС — у знак протесту проти Голодомору в Україні, і міністром внутрішніх справ Польщі Броніславом Перацьким, який курував криваві акції "пацифікації". Сам Бандера здійснював загальне керівництво замахами на Майлова та Перацького.

Варшавський і Львівський судові процеси мали стати судилищем над оунівцями. Натомість вони перетворилися на трибуну для висвітлення злочинів польської влади проти українців та пропагування ідей українського націоналізму.

Бандера отримав два вироки з довічним ув’язненням. А після процесу у Львові почав формуватись його культ як лідера молодшого покоління в рядах ОУН.

"У Львові він виступив у всій своїй особовості, як революціонер-провідник. Це вже не був молодий хлопець. Це був провідник революційної організації, який не тільки знав, що він зробив і чому, а й умів це гідно, по-державницькому вияснити, згідно з рацією поневоленого українського народу, який в безкомпромісовій боротьбі з окупантами української землі революційним шляхом іде до своєї державної самостійности", — писав у спогадах Микола Климишин.

Степан Бандера провів у польських в'язницях три роки — з 1936-го до 1939-го. Друга світова війна застала його у тюрмі. Коли фронт почав рухатися, в'язням вдалося втекти.

7

Року 1946-го Бандера зробив одну з перших своїх повоєнних світлин. На світлині він виглядає надзвичайно втомленим, навіть дещо хворобливим. На фото — чоловік, який лише рік тому повернувся із чотирирічного ув’язнення.

Із 1940-го Бандера очолював крило ОУН, яке не погоджувалося із вичікувальною стратегією ОУН на чолі з Андрієм Мельником, і вимагало рішучих дій. Саме соратники Бандери ініціювали проголошення Акта відновлення Української держави у Львові. І за це вони поплатилися — гестапо вдалося до масових арештів.

Самого провідника ОУН (б) заарештували 5 липня 1941 року біля Белза. Далі — берлінська тюрма на Ліхтерфелде-Ост, домашній арешт, ще одна в’язниця — на Прінцрегентенштрассе у Берліні. У січні 1942-го Бандеру посадили у камеру-одиночку №73 у відокремленому бараці "Целленбау" концтабору Саксенгаузен, де утримували найважливіших в’язнів Рейху — політичних, релігійних лідерів, членів їхніх сімей (як-от синів Сталіна), представників європейських аристократичних родин.

Степана Бандеру, як і його соратника Ярослава Стецька, звільнили з концтабору наприкінці вересня 1944-го. Нацисти мали розрахунок, коли випускали бунтаря — пропонували, аби частина ОУН і військове формування УПА перейшли на їхній бік і підпорядкувалися генералу Російської визвольної армії Андрію Власову. Таємна нарада за участю Степана Бандери, Андрія Мельника, Андрія Лівицького та Павла Скоропадського таку пропозицію вирішила відкинути. Незважаючи на це, Бандеру вже не повертали у тюремні стіни. До весни 1945-го його утримували під домашнім арештом і пильним контролем гестапо.

8

23 травня 1958 року на Роттердамському цвинтарі "Кросвейк" зібралися люди в елегантному вбранні. Вони згромадилися біля могили з чорним гранітним хрестом. Тут спочивав перший очільник тоді ще єдиної ОУН Євген Коновалець. Якраз минали 20-ті роковини з часу його загибелі. Присутні озиралися, коли зустрілися Андрій Мельник та Степан Бандера — колишні соратники, а потім — опоненти. Вони стримано, з ваганням, але таки привіталися. В еміграції, поза межами України, ділити їм вже було нічого.

Після 1945-го Бандера далі проживав у Німеччині. Боротьба за відновлення української державності залишалася його незмінним кредо.

Організація українських націоналістів створила представництва практично у всіх країнах світу, де компактно проживали українці. Сам провідник під час візитів до Англії, Канади, Італії, Бельгії, Нідерландів, Франції, Іспанії, Ірландії особисто налагоджував взаємовигідну співпрацю з політиками та спецслужбами інших країн.

Петро Мірчук згадував про Бандеру у повоєнний час: "Я мав змогу пізнати з безпосередньої обсервації позитивні прикмети Бандери. Перша з них — це його абсолютна діловитість. На всіх засіданнях Проводу Бандера звертав увагу на діловитість, не любив загальникових риторичних промов, сам ніколи не вживав пописового промовництва (пишномовства) й інших здержував від відходження від теми й закінчував кожну точку прийняттям остаточного рішення в даній справі і дорученням, хто відповідає за виконання даного рішення. Свій погляд висловлював накінці, після того, як висловилися всі інші члени Проводу".

Бандера виступав категорично проти демократизації ОУН, не хотів відмовлятися від авторитарних методів діяльності організації. Серед українських націоналістів визрівав іще один розкол — уже в межах бандерівського крила. Оунівська меншість на чолі з Левом Ребетом та Зеноном Матлою 1954-го сформувала свою окрему організацію — ОУН за кордоном.

Степан Бандера погоджувався на те, щоб залишити пост голови Проводу Закордонних частин ОУН. Утім соратники такого кроку не підтримали. У 1955-му Бандеру знову обрали головою Проводу ЗЧ ОУН. Він зберігав посаду до останнього дня життя.

9

Попри насичену громадсько-політичну діяльність Бандера намагався проводити вільний час із сім’єю. Прагнув бути люблячим чоловіком та батьком.

Провідник ОУНР одружився у червні 1940-го. Його дружиною стала донька Василя Опарівського (греко-католицький священик) та Юлії Ганківської Ярослава. Весілля було дуже скромним, на святкування запросили лише найближче оточення. Шлюб брали у краківській греко-католицькій церкві.

"Після одруження Степана Бандери якихось особливих змін в його життю не зауважувалося. Жив він дуже скромно. Мав дуже скромну кімнату. Там часто відбувалися наради Проводу, зустрічався він з людьми… Треба мати на увазі, що ніхто не трактував оті свої помешкання як щось постійне. Це було просто тимчасове, що він повинен тут деякий час побути і може кождого дня відійти в Україну, і тому те помешкання якось обставляти не було ніякого змислу", — писав Микола Климишин.

У травні 1941-го подружжя вперше стало батьками — народилася донька Наталя. Пізніше Бандеру ув’язнили, і повноцінно сім'я возз'єдналася лише наприкінці 1944-го у Берліні.

Згодом Бандери мешкали у Відні, пізніше — у селах Целль-ам-Зе та Зефельд на гірському заході Австрії. Із 1946-го Степан, Ярослава та Наталя проживали на околицях баварського Штарнбергу під прізвищами Попель та Карп'як. У 1948-му на два роки вони поселилися у таборі переселенців у Міттенвальді. 

У сім’ї Бандер народилося ще двоє дітей — син Андрій (1946) і донька Леся (1947).

У 1954-му сім'я Бандер під прізвищем Попель остаточно осіла в Мюнхені. Ярослава Стецько згадувала, що мюнхенське помешкання подружжя "хоч і було невеличким та складалося лише з двох маленьких кімнаток та кухні, але у ньому завжди було охайно та прибрано, хоч жили вони там уп’ятьох". "Діти завжди були акуратно повбирані, хоч скромно, але зі смаком одягнуті", — пригадувала пані Стецько.

Степан та Ярослава Бандери були людьми гостинними і часто приймали у себе друзів. Провідник як водій неодноразово відвозив своїм Opel’ем гостей додому.

10

Сімейство Бандер любило вибиратися в гори або принаймні до озер неподалік від Мюнхена — навіть по кілька разів на рік. Часто подорожували із друзями.

У теплу пору Бандера ніколи не зупинявся в готелях, а ночував з родиною у наметах. Як любив писати у листах друзям — "кемпінгувати під шатром". У мандрах рідко відвідував придорожні кафе та ресторації: піклувався про конспірацію, не хотів марнувати коштів. "Тяжко зароблені гроші наших людей не можна так легко розтрачувати", — наголошував він.

Під час купання на літньому відпочинку Бандера полюбляв запливати далеко від берега. Особистий охоронець Василь Шушко пригадував: "Я його одного разу застеріг: "Друже Провіднику, Ви добре плаваєте, але підглянуть вороги, виберуть місце, де майже нема людей, підішлють водолаза і потягне Вас на дно…". Він усміхнувся і відповів, що я перебільшую".

11

Одним із улюблених видів зимового відпочинку для Бандери ще з дитинства було катання на лещатах — тобто лижах. Від Стрия до карпатських гірськолижних курортів було зовсім близько. 

На еміграції Бандери принаймні раз за сезон вибирався в Альпи, найчастіше — в австрійські гори. Наприклад, до тірольського курорту святого Антонія в горах Арльберґа (на фото) від Мюнхена можна було добратися автомобілем за чотири години.

12

Степан Бандера був одним із найзапекліших ворогів для СРСР у повоєнні роки. Адже він залишався живим символом і продовжував впливати на суспільну думку на Заході. Від кінця 1940-х радянці почали розробляти плани із фізичного знищення провідника ОУН. Історикам відомо про понад десять нереалізованих спроб убивства.

Провали радянських спецслужб пояснювалися успішною конспірацією. Сім’я Бандер постійно переїжджала, журналіст газети "Український самостійник" Стефан Попель мав добре продуману легенду.

На початку 1959-го агент КДБ, колишній студент зі Львова Богдан Сташинський отримав замовлення на вистеження адреси Бандери. А згодом — і вбивства. Сташинський мав ліквідувати провідника за допомогою двоцівкового пістолета-шприца з отрутою.

Перша спроба вбивства Бандери Сташинським у травні 1959-го була невдалою — у момент планованого замаху біля мюнхенського будинку перебувало занадто багато сторонніх людей. Натомість 15 жовтня обставини склалися для агента КДБ сприятливіше. Зранку Бандера виїхав автомобілем з дому у супроводі охорони — але на обід повернувся сам, без жодного супроводу. 

Як свідчив пізніше Сташинський, Бандера був завантажений пакетами із продуктами і намагався дістати ключ із замка дверей. У цей момент убивця підійшов до нього, спитав, чи потрібна допомога, а коли провідник обернувся — вистрелив йому в обличчя отруту зі шприца. 

16 жовтня Медично-судовий інститут Мюнхенського університету провів експертизу тіла Стефана Попеля. Дослідження засвідчило, що чоловік помер "на затруєння ціянкалієм". Українська ж преса на своїх шпальтах ще й наголошувала — йшлося про вбивство "від ворожої руки".

Похорон Провідника ОУНР відбувся 20 жовтня. О 9-ій ранку в українській церкві Святого Івана Хрестителя отець-пралат Петро Голинський разом із п'ятьма священиками відправив заупокійну Службу Божу, пізніше преосвященний єпископ Платон Корниляк у колі всіх присутніх священиків відправив панахиду, а рівно о 15:30 розпочався чин похорону.

Газета "Українська думка" писала: "Над Мюнхеном стояла золотиста осінь, але день 20 жовтня 1959 року був сірим, непривітним… В околицю лісового цвинтаря тягнулися різними шляхами й засобами сотні український людей, щоб відпровадити на останньому відтинку довгого і бурхливого шляху тіло славного українця. Більшість із них, може, ніколи в своєму житті не зустрічалися віч-на-віч з Степаном Бандерою, але для кожного з них саме лише Його ім'я було і прапором, і бойовою сурмою, і прикладом невгнутого борця за найвищі ідеали нації".