Спадок без валізи. Чому Україна стала без’ядерною

11:30, 14 червня 2023

ядерна зброя

Хроніка спогадів: антиядерні протести, без’ядерний статус у Декларації про Державний суверенітет, приїзд Джорджа Буша-старшого і його Chicken Kyiv speech, політичні рішення після розпаду Радянського Союзу. 

178653051_1410478975966356_391678114669086033_n

Ольга Кацан

магістрантка Школи журналістики та комунікацій УКУ

Прощання з останньою ядерною боєголовкою в Україні

— Нагадую всім, хто стоїть в строю, — чіткий голос чорнявого височая у сірій шинелі й папасі здається густішим за вітер. — Ви присутні при історичному моменті. Запам'ятайте: сьогодні Україна стала без'ядерною! Все. Це остання боєголовка. 

2 (6)

Карта позиційного району Хмельницької дивізії

Фото: надала ХОГО "Ветерани 19-ї РД РВСП і 19-ї РБ ЗСУ"

Кілька десятків військових вишикувалися в шеренгу. Заступник командира 19-ї дивізії ракетних військ стратегічного призначення, що на Хмельниччині, інструктує: щоб доправити цей "скарб" до потрібного місця, треба максимум уваги. Тримати дистанцію, зважати на пішоходів й машини.

— По місцях! — владно вигукує він, і люди, мов намистини, розсипаються поміж технікою.

Остання боєголовка надійно схована у спеціальній машині для транспортування. Вона не знає, що сьогодні стала "героїнею" усіх новин. До її "дому" — шахто-пускової установки біля села Іванківці — їхали поштивою колоною: військовий тягач, паливозаправники, вантажівки, кунг, уазики. Залучили пожежних і ДАІ. Колір хакі, у який пофарбований транспорт, контрастував із сніговими кучугурами, а колеса прорізали на дорозі дві сірувато-бліді смуги. Колона проїхала крізь ворота, за якими розташовувалися шахтно-пускові установки. Оточила велетенську кришку люку, з якого вийматимуть боєголовку. 

Із "волги" виходить чоловік у генеральській папасі й шинелі з каракулевим коміром — командувач 43-ю ракетною армією Володимир Міхтюк, на ходу вдягнувши рукавицю, рушив до шеренги.

— Товариш командуючий, особовий склад розрахунку для проведення робіт з відстиковки головної частини вишикуваний, — звітує командир ремонтно-технічної бази. 

6 (1)

Підземний уніфікований командний пункт ракетного полку. Фото 11-го відсіку. Саме тут постійно несли бойове чергування два офіцери-ракетники і міг бути здійснений пуск міжконтинентальних балістичних ракет

Фото: надала ХОГО "Ветерани 19-ї РД РВСП і 19-ї РБ ЗСУ"

Під клацання фотоапарату Міхтюк тисне руку кожному офіцеру. Боєголовку дістають із шахти. Вона сяюче-біла, біліша за сніг. На "Урал", який перевозитиме його, — виріб, що міг руйнувати міста й мегаполіси, випалювати усе живе, як у Хіросімі й Нагасакі, — прикріплять вінок з ялинки.

Було 15 лютого 1996 року. Останню ядерну боєголовку вивезуть за межі України 2 червня 1996 року. Через 26 років почнеться повномасштабна російсько-українська війна, про яку тоді ніхто не здогадувався.

4 (2)

Ракета "Стилет" перед встановленням у шахту

Фото: надала ХОГО "Ветерани 19-ї РД РВСП і 19-ї РБ ЗСУ"

2022 — 2023: Тема під негласним грифом секретності та свідки, які вже нічого не скажуть

Коли Україну пронизувало виття сирен повітряної тривоги, медіа підкидали чергові заголовки про російський ядерний шантаж, а коментарі рясніли фразами на кшталт "Якби ми не здали ядерну зброю, Росія не напала б", я роздивлялася чорно-білі фото стратегічних ракет у ґуґлі й міркувала, чому навколо ядерного роззброєння України вирує стільки емоцій? Чим керувалися люди, які приймали це рішення? Скільки (недо)сказаного залишилося поза об’єктивом тодішніх новин і пожовклими аркушами архівних газетних підшивок? 

Півроку я намагатимусь ловити історію за хвіст: шукатиму свідків, які могли б пригадати, як це було і розказати, що впливало на рішення урядовців відмовитися від ядерної зброї, переглядатиму архівні статті та відеокадри, які допоможуть реконструювати деякі фрагменти минувшини. Але часом історія розпадатиметься в моїх руках, мов ядро урану.

кравчук 2

Леонід Кравчук під час першого відвідування об'єктів Ракетних військ стратегічного призначення (РВСН) в Україні

Фото: надала ХОГО "Ветерани 19-ї РД РВСП і 19-ї РБ ЗСУ"

Привид Радянського Союзу шугає і досі: про те, що було секретним, воліють мовчати навіть тоді, коли держава, яка оберігала ці таємниці, давно померла, а речі, які ховали від стороннього ока, руху космічних супутників та власних родин, перемістилися до музеїв. "Він не любить про це говорити", "Ця тема надто політизована, краще не треба" — мої прохання поділитися спогадами часто лишатимуться без відповіді.

Невпевнено ставлю курсор у верхньому лівому кутку ґуґл-документу — складаю список свідків та учасників кількарічної епопеї під назвою "ядерне роззброєння України": хвилююся, аби нікого не пропустити, і міркую, де шукати контакти.

1) Леонід Кравчук. Помер у травні 2022 року.

2) Анатолій Зленко — перший міністр закордонних справ України. Помер у березні 2021 року.

3) Євген Марчук — колишній прем'єр-міністр України. Помер у серпні 2021 року.

4) Володимир Міхтюк — командувач 43-ю ракетною армією. Помер у лютому 2019 року.

5) Валерій Шмаров — колишній міністр оборони України. Помер у 2018 році.

6) Станіслав Конюхов — генеральний конструктор і директор КБ "Південне". Помер у 2011 році.

А з ними пішли у засвіти спогади, яких я вже ніколи не почую.

Останнє слово "помер" я напишу 29 січня 2023 року навпроти імені Дмитра Павличка. Неофіційне найменування зовнішнього курсу України, назване його прізвищем, передбачало прагнення країни бути позаблоковою і нейтральною. Я саме складала список питань для нього, але так і не встигла зателефонувати.

7) Володимир Горбулін — завідував сектором ракетно-технічної та авіаційної техніки. Брав участь в організації і координації робіт з усіх програм створення ракетно-космічної та авіаційної техніки в Україні. Не дає інтерв’ю.

8) Юрій Щербак — один із засновників і голова екологічної асоціації "Зелений світ", був головою підкомітету з питань ядерної енергетики і екології. Не бере слухавку і не відповідає на повідомлення.

Я не зможу зібрати всіх фрагментів історії ядерного роззброєння Україні, знайти відповіді на всі питання, які мене цікавлять, і розговорити людей, які можуть розповісти чимало важливого. Однак мені вдасться поспілкуватися з колишніми ракетниками, тодішніми політиками, експертами і відшукати деякі шматочки мозаїки, про які мені не розповідали на уроках історії в школі.

img027_Miloserdov (1)

Ліквідація шахтно-пускової установки для міжконтинентальних ракет. Деражнянський район Хмельницької області, 23 жовтня 1996 року. Після підриву шахтно-пускової установки для міжконтинентальних ракет американські гості, українські високопосадовці та преса оточила шахту

Фото: Валерій Мілосердов

1987 — 1990. Антиядерні мітинги: Хмельниччина і Рівненщина

Після того, як Радянський Союз розсипався, мов картковий будинок, Україні дісталися у спадок частина ядерного арсеналу колишньої наддержави і "чорнобильський синдром". Страх того, що найбільша у світі техногенна катастрофа може повторитися, буквально просочував суспільство. Шрами, нанесені "мирним атомом", кровоточили. Із побоювань і тривоги навколо всього ядерного розросталися протести.

Серпень 1990 року на Хмельниччині був сонячним. Обабіч АЕС у Нетішині Хмельницької області виростали не гриби, а намети. У землю встромили жовто-блакитні прапори, таблички з написами "Другий Чорнобиль — це наша смерть!", "О люди, землю збережіть". Удень тисячі пікетувальників оперезували майданчик біля станції. Найбільш рішучі ночували у наметах. За порядком слідкувала міліція з області.

Протестували проти добудови енергоблоків на тутешній АЕС. Ядерний реактор на ній запрацював через рік після чорнобильської аварії. Насторожувало, що він зупинявся позапланово. Разів шістдесят. В містах і селах почали збирати підписи проти розширення АЕС.

31

27 серпня 1989 року. Пікет на стадіоні у Нетішині

Фото: Віктора Войковського

Мешканці Рівненської та Хмельницької областей, що ділять своє сусідство з атомною станцією, виходитимуть на антиядерні акції щонайменше кілька десятків разів. Хвиля пікетів торкалася прилеглих населених пунктів у 1989 році. На її гребені поміж іншими активістами стояли два Миколи — Руцький і Бендюк. Обоє працювали в місцевому музеї, обоє — "рухівці", обоє — спраглі до змін і нетерпимі до несправедливості, обоє через 32 роки після мітингів готові спілкуватися зі мною винятково телефоном. Саме з їхніх розповідей я складатиму пазл антиядерних настроїв, які панували на Хмельниччині.

"Ця тема стара, як світ", — каже у слухавку 60-річний чоловік з довгими хвилястим волоссям, помережаним сивими пасмами, й сивими вусами. Принаймні таким я побачу його на світлині в одній із соцмереж та в документальному фільмі кількарічної давнини. Здається, якби не моє нагадування про ці події, вони б припорошувалися пилом часу на задвірках пам’яті Миколи Руцького, який тоді мешкав у Нетішині й організовував екологічні акції. Він підходить до розмови скурупульозно: наготував свій документальний роман, в якому зафіксував ці події, зробив помітки. Час від часу в слухавку долітає звук перегортання сторінок — звіряється з датами.

Атмосфера була революційна. Декого з людей, які приїжджали, нам доводилося заспокоювати, бо вони рвалися на станцію: "зараз зайдемо всередину, розкидаєм все", — сміється, згадуючи фрагмент своєї молодості. — Я їм пояснюю: бачите, на даху снайпери. Це режимний об'єкт. Якщо ви доберетеся до дверей станції, по вас відкриють вогонь.

1

Екологічний мітинг в Острозі навесні 1990 року

Фото: з особистого архіву Миколи Бендюка

Паростки екологічного руху вибруньковувалися у різних регіонах України: десь проростали невпевнено і хистко, десь вибухали. Зароджувалася екоасоціація "Зелений світ". У Києві відбувалися велелюдні екологічні мітинги. У Запоріжжі активісти екологічного табору видерлися на труби коксохімзаводу, щоб привернути увагу до пікетів. У Нетішина був свій біль. АЕС — три літери, багато версій і безмір страху перед атомом, що втратив покору. У той час саме добудовували другий енергоблок, в планах мали постати ще два. Згодом залунали розмови про цифру шість.

Радянський Союз, будуючи атомні електростанції, вибирав місця, де є найбільше історичних  моментів, якими може пишатися місцеве населення. І тому навмисно Нетішинську атомну підсунули під бік Рівненської області, до Острога

Впевнено каже Микола Бендюк: якщо вона вибухне, історія з князями Острозькими залишиться лише в підручниках.

Йому тоді було ледь за двадцять. Каже, життя родини Бендюків — це боротьба з Росією на всіх етапах: вони належали до УПА, а його, історика, драйвив юнацький максималізм. Спершу до активістів екоруху не належав: "Я створював "Народний Рух" і мене більше цікавила політична складова, але на той час нас було зовсім мало, ми один одному завжди допомагали. Коли хтось казав, що треба підтримати екологічну ініціативу, ми завжди збирали рухівців і йшли допомагати екоактивістам. А потім вони допомагали нам. Ми не розбиралися глибоко в суті екологічних питань. Знали, що цим людям довіряємо, вони порядні і тому маємо їх підтримати".

Наприкінці 1988-го року до Верховної Ради УРСР відправили більше 10 тисяч підписів проти розширення АЕС. Їх стихійно збирали по селах і містах. "У прямий етер" цю інформацію видав редактор газет Нетішина і Славути Валерій Баширов.

Редактор Острозької районної газети "Зоря комунізму" Валерій Баталов теж не відставав: раніше він очолював рух проти створення хімічного комбінату біля Острога. Тепер підтримав протести щодо АЕС. Попри цензуру і розквіт комунізму, був на боці мітингарів. Активісти друкували газети в Литві, привозили їх електричками до Рівного, звідки розвозили по районах. Якщо, звісно, по дорозі їх не перехопить КДБ.

Перший протест відбувся за спинами "рухівців", ініціатива пішла знизу. 26 квітня 1989 року учні й учителі Оженинської середньої школи пройшли пішки 14 кілометрів до Острога, звідти ще вісім — до Нетішина. Організувала акцію директорка Ніна Дрозд. Місцеві посадовці намагалися зруйнувати мітинг ввічливістю: пропонували завести дітей у їдальню — голодні ж — і відвести усіх назад автобусами. Однак мітинг відбувся: чіпати школярів міліція не наважилася. А може, не сприйняла подію надто серйозно.

Але вона стала першою ланкою ланцюжка антиядерних настроїв. Часом навіть політичні мітинги завершувалися екологічними гаслами: "Ні — атомній енергетиці!", "Ні — ядерній зброї!". Спочатку на акції приєднувалися однодумці з "Просвіти", Товариства української мови, Української гельсінської спілки — розуміли, що мають піднімати шум разом. Розповідали людям, за що борються, чого прагнуть — і вони поповнювали лави мітингувальників.

2 (5)

Підняття прапора в селі Оженин, травень 1990 року. Тоді на мітингу приймали резолюцію, в якій вимагали заборонити розширення кількості енергоблоків на Хмельницькій атомній електростанції

Фото: з особистого архіву Миколи Бендюка
3

Виступ Миколи Бендюка на мітингу перед райкомом партії. м. Острог, вересень 1990 року

Фото: з особистого архіву Миколи Бендюка

Правду кажучи, справа була не лише в екології: "Ми ж хотіли незалежної України, тому активно виступали за всі рухи, які зможуть популяризувати ідею незалежності. Якби не ці всі акції, мітинги, якби ми не отримували по голові палками, ми сиділи б в своєму середовищі і нікуди не виходили б назовні. До нас люди не йшли б", — розповідає Микола Бендюк. Збиралися у центрах міст, на стадіонах, малювали плакати на папері й тканині. Їх згортали, тканиною обмотувалися, ховали під верхнім одягом. Мобільних телефонів не було, тож йшли на шум. Їхали підтримувати один одного в сусідні населені пункти. Міліція била по голові ґумовими кийками — не зупиняло.

Влітку 1989 року журналістам "злили" інформацію з місцевого банку: прийшли гроші для намивання піску під п'ятий і шостий енергоблоки. "Баширов опублікував статтю, що  нас дурять: обіцяли зупинитися на чотирьох, аж раптом шість, — пригадує Микола Руцький. — Тоді ми спланували акцію, на яку нам дали дозвіл, під гаслом "Не дозволимо перетворити Волинь і Поділля на атомний полігон". На ній уперше підняли жовто-блакитні прапори. Але щоб дістатися стадіону, де вона відбувалася, треба було подолати кілька перепон.

Мітингувальникам перекрили шлях з Острога до Нетішина, тож вирішили їхати електричкою з Оженина до станції "Кривин". Звідти йшли лісами, але міліція добре розрахувала маршрут: "Нас виловлювали по лісах і трохи били", але люди все одно просочилися до міста. Мітинг відбувався на стадіоні, оточеному міліцією. Місцеві знайшли шпарини, крізь які потрапили всередину. Міліцейський пікет зім'яла велика маса людей, що навалою ринула на стадіон — близько восьми тисяч.

Мобільні й інтернет тоді були далеким майбутнім, організовувалися без них: щоб домовитися про щось, дзвонили на роботу. Згодом КДБ забере із канцелярії музею, де працювали Руцький і Бендюк, телефон, пізніше — друкарську машинку, на якій створювали листівки. Але протести не припинялися.

Коли планувалася якась з акцій, у КДБ знали про це через своїх "стукачів", як називає їх Микола Бендюк. Організаторів викликали й попереджали, що цього робити не можна. Після акцій тягли до себе — писати пояснювальні. Але "чим більше людей виходило на мітинги, тим більше нас починали поважати, з нами вже рахувалися. От спочатку, коли нас було дуже мало, вони почувалися зухвало. З часом стали більш поступливі".

Запитую, чи знав пан Микола, хто на нього доносив у КДБ.

Познайомилися, коли викликали (сміється).

Бувало їду на роботу в Остріг з Оженина, а біля автобуса мене чекає чорна "волга". Зустрічають, садять в машину свою і везуть  до КДБ, там "пісочать". Потім мені заборонили водити екскурсії в музеї. А коли почалися великі мітинги, коли вони побачили, що за мною стоїть багато людей, ставлення змінилося.

17

Розбирання оголовка шахтно-пускової установки

Фото: надала ХОГО "Ветерани 19-ї РД РВСП і 19-ї РБ ЗСУ"

1990. Мораторій на будівництво АЕС

16 травня 1990 року. Ранкове засідання Верховної Ради Української РСР. Слово надають Валерію Баталову. Підійшовши до трибуни у сесійній залі, він вигукує "добився все-таки!"

— Нам  потрібна розшифровка чорнобильської проблеми, а головне, що наказали мені виборці Здолбунівського, Острозького районів, зі мною погодяться і депутати Хмельниччини, Рівненщини, Тернопільщини: аби, врешті-решт, добитися мораторію на подальше спорудження ядерних реакторів в Україні. Це нагальна потреба.

У залі аплодують.

5 (1)

Старт ракети "Стилет"

Фото: надала ХОГО "Ветерани 19-ї РД РВСП і 19-ї РБ ЗСУ"

— Ми не повинні мовчати про той стан, який є нині в Хмельницькій і Рівненській областях щодо спорудження АЕС. Страйкові комітети уповноважили мене передати сьогодні заяви, звернення мітингів про те, що як не буде прийнято мораторію на спорудження ядерних реакторів на Хмельницькій, Рівненський АЕС і послідовне виведення ядерних реакторів в Україні, ми — хмельничани, рівняни, тернополяни — будемо оголошувати більш широкі страйки.

Цю тему порушуватимуть на засіданні знову. Після 16:00 про стурбованість стосовно АЕС говоритиме Орест Влох, завідувач кафедри Львівського  державного університету ім. І. Франка. Він зачитає звернення своїх виборців: "Вимагаємо: 1) Закриття Чорнобильської атомної електростанції. 2) Відшкодування  Мінатоменерго СРСР збитків, завданих республіці аварією 1986 року. 3) Виведення з підпорядкування Мінатоменерго СРСР атомних електростанцій, розташованих на території України, та підпорядкування їх новому Уряду України. 4) Заборонити  розширення будівництва Рівненської та Хмельницької атомних електростанцій. 5) Вважаємо недоцільним продаж електроенергії за кордон з території України". Перед тим, як піти з трибуни, Орест наголосить, що на папері, який тримає в руках, маса підписів.

Шлейф антиядерних акцій ще багато днів витатиме залою Верховної Ради, розмови про відмову від АЕС та всього ядерного виникатимуть часто. У квітні 1990 року Хмельницька обласна рада проголосує за мораторій на будівництво енергоблоків АЕС. Але будівельне обладнання зі станції нікуди не зникне — роботи триватимуть. Тоді градус антиядерних акцій підвищиться: біля АЕС розіб’ють наметове містечко. 

У травні до мікрофону у Верховній Раді підійде інженер-конструктор Хмельницького радіотехнічного заводу імені ХХV з'їзду КПРС Анатолій Ткачук:

— Я прошу вас як депутатів, як людей, вислухати цю телеграму. З 10 травня 1990 року на площі Леніна міста Хмельницького проходить масове політичне голодування. На підтримку рішення Хмельницької обласної Ради про мораторій на будівництво  Хмельницької атомної електростанції і незалежну експертизу. Умовою припинення голодування є затвердження Верховною Радою України рішення сесії Хмельницької обласної Ради народних депутатів. Далі ще написано. Від імені сесії я прошу: якщо буде прийняте рішення про включення до порядку денного  пункту про мораторій, необхідно відправити сьогодні, зараз же телеграму голодуючим. Мені вчора ввечері зателефонували, що їхній стан вже надто тривожний. Я пропоную буквально дві фрази: "Просимо припинити голодування. Ваше здоров'я, життя потрібне Україні. Питання АЕС буде розглядатися в порядку денному сесії".

11 (2)

Порожня шахта після підйому уніфікованого командного пункту. У таких же шахтах були і контейнери з ракетами у повній бойовій готовності

Фото: надала ХОГО "Ветерани 19-ї РД РВСП і 19-ї РБ ЗСУ"

Зі стенограми засідання не зрозуміло, чи надішлють телеграму мітингувальникам. Депутати обговорюватимуть формулювання пункту про мораторій для голосування. 408 голосами проти двох його внесуть до порядку денного.

У липні підніматиме питання мораторію лікар Шепетівської  залізничної лікарні Тарас Нагулко:

— Хмельницькою обласною Радою було прийнято рішення про мораторій на другий, третій і четвертий блоки на Хмельницькій атомній станції. Раділи ми надзвичайно, принесли цю вістку до своїх виборцю, вони раділи, думали,  от щось зрушилось... Але ж давайте будемо об'єктивно до того всього ставитись. Якщо широке коло людей не розуміє ще, що значить прийняти мораторій,  то ми у парламенті повинні до цього серйозно ставитись. Тобто не треба було давати такого повідомлення  у пресі ("Трудівник Полісся"), що мораторій почав діяти, тобто що вже почалася консервація цієї станції, бо люди сприйняли, що це дійсно вже ввійшло в силу. А насправді нічого в не набуло чинності, це був такий обман. І коли люди освідчилися у тому всьому, то, безумовно, стало питання про такі рішучі дії, про пікетування Хмельницької атомної станції. Пікетування довгий час призвело до того, що було правовими органами оформлено відповідні документи на певних осіб і прийнято постанови про штрафування декого з тих, хто пікетував Хмельницьку атомну станцію.

У серпні Верховна Рада УРСР таки введе мораторій на будівництво нових блоків на п’ять років. Другий енергоблок перед консервуванням захочуть довести до гарячої обкатки. Тоді протестувальники перекриють вхід на станцію. Зрештою люди переможуть: на кілька років спорудження енергоблоків поставлять на паузу. Згодом другий таки запрацює. Розмови про запуск третього й четвертого точитимуться й донині, а містяни час від часу виходитимуть на акції протесту — щоправда, не такі людні.

2023. Спогади учасників антиядерних акцій

— Коли я збирала інформацію про ці події, неодноразово чула, що мітинги були інспіровані, тобто що хтось вклав у голови людей, буцімто може повторитися сценарій ЧАЕС, але передумов для цього не було. Що ви скажете на це? — запитую в Миколи Руцького.

Ні. Ніхто нікому не платив, — відповідає категорично, не замислюючись ні на мить. — Ну як це, інспіровані? (сміється) Ні-ні. Усе це робилося на громадських засадах, ніхто нікому нічого не давав. Це точно. Люди, які жили в наметах, привозили свої харчі, варили кашу, ходили по магазинах — ніхто нічого не проплачував.

Не розумію, ображає чи ні моє питання чоловіка, але здається, що він був до нього готовим.

А ось життя Миколи Бендюка згодом таки торкнулися екологічні питання: нині він займається охороною пам’яток, воює із забудовниками, долучався до встановлення сканеру повітря в Острозі. Запитую, як ставиться до цих подій з висоти 30-ти років, що промайнули?

Зараз я розумію, що все ж таки ядерна енергетика повинна розвиватися — тільки не так, як за Радянську Союзу: вона має бути безпечною, екологічною.

15

Захисний пристрій перед початком його ліквідації

Фото: надала ХОГО "Ветерани 19-ї РД РВСП і 19-ї РБ ЗСУ"
16

Той самий захисний пристрій після проведення ліквідаційних робіт

Фото: надала ХОГО "Ветерани 19-ї РД РВСП і 19-ї РБ ЗСУ"

— Коли я дивився, як ми віддаємо боєголовки, ріжемо літаки, вважав, що це правильне рішення. Тепер впевнений, що ядерну зброю не можна було віддавати, хоча нас переконували, що ми не зможемо її утримувати. Я теж думав, що ми маємо бути суверенною країною, але не мілітарною. Я все ж таки реставратор, історик, гуманітарій. Вважав, що світ за нас постоїть, бо ми підписали той меморандум. Але побачив, що це було помилкою… Світ нас кинув, він трошки підтримує, але дозовано. Ми маємо бути сильними. Такими ми можемо бути тоді, коли в нас буде ядерна зброя і потужна атомна енергетика — це вже я теж розумію. Але вона має бути на нових технологіях, з хорошим контролем.

— Думаєте, що Росія не напала б, якби ми мали ядерну зброю?

Вони б так не лізли — переконаний в цьому. Якби був інший підхід президентів до ядерного озброєння, думаю, що було б усе добре. Ядерні боєголовки ми могли б так само виготовляти. Ну тільки чи Росія дозволила би це?  Може, війна тоді почалася б швидше.  В історії немає такого поняття "якби". Сталося так, як сталося. Значить, історичний процес до цього підвів. 

Чи вплинули Хмельницькі протести на рішення парламентарів курсувати у напрямку без’ядерного статусу? Сказати напевне — важко. Але вони точно були тією краплею, яка віддзеркалювала людські болі й настрої. 

18

Остання зміна, що несла бойове чергування, залишила на уніфікованому командному пункті пам'ятний напис

Фото: надала ХОГО "Ветерани 19-ї РД РВСП і 19-ї РБ ЗСУ"

1990. Ухвалення Декларації про державний суверенітет: три принципи без’ядерності 

Титульний аркуш, помережаний підписами: 10 розділів, що визначили вектор української незалежності. Декларація про державний суверенітет — документ, від якого слід рахувати відлік історії ядерного роззброєння України. 

— Нам, позначеним Чорнобильською зіркою, сам бог велить явити світові приклад першої ядерної держави, яка відмовиться від ядерної зброї. І тому я пропоную цей розділ доповнити таким: "Виражаючи волю народу до миру, Україна проголошує політику вічного нейтралітету, неучасті у військово-політичних блоках, відмови від застосування сили в міжнародних відносинах, дотримання трьох неядерних принципів", — пропонує додати до розділу про Збройні Сили Української РСР головний економіст управління по праці і соціальних питаннях виконкому Херсонської обласної Ради народних депутатів Борис Марков на засіданні Верховної ради 29 червня 1990 року. 

Півроку тому про безядерний статус України йшлося на Установчому з'їзді Народного руху України, в програмі асоціації "Зелений світ".  

Згодом про ідею безядерності скаже Іван Драч: 

—  Президент нашої країни і зараз Генеральний секретар запитував: "До чого ж ми йдемо до 2000 року?" І, мабуть, найкраще було б, щоб Україна проголосила саме ось що: "Українська РСР урочисто проголошує про свій намір стати в майбутньому постійно нейтральною державою, яка не бере участь у військових  блоках і дотримується трьох неядерних принципів: невиготовлення, непоширення і табу на території з приводу розповсюдження зброї".

До мікрофона підійде депутат, який не представився. Ймовірно, це Володимир Василенко. Він не встиг передати, хоча переписав, чорнову записку, у якій рекомендує додати до озвученого три неядерні принципи — невиготовлення, непоширення і незастосування ядерної зброї. Ці принципи взяті з Договору про нерозповсюдження ядерної зброї. 

Далі картина голосування виглядала так: 

Шульга М.О.:  Запропоновано: "Українська РСР урочисто проголошує про свій намір стати в майбутньому постійно нейтральною державою, яка не бере участі у військових блоках і дотримується трьох неядерних принципів — невиготовлення ядерної зброї, непоширення і заборони й застосування".

Головуючий: Ставиться на голосування

Голос із залу щось вигукне нерозбірливо, вочевидь запропонує переглянути цю поправку. 

Головуючий: Ми обговорювали цю пропозицію, і ряд  депутатів вносили вже свої зауваження. Ставиться на голосування

"За" — 272, "проти" — 49. Приймається.

Серпень 1991. Візит Джорджа Буша-старшого: Chicken Kyiv speech

1 серпня 1991 року в аеропорту "Бориспіль" приземлився Борт номер один: ставши на першу сходинку трапа, президент США Джордж Буш-старший енергійно помахав рукою до присутніх. Він прибув до України з дружиною Барбарою одразу після візиту до Москви, на саміт з Михайлом Горбачовим. 

У повітрі витало прагнення до самостійності: Україна стугоніла мітингами і мріями про суверенітет. У червні 1991 року Словенія оголосила незалежність — почалися Югославські війни. Побоюючись повторення сценарію, адміністрація США не хотіла розпаду Радянського Союзу. Тому Джордж Буш спершу їде до президента наддержави, потім — до України, умовляти не сильно розхитувати човна. 

У Москві підписали Договір про скорочення ядерних озброєнь: за ним обидві супердержави мали скоротити свій арсенал відсотків на сорок: майже половину носіїв: ракет, літаків і ту кількість боєголовок, які числилися за цими носіями. Під скорочення потрапить "Сатана" — славнозвісна ракета, що могла стати персонажкою оповідей, страшнішою за Бабая, адже водночас вона могла нести десять ядерних боєголовок. Хоч на території України вона не стояла на озброєнні (але виготовлялася у Дніпрі, розробку здійснювало КБ "Південне"), викликала страх перед супротивником СРСР, адже подібних ракет американці не мали. 

12

Ракета "Сатана" у музеї ракетних військ стратегічного призначення поблизу м. Первомайськ Миколаївської області

Фото: надала ХОГО "Ветерани 19-ї РД РВСП і 19-ї РБ ЗСУ"

Під теперішнім терміналом "Б" збереться натовп охочих привітати почесних гостей. Дехто з людей триматиме блакитно-жовтий прапор. "Президенте Буш, вас вітає Україна, котра виборює свою незалежність" — виведено чорними літерами на плакаті в руках чоловіка, з-під піджака якого визирає вишиванка. 

Буша вітають короваєм та рукостисканнями. Пройшовши повз почесну варту, він разом із Леонідом Кравчуком крокує до трибуни. Вітер колихає прапорці США та Української СРСР на капоті чорного лімузину "Чайка", який стоїть неподалік. У ньому президент США і Голова Верховної Ради України вирушать до столиці. Але спершу — протокол. 

Леонід Кравчук начепить окуляри, дістане із внутрішньої кишені папірці зі своєю промовою: "Україна крок за кроком рухається до своєї високої мети — мати суверенітет, забезпечуючи стабільність і громадянський мир. Ми твердо стали на шлях демократії. На міжнародній арені Україна прагне набути статусу повноправного члена міжнародного співтовариства, інтегрувати своє господарство у світову економіку. З вашим іменем, пане президенте, ми повязуємо свої сподівання на встановлення безпосередніх відносин України із США". 

0563951D-5904-4F06-AD14-8E9AE193949B_w1597_n_r0_st_s

Голова Верховної Ради України Леонід Кравчук і президент США Джордж Буш під час урочистої зустрічі в аеропорту. Україна, серпень 1991 року

Фото: radiosvoboda.org

Буш потисне руку Кравчуку. І стримано говоритиме про готовність зміцнювати дружбу Америки з Україною. 

Наступну свою промову президент США виголосить у Верховній Раді, з-за трибуни, з-під постаменту Леніна із пресованого картону. Згодом її назвуть Chicken Kyiv speech, що двозначно перекладатиметься, як "котлета по-київськи" та "промова боягуза в Києві", адже Буш застерігатиме проти відокремлення від радянської метропології. 

— Згодом я побуваю біля монумента в Бабиному Яру, який служить сумними нагадуванням про те, що відбувається, коли люди не можуть стримувати жахливу хвилю нетерпимості і тиранії. І разом з тим свобода — це не те ж саме, що незалежність. Американці не будуть підтримувати тих, хто прагне до незалежності для того, щоб змінити тиранію, яка відійшла у минуле, місцевим деспотизмом. Вони не будуть допомагати тим, хто заохочує самогубний націоналізм, який породжується на міжнаціональній ненависті.

У ній звучатимуть і компліменти Союзному договору, проти підписання якого у жовтні 1990 року студенти влаштували голодування на тодішній площі Жовтневої революціїМайдан Незалежності: найперший український Майдан увійшов до історії під назвою "Революція на граніті"

— Сьогодні я звертаю на це увагу, тому що деякі радянські міста, регіони і навіть республіки виявилися втягнутими в згубні торгові війни. Республіки цієї країни мають великі торговельні зв’язки, які ніхто не може скасувати одним розчерком пера або новим законом. Незрівнянно більша частина торгівлі, здійснюваної радянськими компаніями, будь то імпорт або експорт, доводитися на торгівлю між республіками, і це вам відомо краще, ніж мені. Угода "дев’ять плюс один" вселяє надію на те, що республіки поєднуватимуть більшу автономію з більш активною добровільною взаємодією — політичних, соціальних, культурних та економічних — замість того, щоб ступати на безнадійний шлях ізоляції. 

У своїх мемуарах тодішній міністр закордонних справ Анатолій Зленко так прокоментує цю ситуацію: "Страх перед можливими конфліктами та наявність на нашій території ядерної зброї спонукали вашингтонських стратегів до крайньої обережності в будь-яких питаннях, які стосувалися нашого статусу в міжнародній політиці". 

"Нехай благословить Господь народ України!" — цими словами 41-й президент США завершить свою промову. Останню, виголошену в СРСР. За кілька тижнів країни, до якої він приїжджав, уже не існуватиме. А "спроби союзників втиснути Україну в костюм нового союзного договору — такий тісний, що нагадував гамівну сорочку" — виявляться марними" (так схарактеризує це Анатолій Зленко). 

1991. Розпад Радянського Союзу: ядерний спадок України 

Чорнобильська трагедія спричинила тріщину в Країні Рад. Вона була не єдиною причиною колапсу: Радянський Союз зруйнувався під власною вагою — фундамент виявився нестійким.  

"Ми увійшли в незалежність, ніби пірнули в холодну воду, не знаючи чи випірнемо. То була доба великого романтизму і великих ілюзій. Причому ілюзії були, як у "політичного істеблішменту", так і в рядових виборців", — так згадуватиме цей період у своїх мемуарах перший міністр закордонних справ. 

Від СРСР Україна успадкувала частину його гордості й міці — кавалок ядерного арсеналу: наземний і повітряний компоненти "ядерної тріади" плюс тактичну зброю. Цей арсенал називають третім у світі після США і Росії. Щоправда, спадок був без "валізки" — спеціальний пристрій у вигляді саквояжу, який був центром авторизації, передання наказів і кодів, необхідних для запуску стратегічних силтактичного компоненту він не стосувався, хоча тактична зброя мала спеціальні кодоблокуючі пристрої, — залишився в руках вищого керівництва в Москві. 

Якщо з'єднати місця дислокації і розгортання ядерної зброї на карті лініями, картинка нагадуватиме зірку або ж насінину з парашутиком. Центральна точка — Вінниця, саме тут дислокувалася 43-тя ракетна армія. Від неї розходяться промені: до міст Коломия, Хмельницький, Луцьк, Нові Білокоровичі, Житомир, Ромни, Кіровоград, Первомайськ, Котовськ. Промені виходять за кордони України: в Росію та Білорусь. Частина цих міст позбулася свого ядерного минулого ще до розвалу Радянського Союзу, відповідно до договорів про скорочення озброєнь. 

29

Місця дислокації і розгортання ядерної зброї

Фото: з буклету "Є така професія — захищати батьківщину" громадського об’єднання ветеранів ракетних військ стратегічного призначення

У 1991 році в нутрощах України залишилося дві дивізії ракетних військ стратегічного призначення — у Хмельницькій області та поблизу Первомайська. Пізніше я поспілкуюся з колишніми ракетниками, які служили у місцях, яких для пересічних громадян не існувало. А в містах Узин та Прилуки розташовували аеродроми із стратегічною авіацією. Було й кілька об’єктів "С", де зберігали боєголовки і тактичну ядерну зброю: у Надвірній, Макарові, Цибулево та Феодосії. 

Ситуація ж на міжнародній арені нагадувала гру з дитинства — музичні стільці. П’ять ядерних держав зручно повмощувалися на своїх кріслах. У 1968 вони підписали Договір про нерозповсюдження ядерної зброї, зробивши їхній клуб закритим. Крісло, на якому вгніздився СРСР, оточили нові незалежні держави, які отримали ядерний спадок — Росія, Україна, Білорусь і Казахстан. Претендентів улаштуватися на ньому стало чотири, місце залишалося одне. Росія стала спадкоємницею Радянського Союзу, взявши на себе значну частину боргів і зобов'язань. Білорусь і Казахстан вийшли з гри першими, віддавши ядерну зброю без зайвого клопоту. Україна вирішила зіграти: якщо не сісти на стілець, то принаймні вимагати компенсацію. 

А "грати" було за що: 176 установок міжконтинентальних балістичних ракет з боєголовками до них, 25 стратегічних бомбардувальників-ракетоносців Ту-95 МС, 19 надзвукових стратегічних бомбардувальників-ракетоносців Ту-160, 1080 одиниць ядерних крилатих ракет класу "повітря — земля" і кілька сотень одиниць тактичної ядерної зброї. До того ж у боєголовках містилося ядерне паливо, високозбагачений уран і плутоній.

По-перше, Україна не була ядерно озброєною, тому говорити про її роззброєння некоректно. Вона відмовилась не від ядерної зброї (бо як такої не мала), а від амбіцій на неї

Напише у відповідь на моє повідомлення перший міністр оборони України Костянтин Морозов. 

У своїх мемуарах він зазначає: "Відмовившись від своїх амбіцій на ядерну зброю, Україна зробила солідний внесок світового ядерного роззброєння. … Не могла Україна вважати ті стратегічні ракети своєю зброєю, оскільки система управління ними залишалась у підпорядкуванні Москви. Україна не могла її вважати і своїм фактором стримування можливої агресії, бо всім було відомо про її приналежність Росії".

Розмовляючи з американським політиком Генрі Кіссінджером, колишній міністр оборони дійшов до висновку, що ядерна зброя могла функціонувати в Україні лише як російська або як спільна — Росії і України. Згадує він і слова Бориса Тарасюка, що визначення України у її ставленні до ядерної зброї своєрідною перепусткою до міжнародної спільноти. Двічі міністр закордонних справ у минулому — він брав участь у десятках переговорів стосовно ядерного роззброєння. Цікаво, як вони відбувалися? Що говорили сторони? І як реагували на заяви один одного опоненти? 

Я спробую зв’язатися із паном Борисом: нині він — постійний представник України в Раді Європи. У листі напишу, що його спогади — цінні для історії. Відповіді не отримаю. Проігнорують в установі й офіційний запит на інтерв’ю. Згодом у переписці радник зазначить, що пан Борис не любить спілкуватися на цю тему і надішле нещодавнє  інтерв'ю Тарасюка японській газеті. У ньому він говорить про очевидний вибір: "Або мати ядерну зброю, але залежати від Росії в управлінні цією ядерною зброєю, або не бути ядерною державою, але бути незалежною. "Незалежний", я маю на увазі бути незалежним від Росії". Україна обрала друге. 

Відтоді кілька об'єктів, де зберігалася ядерна зброя, скинуть маску секретності. Останню боєголовку проводжатимуть в "останню путь" ялиновим вінком на "Уралі".

У наступному матеріалі читайте про те, хто і як обслуговував ядерну зброю у Хмельницькій та Первомайській дивізіях ракетних військ стратегічного призначення і чому приліт Білла Клінтона називають найбільш політично вмотивованою дозаправкою літака. 

Матеріал написано в межах магістерського проєкту в Школі журналістики та комунікацій Українського католицького університету.

Авторка вдячна за консультування та верифікацію старшій науковій співробітниці проєкту з управління атомом Центру Белфера Гарвардської школи Кеннеді Мар’яні Буджерин. 

Схожі матеріали

миротворці сео

Українські миротворці

Koshyts_sharzh.jpg

Пісня в обмін на зброю: як 100 років тому Україна переконувала надати їй військову допомогу

ЛІ-Кімерійці2-800на-500

Кімерійці: військова політика та спадщина | Олександр Могилов

165902-uk

Путін воює і програє свою останню війну. Тімоті Снайдер про поразку Росії

сео ядерка

"Пістолет у кобурі": як Україна рухалася до без’ядерного статусу