"Пістолет у кобурі": як Україна рухалася до без’ядерного статусу

Неподалік Первомайська

— Ви не знайдете цієї вулиці, якщо почнете ґуґлити. Просто є мітка на карті, на яку їдуть люди. Це ж секретний об’єкт: на межі трьох районів і двох областей, щоб максимально заплутати ворога, — пояснює жіночий голос у слухавці.

Червоний значок геотегу на онлайн-карті розташований під сірим пунктиром — лінією, що розділяє Кіровоградську і Миколаївську області. "Ворогом" або "ймовірним противником" понад два десятки років тому тут називали США, на які були націлені ядерні ракети Радянського Союзу. На мапах цього місця не існувало. Фактичної адреси у публічному доступі немає досі: лише назва "Музей ракетних військ стратегічного призначення", смт Побузьке (хоча до самого селища звідси — кілометрів сім). Тут можна побачити славнозвісну ракету "Сатану", яку виготовляли у Дніпрі, ту саму "червону" (насправді сіру) кнопку, довідатися про історію РВСП і спуститися на мінус одинадцятий поверх, де минало бойове чергування ракетників. Колись вони оберігали таємниці своєї служби — елітної, важливої й надсекретної справи. Нині працюють екскурсоводами, привідкриваючи завісу таємничості: десь — так, аби крізь неї проливалося світло, десь — лише на щілинку.

— Наші співробітники не дають інтерв’ю на робочому місці, ми є інфраструктурним об’єктом міністерства оборони. Вони не мають права висловлювати свою особисту думку. У нас є люди, які звільнені, бо порушили ці правила. А по тексту екскурсії — будь ласка: вам розкажуть про технічні характеристики, про загрози, потенціали, — безкомпромісно каже Олена, волонтерка музею. Здається, що цю фразу вона відточила до автоматизму. Жінка говорить, що в штаті немає людини, яка б відповідала на дзвінки, комунікувала з відвідувачами, тож це її благодійна допомога для музею.

Нині музей РВСП є філією Національного військово-історичного музею України. Пізніше я напишу офіційний запит до київського керівництва, але винятку вони не зроблять: власними спогадами про службу ракетники зі мною не поділяться, можу розраховувати лише на екскурсію на загальних умовах. Але спершу туди треба дістатися: без власної машини — це завдання із зірочкою.

Надвірна

— Привіт. Бачу із соцмереж, що ти з Надвірної. І це місце викликає у мене інтерес, адже там розташовувався "об'єкт С", де зберігали тактичну ядерну зброю. Знаєш щось про це? — пишу своїй одногрупниці.

Вона здивована: ніколи такого не чула. Перепитує у батьків.

— Мама розказала, що колись у лісах знаходилися військові частини. Нібито були глибокі шахти, де зберігались ядерні боєголовки. Вона пам’ятає, як військові ходили на дискотеки до сільських клубів, але хто вони і звідки — ніхто не знає.

Моє питання розпалює цікавість: протягом кількох днів батьки співрозмовниці пірнатимуть у спогади минулого, запитуватимуть у знайомих і односельчан про те, хто служив у тутешній військовій частині й що вони оберігали. Але пам'ять має почуття гумору: клаптики спогадів плутатимуться, можливі свідки — мов у воду кануть: запитань стане більше, ніж відповідей і припущень. Виникатимуть й сумніви, що тут зберігали саме ядерні вироби.

— Десь на початку 2000-х якийсь чоловік із села їздив у ту місцину трактором — і той провалився в шахту, — розповідає про нові версії одногрупниця. —  Цей об’єкт сильно охоронявся, ніхто не знає, хто там працював. Мій тато був дотичним до процесу заливання шахт (напевно, йдеться про шахти підземного сховища  — авт.), він тоді працював у Надвірнянському районі будівельником, тому знає, що вони були глибокі. Кажуть, що глибокі риють саме для ядерної зброї. Але точно нам нічого не відомо.

Зрештою сім’я сяде в автівку: батьки поїдуть подивитися на місце їхнього минулого, донька — на таємничий об’єкт, окутаний здогадками і версіями. Мені надішле фотографії: квітень, сніг, бетонний паркан, на якому жовтим прямокутником обрамковано "Об’єкт МО/ Учбовий центр". Углиб ведуть дві товсті чорні смуги від коліс — схоже, тут часто їздять автівки. З-за крон дерев видніється цегляна вишка — колись вона була вищою, але місцеві після того, як чари секретності над цим місцем розвіялися, розбирали цеглу для свого господарства.

Сонячний промінь торкається поверхні "озера" із застояною водою: ймовірно, тут було підземне сховище, але місце просіло, тож утворилася водойма. Де-не-де видніються залишки споруд, однак самостійно розібратися, що це — майже неможливо.

— У Надвірній ракет з шахтним базуванням ніколи не було, — прокоментує мені пізніше авторка книги "Inheriting the Bomb: The Collapse of the USSR and the Nuclear Disarmament of Ukraine" Мар’яна Буджерин, яка багато років досліджувала історію ядерного роззброєння України. — Об'єкти "С" були у підпорядкуванні 12-го Головного Управління Міністерства Оборони СРСРтак зване 12 ГУМО. Тобто там не служили якісь місцеві призовники чи солдати зі звичайних військових частин, це були спеціальні підрозділи, які підпорядковувалися напряму Міноборони СРСР.

Хмельницький

Про ракетно-ядерне минуле Хмельниччини нагадують вулиця Ракетників у мікрорайоні "Ракове" обласного центру, 15-й гарнізонний будинок офіцерів і колишній навчальний командний пункт — капсула, схована у цьому ж місці. Колись на ньому тренували ракетників, нині він перетворився на музейний експонат. Цінний екземпляр, який дзуськи побачиш.

<p>Група ракетників на тлі піднятого уніфікованого командного пункту</p>

Дізнаюсь про нього випадково: щоб знайти інформацію про експозицію військово-історичного музею Хмельницького гарнізону, треба добряче погратися із пошуковими запитами в ґуґлі. Ланцюжком повідомлень виходжу на колишнього замполіта Хмельницької дивізії, який може показати і розказати, як функціонує командний пункт. Він випитує, хто я, чому цікавлюся цією інформацією, де планую публікувати текст і хто мої батьки. На наступний день віддзвонюється — змушений засмутити: "тренажер стоїть на місці, але начальство сказало, поки не закінчиться реконструкція в будинку офіцерів, жодних інтерв'ю, жодних фотографій робити не будемо. Розумієте? Далі додумуйте самі. Така ситуація, війна. Скажу відверто: люди просто бояться щось говорити".

Він бідкається: як же я взагалі потрапила на таку тему? "Її зараз взагалі краще не ворушити. Я скажу просто, як людина: ядерне роззброєння України — тут стільки підводного каміння, стільки досі думок, пліток, розмов, що ти десь висунешся, щось напишеш і, на жаль, можуть знайтися люди, які по-своєму це витлумачать. Розумієш?".

Не можу збагнути, чому Радянський Союз розпався, а серпанок секретності і досі окутує багато речей, попри те, що немає ні країни, яка зберігала ці таємниці, ні ядерної зброї на території України. 

Тож мандрувати мені доведеться лише ґуґл-мапами, світлинами і спогадами. 

1991 рік. Заява про без’ядерний статус України 

Зрештою заяву про без’ядерний статус ухвалять. У ній підтвердять намір, висловний у Декларації про державний суверенітет. Наявність ядерної зброї колишнього СРСР на території України буде визнано тимчасовою. У тексті йтиметься про те, що Україна наполягає на праві свого контролю за незастосуванням ядерної зброї, розташованої на її території, що проводитиме політику, спрямовану на повне цієї зброї та її компонентів базування і має намір зробити це у мінімальні строки, готова брати участь у переговорах із зацікавленими сторонами та прагне приєднатися до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї як неядерна держава. 

*** 

Через два місяці, у грудні 1991-го Україна підписує Угоду Співдружності Незалежних Держав щодо стратегічних сил. У ній зазначено, що ядерна зброя, розміщена на території України, перебуває під контролем об'єднаного командування Стратегічних сил СНД. Її мають розукомплектувати до кінця 1994 року, тактичну зброю вивезти з України до 1 липня 1992 року.

Протягом кількох років на українських дипломатів чекатиме пінг-понг переговорів: у ядерній головоломці збіглися інтереси Росії та США, які висували свої пропозиції та вимоги, Україна ж обстоювала свої тлумачення вимог. 

Анатолій Зленко пригадував, що весь 1992 рік "пішов на те, щоб американці усвідомили: Україна не готова до того, щоб капітулювати під їх тиском, у ядерних питаннях з нею треба говорити, як з країною, що хоче сама вирішувати свою долю". 

23 травня 1992 року було підписано Лісабонський протокол. Протягом цього дня на конференції пропрацьовували текст документу. Процес був настільки напруженим, що делегаціям доводилося п’ять разів перетасовувати склад і п’ять разів сідати за стіл переговорів. Документ підписали у залі "Зимовий сад" готелю "Ritz", де і повітря видавалося крижаним та застиглим: без жартів, аплодисментів та шампанського. 

З юридичної точки зору Україна була визнана рівноправним партнером Договору про скорочення стратегічних наступальних озброєнь: "Це було де-факто визнання України як власника ядерної зброї, що розташовувалася на її території. Створювалася юридична база для висунення вимог з метою отримання адекватної компенсації за ядерні матеріали, які містилися в боєголовках. Крім того, відкривалися можливості для отримання фінансової допомоги для знищення стратегічної зброї", — впевнений перший міністр закордонних справ України. 

У вересні 1993 року, в оксамитовий сезон, у Криму відбулися масандрівські перемовини. Було холодно. Кравчук і Єльцин, прогулявшись тамтешніми алеями, зайшли до резиденції українського президента, де почалося багатогодинне диплoматичне "змагання" щодо тексту документу. Анатолій Зленко писав, що з будинку вибігали розчервонілі від напруги дипломати, комусь телефонували й поверталися за переговорний стіл. Через кілька кіл дебатів усі видихнули: текст документу, за яким Україна мала передати ядерні боєзаряди, що підпадали під Договір про СНО-1, до Росії протягом двох років, нарешті погодили. Раптом радник Кравчука Антон Бутейко помітив, що у документі, який роздали на підпис, з’явилося формулювання, що Україна має передати протягом двох років усі ядерні боєголовки. Тоді Бутейко власноруч дописав "згідно зі СНО-1", який передбачав скорочення озброєнь, а не повне роззброєння. 

— Під цим дописом обидвом сторонам потрібно було поставити ініціали, мовляв вони  погодили те, що додано від руки. Цього не зробили: можливо, через недосвідченість української сторони в таких формальностях. Тому обидві сторони роз'їхалися з різним розумінням про те, що було підписано, — додає Мар’яна Буджерин. 

Згодом російська сторона денонсує цей документ. 

18 листопада 1993 року Верховна Рада ратифікувала СНО-1, але зі значними застереженнями.

— Рада ще раз підтвердила цей хід — трактувала зобов'язання щодо договору як скорочення, а не повне роззброєння. Це викликало величезний скандал на Заході, але пришвидшило підписання Тристоронньої угодиміж Україною, США та Росією 14 січня 1994 року в Москві, в якій Росія у деяких моментах поступилася Україні, і США збільшили технічну допомогу на роззброєння, — коментує Мар’яна Буджерин. — Через кілька днів після підписання цієї угоди, Верховна рада зняла застереження щодо СНО і в цей день Україна фактично відмовилася від радянської ядерної зброї. 

16 листопада 1994 року Україна приєдналася до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї: за цим документом вона відмовилася виробляти її в майбутньому, незалежно від свого ядерного минулого. 

Привідкрита завіса: 1993 рік. 46 дивізія РВСП 

«У самому серці ракетно-ядерного монстра вперше побували українські журналісти. Звісно, ними виявилися спецкори "Київських відомостей"». Передовицю із цим заголовком читачі щоденної української газети побачили 10 грудня 1993 року. На ній світлини із ракетою, яку завантажують в спеціальну машину для транспортування, і поруйнованою учбовою шахтою, на якій відпрацювали технологію підготовки до ліквідаційних заходів. Напевно, стрічка "ексклюзивно" мала бути червоного кольору, однак усі сторінки газети чорно-білі. Опинилися за межею секретності журналіст Анатолій Сметанін і фотокореспондент Валерій Мілосердов.

"Це був час, політика стала зримою. І це було досить цікаво", — розповідає мені Валерій з віконечка Зуму. У 1991-му він саме переїхав до Києва, чув "Chicken Kyiv speech" по телебаченню.

<p>Макет підземного командного пункту: на ньому видно дванадцять відсіків. В 11-му несли бойове чергування офіцери РВСП</p>

— Вразило, що Буш натякнув: ніякої самостійності, незалежності — ми не будемо вас підтримувати. Було чітко сказано, що Радянський Союз має залишитися на карті. Тут же (в Україні) була ейфорія під час "перебудови", всі чекали змін. Але приїздить американський президент і каже "ні, зась, ви це не маєте робити". Це був такий холодний душ. Зрозуміло, що одна з причин консолідованої позиції Заходу — ядерна зброя. Якщо її отримують одразу чотири країни, що потім буде з ними, з цією зброєю? Невідомо. Але не минуло й місяця після його візиту — і незалежність. У нас з’явилася ядерна зброя. Ви ж розумієте, що фрагментарно? Центр управління знаходився у Москві, а тут були шахтно-пускові установки. Таким чином на баланс міністерства оборони України перейшла вся ця техніка, але управління залишилося там — отакий парадокс.

Анатолій Сметанін — полковник у відставці — задіяв зв’язки і завдяки допомозі високих посадових осіб з військового відомства у листопаді 1993 року медійники опинилися в літаку із "Жулян" до Вінниці, де був штаб 43-ї ракетної армії. Генерал-полковник Володимир Міхтюк "промацав" журналістів на "свій" чи "чужий". Перевірку пройшли — тож їхали до 46-ї дивізії РВСП, неподалік Первомайська.

— Ми дивилися, як триває підготовка до роззброєння. Звісно, що багато нам не показали. Спочатку відвідування військової частини: художня самодіяльність, казарми, їдальня, лазня. Завезли на полігон, де провели перший вибух і знищення шахти. Повезли на учбовий командний пункт: на бойовий командний пункт, звісно, не могли, але учбовий є точною копією бойового. Це точка, яка знаходиться десь в степах. Ще нас завели у невеличкий музей, де стояли перші ракети, якесь обладнання. Цього було досить, щоб ми створили першу публікацію, — згадує Валерій.

У тексті, який займає цілу шпальту, його колега Анатолій наголосив, що ракетники — не роботи, не зомбі, а "звичайнісінькі люди, що раптом опинилися у подвійному становищі": ще вчора вони чітко знали, у чому їхнє завдання, а сьогодні переймаються за майбутнє, адже ракети доведеться знімати з бойового чергування, "а як бути з людьми, у яких єдина професія — бути поруч із зброєю?".

"Ракетники — осілий люд. Вони повинні бути поруч зі зброєю, як мати з немовлям", — пише Сметанін. Бойове чергування минало на мінус одинадцятому поверсі, тут офіцери працювали «без зими, позіхань і вихідних", за кожну помилку відповідали за законами воєнного часу.

У цей час за рішенням уряду України ракетні комплекси зняли із бойового чергування. Проте, хоч у шахтах ракет не було, для офіцерів мало що змінилися: вони продовжували заступати на пости і нести бойове чергування. Попереду було ще багато робіт щодо утилізації ядерної зброї, адже "ракета — тільки частина того непростого "оркестру", в кому вона — головна "скрипка".

— Був дуже великий резонанс від цієї публікації, потім інформація пішла на Захід. Я думаю, це був сигнал, що в Україні триває підготовка, ніхто не відмовляється від зобов’язань роззброюватися, — коментує Мілосердов. — Розголос був дуже великий і позитивний. Тоді панували побутові проблеми: немає житла, палива, продуктів — офіцери мають жити якось.

Вдруге Валерій побуває у 46-й дивізії РВСП у квітні 1994 року — фіксуватиме процес підняття ракет із шахт, злив палива й транспортування. Ядерне роззброєння триватиме повним ходом.

Я дякую за інформацію і вже збираюся прощатися, але мій співрозмовник каже:

— Думаю, треба розповісти про ситуацію, свідком якої я був. Зараз дуже багато розмов, що потрібно було залишити зброю. Я б сказав, що це популізм, який не має під собою ніяких основ. Ми сиділи з Анатолієм Сметаніним у заступника командира полку по тилу, брали інтерв’ю для матеріалу. І в цей час вимкнули світло. От як зараз (з Валерієм ми спілкувалися у січні 2023 року, коли планові вимкнення світла в Україні були щоденною буденністю). Відключень світла тоді було дуже багато, вони називалися віяловими. Одночасно у замкомандира задзвонив телефон, черговий по частині повідомив, що Миколаївське обленерго за борги відключило у них електроенергію. Тут же наш співрозмовник зателефонував до Києва і доповів про ситуацію. Коли поклав слухавку, сказав: "от дивіться, йде мова про те, що Україна хоче залишити зброю. Зараз без попередження вимкнули світло. У мене дизельного пального для генераторів на три години. А далі, якщо світла не буде, я не знаю, що робити. Коли проєктувалася ця зброя, фактор вимкнення електрики не закладався. Ракети націлені на США, на Нью-Йорк. От вимкнули світло — що там відбувається, в цих комп’ютерах, на приладах — я не знаю. Генератори через три години закінчать свою роботу, а далі що? Чи може країна, не розуміючи що у неї в руках, це мати?". Звісно, через годину поновили подачу електроенергії, але факт залишився фактом. І це мені врізалося в пам'ять дуже сильно. Розумієте, від чергового електромережі Миколаївської області залежить стан Нью-Йорка? Раптом дадуть струм, а ракета сама стартоне? Якщо держава цього не розуміє, вона не може мати тоді цю зброю.

2023. Київ. Розмова з ексочільником дивізії РВСП

Картата сорочка, джинси, сиве волосся — якби я зустріла цього чоловіка десь на вулиці, нізащо не подумала б, що переді мною колишній командир 46-ї ракетної дивізії, генерал-майор у відставці Микола Філатов. Майже три години ми говоримо в "Пузатій хаті" в одному зі столичних торгових центрів. Якби я зацікавилася ядерним роззброєнням України рік тому, наша розмова відбулася б у приміщенні ГО "Союз ветеранів Ракетних військ стратегічного призначення України" поміж фотографій, карт, схем і навіть макетів ракет. Після труднощів з орендою й історією з підтопленням від місця, де ветерани-ракетники могли повернутися думками у часи своєї служби, відмовилися. Частину експонатів Філатов відвіз до музею у селі Висока Піч Житомирської області. Собі ж залишив найцінніше — архіви: записи, щоденники, вирізки з газет, копії документів. По телефону попередив — з собою привезти не зможе, хіба прихопить кілька фотографій.

Він викладає на стіл папери: на одному листку формату А-4 перелік важливих дат, які стосуються історії ядерного роззброєння України, на іншому впізнаю лист, який надсилала йому на електронну пошту за кілька днів до зустрічі: список питань, які Микола Михайлович попросив показати заздалегідь, щоб розуміти, про що ми будемо говорити і на скільки я в темі.

— І як ви встрягли в ядерне роззброєння? — запитує дружелюбно, витягуючи з пакету кілька буклетів про діяльність громадського об’єднання і свою гордість — 700-сторінкову книгу "Втрачений ракетно-ядерний щит України", в якій описав військово-політичні рішення, події, процеси і проблеми, які виникли в процесі ядерного роззброєння України. На обкладинці його фото — у світло-сірому мундирі із золотим аксельбантом, завішаним медалями й орденами. Нині його він вдягає хіба на особливі події — річниці, презентації, зустрічі з молоддю.

Розмову починає теж з молодості: у 1972 році закінчив з відзнакою Ростовське вище командне інженерне училище ракетних військ стратегічного призначення. Мав право обирати місце служби. Романтика кликала за Урал. Але начальник факультету переконав їхати в Хмельницький, мовляв тут можна полювати і рибалити, що й полюбляв Філатов. Так він опинився у 19-й дивізії РВСП. Згодом два роки навчався в Академії ракетних військ у Москві. Потім служив у 46-й дивізії, штаб якої розташовувався в місті Первомайськ Миколаївської області. 

Про військову кар’єру мріяв з дитинства. Хотів стати льотчиком чи моряком. У військкоматі запропонували йти у ракетні війська стратегічного призначення: "воєнком сказав, що це найбільш елітні, престижні види військ". Попередили одразу: відбір буде суворий. Перевірятимуть не лише фізичну підготовку, а й розумові здібності, вольові якості. Обвішували датчиками, ставили питання — дивилися на реакцію і швидкість. Вивчали родовід: чим займалися родичі, чи не мали судимостей або ж зв’язків за кордоном.

— Мене попередили відверто, що можуть не пропустити, адже мій батько під час Великої вітчизняної війни потрапив у полон:і втікав, його затримували — за батька мені не було соромно ніколи. Воєнком порадив про це не говорити. Але я по простоті своїй написав про це в автобіографії. Коли приїхав вступати, полковник спитав: "А вам ніхто не говорив не вказувати, що батько був у полоні? Тільки чесно". Відповів ствердно. Пройшов усі перевірки. Вступив, — згадує Микола Філатов. — Відкрито нам не можна було говорити, з чим будемо працювати. Запитують, куди вступив? У ракетне училище. Але, що це РВСП — не дай Боже комусь сказати. Що таке ракетні війська приблизно здогадувалися, але щодо стратегічних — усе було закутано в таємниці.

Запитую, коли мій співрозмовник зрозумів, що працюватиме саме з ядерною зброєю. Каже, вже коли проходили військову програму в училищі та вивчали ракети.

— Як нам було? Нас виховували на хибному патріотизмі. Це вже я потім, на жаль, значно пізніше почав розуміти. В цілому, все усвідомлювали, готувалися пустити ракети.

Коли Микола Михайлович очолив 46-ту дивізію РВСП біля Первомайська, вона мала на озброєнні 4 полки ракет РС-18за натівською класифікацією SS-19, які проєктувалися в Москві, і ще 5 ракетних полків46 пускових установок: по десять у чотирьох полках і шість в одному, де на озброєнні стояли ракети РС-22 за натівською класифікацією SS-24, які виготовляли в Україні, у Дніпрі. На той час це були сучасні ракети четвертого покоління.

Як командир дивізії опікувався не лише військовими питаннями, а й хазяйством. У військовому містечку мешкало 15 тисяч осіб і було 54 висотні будинки, дві школи і чотири дитячі садочки. А ще — 1750 гектарів землі, яку засівали цукровим буряком і соняшниками, і 250 гектарів зариблених озер — вони також потребували опіки. Та найбільше уваги було прикуто, звичайно, до служби. 

Бойові розрахунки (двоє офіцерів) заступали на чергування на мінус одинадцятий поверх командного пункту — велетенської 12-поверхової капсули під землею. Несення бойового чергування прирівнювалося до завдання особливої державної важливості. Ракетні полки з командними пунктами мали назву "ОС" — окремий старт і мали цілий комплекс технічних споруд і охоронних засобів: електричну сітку, яка завжди перебувала під напругою щонайменше 850 вольт, мінні поля. Командний пункт був оснащений запасами води, палива і навіть повітря. 36 тонн льоду, два дизельгенератори, запас продовольства — цього мало бути достатньо, аби ОС автономно функціонував у випадку ядерної війни близько півтора місяця. Однак на чергування заступали передусім, аби її не допустити — працювала тактика стримування: вірогідний противник (саме так тут називають країну, на яку були спрямовані ракети; офіційно ніхто, крім вищого військового керівництва не мав знати їхнього напрямку, але таємницею це не було; символічно, що майже всі мої співрозмовники чи-то за звичкою, чи-то з інших причин, розповідаючи про минуле, уникатимуть абревіатури "США", натомість говоритимуть "вірогідний противник") не має першим натиснути на кнопку, адже тоді ракети прилетять у відповідь — гарантоване взаємне знищення. 

До речі, запуск ракет — складна система, розроблена, аби уникнути випадковостей. Бойовий розрахунок отримував спеціальний код від вищого командування в Москві, який мав збігтися із кодом, запечатаним у сейфі командного пункту. Після його введення у чотири руки крутили ключі запуску — з різницею не більше ніж в кілька секунд — і натискали на сіру кнопку пуску. Тільки за таким алгоритмом можна було запустити ядерні ракети. На щастя, цього ніколи не сталося.

Офіцери бойових розрахунків заступали на чергування на три-чотири доби. Коротка зміна тривала з вівторка по п’ятницю, довга — з п’ятниці до вівторка. За нормами за місяць чергували 10-12 діб, за рік — до 90. Поміж чергуваннями постійно проходили навчання. Тож щасливе сімейне життя часом було ефемерним.

— У мене донька 1973-го року народження, син — 1983-го. Дочці було десь 4 роки. Я йшов на роботу — вона ще спала, приходив — вона вже спала. У суботу, неділю мене вдома не було практично ніколи. І от якось приходжу додому, дзвоню у двері, відчиняє донька і викрикує: "Мамо, дядя прийшов" (мабуть, не впізнала у військовій формі). Жінка в сльози. Так і жили, — згадує Микола Михайлович.

Після того, як дивізія перетворилася на музей, привіз сюди рідних: вони отетеріли від несподіванки, зрозумівши, які речі та справи були у руках батька і чоловіка.

Коли генерал-майор розповідає про свою службу, його очі сяють гордістю, а кутики вуст розпливаються в усмішці. Каже, важко було лише не бачити, як ростуть діти. Про деякі деталі він розповідає із присмаком достоїнства, приміром, що міг керувати дивізією без мікрофона — такий сильний мав голос — хоч під час нашої розмови раз-по-раз його стишує, і слова губляться у брязкоті тарілок, сованні стільців та дзижчанні сушарки — так, що мені доводиться вслухатися. 

Коли Україна стала незалежною, в дивізії нічого не змінилося: офіцери щодня продовжували виходити на бойове чергування. Хіба що погіршилося матеріально-технічне забезпечення, пригадує Філатов. У деяких частинах впала укомплектованість, тож офіцери проводили більше діб на чергуванні. Їхніх думок про роззброєння не питали — це був наказ. І цей факт турбує колишнього очільника ракетної дивізії: "у нас була унікальна інфраструктура: кабелі бойового керування, підземні кабелі силового постачання. Все було вирито, знищено. Для чого?" — у голосі чоловіка відчувається злість.

— Сам процес зняття з бойового чергування — дуже складний. Насамперед у моральному плані, — каже Микола Михайлович.

— Це дуже складний процес і в технічному плані: на кожну шахтно-пускову установку було 9 діб. Процес унікальний: спочатку відстиковувалися бойові частини, потім зливали компоненти ракетного палива. Це дуже отруйна річ: безпечна концентрація — одна десятитисячна міліграма на літр. Великі габарити, десятки тонн ваги. Транспортування колон. Процес був дуже напружений. Люди не досипали, не доїдали. День, ніч, дощ, мороз — все одно працювали. Враховували навіть рух супутників: коли вони мали пролітати, всі роботи припинялися.

Через понаднормову роботу ракетників збільшилася захворюваність — впевнений Філатов. 

У цей до дивізії приїжджали високопосадовці — українські й закордонні. 

— Під час однієї з нарад, на яку приїхала група народних депутатів України, один з них спитав, скільки на кожній ракеті золота? Справді, багато деталей покриті золотом — щоб не окислювалися. Відповів, що з наземним обладнанням — вісім-десять кілограмів, ще плюс кількасот кілограмів платини і десятки кілограмів срібла. Цей депутат одразу вигукує: "Ви уявляєте: 176 ракет по 10 кг золота! Це ми одразу збільшимо золотий запас України на майже 2 тонни!". Але затрати на те, щоб це золото вилучити з деталей, будуть ще більшими, принаймні не меншими — це ж все вимірюється мікронами, — Філатов каже уявлення про реальний стан справ і розуміння ситуації високопосадовцями часто були туманними. 

Мій співрозмовник розгортає свою книжку, орієнтуючись на жовту закладинку ближче до останніх сторінок. На чорно-білому фото — сувенір "Бойова палиця": нагадує бейсбольну биту з шипами. Нижня половина — дерев’яна, з вирізаним орнаментом. Верхня — з металу знищених в Україні БРК стратегічної зброї. "Це згадка про те, що мала Україна, і те, до чого вона прийшла за рівнем своєї обороноздатності", — підписане фото. 

***

8 квітня 1994 року Анатолій Сметанін та Валерій Мілосердов знову приїхали до 46-ї дивізії: отримали ексклюзивне право спостерігати за демонтажем ракети СС-19. На той час бойову головку з неї уже зняли, гептил (те саме отруйне паливо, про яке розповідав Філатов) злили. На очах у журналістів ракету-носій — велетенську свічку — за допомогою спеціальних тросів підняли із шахти. Залишки ракетного палива зливали люди у спеціальних костюмах та протигазах. Коли сріблястий контейнер виявилявся порожній, ракету завантажили у транспортний агрегат. Згодом перевантажували у залізничні вагони. Вони прямували в місто Дніпро, де ракети мали утилізувати. 

По дорозі розвіювалися уявлення про силу й міць, яка дісталася нам у спадок: обладнання й транспорт вимагали оновлення. Тож під час перевезення доводилося робити паузи. 

"Це було старе радянське обладнання, у, скажімо так, незадовільному стані. Коли везли ракету, доводилося кілька разів зупинятися, щоби прохололи мотори в тягачів. Були 90-ті роки, а техніка — ще з 60-х. — Валерій показує фотографію, на якій жінки у хустках саджають картоплю, поруч — автівка з платформою для перевезення, на якій розмістився довгий вантаж, накритий брезентом. — І оце якраз ми зупинилися, щоб охолонув мотор. Я тоді вийшов і зняв цей кадр".

Процес роззброєння був просякнутий емоціями так, що вони вселялися у людей, які спостерігали за ним збоку. У статті для "Київських відомостей" Анатолій Сметанін напише: "Ми покидали це місце (шахтно-пускову установку) з таким відчуттям, мов їхали з кладовища, куди не хочеться повертатися ні з якого приводу".

***

У той час, як ракетники виконували наказ, на політичній арені було гаряче. "Щодо наших західних і північних партнерів, то їхня реакція на ядерний статус України була ще більш чітка й однозначна. Словосполучення "ядерна зброя" спливало у їхній свідомості після слова "Україна" з такою ж незмінністю, як у собаки Павлова з’являлася слина після включення лампочки", — пише Анатолій Зленко.

Він називає питання ядерної зброї важкою хмарою, що затуляла світло і заважала нормальному росту нашого національного дерева.

Перший міністр України впевнений, що іншого виходу ми не мали: 

"Ніхто не наважиться образити, забуваючи при цьому, що аби носити пістолет, треба мати дозвіл, якого Україна не отримала і не могла отримати. Хто носить зброю без дозволу — це все ж таки порушник і має нести відповідальність". Свої рефлексії про ядерний спадок Зленко описує на півсотні сторінок книги "Дипломатія і політика": емоційно і концентровано. 

1994 рік. "Бориспільські перемовини" Клінтона

12 січня 1994 року до України завітав Білл Клінтон. Це було "найбільш політично мотивоване дозаправлення літака в історії людства", — схарактризує цю зустріч в аеропорту "Бориспіль" заступник держсекретаря США Строуб Телботт. Однак до прийому високого гостя летовище було, м’яко кажучи, не готове.

— Ми тоді робили реконструкцію терміналу "Б", всередині розпочали велике будівництво, особливо на першому та на другому поверхах центральної частини. Тоді технологія передбачала обслуговування внутрішніх авіаліній Радянського Союзу. А Україна стала самостійною державою: нам уже треба було обслуговувати іноземних пасажирів, за іншою технологією. Тож ми почали робити реконструкцію, — розповідає тодішній заступник генерального директору аеропорту Василь Гончаров.

Клінтон саме летів на підписання Тристоронньої угоди в Москву, яка лягла в основу Будапештського меморандуму. Їхати до міста не було часу (а ще у цьому був символічно-політичний момент: Клінтон не міг відвідати Київ перед Москвою. Спершу завжди їхали в Москву) — зустріч з керівництвом країни організували прямісінько в аеропорту.

— Представники  адміністрації президента вирішили зробити зустріч на другому поверсі терміналу "Б", на території будівельних робіт. Термінал "А" тоді був переповнений пасажирами, термінал "Б" — закритий для рейсів. Інших ще не існувало. Ми натягли мотузки, зробили з них "коридор", взяли в готелі білі простирадла і завісили ними драбини й дірки. Виділили місце для невеликої трибуни, зв'язківці підвели мікрофони, зробили місце для кореспондентів, — пригадує пан Василь.

Політика його не хвилювала, тож на те, що президент США довго не виходив з літака, примусивши українських посадовців затамувати подих, не звернув уваги. Він, передусім, намагався зорганізувати красиву зустріч.

— Тоді гендиректором "Борисполя" був Микола Шматко — меломан. Він вигадав таку річ!, — у голосі співрозмовника бринять нотки захвату. — Нещодавно якраз повернувся з відрядження із Європи, де купив платівку із записами гри на саксофоні самого Клінтона. Ми попросили в Duty Free музичний центр, поставили його на підлогу в галереї, кудою мали йти Клінтон з дружиною, підвели туди живлення. І от коли вони піднімалися до зали на другий поверх, грала ця музика. Пан Клінтон ніби пройшов повз, а дружина спинилася, вслухалася, смикнула його за рукав, мовляв, дивись: це ж ти граєш. Ось такий маленький нюанс: пан Клінтон почув у цій галереї запис власного виконання. А коли він піднявся нагору, там кричали "ура-ура".

Це все, що пам’ятає колишній заступник гендиректора з того дня— як-не-як минуло тридцять років, та й делегацію він не зустрічав: перевіряв, чи все в порядку з організацією.

А от Анатолій Зленко пише про напругу в повітрі, яка висіла усі 25 хв, поки президент США не виходив з літака, а на злітній смузі на нього чекало все політичне керівництво країни і дівчата з хлібом-сіллю. Коли двері відчинилися і до делегації вийшов рожевощокий Клінтон, Леонід Кравчук дав йому свою хутряну шапку.

Тим часом другий поверх терміналу "Б" заповнили журналісти.

— Клінтон жартував, говорив, що якби Кравчук не був президентом України, він би йому запропонував посаду прес-секретаря Білого дому. Все це виглядало так, ніби приїхала людина в якусь область, свою губернію і жартує над її керівником, — пригадує Валерій Мілосердов.

Юлія Мостова для "Київських відомостей" написала про неприємний осад від події: починаючи від очікування Кравчука біля трапу літака, закінчуючи безтактним жартом про посаду прес-секретаря в Білому домі: "Всі ці дрібниці, враховуючи сам факт неповноцінності зустрічі, були направлені на одне — вказати Україні на місце, яке вона займає. Кам’яні обличчя Л. Кравчука, А. Зленка, Є. Марчука і В. Радецького були ще одним доказом того, що, коли викручують руки, — це дійсно боляче".

А ось, як коментував цю подію для "Дзеркала тижня" тодішній радник президента з питань зовнішньої політики Антон Бутейко: "Я справді вважав на той час, що домовленості, яких було досягнуто на робочому рівні, торкалися дуже важливих питань, і я вважав, що остаточної згоди ми давати не могли на цьому рівні. Я вважав, що в інтересах України було, аби наш президент почув позицію Сполучених Штатів Америки безпосередньо з вуст їхнього президента. І тому я не радив нашому президентові давати згоду на остаточний варіант документа, допоки ми самі не почуємо їхню позицію з вуст американського президента". 

— Клінтон був переконаний, що остаточний текст Тристоронньої угоди вже погоджений і готовий до підписання в Москві — тож немає, через що дискутувати, — пояснює Мар’яна Буджерин.

На наступний день Кравчук, Клінтон і Єльцин підпишуть Тристоронню заяву: Україна візьме на себе зобов’язання роззброїтися, США і Росія — надати гарантії національної безпеки і компенсацію.

"Білл Клінтон наполіг, щоб заява була підписана якомога раніше того ж дня, мотивуючи щільним робочим графіком візиту до Москви. Але в мене склалося враження, що він насправді лічив хвилини до того моменту, коли цей політичний тягар упаде з його плечей і він зможе, сяючий, підійти до журналістів і проголосити про чергову перемогу американської дипломатії, — згадує Зленко. — Проте це не була перемога над "упертою Україною", як дехто іноді це трактує. Кравчук мав таке саме право на лаври переможця, як і Клінтон та Єльцин".

2023. Спогади ексміністра природного середовища України

Ми зустрічаємося у кав’ярні. Колишній міністр охорони навколишнього природного середовища України на інтерв’ю погоджується без довгих міркувань і призначає зустріч у "перевіреному" місці, де, як каже, завжди спілкується із журналістами, — біля столичного готелю "Салют". Юрій Костенко і справді схожий на постійного відвідувача цього маленького закладу із зеленими ролетами, вазонами у різнокольорових горщиках і музикою — трохи загучною для розмов. Його очі такого ж сіро-зеленого кольору, як і сорочка під чорним худі. На сусідньому стільці — куртка, на столі його книга. "Історія ядерного роззброєння України". Цікаво, що майже всі мої співрозмовники зафіксували свої міркування про ядерне роззброєння у книгах. 

У 1993 році Юрій Костенко очолював українську делегацію на переговорах з Росією з проблем ядерного роззброєння, був головою спеціальної депутатської групи з підготовки до ратифікації Договору про скорочення стратегічних наступальних озброєнь.

Фрагмент нашої розмови залишу у форматі інтерв’ю: 

— Україна мала дійсно унікальний шанс використати свій військовий потенціал і тему ядерного роззброєння як стартовий капітал. Цього не відбулося виключно через те, що на владних позиціях тотально залишалася комуністична більшість, — перконаний Юрій Костенко. — Уже в серпні 1992 року в мене було абсолютно чітке розуміння стратегії, як ми повинні рухатися до без’ядерного статусу. І там не йшлося про терміни, там йшлося виключно про національні інтереси України. І ця стратегія завершувалася б тоді, коли Україна стала повноправним членом НАТО, Європейського союзу, системи колективної безпеки — тоді Росія нам уже не загрожує, а відтак нам така зброя і ті затрати, які треба на утримання ядерного потенціалу, не потрібні. Ця стратегія враховувала головне: 

— В нас поклади урану величезні природнього, а от збагачення урану — це окрема ціла галузь створюється, це дуже коштовне завдання для будь-якої країни і, враховуючи, що Росія протидіяла б цьому …

— … адже були 90-ті роки, тотальна криза…

— Якраз криза — це головний чинник. Треба було обирати такі варіанти, які б не посилювали кризу, а навпаки знімали соціальні проблеми, пов’язані з нею. Бо Росія ж інформаційну війну ніколи не припиняла щодо України, вона уже розпалювала, що бачите — незалежність, а у вас пенсії такі-то, соціальні стандарти такі-то, а в нас вищі — для чого розвалювати було? І це поширювалося особливо серед сходу України. Отже, нам необхідна була стратегія, де за максимальної участі Заходу ми б рухалися до без’ядерного статусу з максимальною вигодою для держави і всіх елементів державної політики, починаючи від економіки, закінчуючи соціальними стандартами, — продовжує Юрій Костенко. 

Був 1993 рік, Україна внаслідок відсутності системи економічних реформ рухалася за критичним сценарієм –— це падіння економічного виробництва, інфляція, безробіття, зниження соціальних стандартів. Росія, розуміючи, що може бути така стратегія ядерного роззброєння і участь Заходу у цьому, вона доклала всіх зусиль, щоб розпалити в Україні невдоволення, страйки. І у вересні 1993 року була вимога шахтарів про дострокові вибори парламенту, яка трансформувалася у дострокові вибори всієї влади. Тотальна фактично дестабілізація. Тому цей процес потенційний співпраці із Заходом щодо роззброєння був утриманий.

Чи реалістично було рухатися за цим сценарієм? З точки зору менталітету тодішньої влади, говорити про членство в НАТО —  все одно, що облити себе у Верховній Раді бензином і спалити. Для них НАТО — це було щось страшне.

— Загалом, я правильно розумію: ваша позиція була в тому, що роззброюватися Україні треба, але за іншу ціну?

— Звичайно!

Чоловік навпроти мене, який емоційно жестикулює і час від часу відсьорбує по ковтку еспресо, маневрує оповіддю від більш виваженого тону до збудженого, імпульсивного, ніби переконує у правоті свого погляду не мене, а тодішнього президента. За годину він робить стрімкий екскурс історією ядерного роззброєння: від ініціативи "Народного руху" до вивозу тактичної ядерної зброї, приправляючи розповідь інсайдами і власними міркуваннями. Мені ж найбільше цікаво розпитати про поїздку на підприємство, яке розбирало українську тактичну зброю в Росії. У численних інтерв’ю Костенко підкреслює, що був єдиним цивільним представником України, якому вдалося туди потрапити. 

— Не хотіли мене приймати в Росії, але врешті-решт Морозов переконав, що це важливо, бо я очолюю питання і по стратегічним озброєнням, тому я повинен впевнитися, що боєголовки знищуються. Допустили мене до підприємства: це аж на півночі Уралу, — починає розповідати Костенко. — Ви собі навіть не уявляєте, що собою являли ці ядерні центри: їдеш-їдеш — тайга-тайга-тайга. Потім раптом КПП — огороджене, там система сигналізації. Проїжджаєш його, а далі знов тайга-тайга. І так тричі. Потім ще один КПП. В’їжджаєш у військове містечко з п'ятиповерхівками. Потім проходиш контроль на в’їзді на територію самого підприємства.

Зі слів експолітика, діалог, який відбувся між ним і працівниками цього місця виглядав приблизно так: 

— Ну добре — розібрали. А далі що? Ядерна зброя — це уран, плутоній, в першу чергу. Що ви робите з ними? — запитав Костенко у людини, яка відповідала за утилізацію боєголовок. 

— А це не наша справа. Ми розбираємо, плющимо корпус, так звану автоматику підриву, а куди ідуть плутонієві і уранові стрижні — не наша компетенція. 

— А куди їх відправляють? 

— На підприємство, яке їх виробляє. 

— А далі що відбувається, ви знаєте?

— Ні. 

— Їх можна використовувати повторно? 

— Звичайно, можна.

Співрозмовник робить паузу, дивлячись на мене виразом обличчя, який промовляє "Це елементарно, Ватсоне!". 

— Це ж фікція, що ми контролюємо процес, — каже за мить. — Для мене було зрозуміло, що це означає. Але зупинити цей потяг було неможливо.

*** 

У липні 1994 року на дострокових виборах глави держави переміг Леонід Кучма. У 2023-му я переглядатиму архівні випуски новин і натраплю на його коментар: "Мені здається, що багато політиків в Україні, мова йде насамперед про парламент, не розуміють чи не хочуть зрозуміти тих процесів, які відбуваються і у світі, і в Європі, і в Україні в тому числі. Україна самотужки не здатна утримувати ядерну зброю. І це було однією з головних причин, коли розглядалося тодішнім політичним керівництвом рішення про позбавлення нашого ядерного статусу". 

Цього ж року, в листопаді, етері телепрограми "Післямова" ведучий Олександр Ткаченко вимовить: "Український парламент нарешті ратифікував Угоду про нерозповсюдження ядерної зброї. Цікаво, що найсильнішим виявився аргумент: «Панове, а нічого іншого нам не залишається робити»". А у своєму сюжеті журналіст Микола Вересень зауважить: "Виявилося, що віддавати ракети не набагато легше, ніж створювати їх. Принаймні ця процедура забирає багато часу і коштує багато грошей". 

5 грудня 1994 року Україна, Росія, США і Великобританія підпишуть Меморандум про гарантії безпеки у зв'язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, який у 2014 порушить Росія і навколо якого точитимуться гострі суперечки. Ядерний статус Україна втратить 2 червня 1996 року, коли остання ядерна боєголовка перетне український кордон до Росії.. 

***

2023 рік. У аеропорту "Бориспіль", де зустрічали Білла Клінтона, не злітають і не сідають літаки. 42-й президент США каже у інтерв’ю, що шкодує про те, що переконав Україну відмовитися від ядерної зброї. За пошуковим запитом "Макарів-1"колишнє закрите містечко, де був об’єкт "С" ґуґл показує перше відділення "Нової пошти". Місця дислокації і розгортання ядерної зброї — розсекречені, але "співробітникам музею заборонено давати інтерв’ю на робочому місці" в музеї РВСП. Суперечки про ядерну зброю просочуються у побутові розмови, коментарі в соціальних мережах та виступи політиків. 

Мені не вдалося зібрати докупи всіх пазлів і помістити усе, про що дізналася, в цей текст. У цій захоплюючій, емоційній і заплутаній історії ще так багато треба дослідити. 

"…віддавати ракети не набагато легше, ніж створювати їх".