Соціальна інженерія радянського Нового року

Розкуркулене свято

Перші спроби подолання “пережитків” масованою пропагандою зазнали поразки. “Червоне різдво” і “комсомольські святки” з балаганом, де за Козою водили ряджених “ненависних панів, куркулів і попів”, людям не сподобалися. Хоча засоби масової інформації й пропаганди на місцях ще довго використовували ці образи. Журналіст Микола Тимошик відшукав у першому числі 1928 року ніжинської газети “Нове село” замітку Я. Ковальчука “Різдво служить куркулям”. Там ідеться: “Попи не те що з “козою”, а з чим завгодно злигаються, щоб тільки зберегти своє панування, допомогти куркульні та буржуям. Отож, виконання різдвяних звичаїв суперечить новому побуту та соціалістичному будівництву”.

<p>Посібник 1931 року "Як провести антиріздвяну кампанію на підприємстві"</p>

Паралельно нова влада замовляла літераторам твори, які мали перекрити улюблені різдвяні колядки. До цього долучилися Петро Панч, Іван Сенченко, Валер’ян Поліщук. “Червоні колядки” друкували в газетах і пісенниках, їх поширювали комсомольці. Частину цих витворів можна знайти в академічному виданні “Колядки та щедрівки. Зимова обрядова поезія трудового року”, яку упорядкував Олексій Дей. В одному з текстів пір’я пави перетворюється на червоні прапори, які променяться “аж на цілий світ, їх тримає скрізь робітник, звиває з квіток всесвітній вінок”. В іншій “колядці”, на мотив “Нової радості”, після слави господарю й господині, йдеться: “Не так господарю, а як його дітям, хай щасливо виростають, щоб дуків багатіїв побити”.

1928-го влада заборонила різдвяну ялинку і Діда Мороза, який уже набув популярності у містах Російської імперії. У 1929–1931 роках у "країні рад" ввели п’ятиденний тиждень, щоб перебити традицію відпочивати у неділю та в дні релігійних свят. Однак українці все ще відзначали Різдво. “Соціальні інженери” скаржилися, що традиції свят “особливо міцно вкоренилися на селі”, а підживлює їх “автокефальна церква з буржуазними націоналістами”. Утім завзяття комсомольців в агітації підлітків мало успіх. Наприкінці 1920-х Етнографічна комісія ВУАН поширила запитальник, щоб з’ясувати стан побутування календарних свят. Відповіді свідчили, що молодь уже обирає сільбуд, тобто клуб, замість колядування. Через десятиліття у спеціалізованій літературі для пропагандистів і агітаторів значилося, що “найважливішим рубежем перебудови традиційно селянського способу життя стала колективізація сільського господарства”. Себто голодовий геноцид 1932–1933 років.

Дід Мороз повертається

У листопаді 1935 року Сталін оголосив, що соціалізм в СРСР в цілому збудований, “жити стало краще й веселіше”. Адже “шкідників” стало на кілька мільйонів менше. Через місяць в газеті “Правда” вийшла стаття за підписом першого секретаря київського обкому ЦК КП(б)У Павла Постишева “Організуємо до Нового року дітям хорошу ялинку”. В містах і селищах одразу ж з’явилися ялинкові базари, в магазинах стали продавати прикраси для ялинки. Тож на новий 1936 рік діти всього СРСР уже мали “свято ялинки”. Тільки не різдвяної, а новорічної. На її верхівці замість вифлеємської була вже червона зірка. Її п’ять променів символізували “союз трудящих п’яти континентів у боротьбі з капіталізмом”.

<p>Прикраси для радянської новорічної ялинки</p>

Перші “ялинки” влаштовували в “палацах піонерів”. Карнавальні костюми були відповідні. Так, харківські піонери на зустріч 1936 року переодяглися в стахановців, ворошиловських стрільців, Чапаєва і Пєтьку. Ялинкові прикраси також виконували пропагандистську місію: літачки з червоними зірками, дирижаблі, парашутисти, танчики, прикордонник Карацупа і його пес Ільдус, фігурки людей в костюмах народів СРСР.

1935-го до дітей повернувся Дід Мороз, відтепер з виховною місією. 1937-го до нього приєдналася онука Снігуронька. Вчені розробили сценарій дитячого свята, використовуючи знання з психології та етнології. Там були добрі персонажі – трохи пришелепкуватий Дід і його бідова внучка, а також злі – сірий вовк і Баба Яга. “Вороги” крали мішок з подарунками, зайчики та білочки за участі дітей допомагали його повернути. Потім Мороз роздавав дітям пакунки з цукерками.

Єдине свято без політики?

1947 року указом Президії Верховної Ради СРСР 1 січня оголосили вихідним днем. 1953-го партійні лідери почали записувати новорічні радіозвернення. А наступного року запровадили ритуал запалення вогнів на “головній ялинці країни” у Кремлі. Дітлахи, які веселилися з Морозом у 1936-му, на той час були вже молодиками, готовими до запровадження “дорослого” свята.

Нові свята стали активно розробляти й впроваджувати з початку 1960-х. Над цим працювала Комісія радянських традицій, свят та обрядів при Раді Міністрів УРСР, обласні, міські, районні, селищні й сільські Комісії при виконкомах Рад народних депутатів, науковці, представники творчих спілок, партійні працівники. Були також групи сприяння комісіям на підприємствах, в установах, за місцем проживання. Тільки в Києві діяло близько 800 таких великих і малих комісій, які охопили понад 10 тисяч осіб. Нові ритуали мали проникнути в кожну родину. “Усі вони були використані як ефективний засіб патріотичного, ідейно-естетичного і трудового виховання трудящих”, – зазначали в агітаційних текстах.

<p>Радянська листівка 1981 року зі сталеваром</p>

Побутує думка, що Новий рік був єдиним незаполітизованим радянським святом. Мовляв, влада дала людям “віддушину”, щоб просто відпочити у колі сім’ї. Чи так це було? “Новий рік у СРСР – це не тільки сімейне, як у країнах капіталістичного Заходу, а й велике громадсько-політичне свято”, – читаємо у розділі “Сучасне новорічне свято в УРСР” книжки етнографа Олександра Курочкіна “Новорічні свята українців”.

“Для всіх народів Радянського Союзу закінчення старого року і зустріч нового стали святковою естафетою досягнень і здобутків, урочистим звітом про виконану роботу”, – йдеться у методичному посібнику “Свято в нашому домі” (1981). І справді – напередодні Нового року шпальти газет, голоси з “брехунця” повідомляли про “дострокову здачу в експлуатацію” сотень нових квартир, кінотеатрів, заводів, лікарень, шкіл тощо. Це були “подарунки суспільству”. На підприємствах ударників праці вітали Дід Мороз зі Снігуронькою, вручали їм призи, грамоти й премії. “Передовики” отримували право запалити вогні на трудовій ялинці заводу. Водночас у стінгазетах висміювали тунеядців, бракоробів і п’яниць – а радше тих, хто не вгодив керівництву чи загалом владі.

“Усі ми зібрались у сім’ї великій”

1960 року в УРСР дозволили щедрувати на новий рік. Можна було співати деякі давні щедрівки, та переважно пропонували виконувати радянські новотвори – на стародавню мелодію або ж на щойно створену композитором. У таких піснях оспівували “передовиків праці та їхні героїчні звершення”. Вони мали виховувати в масах “колективізм, гуманізм і радянський патріотизм”. Головним посівальником мав бути Дід Мороз, йому допомагала Снігурка, на додачу могли бути Коза, Дід, Ведмідь. Методички рекомендували, щоб з щедрівниками ходив баяніст. Ряджені мали вручати господарям подарунки від імені правління колгоспу, підприємства чи установи.

<p>Радянська новорічна листівка</p>

Радянське “щедрування” мало стати засобом інтернаціонального виховання трудящих. “Поряд з українськими народними костюмами – російські, молдавські, грузинські та інші традиційні костюми багатонаціональної країни рад, – зазначав етнограф Олександр Курочкін, який на той час працював у відділі нових обрядів Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН УРСР. – Таким чином в образній формі проводиться ідея інтернаціоналізму і міцного союзу братніх радянських народів”.

Радянські щедрівки замовляли у знаних поетів і композиторів. Сценарій Василя Юхимовича і Родіона Скалецького “Щедрий вечір, добрий вечір” озвучило українське радіо, він вийшов друком масовим накладом у видавництві “Мистецтво” як методичка для масової художньої самодіяльності. Тоді ж поет Микола Сингаївський разом з композитором Володимиром Верменичем написали пісню “Запросини Діда Мороза”, яку і сьогодні виконують юні бандуристи в музичних школах, вона також входить до програми 1-го класу з музичного мистецтва НУШ.

Поети-аматори також не дрімали. В одному з радянізованих варіантів “Нової радості”, записаному на Житомирщині, є зворушливі слова: “Руські й українці, грузини й таджики: усі ми зібрались у сім’ї великій”.

Скромніший стіл – активніший ентузіазм

Радянська святковість замислювалася як засіб “прискорення етнічної консолідації та інтеграції народів СРСР”. Типовий сценарій родинного свята зустрічі Нового року, поширений на всій території СРСР теж передбачав інтернаціональне виховання. Грузини, таджики, литовці, молдовани, як і українці, мали на святковому столі обов’язкові страви, слухали новорічне звернення Центрального комітету комуністичної партії Радянського Союзу, загадували бажання під бій московських курантів, стоячи з келихом шампанського. Усі дивилися “Блакитний вогник” з виступами переважно російських артистів і активно обговорювали цю передачу кілька днів потому.

Новорічний стіл не міг обійтися без салату олів’є, оселедця під шубою, “Советского” шампанського і торта. “Різноманітні страви та напої на новорічному столі демонструють високий життєвий рівень радянського народу, – йшлося в методичному посібнику “Свято в нашому домі” (1981). – Спостерігається характерна закономірність: чим вища культура учасників торжества, тим скромніше воно з погляду матеріального і багатше духовно”. Скромний салат з солоним огірком, консервованим горошком і дешевою ковбасою сприймали як розкіш, доступну раз на рік – адже горошок був у дефіциті. Його разом з баночкою майонезу і шпротами перед Новим роком видавали профкоми працівникам на підприємствах і в установах.

Символіка Нового року ставала звичною на всій території “шостої частини Земної кулі”: червона п’ятикутна зірка на Спаській вежі Кремля, серп і молот, ритуал запалення головної ялинки країни, Дід Мороз. У Києві впроваджували новорічний поїзд з автомобілів, декорованих як сани. В них сиділи Діди Морози зі Снігурками й ряджені в костюмах народів СРСР. Фігура Діда Мороза під міськими ялинками часом тримала у руках глобус – аби нагадати трудящим про їхню всесвітню місію.

З Матрьошкою і Скоморохом

Дитяче свято під портретом Леніна, з осяяною ялинкою і пакунками цукерок западало глибоко в дитячу душу, стаючи основою лояльності до тоталітарної влади. Такі дійства влаштовували у садочках, школах і палацах культури. Запрошення до палаців батьки отримували від профспілки. З 1970 року головна дитяча новорічна ялинка УРСР відбувалася в палаці “Україна”.

На новорічний “утрєннік” батьки мали приготувати для дітей карнавальні костюми. “Серед піонерів і жовтенят популярністю користуються костюми братніх народів СРСР, різні звірята, пташки, квіти, метелики, овочі, фрукти тощо”, – зазначив Олександр Курочкін. У 1984 році у видавництві “Радянська школа” вийшла друком методичка Тамари Грибанової “Костюми до свята в дитячому садку”. Тут можна знайти викрійки костюмів 15 республік СРСР та окремо – гуцулика і гуцулочки. Також є Снігуронька, Матрьошка димківська, просто Матрьошка, Скоморох. Починається альбом із російського костюма.

Типовий сценарій свята залишався незмінним з 1930-х: у Діда Мороза “вороги народу” крадуть мішок з подарунками, лісові звірята і Снігуронька просять допомоги у дітей. Врешті, мішок повертають, шкідники тікають, Мороз запалює вогники на ялинці й роздає подарунки. Обов’язковим був хоровод з Морозом і Снігуркою під російську пісню “В лесу родилась елочка”, яку зрідка виконували в перекладі українською. Потім Дід Мороз роздавав дітлахам пакунки з цукерками. На пакунках зображували Діда Мороза або ж дітей у костюмах народів СРСР. Цукерки мали одні й ті ж назви на території всього Союзу, утім, трохи відрізнялися етикетками й виготовлялися на місцевих фабриках: “Червоний мак”, “Гулівер”, “Білочка”, “Кара-Кум”, кілька “барбарисок” і шоколадка “Алёнка”.