Нове життя будинку "Слово"

13:53, 7 березня 2022

slovo 1920.jpg

Цей будинок у центрі Харкова зводили для найкращих українських письменників. Щоб вони могли комфортно творити. А заодно – щоб тримати їх, потенційних ворогів режиму, під постійним наглядом. Мало кому з перших мешканців вдалося уникнути репресій. Тільки тепер, майже через століття після трагічних подій, будинок "Слово" отримав шанс на нове життя. Незабаром тут знову писатимуть книжки.

Текст написано у березні 2021-го. За рік до того, як російські загарбники почали безжально обстрілювати Харків. Унаслідок авіабомбардування 7 березня пошкодили "Слово" – будівлю, яка є символом репресій радянської влади проти української інтелігенції. Лише за останню добу у місті загинули восьмеро людей...

stehk.jpg

Павло Стех

журналіст

Втрачена поезія

Будинок Слово ukrainer.jpg

Будинок "Слово"

Фото: ukrainer.net

– А що це ти тут знімаєш, а?

Сіра будівля у тихому середмісті Харкова. У міру занедбана, з подряпаними та розписаними під’їздами, клубками проводки, павутинням у коридорах, квитанціями, розкиданими на сходах та підвіконнях. Зовні обліплена пластиком і "цар-балконами". У дворі – шеренги гаражів. Поряд – постійне стихійне парковання. На побіленому бордюрі сидить компанія чи то тільки захмелілих, чи то похмільних людей. 

– Будинок знімаю. Тут колись письменники жили. Хвильовий, Тичина, Сосюра… – добираю найгучніші імена, раптом вони про когось чули.

– Ага, жили. А тепер ми живемо, – гордо каже жінка.

– Рот закрила! – наказує чоловік поруч.

Майже століття тому тут "падав серцем на гостре каміння життя" Володимир Сосюра. Як на нього глянути, теж не одразу скажеш – обличчя алкогольне чи похмільне. Вікна його квартири виходили в цей же двір. Вдома постійні сварки та бійки – Сосюру часто бачили з підбитим оком. Він багато пив, грошей не вистачало. Тому намагався вициганити на проїзд у місцевих дітлахів чи двірника Акима. Коли двірник виручав, поет давав йому навзамін свої вірші. Аким одразу ж спалював аркуші. Можливо, якби не його зневага до поезії, ми б мали на одну збірку молодого Сосюри більше. 

слово_13.JPG
Фото: Павло Стех

– Будинок руйнується! – продовжує жінка. – Напиши про це! От ти завтра сюди прийдеш, а тут купа цегли лежить. Про що тоді писатимеш? 

– Рот закрила! – знову обриває її супутник. За мить вони тихо відступають і зникають – хто за гаражами, хто за рогом будинку.

Єдине нагадування про багату історію "Слова" — гранітна таблиця з переліком імен видатних мешканців. Але й вона не без помилок — у довгому переліку зазначені Юліан Шпол та Михайло Яловий. Вони обидва жили у квартирі № 30, обидва дружили із Хвильовим, зрештою, їх обидвох розстріляли в Сандармосі. Біографії їхні подібні, бо Юліан Шпол — це псевдонім Михайла Ялового. Із його арешту почався трагічний період "Слова". 

Проте репресіям передував етап творчої свободи та згуртованости під одним дахом письменників, режисерів, художників.

 

Валіза грошей від Сталіна 

Рік 1919. Харків став столицею Радянської України. Місто швидко обростало районами та заводами. Водночас сюди з’їжджали митці – творити нову культуру для нової радянської людини. Не в усіх вистачало грошей на житло. До прикладу, поет Павло Тичина переїхав сюди 1923-го, щоб працювати в новому журналі "Червоний шлях". Жив у невеличкій комірчині за туалетом в редакції. Ліжка там не було, тому спав на стосах старих газетних випусків і все переживав, що пацюки поїдять його рукописи.

slovo old.jpg

Проект будинку письменників “Слово”

Фото: detector.media

Погані житлові умови не були рідкісними та винятковими — письменники мерзнули в підвалах і тіснилися в комуналках. Складні побутові умови не перешкоджали бурхливому літературному процесові. Автори об’єднувалися, опановували нові жанри та влаштовували читання, на які збиралися повні зали. У спілці селянських письменників "Плуг" виникла ідея побудувати дім для літераторів. Новостворений кооператив очолив Павло Губенко – гуморист Остап Вишня. Влада виділила кошти. Правда, протягом наступних 15 років кожен мешканець повинен був виплатити повну суму за свою квартиру. 

Для будинку знайшли місцину на околиці Харкова та залили фундамент. Архітектор Митрофан Дашкевич розробив проєкт. Споруда має форму літери "С", звідси й назва – "Слово". Зводили будинок із найякісніших на той час матеріалів. Не дивно, що гроші закінчилися передчасно — недобудова муляла очі та руйнувала плани майбутніх мешканців.

budynok slovo.jpg
Фото: ukrainer.net


На початку 1929-го в Москві влаштували "український тиждень". До столиці вирушило кілька десятків митців. Їх зустрічали російські колеги та журналісти. Миколу Куліша сплутали з Пантелеймоном, також поцікавилися, чому не приїхала Леся Українка – хоч та покинула цей світ ще 16 років тому. 

У Кремлі літератори спілкувалися із Йосипом Сталіним. Хтось обурювався, що в російському театрі українців поголовно зображують або як дурників, або як бандитів. Критикували "Дні Турбіних" Михайла Булгакова – ще живого на той час. 

– Це антирадянська штука, і Булгаков не наш, – відповідав вождь. 

Існує міт, що тоді Остап Вишня передав Сталінові записку, у якій скаржився на затримку спорудження "Слова". Реакція не забарилася – того самого вечора в готель "Асторія", де зупинилися гості, принесли валізу грошей. Хоча історія і видається неправдоподібною, проте гроші дійсно знайшли. Будівництво завершили до кінця року. Право першими обирати квартири отримали керівники кооперативу. Вони взяли дві найбільші – майже по 100 метрів квадратних. Решта отримала помешкання за жеребкуванням. 

Будівля має п’ять під’їздів, п’ять поверхів і 66 квартир. На даху розміщено солярій. "Невеличка цементова площа й душі, вмонтовані у стіни, давали можливість спокійно скупатись гарячого літнього дня і полежати проти сонця, – пригадує Володимир Куліш, син драматурга Миколи Куліша. – Великої популярності серед дорослих мешканців соляріюм не мав. Зате ми, діточки, його дуже любили. Коли ми комусь з товаришів у школі оповідали про це чудо, мало хто нам вірив. І не дивно, бо така розкіш, як оцей соляріюм, особливо ця назва, одразу викликала недовір’я". 

 

Як це могло би бути

В ідеальному світі будинок "Слово" давно викуплений у теперішніх власників і трансформований у музей. Кожен під’їзд має свою візуальну та сенсову складову. Експонатами є самі квартири. У цокольних приміщеннях – більярдна і бар, на даху – відновлений солярій. 

Екскурсія починається у квартирі № 5 на першому поверсі. Це така собі кімната репортажу 1920-х. Перший її мешканець – Леонід Чернов. Він побував в Індії, відтак видав книжку "125 днів під тропіками". Помер від туберкульозу – це була перша смерть в будинку. Потім тут поселився Микола Трублаїні, який писав про свої подорожі до Арктики. 

На четвертому поверсі – квартира Майка Йогансена. Тут він слухав, як поверхом вище крокував Павло Тичина, обдумуючи новий вірш, і як грав на гітарі Микола Хвильовий, який жив поверхом нижче.

В сусідньому під’їзді – оселя Остапа Вишні. Для своїх собак – трьох мисливських псів і дога, завбільшки "з добре теля", – він виділив окрему кімнату. Собак "слов’яни" тримали для полювання, на яке виїжджали компаніями. У Хвильового були Пом, Зав і Бух, тобто Помічник, Завідувач і Бухгалтер. А німецьку вівчарку Олекси Слісаренка боялися усі сусіди. 

Тютюн – теж у моді. Михайль Семенко повсюди ходив із люлькою в зубах. Хвильовий, коли приходив у гості до Куліша, сідав коло дверей, щоб випускати дим у коридор. Проте Куліш його не чув – від контузії на фронті втратив нюх. Раніше він теж був затятим курцем, але тепер заїдав бажання насінням та цукерками. Коли під час посиденьок у літераторів закінчувалась пляшка, то по нову посилали сина Куліша. Той ішов у сусідній під’їзд до Валер’яна Підмогильного, щоб позичити його велосипед "Україна". 

слово_12_1.jpg
Фото: Павло Стех

 

Чекісти замість лікарів

– Їхня українізація – це спосіб виявити всіх нас, українців. А тоді знищити разом, щоб і духу не було, – говорить дядько Тарас із п’єси "Мина Мазайло". Микола Куліш написав її за два роки до того, як оселитися в будинку "Слово". 

Зібравши в одному домі популярних письменників, владі було простіше стежити за їхніми діями та словами. Бо ж у багатьох було "сумнівне" минуле. Сосюра воював на стороні Петлюри. Остап Вишня був офіцером медичної служби у військах УНР. Телефони прослуховували, впереміш із письменниками були й сексоти.

Вранці 13 травня 1933 року у квартирі № 9 на третьому поверсі зібралася компанія. Микола Хвильовий покликав друзів, щоб прочитати їм свій новий роман. Серед гостей – Микола Куліш та Олесь Досвітній. Чоловіки жартували, співали під гітару. Далі вони планували піти на прогулянку в парк. Про важливе тут краще не говорити, оскільки стіни "Слова" мали вуха. 

– Зараз я вам покажу, як треба писати, – сказав Хвильовий і вийшов до сусідньої кімнати. Через мить звідти присутні почули постріл. 

"Двері розчинені, – описував Василь Сокіл, сусід із четвертого поверху. – У середній кімнаті на столі – склянки й тарілочки до снідання. Пам’ятаю лише Майка Йогансена, який закам’яніло тримався за одвірок у бік сусідньої кімнати-кабінету. До Хвильового панічно підбігала, то відбігала до присутніх дружина Юлія. Кричала: "Лікаря! Лікаря!..". Швидко з’явилися агенти ДПУ і почали наводити "порядок". 

Серед причин самогубства називали арешт Ялового-Шпола, який трапився напередодні. "Це розстріл цілої генерації. За що? За те, що ми були найщирішими комуністами? Нічого не розумію", – йшлося в одній із записок. Ще один можливий привід – нещодавня поїздка Полтавщиною. Хвильовий побачив села, які вимирали від голоду. 

Відтоді чекісти з’являлися в будинку все частіше. А мешканців "Слова" ставало все менше. Найближчими роками 33 мешканців "Слова" розстріляли, ще кількох відправили на заслання. Репресивна машина оминула лише 16 квартир із 66. На їхнє місце заселяли людей, що вже не мали жодного стосунку до мистецтва. 

 

Нова генерація

У просторій квартирі № 40 на першому поверсі ще зовсім мало меблів. Але уваги до них багато. Ось журналісти місцевого телебачення знімають старий стіл – його нещодавно привіз Сергій Жадан, принагідно залишивши свій автограф. За столом сидить Банди Шолтес, письменник з Ужгорода. Його просять зобразити працю "для картинки". Банди зосереджено вистукує по клавішах старого ноутбука. 

У 1920-х тут мешкав журналіст Петро Лісовий. Його разом із братом Семеном репресували "за підривну роботу з метою відриву України від СРСР". Торік тутешній бізнесмен викупив квартиру й передав її у користування літмузею. Тепер сюди кілька разів на рік приїжджатимуть письменники, відбуватимуться культурні заходи.

Шолтес – перший резидент у "Слові". Від стола він веде журналістів до порожньої шафи, під якою стоїть кілька коробок. У них – видання письменників "Розстріляного відродження". Деякі були написані в цьому будинку. 

– У мене був вибір і я вагався – жити у "Слові" чи в іншій пропонованій квартирі, – розповідає Банди. – Вагався саме через історію будинку. Але потім вирішив, що було би нерозумно знехтувати такий шанс. Встиг налаштуватися. Історія на мене не тиснула. Хоча зрозуміло, що все це завжди було десь поряд, постійно малося на увазі, висіло у повітрі. 

Тепер у "Слові" знову читатимуть вірші й говоритимуть про літературу. Будуть писати книги, курити тютюн. А коли закінчуватиметься алкоголь, бігатимуть у супермаркет неподалік. Усе, як і століття тому. З тією лише різницею, що "Слово" більше не буде для них пасткою. Їхні думки не намагатимуться відстежувати спецслужби, а для творчостиі не буде потрібен партквиток. Як-не-як, це непогані умови для появи ще одного літературного покоління. 

***

udar.jpg
Будинок "Слово" після авіабомбардування Харкова, 7 березня 2022 року Кадр з відео

Схожі матеріали

сerkva 1200-630.jpg

Про що говорять церкви Закерзоння

600.jpg

Безпредметне мистецтво Пархомівки

600.jpg

Езопівська мова індустріальної епохи

600_.jpg

Ринкові історії. Розповідь 1: Усмішка львівського ренесансу

600.jpg

Торгово-Промислова палата у Львові: архітектура, мистецтво, новація

600арх.jpg

“Золота доба” закарпатської архітектури

Мечеть Узбека, сучасний стан, 2011.jpg

Мечеть, на якій стоїть наш Крим

terebovlya_800-500_2.jpg

Рожеві стіни княжої Теребовлі

lviv.jpg

Genius loci львівських кам’яниць