Софія Яблонська — тревел-"блогерка" з минулого століття

Перші далекі мандри

Після мандрівки у Марокко Софія Яблонська приїздить до Львова та збирає повні зали натхненних слухачів і слухачок, для яких подорожі — нездійсненна мрія. На цих зустрічах годі сісти, тому люди стоять у проходах та слухають, затамувавши подих історії, що межують із фантастикою.

<p>Софія Яблонська</p>

Однак, крім захвату, на мандрівницю у той час звалюється і шквальна критика за таку зухвалу поведінку — передусім від польських журналістів.

«Тоді українці були поневоленою нацією і є така закономірність, що невільники не подорожують, а якщо вже подорожують, то не описують своїх подорожей», — аналізує літературознавець Ярослав Поліщук. — Подорожували і описували свої мандрівки саме представники титульних націй — британці, французи, німці. Тому серед українців Софія Яблонська справді феномен».

Дійшло до того, що в дискусію втрутився власник французької кінокомпанії Жан Арден, який написав листа на підтримку Яблонської до видання «Lwowski Ilustrowany Express», спростовуючи наклепи і пояснюючи, що вона справді таким чином заробляє на життя.

Коли усі місця зайняті

Софія Яблонська пише свої нариси та відправляє на батьківщину відразу з місця подорожі – у режимі реального часу, а також надсилає у Францію відзнятий матеріал. Бо саме як кінооператор та фотограф дівчина й помандрувала на Схід.

Софія працює на паризьку фірму «Опторг-Юнан-Фу», їй вдалося сюди потрапити після того, як  освоїла у Франції техніку знімання документального кіно. Про кіномистецтво дівчина мріяла ще в Україні, коли готувалася стати акторкою у драматичній школі та організовувала показ фільмів у кінотеатрах Тернополя, де сама й розклеювала афіші. Саме за ці зароблені гроші Софія поїхала навчатись за кордон.

«Її часто звинувачували, що вона відцуралася своєї Батьківщини, але це несправедливо, — розповідає Ярослав Поліщук. — Адже у той час на Галичині не було ніякої кінофабрики, кіностудії чи репортажного бюро. Як вона могла себе реалізувати?  Вибір був невеликий — їхати до Берліна або ще далі. Вона вибрала Париж, бо це була столиця нових культурних  технологій, а кіно було такою технологією. Спочатку вона пробує себе як фотограф, а потім їй доручають кліпи. Однак у Франції дуже гостра конкуренція, адже вистачає своїх фахівців, і її витісняють. То що вона робить? Якщо не можна робити репортажі у Франції, бо усі місця зайняті, то треба брати апарат і їхати на інший континент».

«Наприкінці ХІХ – на початку ХХ століть розвиваються різні види сполучення. Навіть залізниця — це нова форма опанування простору — розповідає літературознавиця Олена Галета. — І більшість жінок мандрує звичними маршрутами, переважно містами. Але Софію Яблонську ваблять інші території, вона завжди прагне перетнути межу — чи це державний кордон, чи це межа мови, чи це межа її особистого досвіду».

На тлі її екстремальних подорожей вісімдесятилітньої давності сучасні тревел-шоу виглядають не такими вже й захопливими. Адже Софію не цікавлять попсові туристичні маршрути, куди зазвичай рвуться натовпи туристів: «Ненаситний інстинкт хапливої мандрівниці гнав мене якнайдалі від залізничних шляхів, корабельних ліній та битих доріг».  Вона потрапляє  в гості до каїда, виграє у нього в шахи та ледь не отримує в подарунок арабку: «Вперше сьогодні радію, що народилася жінкою, бо європейським мужчинам ще ніколи не трапилось оглядати неприступних таємниць гарему». 

Під власну відповідальність, ризикуючи життям, вона їде на території, які не контролюють не те що французька влада, але й самі араби. У Китаї, незважаючи на перестороги, вона йде «глипнути одним оком» на вечірній Юань — «країну піратів», де місцеві зустрічають її каменюками у спину. Вона блідне перед дулом браунінга китайського капрала, переодягається у китаянку, пробує опій, бачить справжню вуличну екзекуцію, «купує» китайське дитя у галасливої жебрачки та свідомо ночує у брудних  коморах, після яких місяць мусить лікувати рани від укусів тутешніх «звірят».

Камера, яка відбирає душу

У Китаї кінокамера завдає Софії чимало клопоту — забобонні тубільці не хочуть, щоб їх фотографували, бо нібито ця чорна коробка відбирає душу. Одного разу, сфотографувавши місцевого хлопчика та подарувавши його світлину батькові «на спомин», той чи то за збігом обставин, чи то навмисне зникає безвісти. Тому, щоб сфотографувати культуру і побут юанців, які зазвичай панічно тікають від апарата, мов від злого духа, Софія Яблонська йде на хитрощі. Вона орендує крамницю, мовляв, під торгівлю. А щоб не викликати підозр, справді її симулює: перед входом вивішує напис китайською «Імпорт та Експорт Гуртових Товарів», а «продає» автомобілі і літаки, щоб ні у кого не виникало бажання до покупки.

Відтак, вона заліплює вітрину жовтим папером та спокійно фільмує китайців, які йдуть повз її вікно: «Врешті мені вдалося сфільмувати не тільки щоденний перехід караванів, носіїв, возіїв і похід засуджених, але навіть весільну процесію і парадний похорон одного юнанського багатія… По викінченні фільми я оголосила «банкротство» мого підприємства, щоб надто швидкою ліквідацією не викликати підозріння або недовір’я мого господаря».

"Вона таємно фотографує місцевих мешканців, які оглядають європейську культуру — розміщені у вітрині її офісу зображення автівок і літаків. І фактично  ці обличчя, які вона отримує на фотографіях, — це обличчя людей, які спостерігають. Вона не просто приїжджає дивитися (це теж одна з форм колонізації — ти їдеш спостерігаєш й оповідаєш, не залишаючи іншим права говорити від власного імені і спостерігати за тобою). А тут вона  показує погляд зворотній, який дивиться на тебе", — розповідає літературознавиця Олена Галета. 

Знає мапу краще за молитви

Подорожі Софії Яблонської — це не огляд визначних пам’яток нової країни, а спілкування  з тубільцями, навіть якщо це «на мигах», бо вона не знає східних мов. Мандрівниця аналізує їхній світогляд, а також критикує європейське втручання у їхнє самобутнє життя: «Першу річ, що заложили тут европейці, були каварні та публічні доми; потім вони позабирали в арабів усі будинки в центрі міста, споганили їх дерев’яними меблями, на стінах повимальовували написи: «Готель Модерн», «Готель Централь», а потім узялися за використовування арабського багатства». 

Ці подорожі часто спонукають її роздумувати і над життям власної батьківщини: «Коли приходить сезон літа, себто рижу, китайці щодня тягнуть воду з каналів на свої поля, щоб нею прикрити коріння рижу щонайменше на десять сантиметрів. Уявіть собі щодень або хоч тричі в тиждень поливати кожну рослину, зокрема на просторі одного або і більше морґів землі! Коли б ми мали такі прикмети китайців, як їх витривалість, то з нашою чорною землею за десять літ ми стали б першою землеробною нацією Европи».

Врешті їй вдається здійснити справжню навколосвітню мандрівку, під час якої вона місяцями живе на пароплаві. У в’єтнамських диких горах її кусає гадюка, яку тубільці називають «зрадливим листком смерти», вона полює на тигра в Лаосі, хворіє на малярію, потрапляє на імператорське весілля у Аннамі. Усі ці неймовірні пригоди для галицьких часописів вона підкріплює світлинами.  Спочатку писати про свої подорожі Софія Яблонська не планувала, однак до цього її спонукає критик Михайло Рудницький, який редагує її оригінальні тексти.  Згодом її нариси виходять цілими книгами » «Чар Марока» (1932), «З країни рижу та опію» (1936), «Далекі обрії» (у 2 ч., 1939), які вмить стають бестселерами. Саме так вона неочікувано для себе самої, кінооператорки, стає відомою на батьківщині письменницею і перетворюється у справжню літературну зірку. Яблонська і сама не уявляє, як впливає на тутешню молодь, бо руйнує стереотип про традиційну галицьку господиню та ще й зі священичої родини!

Батько-священик, про якого пліткували

У рідному галицькому селі Германів (нині Тарасівка поблизу Львова) батька Софії Івана Яблонського донині пам’ятають як незвичайного священика. Пригадують, як деякі односельці ставилися до нього з пересторогою, бо він лікував людей!

— На той час суспільство не сприймало такого: священик лікує людей, — розповідає місцева вчителька Богдана Гнатів. — Люди казали, що так не може бути, бо як це — священик торкається  молодих дівчат! Заглядали у вікно, пліткували про нього. Тобто батько був таких не зовсім священичих переконань. Він також був москвофілом і через це інші священики намагалися знівечити його ім’я.  Під час Першої світової війни родина навіть жила у Росії, хоча потім  розчарувалася і повернулася на Галичину. Де тут в селі вподобання москвофілів? Я думаю, що то вплив батька такий — не боятися бути «інакшим». Саме тому Софія не вийшла відразу заміж і не залишилася в  селі  варити борщі.

Можливо, тому Софія залишає книгу спогадів не про маму, яку дуже любила,  а саме про батька. У книзі вона також пригадує символічний діалог із дитинства зі своєю нянею Юстиною у Германові:

— Мушу затягнути в тебе заслони, бо надворі надто ясно. Небо таке зоряне!
— То мені не перешкоджає. Юстино!
—  Ой, так, так! Не треба, щоб небо робило тебе надто гордою.
— Та чого гордою, Юстино?
—  Та тому, голубко, що ти знаєш, що то для тебе все небо і що місяць світить для тебе та й звізди займаються  для тебе і сонце встає для тебе!
—  Для мене самої, Юстино?
—  Та для тебе самої, голубко!
—  А як ти знаєш?          
— Та знаю, бо читаю в твоїх очах!

Юстина, напевно, й не уявляла, що пророкує дівчинці її майбутнє.