Шлях у небо Левка Мацієвича

За вільну, самостійну Україну

Він прожив коротке — всього 33 роки — але неймовірно насичене життя. За що би не брався Левко Мацієвич, усюди мав зайняти лідерські позиції: чи то у громадсько-політичній діяльності, чи то в інженерній кар’єрі. Конструктор бойових кораблів, автор одного з перших у світі проєктів авіаносця. Зачинатель летунства, який увійшов до числа перших двохсот дипломованих пілотів. А ще — активний діяч українського національного руху, один із засновників Революційної української партії.

<p>Левко Мацієвич &mdash; студент Харківського технологічного інституту</p>

Син керівника цукроварні в Олександрівці Чигиринського повіту усвідомив себе українцем під час навчання у Харкові. Року 1895 18-літній Лев Мацієвич вступив на механічне відділення Харківського технологічного інституту. Там він брав активну участь у діяльності української Студентської Громади. Молодий студент перейшов на українську мову. Нею він спілкувався не тільки в колі однодумців, але й у родині. Підо впливом брата старші сестри Мелітина й Олександра та молодша Оксана стали активними в жіночій українській громаді. Усі вони також були учасниками самодіяльного театру під керівництвом драматурга Гната Хоткевича, друга сім’ї.

За кілька років просвітницької і політичної діяльности Мацієвич перейшов на загальноукраїнський рівень. У серпні 1899 року харківська Студентська Громада делегувала його до Києва — на Другий всеукраїнський студентський з’їзд. Разом із Левком Харків там представляли Дмитро Антонович та Михайло Русов. Одразу після закінчення з’їзду Мацієвич отримав завдання і виїхав до Львова. Його місія — надрукувати відозву й постанови з’їзду. Цензура Російської імперії накладала на такий друк табу. А ось у Львові, який перебував під владою Австро-Угорської монархії, це можна було зробити.

Кульмінацією політичної діяльности Мацієвича стала участь у створенні Революційної української партіїРУП 1900 року. Першої української політичної організації на теренах Російської імперії. Її програма містила гасло: "Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ". Уперше його сформулював та виголосив Микола Міхновський. Ось як змальовував реакцію на промову Міхновського Юрій Коллард, один із товаришів Мацієвича й міністр транспорту в часи УНР. "Блискавкою вдарила по нас та промова. Всі були наче перелякані несподіванкою, й на дві-три секунди в кімнаті настала мертва тиша, але скоро розляглись гучні оплески", — пригадував він. Аплодував і Левко Мацієвич.

Така проукраїнська політична активність Мацієвича зацікавила "компетентні органи". Навесні 1901 року Левка відрахували з інституту й вислали з Харкова до Севастополя. 

Корабельний інженер

На новому місці Мацієвич влаштувався у cевастопольський порт. Однак обійняти пристойну посаду без диплома інженера було неможливо. На початку 1902 року Левко добився дозволу захистити дипломний проєкт про комерційний пароплав. Це дало йому кваліфікацію інженера-технолога. А вже наприкінці 1902-го він склав ще один важливий іспит. Комісії Кронштадтського морського інженерного училища Лев Макарович представив проєкт панцирного крейсера. Це відкрило шлях до флотської служби — його зарахували до корпусу корабельних інженерів.

Головною функцією корабельного інженера Мацієвича було спостерігати за спорудженням кораблів. Тобто він контролював виконання технічних умов. Дебютом у цій царині стало будівництво панцирнопалубного крейсера "Очаків". Водночас інженер не припиняв навчання. Року 1906 він закінчив кораблебудівне відділення Миколаївської морської академії у Санкт-Петербурзі.

Тим часом Мацієвич не покидав громадської роботи. Разом зі своїм інститутським товаришем Олександром Коваленком, теж офіцером Чорноморського флоту, створив самодіяльний робітничий театр. Цей заклад був розташований у Народному домі в Севастополі, а репертуар складався з українських п’єс. У 1903 році Левко поїхав на знакову подію — відкриття пам’ятника Іванові Котляревському в Полтаві. На фотографії поруч із Мацієвичем — Микола Міхновський, Михайло Старицький, Олена Пчілка, Леся Українка, Михайло Коцюбинський, Микола Аркас. До слова, для Коцюбинського Мацієвич добирав у Морській бібліотеці Севастополя книжки про Крим — історичні, путівники, збірки легенд та природознавчі видання. Письменник був залюблений у півострів, що вилилося у низку прекрасних новел. Певний внесок у цей літературний спадок зробив і Левко Мацієвич.

Не дивно, що Мацієвич і надалі перебував під наглядом поліції. З повідомлення начальника Таврійського жандармського управління відомо, що він агітував серед робітників севастопольського порту.

У пошуках нового

Російський флот на початку ХХ століття активно освоював новий вид зброї — підводні човни. Левко Мацієвич брав активну участь у цьому процесі. Року 1907 він закінчив спеціальний курс Навчального загону підводного плавання у Лібаві, нині — Лієпая, Латвія. І відразу після закінчення навчання отримав відповідальні завдання. У німецькому місті Кіль Мацієвич контролював будівництво трьох субмарин. А за кілька місяців переїхав до Петербурга. Там він надглядав за будівництвом підводних човнів на Балтійському суднобудівному й механічному заводі.

Набутий досвід дав Мацієвичу змогу перейти до власних конструкторських робіт. Року 1908 він стає помічником начальника конструкторського бюро Морського технічного комітету. Там Левко Макарович займався підводними човнами. Він спроєктував 14 субмарин. Проте жодна з них не була створена через нерозуміння з боку відомства. Ідеї українського конструктора значно випереджали час. Наприклад, щодо єдиного двигуна для руху на поверхні й під водою. Деякі з них знайшли практичне втілення лише через кілька десятиліть.

Нове захоплення — авіація

<p>Левко Мацієвич з дружиною на борту аероплана, Санкт-Петербург, 1910 рік</p>

І от на обрії з’явилися літаки. Вони допомогли Мацієвичу задовольнити постійну спрагу до нового. На зорі авіації літальні апарати були вкрай примітивними. Побудовані з дерев’яних рейок і обтягнуті полотном, вони мали двигуни потужністю як у сучасного мопеда. Швидкість теж була відповідною. Часто аероплан ледве міг підняти в повітря одного пілота — що там вже казати про пасажирів чи інше корисне навантаження.

Левко Мацієвич відразу розгледів у цих примітивних "етажерках" майбутні бойові машини. Він також спробував "схрестити" авіацію та флот. У жовтні 1909 року капітан корпусу корабельних інженерів Мацієвич подав начальникові Морського генерального штабу Російської імперії чи не перший у світі проєкт авіаносця. Корабель пропонували спорудити на основі корпусу крейсера, а його ангар мав вміщати 25 літаків.

Проєкт Мацієвича містив усі основні риси майбутніх авіаносців. Це — навісна палуба для злету й посадки аеропланів, катапульта для старту літаків, особливі гальмівні сітки для гасіння швидкості літаків на посадці. Проте і ця справа українського конструктора залишилася нереалізованою. Морське міністерство просто не знайшло коштів для будівництва авіаносця. Але інженер не здавався. Він виступив із доповіддю "Про тип морського аероплана", розробив проєкт гідролітака та низку інших технічних удосконалень у царині авіації.

Шлях у небо

І ось настав фатальний 1910-й. У травні Мацієвич у групі із семи офіцерів поїхав до Франції. Ця країна в ті часи була законодавицею авіаційної моди.. Під час відрядження молодий конструктор вивчав літературу з повітроплавання, багато часу проводив у майстернях, де будували аероплани. Енергійний капітан відвідав сім французьких аеродромів і встиг з’їздити до Бельгії та Великої Британії. Левко не обмежувався теорією — він опанував управління аеропланом "Фарман" і отримав посвідчення пілота за номером 178. У Російській імперії він став тридцять першим дипломованим льотчиком.

<p>Левко Мацієвич у формі капітана, початок ХХ століття</p>

Цікаво, що сам Мацієвич досить прохолодно оцінював організацію навчання у французькій авіашколі. У збірнику його пам’яті за 1912 рік є така цитата: «Навчання ведеться вкрай недбало, черга польотів не дотримується. Летить той, хто або наполегливіше вимагає, або підкуповує "професорів". Через халатне ставлення з боку адміністрації до учнів вони по три-чотири місяці сидять без роботи, перш ніж навчаться літати». Наскільки об’єктивним був новоспечений авіатор у своїх судженнях? Важко сказати. Мацієвич провів у закордонному відрядженні майже пів року. Цілком можливо, що якийсь час йому дійсно довелося чекати своєї черги на навчальні польоти.

У вересні 1910 року Мацієвич повернувся до Петербурга. Якраз щоби встигнути взяти участь у Першому всеросійському святі повітроплавання. Заходи відбувалися на Комендантському аеродромі. Літало 11 пілотів, уся еліта авіації Російської імперії: Михайло Єфімов, Сергій Уточкін, Броніслав Матиєвіч-Мацеєвич, Генріх Сегно. Був серед них і Левко Мацієвич. Пілоти змагались у польотах на висоту, дальність, точність посадки.

Змагання привернули велику увагу публіки, і найвищих керівників держави також. Найсміливіші глядачі навіть піднімалися в повітря як пасажири. Серед них був і прем’єр-міністр Петро Столипін. Його катав Левко Мацієвич. Політ тривав лише п’ять хвилин 20 секунд. Упродовж цього часу аероплан зробив два кола на висоті 15–20 метрів. І залишив переконливі враження. "Я давно мріяв про польоти. Теоретично вірив в успіх авіації. А тепер на практиці впевнився у перевагах повітряної прогулянки. За таких умов я погодився би літати щоденно", — так переказувала враження Столипіна від польоту газета "Северо-Западный Телеграф".

Загалом історія польоту Столипіна з Мацієвичем виглядає досить загадково. Якби не слова самого прем’єр-міністра та численні згадки в тогочасній пресі, можна було б взагалі засумніватися у реальності цієї події. Судіть самі. Найвища посадова особа імперії сідає в літак разом із пілотом, який ще донедавна перебував під наглядом поліції! За свідченнями очевидців, "агенти охоронного відділення жахнулися і були готові летіти слідом". Та цього разу все закінчилось щасливо. Столипіна убили через рік — восени 1911 року. Через його диктаторську політику на нього багато разів вчиняли замах. Останній і успішний стався у Києві.

Але повернімося до Мацієвича. 24 вересня7 жовтня за новим стилем польоти тривали. Авіатор кілька разів піднімався в повітря. На змаганнях він встановив рекорд висоти. У піднесеному настрої Левко вирішив злетіти ще раз — спробувати покращити власний рекорд. Однак перевірений "Фарман" підвів... Через вісім хвилин після злету глядачі почули незрозумілий тріск. Аероплан різко хитнувся і почав розламувалися на шматки. Шансів врятуватись пілот не мав — парашутів тоді ще не було. Жахлива трагедія сталася на очах дружини Олександри та дочки, які спостерігали за польотами з трибуни.

Спеціальна комісія встановила причину катастрофи: у польоті на висоті 385 метрів обірвалася дротова діагональна розтяжка перед мотором. Дріт накрутився на вал мотора, натягнувся і від цього луснули інші розтяжки.

Левко Мацієвич став першою жертвою авіації в Російській імперії. Його загибель всіх дуже вразила. На похорон авіатора зібралося 200 тисяч осіб — такої процесії Петербург не бачив від часу поховання письменника Федора Достоєвського 1881 року. Могилу вкрило 350 вінків. На вінкові від української громади Петербурга, замовленому з ініціативи Симона Петлюри, був такий напис:

І скільки вас розбилось об граніти,
І скільки вас сконало серед мук,
Та смерть безсила вас здолати
І вбить ваш вільний дух.

Про місце і значення Левка Мацієвича в тогочасному житті найкраще, певно, написав його товариш Микола Вороний. "Слава Мацієвича розійшлася по всьому світу. Але Україні належить честь, що один з її синів записав своє благородне ім’я на скрижалях вселюдського поступу", — проголосив письменник.

Важливо простежити, як живе пам’ять про видатного конструктора й пілота в Україні. За радянських часів на головному корпусі Харківського політехнічного інституту встановили меморіальну таблицю. Після клопотань відомих льотчиків і космонавтів СРСР. У його рідній Олександрівці 2015 року відкрили пам’ятник. Окрім меморіальної таблиці та експозиції в музеї. А 2017 року, до 140-річчя від дня народження Мацієвича, у Києві з’явилась вулиця його імені. Площа Льва Мацієвича є і в Пітері, неподалік місця його загибелі.

А от із могилою видатного українця складніше. Поховали його на Нікольському кладовищі Олександро-Невської лаври в Петербурзі. Проте наприкінці 1970-х — на початку 1980-х років задля розширення набережної тодішня ленінградська влада пожертвувала частиною території Нікольського цвинтаря. Колону з могили Левка Мацієвича перенесли на нове місце. А прах опинився під асфальтом проспекту Обухівської оборони.