Республіка Святого Саду – острівець свободи у Радянському Союзі

10:57, 17 липня 2021

1920.jpg

У розпал радянщини у центрі Львова існувала невеличка територія свободи. Юні бунтарі створили Республіку Святого Саду за якихось 50 метрів від обкому партії. Вони грали рок-музику, захоплювалася західними віяннями і українськими націоналістами, влаштовували сейшни та з’їзди хіпі з усього Союзу

крижанівська.jpg

Марічка Крижанівська

журналістка

Вулична тусівка у монастирському саду

1.jpg

Ілько Лемко

Усі фото надала авторка

Від жовтня 1968 року львівські вуличні підлітки облюбували для своєї тусівки нетипове місце – сад колишнього монастиря кармелітів босих біля храму Святого Архистратига Михаїла, оточеного мурами з бійницями. Монахів звідти виселила радянська влада одразу після Другої світової війни, а їхні келії перетворила спочатку на гуртожиток кінотехнікуму, а потім поліграфічного технікуму. Монаший сад пустував, аж доки не привабив бунтарів. 

“Я у саду сидів роками, десятиріччями щодня з 17 років”, – починає згадувати президент Республіки Святого Саду Ілько Лемко, нині відомий львовознавець і музикант. Прізвисько  “Лемко” походить ще зі Святого Саду і пан Ілько користується ним донині.

“Є таке поняття: вулична тусівка, от збираються десь там на розі вулиць чи у парках одні і ті самі хлопці та дівчата і собі тусуються. Але коли ця тусівка відбувається в старовинному саду монастиря кармелітів босих у Львові і коли люди “просунуті”, наслухані західної музики, з відразою до всього совкового, то утворюється такий соціальний осередок, який можна назвати видатним”,  – вважає Ілько Лемко.

Постійних республіканців збиралося близько 50 з різних районів Львова. Публіка була досить строката: рокери, пацифісти, діти високих чинів компартії, нащадки січових стрільців, хіпі, шибеники та хлопці й дівчата з цілком інтелігентних побожних галицьких родин.

Hram Arhystratyga Myhaila.jpg

Храм Святого Архистратига Михаїла

Тусівка проголошує республіку

“Ініціатором Республіки був я”, – Ілько Лемко з усмішкою зізнається у своїй авторитарності, бо сам проголосив себе президентом. – “І у давні часи, і нині люди дуже політизовані. І ми теж такими були. До прикладу, ми мали китайські псевдо, бо у ті часи Китай виступав ворогом СРСР, а вороги совка були наші друзі. Серед нас з’явилися прізвиська Лю Шаоци, Лінь Бяо. Також під час вторгнення радянських військ до Чехословаччини у нас з’явилися чеські клички Дубчек і Біляк. Ці політичні ідеї вилилися в утворення нашої Республіки”.

І хоч Республіка Святого Саду була грою, але як у справжній державі, там були державні символи. У святосадівців вони набули націоналістичного забарвлення і могли стати небезпечними у ті часи. Гербом обрали стилізований тризуб, де зображено дві вежі церкви Архистратига Михаїла з аттиком посередині. 

“Національним” гімном стали рядки: 

Alik Olisevych3.jpg

Алік Олісевич

Не будемо жить з ворогами
Під небом батьківським ясним…
Відродимо давню культуру
І слово не згасне людське,
У закутку древнього муру
Клянемось навіки про це.

Президент Лемко призначив уряд. Прем’єр-міністром став хлопець на прізвисько Святий. Започаткували міністерство культури, яке займалося питаннями музики, міністерство будівництва та інфраструктури – воно спорудило на території саду ранчо, де під дашком могли зібратися до 30 людей. 

“Мені дали посаду Міністра інформації і міжнародних зв’язків, – згадує Алік Олісевич, відомий львівський хіпі та правозахисник. – Я мав запрошувати до нас хіпі з інших країн. От ви собі уявіть: за якихось 50 метрів від нас засідає обком партії, а у нас – засідання республіканців. То, напевно, був феномен – єдиний на весь Радянський Союз”. 

Святий Сад – паралельний світ

“Ми жили в паралельному світі, зрештою, як і майже кожна галицька родина: вдома було одне, а зовні – інше, бо прийшов окупант і що тут зробиш. Те саме відбувалося і в Саду: там навіть не пахло совковим духом. Складалося враження, що це відбувалося за межами Радянського Союзу, – розповідає Ілько Лемко. – Ми були модно вбрані, довговолосі. А одного разу трапився випадок взагалі з паралельної реальності: у Сад зайшли туристи з Данії. Уявіть собі, в Радянському Союзі заходять іноземці! Це був 1977 рік. Вони подивилися на волосатого Аліка Олісевича, на тих всіх неформалів і кажуть: то напевно приїжджі? А я кажу: ні, то ми, всі свої. І вони так здивувалися, казали, що ніколи не думали, що в СРСР можливе щось таке”.  

Садівці сповідували західні цінності, слухали рок-музику, а також були адептами українського націоналізму. Хлопці приносили у Сад Біблію, а ще зачитали до дірок книжку “Один день Івана Денисовича” Олександра Солженіцина. У своїй вигаданій республіці співали “Хлопці підемо, боротися будемо за Україну, за рівнії права, державу”. Один із садівців розвішував антирадянські агітки, за це сидів 10 діб у “Тюрмі на Лонцького”. Допити у КДБ та міліцейські облави для святосадівців стали звичними. 

Їхня улюблена розвага: на радянські свята зривати червоні прапори з будинків і жбурляти їх на землю. А вічну пошану серед республіканців здобував той, хто наважувався висякатися у стяг, який висів на обкомі партії. 

Але такі “шляхетні” вчинки зовсім не заважали святосадівцям бути вуличними підлітками: буянити, чинити капості, бити мордяки чи підпалювати сміття під вікнами дівчини, яка не розділила високих почуттів. 

Розплідник рок-музики

Рок-музика займала найбільшу частину садівського життя, бо вона асоціювалася у цих  хлопців та дівчат із символом свободи. Найчастіше за монастирськими мурами лунали записи британських гуртів. 

Лемко приносив у Сад власну радіолу “Симфонія”, випуску 1967 року, яку нині цінують шанувальники акустичного звуку і вінілових платівок: “Уявіть собі, по радіо оголосили, що вийшов альбом “Tales from Topographic Oceans” гурту “Yes”. Після того минуло лише кілька днів і наш Кріпак (міністр культури Республіки Святого Саду) дзвонить мені, каже: Лемко, винось “Симфонію”, буде сюрприз. Я виношу, дротами ми підключаємося до гуртожитку, всі збираємося. Кріпак витягає ще запаковану вінілову платівку альбому “Tales from Topographic Oceans”, розпаковує, ставить на погравач і ми з таким кайфом починаємо слухати”.

3.jpg

Львівські хіпі

“Супер Вуйки” – перший український рок-гурт

Наслухані західної рок-музики, садівці і самі потягнулися до гітар. Президент і прем’єр-міністр Республіки вирішили: час створити власний рок-гурт. Це трапилося навесні 1975 року. До президента Лемка, приєдналися Святий і Казік та барабанщик і вокаліст Хуан-Карлос Коцюмбас — нащадок української діаспорянської родини з Аргентини, яка мала нещастя повернутися на рідні землі після смерті Сталіна. Гурт назвали “Супер Вуйки” і взялися грати кавери на твори “Rainbow”, “Led Zeppelin”, “Deep Purple”, “Pink Floyd”. Також писали свої композиції. 

Huan-Karlos Kocyumbas.jpg

Хуан-Карлос Коцюмбас

Лемко як художній керівник від перших днів гурту вдався до диктатури: “У жодного з нас ані близько не було музичної освіти, у декого взагалі зі слухом були проблеми. І я виступав, як дресирувальник диких тварин. От як ведмедя з балалайкою випускали, так само я дресирував тих нещасних членів гурту. Але вони знали: якщо будуть у “Супер Вуйках” – це престиж і натовпи дівчат. Музична диктатура з мого боку була величезна, але без фанатичної любові до західної музики не було б нічого. Треба було знати кожну нотку, кожний проїзд пальця по струні і ми це зробили так витончено, так красиво”.

“Вуйки” швидко здобули шалену популярність серед слухачів, бо були перші і єдині на той час українські рокери. Гурт грав на танцях у клубах Львова та околиць, часом на шкільних вечорах. Таку аферу було не просто провернути у ті часи: директори шкіл вимикали рокерам електрику, міліція влаштовувала облави. Але рок було уже не спинити.

Алік Олісевич згадує, як вперше потрапив на концерт “Супер Вуйків”. “Мені тоді було, певно, років 17. Я прийшов на їхній виступ у Лисиничах. Гурт тоді щойно створився. Це було щось надзвичайне, феномен: правдивий рок-гурт, який грав 90% хітів. Публіка дуріла від задоволення”.

Тоді у середовищі Святого Саду під впливом “Супер Вуйків” народилися гасла “Срав пес на КПРС”, “Срав пес в червоній конюшині”, якими ще довго з вдячністю послуговувалася львівська молодь. 

6.jpg

"Супер вуйки" під час концерту

Львівський міні-Вудсток під обкомом партії

"Супер Вуйки” набрали найбільшого розмаху, коли про них заговорили у прогресивних колах у різних куточках Радянського Союзу. У 1976 році святосадівці наважилися влаштувати у своїй Республіці рок-сейшн та всесоюзний з’їзд хіпі. Туди злетілося більше сотні людей з різних країн. “Супер Вуйки” розважали їх двогодинним концертом просто неба. А зважте на те, що Святий Сад розташовувався за кілька десятків метрів від обкому партії.  

“КДБ тоді ще не встиг ідентифікувати антирадянськість цього явища. Вони це зробили трохи пізніше, на початку 1980-х років, – каже Ілько Лемко. – Ми замаскували сейшн під весілля одного із наших, на прізвисько Армян, нібито десь там на подвір’ї грає музика. Хоча з вікон 4 поверху обкому партії можна було дивитися на цей дійство. На повну потужність ми грали рок. А нас слухали нетипові радянські люди: з волоссям по пояс, у джинсах. І тоді нікого не пов’язали”.

Алік Олісевич додає: “Ми гуділи десь до 12 години ночі, музика гриміла, ми танцювали, воно було, як міні-Вудсток. І от під’їжджає міліцейська машина. Патруль вийшов і був просто ошелешений. Вони навіть не знали, що то таке. Постояли, подивилися і поїхали. Незабаром, у 1977 році, ми влаштували другий сейшн, туди ще більше людей з’їхалося, десь 300. І знову всім вдалося вийти сухими з води”. 

Rock-seishn 1976.jpg

"Супер Вуйки" на рок-сейшн, 1976 рік

“Звідки ви знаєте Джимі Хендрікса?”

Бунтарів пов’язали трохи згодом. На 18 вересня 1977 року садівці запланували Третій з’їзд і хотіли присвятити його пам’яті Джимі Хендрікса. Встигли приїхати сотні людей з Білорусі, країн Балтії, навіть з Владивостока і Магадана.

“18 вересня – День пам’яті Джимі Хендрікса, а 17 вересня комуняки святкували своє свято окупації Львова, як вони це називали “возз’єднання Західної України з УРСР”, – каже Алік Олісевич. – КДБ дізнався про наш захід і сказав, що ми хочемо зірвати їхнє партійне свято. Ми саме йшли колоною, 80 людей, на Личаківський цвинтар, бо там у ті часи збиралися ми, хіпі. Під’їхали міліціянти, дорогу нам з усіх боків перекрили автобусами і всіх нас забрали у райвідділи, в КДБ. Тоді у місті заарештували до 500 людей. На допиті розпитували: хто такий Джимі Хендрікс, звідки ми його знаємо і чи знаємо особисто”.

Хтось отримав 10-15 днів арешту, когось депортували з міста. Згодом стало відомо, що один із приїжджих естонський хіпі Валерій Промкін відсидів 2 місяці у психлікарні на Кульпаркові. 

Ілько Лемко не без гордощів переповідає, що побував у всіх райвідділах міліції Львова. 

7.jpg

Хіпі на демонстрації

Навіть голі люди на вулицях – не такий дурдом як СРСР

У 1974-му у світі почався рух під назвою "стрікінг". Першими стікерами були студенти і викладачі Стокгольмського університету, які на знак протесту пробіглися вулицями голяка. Львівські святосадівці одразу ж і собі запозичили стрікінг, об’єктом протесту обрали, звісно ж, совітів.

“Серед нас був такий Юфа, він нині мешкає у Чикаго, – розповідає Ілько Лемко. – Юфа голий на ровері демонстративно проїхався під обкомом партії, нині це облдержадміністрація на вулиці Винниченка. Уявіть собі, їде на велосипеді цілком голий чувак, під обкомом стоїть мєнт. І Юфа падає з ровера якраз перед ним. Ровер десь перекинувся, а він лежить перед входом. Мєнту щелепа відвалилася, він остовпів, не міг зреагувати. Юфа скористався тією паузою, швиденько скочив на ровер і поїхав наверх, у Сад. То означало таке: більшого дурдому, ніж Радянський Союз – нема, навіть голі люди – це не такий дурдом, як ця система”.

hipi 5.jpg

Львівські хіпі

У кінці 1970-х років міліцейські облави на Святий Сад почастішали, тому тусівка змушена була покинути нагріте місце і перекочувала у сусідній парк. У цей час називали себе “Республікою Святого Саду у вигнанні”. 

У 1981 році через переслідування і тиск з боку КДБ “Супер Вуйки” зіграли свою останню пісню. А після розпаду гурту Республіка проіснувала лише два роки. “Вуйки” возз’єдналися аж у 2011 році. Того дня уже старші святосадівці і молоде покоління стояли у довгих чергах, аби потрапити на тріумфальний концерт-повернення. Це був беззаперечний доказ того, що “Супер Вуйки” перекочували у ранг живих легенд епохи. 

Super vuyky nyni.jpg

"Супер Вуйки сьогодні"

Феномен соціальної гри

Республіка Святого Саду, звісно ж, була грою, але вона докорінно змінювала світогляд вуличних хлопців та дівчат.  Цей феномен нині досліджують соціологи.

“Московська соціологиня Ірина Гордєєва написала у 2015 році наукову працю про феномен Республіки Святого Саду як трохи ігрове, трохи серйозно-жартівливе, – каже Ілько Лемко. –  Так, щось було ігрове, але багато було й справжнього. З нашого боку, це хоч невеличкий, але був вклад був у повалення тоталітарного ладу”. 

Гра переросла у реальне життя. Наприкінці 1980-х почалися антирадянські мітинги, багато вихідців із Святого Саду, зокрема й Алік Олісевич, вийшли на демонстрації. 

Із Республіки Святого Саду виросли поважні люди, серед них – доктор теології Григоріанського університету у Ватикані, директор музею, художник, музикант, історик, кандидат хімічних наук, правозахисник. Не варто заплющувати очі й на те, що дехто із республіканців піддався наркотичній залежності і молодим пішов із життя, інші продовжують сповідувати спорт і тверезість. 

А майже 400-літній монастир у 1990-ті роки повернувся до свого початкового призначення: там знову оселилися монахи і заопікувалися Святим Садом.

9.jpg

Алік Олісевич

11.jpg

Ілько Лемко

Схожі матеріали

lviv.jpg

Genius loci львівських кам’яниць

barbara 600 400.jpg

Місько Барбара: “Я співав на всіх революціях. Це було важливо, і головне — безкоштовно”

600.jpg

Ґжеґож Ґауден: “На початку ХХ століття антисемітизм став елементом польської самоідентифікації”

600мода.jpg

Поштівки в іншу епоху

600_.jpg

Дні європейської спадщини у Львові: 92 події протягом трьох днів

600__.jpg

Богдан Весоловський: хітмейкер міжвоєнного Львова

6--.jpg

Топ-10 авторів та книг, яких читали львів’яни у XV–XVIII ст.

600_.jpg

Ринкові історії. Розповідь 1: Усмішка львівського ренесансу

hudoba 600-400.jpg

Малювати склом