Провідниця у світ скіфів. Видатна й невідома Варвара Іллінська

Незнана дослідниця скіфів

У 2021 році минуло пів століття відтоді, як археолог Борис Мозолевський під час розкопок скіфського кургану Товста Могила знайшов золоту пектораль. Це чи не найвідоміший археологічний артефакт, віднайдений на території України, і своєрідна візитівка скіфської культури.

<p>Варвара Іллінська (1920&mdash;1979)</p>

Усі елементи складної композиції — люди, тварини, рослини та речі — зображено напрочуд натуралістично й точно. Навіть видно, як в одного з бичків шерсть між рогами закручується у характерний "вихор". Щоправда, деякі дослідники побачили в цьому солярний символ. Ми не знаємо, хто був автором пекторалі й де її виготовлено. Та не випадає сумніватися, що її створено в античних традиціях. Традиції скіфського мистецтва суттєво інші, аніж ті, що бачимо на виробі. У IV столітті, коли пектораль з’явилася, воно зазнало грецького впливу й відрізнялося від своєї ранньої версії.

Одним із найяскравіших проявів оригінального скіфського мистецтва був так званий звіриний стиль. Це специфічна манера, у якій скіфські майстри зображували оленів, коней, диких котів, кабанів і деяких інших тварин. Дослідження витоків стилю, розвиток і спроби його дешифрувати мають велике значення для розуміння скіфської культури. Тому скіфологи вже багато десятиліть вивчають його.

Виставка «Скіфський звіриний стиль: труднощі "перекладу"», представлена 2020 року в Національному музеї історії України, стала чи не першою спробою докладно розглянути цей характерний прояв скіфської культури й донести його смисли загалові. Подію було присвячено археологині Варварі Іллінській та приурочено до століття від дня її народження. Попри те що дослідниця зробила величезний внесок у вивчення скіфської доби, її ім’я майже невідоме загалові. Та й досліджень її біографії поки що не надто багато.

Забуті географічні відкриття

Варвара Іллінська народилася і практично все життя прожила в часи, коли біографію і родовід краще було не афішувати, а приховувати або фільтрувати. Абсолютно невинні з погляду сьогодення речі могли не лише зіпсувати кар’єру, а й коштувати життя. Імовірно, зважаючи на це дослідниця не надто любила розповідати про себе і своїх предків.

Знаємо, що батько майбутньої співзасновниці київської школи скіфології, Андрій Іллінський, пов’язав життя з морем. Це була сімейна традиція: більшість його братів (їх було приблизно десять, точної кількости не знаємо) стали морськими офіцерами. Сам Іллінський був причетний до останнього вагомого географічного відкриття в історії людства. Як інженер-моторист на паровому криголамі "Вагач" він у 1914–1915 роках брав участь у прокладенні північного морського шляху від Владивостока до Архангельська. Під час цієї експедиції було відкрито острови Північної землі, як ми називаємо їх сьогодні.

Історик Валерій Саєнко — один із дослідників біографії Іллінської, звертає увагу на те, що деякі джерела подають хибну версію цієї сторінки життя Андрія Іллінського. Мовляв, він був одним із перших "радянських" полярників і брав участь в експедиції, яка досліджувала північний морський шлях уже у 1920-х. Така плутанина навряд чи є випадковою. Адже радянська пропаганда применшувала значення відкритих островів у царські часи. До 1926 року їх офіційно називали Земля імператора Миколи ІІ та Земля цісаревича Олексія. Мовляв, нехай про цей суходіл і знали до революції, але саме в Радянському Союзі його відкрили заново.

Після того плавання Андрій Іллінський переїхав до Іжевська, де працював на відомому зброярському заводі. Саме тут у них із дружиною — також Варварою — народилася донька, майбутня археологиня. Згідно з офіційною біографією, це сталося 19 вересня 1920 року. Але Саєнко знайшов запис у метричній книзі, що справжня дата її народження — 5 вересня. Найімовірніше, у цій розбіжності немає інтриги. Просто тоді не надавали важливого значення подібним датам, а документи загубилися під час численних переїздів і воєнного лихоліття.

Роки жахіть

Про довоєнні роки Варвари Іллінської відомо небагато. Батько невдовзі після її народження помер від скарлатини, а вона разом із мамою, викладачкою іноземних мов, переїхала до родичів у Черкаси.

Перед початком війни майбутня науковиця вступила на історичний факультет Ленінградського університету. Про цей етап її життя обмаль свідчень, які стверджували би, що Варвара в майбутньому стане видатною дослідницею скіфської культури. Тож нам може здатися дещо несподіваним, що на початку 1945 року вона опинилась у Києві. У заяві на ім’я директора Інституту археології АН УРСР написала: "...Однак я гаряче бажаю продовжити навчання, а по тому працювати в галузі археології, спеціалізуючись на скіфо-сарматському періоді". Та перед цим "однак" ми пропустили декілька років, що стали найважчими в її житті.

На останньому курсі університету Іллінська вийшла заміж за Леоніда Чернего — студента біологічного факультету. Про нього також небагато відомо. Саєнко вважає, що його рід походить з України, ймовірно, з Поділля. Про це свідчать діалектні особливості мови, якою написано листи, отримані від родичів. У Леоніда з Варварою народився син Марко. Але з початком війни батько пішов добровольцем на фронт, а Варвара з дитиною опинилися у блокадному Ленінграді. Невдовзі чоловік загинув, а маленький Марко через декілька місяців помер від виснаження.

Партія і археологія 

Року 1944 Варвара Іллінська переїхала до Києва. Там вступила до комуністичної партії і працювала у Київському обкомі комсомолу. Вважають, що вона мала хороші перспективи збудувати партійну кар’єру, але хотіла "працювати в галузі археології". Попри те, що Іллінська відмовилася від партійної кар’єри, науковиця залишалася щирою прихильницею комуністичної ідеології. Та це не врятувало від партійних конфліктів ані її, ані її другого чоловіка Олексія Тереножкіна. А також не завадило тісному спілкуванню із Борисом Мозолевським, який мав загострене відчуття несправедливости й не міг похвалитися любов’ю до партії. Він критично ставився до багатьох проявів радянського режиму. Але про це згодом.

Чому Іллінська обрала скіфо-сарматську тематику досліджень, достеменно не знаємо. Тоді в Києві не було школи скіфології. Передовсім це пояснюється загальним занепадом археологічної науки в Україні: сталінський режим у 1930-х роках фізично знищив багатьох фахівців. Тому археологічні дослідження скіфських пам’яток на нашій території проводили російські науковці. Насамперед Борис Граков, у чиїх експедиціях перші роки працювала Варвара Іллінська. Були в Києві й окремі дослідники, які вивчали цю тематику. Зокрема Ірина Фабриціус, про яку ще також згадаємо.

Знайомство в Самарканді

Під час однієї з відпусток Іллінська за порадою Гракова поїхала на археологічні розкопки до Самарканда. Там саме працював археолог Олексій Тереножкін — його кум (вони зналися десь від кінця 1920-х). Тереножкін мав двох доньок і сина, але сімейне життя не склалося. Невідомо, чи Граков хотів допомогти другові, але Варварина поїздка вирішила долю обох: її та Олексія.

Про таких людей, як Олексій Тереножкін, говорять, що вони прожили декілька життів. Він був на 13 років старший за дружину. Іще до того, як вона народилася, він 11-річним підлітком брав участь в археологічних розкопках та розвідках. Їх організовував місцевий музей навколо невеликого заволжського міста Пугачов, де Тереножкін народився і ріс. Перш ніж потрапити до Самарканда науковець встиг попрацювати у московському Державному історичному музеї і взяти участь у декількох археологічних експедиціях у Середній Азії. "Сам-один, пересуваючись на віслюку, проводить розвідки на річці Чу в Киргизії, в долині річки Талас, фіксуючи велетенські середньовічні городища", — написав про нього Валерій Саєнко.

Тереножкін пройшов війну, зокрема в останні роки служби був воєнним істориком. Співавтор книжки про бойовий шлях 24-ї армії. Її було надруковано у Відні 1945 року на трофейному обладнанні. Видання не сподобалося Сталіну, і це призвело до того, що в наступні п’ять років військових мемуарів не друкували. Сьогодні ця книжка — бібліографічний раритет.

Порівняно з Іллінcькою біографію Тереножкіна досліджено значно краще. Це пояснюють яскравістю постаті науковця, світло якої дещо затьмарило значення доробку його колеги та дружини. Окрім того, Тереножкін, на відміну від неї, значно дбайливіше ставився до своїх паперів, які потім стали цінним матеріалом для дослідників його життя.

Київський побут

Те, що сталося між Іллінською і Тереножкіним у Самарканді, зазвичай називають коханням з першого погляду. Після її відпустки вони листувалися — майже щодня, а іноді писали по декілька листів на день. Аж поки 1948 року Варварі пощастило влаштувати переїзд Тереножкіна до Києва.

Валерій Саєнко припускає, що тут зіграла свою роль наукова й організаційна діяльність Ірини Фабриціус. Вона намагалася втручатися в справи директора Інституту — Лазаря Славіна — і цим його бентежила. Щоб її усунути, він запросив з Узбекистану Тереножкіна і призначив завідувачем скіфо-античного відділу, який згодом назвали відділом археології раннього залізного віку. Там науковець працював наступні три десятиліття – аж до кінця життя у 1981 році. Хоча роль Ірини Фабриціус у переїзді Тереножкіна до Києва є тільки версією, але опосередковано її підтверджує те, що кар’єра дослідниці відтоді пішла на спад.

Союз Іллінської із Тереножкіним виявився вдалим в усіх сенсах. У 1949 році в них народився син Андрій — художник-кераміст, який живе в Києві. Діти Тереножкіна від першого шлюбу також жили разом із подружжям і для Варвари стали рідними. Перші роки вони великою сім’єю, разом із мамою Іллінської, мешкали в так званому жовтому корпусі Київського державного університету ім. Т. Шевченка. У повоєнні часи там містився Інститут археології, а на верхньому поверсі були житлові приміщення для співробітників. А вже у 1960-х отримали трикімнатну квартиру в новозбудованій "хрущовці". Повоєнний побут був важкий. Однак ані він, ані роль матері чи дружини не заважали Іллінській займатися улюбленою археологією.

Ціна дружби з Мозолевським

Якби не Іллінська, то невідомо, як склалася би доля Бориса Мозолевського. Завдяки цьому знайомству визначився шлях, що привів його до відкриття знаменитої пекторалі. Вони зустрілися у видавництві "Наукова думка", де Мозолевський був редактором і працював над текстом монографії дослідниці. Пізніше, коли Мозолевський у 1970-х роках став справжньою зіркою, вже Варвара стала науковою редакторкою його праці "Товста Могила". У ній науковець найдокладніше описав знамениту пектораль.

Окрім археології, їх об’єднувала любов до поезії. Мозолевський міг розпочати декламувати якийсь вірш напам’ять, а Іллінська продовжувала. Це було своєрідною розвагою. Але дружба і спільна праця мали свою ціну. У 1968 році на засіданні парторганізації Інституту археології із партії вилучили Тереножкіна. Одним з аргументів було те, що він узяв на роботу "ідеологічно незрілого" та скептично налаштованого до радянської влади Мозолевського.

Декілька років по тому партійну справу відкрили й щодо Іллінської. Вона мала необережність попросити секретарку з приймальні директора Інституту археології передрукувати на машинці вірш свого колеги та учня. У ньому він написав, що "компанію цю, Хрущових та Брежнєвих, я товаришами не назву?". Секретарка не тільки передрукувала, а й зробила копію, щоб доповісти "куди треба". На щастя, в обох випадках конфлікти з парторганізацією не мали фатальних наслідків для подружжя. Їхні причини були не тільки ідеологічні, а й прагматичні. Всередині інституту точилася підкилимна боротьба за сфери впливу, і її учасники не гребували нічим.

Після 1975 року Іллінська вже не брала участи в археологічних розкопках через проблеми із серцем. Варвара Андріївна померла 1979-го, маючи п’ятдесят дев’ять років. Чоловік пережив її на два роки.

Портрет у музеї

З археологинею Оксаною Ліфантій ми стоїмо у вестибюлі Національного музеї історії України посеред скіфських експонатів, у різний час знайдених в Україні. Саме вона організувала виставку, присвячену Варварі Іллінській. В одній з вітрин можна побачити псаліїелемент кінської збруї у вигляді чи то коня, чи якогось котячого хижака. А ще гірського козла, бараноптаха й характерні для скіфів сцени шматування.

Іллінська була однією з тих, хто доклався до "перекладу" скіфського звіриного стилю на зрозумілішу для нашої культури мову. Не всі скіфологи поділяють її трактування. Але робота над "перекладом" мала великий "побічний ефект": важливий для музею, але практично невідомий його відвідувачам.

По Другій світовій війні фонди історичного музею, як і багатьох інших, були не в найкращому стані: частково загублені та значною мірою невпорядковані. Простими словами це означає, що є якась річ, але невідомо, хто, коли й де її знайшов. Очевидно, що для науки від таких речей не надто багато користи. Саме Іллінська чимало зробила, щоб упорядкувати велику колекцію скіфських артефактів, з якою сьогодні можуть працювати її наступники. "Фактично вона створила базу даних цих знахідок в нашому музеї", — каже Оксана Ліфантій.

Через скло однієї з вітрин на нас дивиться портрет жінки. У середині 1950-х його виконав невідомий художник, а до цієї виставки його бачило не надто багато людей. Науковиця розминулася з нею у просторі й часі. Але, як практично всі скіфологи упродовж минулих десятиліть, вона вчилася за книжками Іллінської "Скіфи Дніпровського лісостепового Лівобережжя" та "Ранньоскіфські кургани басейну р. Тясмин". Адже ці наукові праці надовго пережили авторку й актуальні досі.