Почаїв — оплот греко-католицтва

Там, де лишила слід Богородиця

За легендами, початки Почаївського монастиря сягають XIII століття. Обитель начебто виникла на місці, де ченцеві явилася Богородиця. Коли він вирішив наблизитися, свята зникла, а на скелі лишився слід від стопи.

<p>Анна Гостська (1530&mdash;1617)</p>

Реальних джерел про таку давність монастиря нема. У листі 1527 року польський король Сиґізмунд I Старий наказував кременецькому старості не перешкоджати ярмаркам під Почаївською горою на свято Успіння Пресвятої Богородиці. Через 30 років його наступник Сиґізмунд ІІ Авґуст підтвердив цей привілей на прохання власника Почаєва Василя Гостського. Про монастир у тих актах не сказано нічого. Року 1564 власник поселення Ярофій Гостський записав його своїй дружині Ганні, з дому Козинській. Подружжя — далекі родичі, обоє походили з українського шляхетського роду Кірдеєвичів.

У 1597 році Ганна зробила запис-фундацію на кам’яну церкву Успіння і заснування при ній монастиря для восьми ченців. Вона подарувала їм шістьох підданих селян, поля, ліси, сінокоси, гроші. А ще — ікону Богородиці, яку отримала від митрополита. Переказували, біля образу зцілився сліпий від народження брат шляхтянки.

Фундаторка поставила умову: ченці мусять бути "грецького сповідання" і "східної Церкви". Бездітна Гостська записала маєтності Орля і Козин синам своєї сестри Варвари — Іванові й Андрієві Фірлеям. Після її смерти 1617 року протестант Андрій порушив її фундацію: зазіхнув на подаровані монастирю землі та майно. Монахи подали до суду. Фірлей пограбував монастир і забрав ікону. Незабаром обитель згоріла й занепала. Ігумен Йов Желізо звернувся по допомогу до московського царя.

Суперечки тривали 30 років. Врешті Желізо повернув ікону в монастир. Ще одну фундацію зробили Федір і Єва Домашевські. Тим часом на обитель напали козаки — тривало повстання під проводом Богдана Хмельницького. Князь Ярема Вишневецький видав ченцям охоронну грамоту. Тоді ж помер Желізо, якого згодом проголосили святим.

Єпископ-двоєженець

Почаївський монастир належав до Луцько-Острозької єпархії. Історик Юрій Федорів називає її "найзавзятішим театром боротьби" між прихильниками та противниками церковної унії. Часто на тутешній катедрі одночасно перебували два єпископи різних конфесій. Дослідник Сергій Горін вважає: "Навряд чи при переході до унії визначальну роль відігравала думка ченців, усе залежало від бажання власника/патрона монастиря".

Року 1675 Почаїв оточило турецьке військо. Монастир витримав облогу. Очевидці, зокрема солдати, свідчили: Богородиця і Йов Желізо особисто відносили ядра від обителі. Про цей епізод йдеться в думі "Ой, зійшла зоря вечеровая":

Турки з татарами брами облягали,
Манастир звоювали,
Мати Божа Почаївськая
Буде нас рятувати.

У 1685 році митрополит Київський, а раніше єпископ Луцько-Острозький Гедеон Святополк-Четвертинський перейшов у підпорядкування патріарха Московського. Москва поглинула Українську православну церкву, а Гедеону заборонили титулуватися "всея Руси". Єпископом у Луцьку став Атанасій Шумлянський. Він склав католицьке визнання віри, але передчасно помер. Собор духовенства і єпархіяльної шляхти обрав на єпископа племінника Святополка-Четвертинського — луцького земського суддю Дмитра Жабокрицького. Спочатку той відмовився від посади — недоброзичливці йому закидали, що був двічі одружений, що суперечить церковним правилам. Врешті погодився і прийняв постриг з іменем Діонізій. У Білостоцькому монастирі на Волині його висвятив православний єпископ Марамороський Йосиф Стойка. А після того, як Рим зняв із нього кару за двоєженство, отримав свячення і від унійного митрополита Київського Лева Заленського.

"В торжественний спосіб відмовляємось"

Цар Петро I тоді уже вбив чотирьох василіян у катедральному соборі в Полоцьку. А ще нахвалявся, що стратить Лева Заленського:

— Їй Богу, я не цар, якщо його не повішу.

Поки тривала Північна війна й у Речі Посполитій перебували московські війська, митрополит був змушений переховуватися у Саксонії.

На Дмитра Жабокрицького також полювали — навіть родичі, зокрема племінник Юрій. Єпископ втік "в Угорщину" — можливо, на Закарпаття. Волинський сеймик наказав дати ієрархові спокій. Але Юрій таки знайшов дядька. Його доправили до Москви, а потім на Соловки, возили "етапами" різними монастирями, намовляли перейти до РПЦ. Відмовився. Так і помер у неволі.

Порадившись із унійним єпископом Львівським Атанасієм Шептицьким, почаївські ченці написали листа Папі Римському. Просили прийняти їх до Католицької церкви та василіянської спільноти: "Наш Почаївський монастир волею фундатора був він прилучений до Церкви Константинопільської та Уставу ставропігійського, а згодом через різні воєнні лихоліття підчинений під ближчого до нас Архиєпископа Московського, якого ми за одноголосним рішенням цілої нашої чернечої спільноти покинули й цим листом в торжественний спосіб відмовляємось, вважаючи це підчинення за справу для нас шкідливу". Показово, що в листі вони не називають глави московської Церкви "патріархом". Водночас Папу там подано як "Найвищого Архиєрея цілої вселенної, Батька і Пана".

Дві корони від грішника

Десь перед 1728 роком почаївським ігуменом став Теодозій Любенецький-Рудницький. Незабаром його також висвятили на унійного єпископа Луцько-Острозького. Владика добився в короля Авґуста II Сильного привілею на друкування у монастирі церковних книг.

<p>Портрет канівського старости Миколи Василя Потоцького. Кінець XVIII століття, ймовірно робота Якова Калиновича</p>

Року 1743 Почаївський монастир увійшов до об’єднаного Василіянського Чину святого Йосафата. Керівника-протоархимандрита цього Чину монахи обирали кожні чотири роки почергово з провінцій Покрови та Пресвятої Трійці. Коли він був із провінції Покрови, його осідком ставав Почаїв.

По смерті Любенецького-Рудницького єпископом став його брат Сильвестр. Він теж сприяв розвиткові Почаївського монастиря з друкарнею. Великий внесок для втілення василіянських задумів зробив богуславський і канівський староста граф Микола Василь Потоцький. Римо-католик, у молодості він нападав на шляхту, знущався з євреїв і селян. А ще застрелив дівчину, яка відхилила його залицяння, про що йдеться в народній пісні:

Ой, як тільки Бондарівна
Та цеє сказала,
Ой, вистрелив пан Каньовський —
Бондарівна впала.

У старшому віці Потоцький захотів спокутувати свої гріхи. Він перейшов до Унійної церкви, звів собі дерев’яний будиночок на території Почаївського монастиря і став його щедрим жертводавцем — протягом трьох десятиліть віддав понад 2,2 мільйона злотих. Ініціював будівництво собору Успіння, до якого залучив найкращих архітекторів і скульпторів того часу — Ґотфріда Гофмана, Матвія і Петра Полейовських, Франциска Кульчицького. Якось Матвій Полейовський поскаржився графу, що ченці прагнуть зекономити на будові.

— То вони хочуть снопами будівлю покрити? Так не буде, — відповів той.

Меценат доклав зусиль, щоби папа Климент XIV розпорядився коронувати чудотворну Почаївську ікону. Дві корони для церемонії його коштом виготовили в Римі.

20 тонн книжок на макулатуру

Року 1795 відбувся ІІІ поділ Речі Посполитої. Волинь потрапила під владу Російської імперії. Ще за рік до того більшість греко-католиків Київщини та Поділля насильно перевели до Російської православної церкви. Тоді ж цей шлях "возз’єднання" почався і для Почаєва. Хорошим приводом для утисків стало польське повстання 1831 року. Василіян звинуватили в державній зраді та розтраті, монастир конфіскували, чин ліквідували. Ченцям заборонили забрати своє майно, книги, які вони видали, навіть ікону Богородиці. Втім є версія, що василіяни таки замінити оригінал копією.

В обитель привезли православних монахів із Курської єпархії. У Лаврі почала діяти резиденція православного єпископа Волинського і єпархіяльне управління. Року 1839 в Полоцьку відбувся собор, який проголосив "возз’єднання" греко-католиків із РПЦ. У Почаєві відкрили нову друкарню, у якій друкували те, що сприяло очорненню української Церкви й русифікації українців.

Втім греко-католики з найближчих околиць і далі ходили до Почаєва на відпусти. Пам’ятали й про те, що в підвалах собору Успіння лежить конфіскована література — понад 20 тонн книжок. Року 1870 львівський книготорговець Михайло Димет викупив по п’ять примірників цих друків — це понад 100 кілограмів. Врятовані пам’ятки роздарував церковним бібліотекам. Решту відправили як макулатуру на паперовий завод до села Михля біля Луцька.

У 1902 році єпископом Волинським, а від 1906-го архієпископом став Антоній Храповицький, якого згодом іменували "україножером". Під його патронатом у Почаєві звели Троїцьку церкву в новгородському стилі, яка дисонує з основним бароковим комплексом. Лавра з її одіозним "Почаевским Листком" стала осередком шовіністичного "Союза русского народа".