Перший український готель

11:14, 30 вересня 2021

1920.jpg

Більшість готелів у Львові на початку ХХ століття – як-то "Жорж", "Французький" чи "Імперіаль" – належали євреям і німцям, рідше – полякам. Вважали, що українці, які тоді становили майже третину населення міста, неспроможні вміло керувати такою справою. Втім був і виняток – хай і один. "Народна гостинниця", яку утримувала українська спілка, була одним із найпрестижніших готелів міста. Щоправда, репутацію підприємства періодично псували скандали навколо відданої у найм кав’ярні та одіозної персони директора

mandziuk.jpg

Денис Мандзюк

журналіст, випусковий редактор журналу "Локальна історія"

Василь Нагірний.jpg

Василь Нагірний

Фото: wikipedia.org

Зачинатель успіху

Відкрити готель, яким керували б русини-українці, запропонував архітектор Василь Нагірний (1848–1921). Восени 1899 року з його ініціативи було засноване товариство з обмеженою порукою "Народна гостинниця".

640px-Narodna_hostynnycia.jpg

Готель "Народна гостинниця", 1907 рік

Фото: wikipedia.org

"Цим товариством задумав я осягнути таку ціль: дати нашій молоді спромогу вивчитися промислу готельного, кав’ярняного і шинкарського, а також створити інституцію, що дбала би за ширення замилування до ведення цього промислу, який то до того часу є повністю в жидівських і німецьких руках", – пояснював свої мотиви Нагірний.

Він студіював архітектуру в Цюриху, там і працював кілька років після закінчення навчання. Переїхавши до Львова, заснував власне бюро, проектував переважно церкви. Не всім подобалися його витвори. Критики дорікали: нові муровані споруди з’являються на місці дерев’яних пам’яток, виглядають одноманітно й не продовжують місцевої будівельної традиції. Однак замовлень не бракувало – за кілька десятиліть у галицьких селах реалізовано майже дві сотні проектів.

Вже не вперше Нагірний хотів призвичаїти галицьких українців до підприємницької діяльності. Цілком успішно працювали товариство українських ремісників, промисловців і купців "Зоря", кооператив "Народна торгівля", страхове товариство "Дністер", "Товариство для розвою руської штуки". Всі ці об’єднання, як і гімнастичне товариство "Сокіл-Батько", створив і довгий час очолював саме ініціатор відкриття "Народної гостинниці".

Напередодні сезону відпусток 1901-го спілка Нагірного орендувала в пароха карпатського Микуличина Тадея Галайчука одноповерхову дерев’яну віллу на вісім кімнат. Там і запрацювала перша "Народна гостинниця" – готель і ресторан. Серед постояльців того літа були письменники Василь Стефаник і Богдан Лепкий. А ще – адвокат Микола Міхновський, який роком раніше написав програмну працю "Самостійна Україна".

"Зібралася кумпанія невеличка, але славна, – згадував Богдан Лепкий. – Стефаник почував себе знаменито. Сипав дотепами направо й наліво, так що люди гинули зі сміху. Тільки нарікав, що до гір звикнути не може. Земля, стара ґаздиня і поважна мамуня, коломийки "данцує", а він привик, що вона поважно поводиться, як на таку достойну жінку пристало".

Спробу визнали вдалою. Наступним кроком став пошук відповідного приміщення у Львові. Нагірний пропонував придбати старий готель "Краківський". Пізніше вирішили закупити вільний ґрунт і збудувати на ньому власну кам’яницю. Обрали ділянку на розі сучасних вулиць Дорошенка і Костюшка, яка належала власникові готелю "Ґранд" Беришові Гаусману. Суму – 300 тисяч крон – виплатили десятьма частинами. Поручителем був Іпотечний банк.

Ще майже 200 тисяч крон витратили на спорудження і облаштування чотириповерхової кам’яниці з сецесійним оздобленням. Її запроектував Тадей Обмінський (1874–1932). Вже у процесі будівництва преса відзначала технічні переваги майбутнього готелю: дерево тут вжито тільки для каркасу даху й паркетів, є центральне опалення, електричне освітлення і ліфт, а в покоях – телефони та лазнички.

Фото Олени Кавкун_3.jpg

Сучасний вигляд будівлі готелю

Фото: Олена Кавкун

Колорит у покоях і коридорах

Будівництво тривало трохи більше року. У жовтні 1906-го "Народну гостинницю" відкрили. Партер зайняли крамниці, перший поверх – кав’ярня і ресторан, на другому та третьому – 29 покоїв для гостей. А ще – окреме приміщення для ночівлі селян. Ціни різнилися залежно від пори року.

Реклами відзначали низькі ціни та зручне розташування готелю. Зовсім поряд – зупинка електричного трамваю, у пішій доступності – основні українські установи: "Народна торгівля" на Ринку, "Дністер" на вул. Руській, греко-католицька духовна семінарія, церква Святого Юра. Персонал спілкувався українською, покої прикрасили килимами та вишиваними рушниками. З часом у коридорах з’явилися картини популярних українських художників: Івана Труша, Олекси Новаківського, Павла Ковжуна, Софії Зарицької.

"А для більшої української натуральності є навіть на другому поверсі номерний – типовий дідок, що як тільки шоста година вечора, то він хронічно напідпитку, а як що загадаєш йому зробити, то одкаже тобі "Забув!" з такою смертельно-трагічною міною, що й гніву на нього не можна мати", – оповідав письменник Василь Доманицький (1877–1910), який зупинився у "Народній гостинниці" дорогою із Санкт-Петербурга до Закопаного, де мав лікувати легені.

реклама - 1906 - ціни в рублях.jpg

Рекласа готелю, 1906

Фото надав автор

Протягом 1910-го готель відвідало 5154 гостей, які заплатили за перебування приблизно 30 тисяч крон. 16 тисяч спілці приносило здавання в оренду кав’ярні та ресторану, ще 10 тисяч – винаймання крамниць. Щорічний прибуток від членських внесків – понад 20 тисяч. Ще приблизно стільки ж приносив банківський депозит. Наступного року приміщення розширили за рахунок сусідньої кам’яниці, збудованої у такому самому стилі. Її придбали за півмільйона.

Воєнна розруха завдала помітних збитків установі. Але криза тривала недовго. Вже під час загальних зборів членів 1925 року присутнім повідомили, що спілка розрахувалася з боргами і може успішно продовжувати діяльність.

"Товариство розвивається нормально і стало на тривкій непохитній основі, – звітувала тоді преса. – Інвентар готелю і кав’ярні скомплектовано і направлено, обі кам’яниці запопадливо консервується і вдержується зразковий порядок. Під оглядом порядків, улядження і чистоти "Народна гостинниця" є без сумніву першим готелем у Львові, хоч, на жаль, не має тих розмірів і догідностей щодо розкладу, як готель Жоржа або Краківський".

Національна твердиня

Будівля "Народної гостинниці" швидко стала центром громадського життя галицьких українців. Про її історичну роль сьогодні нагадують три бронзові барельєфи на фасаді, встановлені за кошти однієї політичної партії. Зображений на одному з них Микола Міхновський гостював тут, очевидно, вражений приємним побутом у Микуличині. На другому – майбутній прем’єр-міністр ЗУНР Кость Левицький, який забігав до готельної кав’ярні в перервах між засіданнями крайового сейму, аби продовжувати політичні дискусії. На третьому – полковник Дмитро Вітовський. У жовтні 1918-го в тутешньому покої № 31 він облаштував свій штаб, в якому разом з іншими офіцерами розробляв план захоплення влади в Галичині на руїнах Австро-Угорської імперії. Саме звідси українські військові частини отримали наказ:

"Вночі з 31 жовтня на 1 листопада цього року Українська національна рада переймає владу над українськими землями Австро-Угорщини. Тої ночі українські військові частини займають Львів. Те саме заряджено по всіх містах Східної Галичини. Всі частини мають переїхати до Львова".

Але цікавих подій ця кам’яниця бачила значно більше.

"Осередком усього нашого патріотичного життя була нововідкрита кав’ярня і ресторан "Народної гостинниці", – згадував поет Петро Карманський (1878–1956). – Тут уся суспільна еліта, від наймолодших до найстарших, днями й ночами працювала на славу України – хто язиком при чаю, хто кишенею при картах, хто при пиві або горілці".

Року 1907 тут вітали українських студентів, яких після заворушень в університеті утримували в судовій в’язниці на вул. Баторія і випустили на волю щойно після того, як усі дружно оголосили голодування. Від місця арешту до готелю вони йшли пішки, особливо знесилених підтримували по двоє товаришів. Хлопців вітали сотні львів’ян, їх обсипали квітами, їм співали патріотичних пісень, попереду несли вінок із синьо-жовтими стрічками й написом "Нашим героям-борцям". Трамваї зупинялися, фіакри роз’їжджалися обабіч вулиць, поліція тільки чемно спостерігала за походом.

Із балкона "Народної гостинниці" виступив журналіст Лонгин Цегельський. Він зазначив, що галицька Україна гідно оцінила самопожертву студентів. П’ятеро молодиків, яких найдовше тримали за ґратами, піднялися на балкон. Їм влаштували овацію. Після цього в готельній кав’ярні усіх напоїли чаєм.

Не бракувало і неприємних епізодів. Коли 1908-го студент Мирослав Січинський застрелив цісарського намісника Анджея Потоцького, кілька сотень польських марґіналів влаштували погром українських установ. Серед інших постраждали шиби "Народної гостинниці". Надалі такі напади траплялися регулярно. А у вересні 1930-го – під час "пацифікації" – два десятки невідомих увірвалися до готелю, понищили коридори та поранили портьєра ножем.

Директор без відпустки

Протягом тридцяти років директором "Народної гостинниці" був Онуфрій Пащак (1871–1942). Суворий і прискіпливий, він став справжнім пострахом для всіх недбальців і швидко зажив слави немилосердного чоловіка. А поза тим був максимально відданий своїй посаді та умів по заслузі оцінити хороших працівників. При цьому мав рідкісну для тих часів рису: однаково ставився до всіх – від покоївок до найпрезентабельніших гостей.

"Пащак не був директором із-за бюрка, а сам доглядав кожної роботи і пильнував повірене його опіці народне добро, – описував сучасник. – Його невелика фігура із завзятим впертим лицем і холодними очима являлася всюди там, де його найменше сподівалися. Поза улюбленим коротким проходом у парку, він днював і ночував у готелі, пильнуючи ладу і його добра, по його вислові, "як пес". За ввесь час праці в "Народній гостинниці" він не мав ні одного дня відпустки, бо мав формальну манію, що без нього "роздрапають" майно дорогої його серцеві установи".

1934 року Товариство українських письменників і журналістів оголосило про створення фонду, з якого планували виплачувати премії тутешнім літераторам. Серед перших до збірки долучилася управа "Народної гостинниці". Пащак пожертвував 10 злотих. Така мізерна сума обурила львівських інтелігентів. Журналіст Степан Чарнецький опублікував у газеті "Діло" фейлетон "Княжий дар", підписаний псевдонімом Тиберій Горобець. Там іронізував: "Горі імієм сердца! В нас є все таки зрозуміння для культури й мистецтва. Тож я певний, що ти, бідне українське письменство, і процвітеш, позеленієш, мов Йорданові святії береги. Заохочені жертвенністю громадянства письменники пічнуть писати драми, повісті, новели, поезії. Блиснуть нові таланти, як вогневі стовпи, так, що на другий рік ми… Ні, аж памороки забиває, коли про це подумаю".

1937 року після чергового конфлікту Онуфрій Пащак покинув улюблену посаду. Спочатку жив у Львові, потім перебрався до рідного села Черневе біля Мостиськ. Там і помер у 1942-му, забутий усіма. Преса опублікувала некролог багаторічного директора щойно через три місяці.

Кав’ярняні скандали

Готельний ресторан і кав’ярню спілка віддавала в оренду. Обов’язкова умова – винаймач повинен тримати у штаті чотирьох хлопців-українців, які будуть поволі навчатися кав’ярняній справі. Заклад вважали престижним, постійними клієнтами були єврейські купці та посли крайового сейму, розташованого неподалік.

"В ресторані "Народної гостинниці" є усі українські газети і доволі буває українців, – писав Василь Доманицький, – особливо з того часу, як після трагедії з Потоцьким польські патріоти повикидали з своїх будинків не тільки українські газети, а й самих українців. Але і ресторан, і готель держиться не самими русинами – учащає туди чимало жидів, та заїжджають і заходять деякі й поляки, що не бавляться в ґоттентотський патріотизм".

реклама - 1906 - польська.jpg

Реклама готелю польською мовою

Фото надав автор

Під час Першої світової війни ресторан зайняло військо – спочатку австрійське, потім польське. Тут влаштовували безкоштовні обіди для незаможної інтелігенції, яка не мала домашнього господарства і через критичні обставини не могла оплатити собі харч. Солдати не збиралися залишати приміщення і після закінчення бойових дій. Ситуацію вирішив підприємець Франц Мошкович, який орендував зал під кав’ярню. Він взяв собі у спільники якогось Ціммермана. Дуже скоро цей останній перетворив колись престижний заклад на місце збору марґінальних елементів. Кав’ярня часто змінювала назви: "Республіка", "Бель Монт", "Президент". Зате публіка була незмінна: злодії, повії, картярі. Нерідко гулянки закінчувалися стріляниною. Персонал добре знав своїх відвідувачів і завчасно попереджав їх про поліційні навали. Не дивно, що таке сусідство відлякувало потенційних постояльців готелю.

Наприкінці 1927 року преса опублікувала відкритого листа:

"В деяких колах українського громадянства говориться про те, шо від якогось часу все менше українців під час свого побуту у Львові заїжджає до "Народної гостинниці". І справді, від року ми примушені заїжджати до готелю Варшавського, Краківського, Французького, а не нашого, хоч признаємо, що український готель є дуже добрий і чистий. Робимо це тому, що на першому поверсі будинку "Народної гостинниці" знаходиться нічна нора, тепер прозвана "Бель Монтом", яка просто відстрашує нас від свого готелю. Уважаємо своїм обов’язком подати це до відома вашого громадянства".

116965232.jpg

Поштівка з зображенням готелю

Фото: violity.com

Послання підписали 17 поважних адвокатів. Його доповнив один із засновників товариства "Народна гостинниця" Микола Заячківський: "Признаю наведені заміти слушними". Однак управа спілки не могла нічого вдіяти – на стороні Ціммермана був закон про захист локаторів.

Вирішити "кав’ярняне питання" вдалося щойно 1936-го. Навесні того року оголосили конкурс на винаймання ресторану і кав’ярні. Жоден підприємець не запропонував бажаної суми. Восени вирішили остаточно закрити заклад. Звільнені приміщення переобладнали на додаткові покої. Також тут розмістили обладнання, яке мало забезпечити постійну подачу гарячої води до лазничок.

На таке рішення знайшлися свої невдоволені.

"Вважаємо таку розв’язку справи у найвищій мірі негромадянською, – дорікали у поширеній по газетах заяві керівники товариства "Молода громада". – Таким чином "Народна гостинниця" позбавляє українське громадянство Львова прегарної і просторої салі в центрі міста, де могли б знайти приміщення клубові товариства та створити репрезентаційне касино".

Горілка зігріє

В час "перших совітів" у тепер націоналізованому готелі зупинився Володимир Сосюра з дружиною Марією – тією самою, про яку писав: "З яких зірок злетіла ти сюди, така ясна, що спів про тебе лине?". Той візит описує у спогадах про літературний Львів Остап Тарнавський:

"Це теж була ознака неповаги до письменника, бо всі знатні гості з України замешкували в готелі Жоржа, в середмісті, навпроти пам’ятника Міцкевичеві. Правда, для нас це було вирізнення, бо "Народна гостинниця" був єдиний у Львові український готель, і ми в ньому могли почуватись вільніше. Та тут же у кімнаті Сосюри завважили, що у нього й піжами не було (була рання година і він ще спочивав у ліжку), ані нічної сорочки. Проте ми нашу зустріч відзначили пляшкою доброї горілки, ще з давніх запасів відомої горілчаної фабрики Бачевського".

У березні 1945 року газета "Вільна Україна" скаржилася на директора "Народної гостинниці" на прізвище Бляшинський. Мовляв, той відмовляється вмикати обігрів покоїв, доки не отримає хабаря – пляшку горілки. Доводиться лягати в ліжко в пальто, вода в умивальниках позамерзала. Керівник готельним трестом Коршунов знав про ці "витівки", однак жодних заходів не вживав.

Дописувач переказував діалог постояльця з директором:

– Коли ж ви будете топити, товаришу Бляшинський?

– Горілка зігріє...

– Як то?

– А так: принесете пів літра – тепло буде. А якщо літр – буде жарко.

– Вибачте, добродію, тут не про ярмарок!

– Прошу, прошу... Живіть в холоді.

"Народна гостинниця" успішно пережила радянські часи. Мабуть, слово "гостинниця" видалося новій владі надто буржуазним, тож назву скоротили – тепер це був готель "Народний". Ресторан працював до пізньої ночі, у будь-яку пору можна було заглянути сюди "на канапки" із власною плящиною. А ось в незалежній Україні перший український готель виявився непотрібним. Від 1999-го там працюють львівські митники.

Маслосоюз.jpg

Вхід до крамниці "Маслосоюзу", де колись був готель, 1930-ті роки

Фото: kray.org.ua

***

Із темних хронік "Народної гостинниці"

1927

Поліція затримала в кав’ярні "Народної гостинниці" Юду Кляппа, Макса Цукера, Файвеля Ґляйсберґа і якогось Цайдлера, які бавилися в "шменду". Їхній товариш Владислав Винницький вступив у двобій із правоохоронцями. Ще троє картярів втекли геть по ринвах. В азартних відвідувачів конфіскували банк, який налічував кількасот злотих.

1931

Вчителька математики єврейської гімназії, дружина адвоката Лаура Кох-Зайфер отруїлася стрихніном у "Народній гостинниці". Залишила два листи – до родини і до поліції. У жодному не пояснила приводу розпачливого кроку. Знайомі стверджували, що не помічали за нею ознак нервового розладу, родинні стосунки також були цілком гармонійні.

1932

Поліція арештувала портьєра "Народної гостинниці" Івана Дуцля. Його звинуватили в підпалі будинку власної матері в Мокротині Жовківського повіту, здійсненому задля отримання страхової виплати. Під час розслідування з’ясувався цікавий епізод із життя портьєра. Будучи одруженим, він взяв шлюб із служницею готелю Анною Прибиш, якій представився удівцем. Так і ділив свій час між двома жінками, з кожною з яких винаймав помешкання в іншому кінці міста.

Схожі матеріали

lviv.jpg

Genius loci львівських кам’яниць

barbara 600 400.jpg

Місько Барбара: “Я співав на всіх революціях. Це було важливо, і головне — безкоштовно”

600мода.jpg

Поштівки в іншу епоху

600_.jpg

Дні європейської спадщини у Львові: 92 події протягом трьох днів

600__.jpg

Богдан Весоловський: хітмейкер міжвоєнного Львова

6--.jpg

Топ-10 авторів та книг, яких читали львів’яни у XV–XVIII ст.

600_.jpg

Ринкові історії. Розповідь 1: Усмішка львівського ренесансу

600.jpg

Торгово-Промислова палата у Львові: архітектура, мистецтво, новація

hudoba 600-400.jpg

Малювати склом