Перша спроба назвати геноцидом політику СРСР проти України

Визначення геноцидних дій радянського режиму

Тривалий час дослідники не вивчали вживання терміну "геноцид" стосовно подій голоду 1932–1933 років та злочинів комуністичного режиму в Україні загалом. Однак 2021 року професор-емерит Квебекського університету Роман Сербин прослідкував хронологію та мету використання слова "геноцид" щодо злочинів Кремля: "Представники української діаспори прийняли міжнародний неологізм геноцид, одночасно створивши український мовний новотвір ‘народовбивство’, що дозволило використати обидва терміни для опису репресій сталінського періоду, насамперед (штучного) голоду, спричиненого радянською владою серед жителів українського села у 1930-х роках".

У 1940-х роках українська громадськість у США включилася в обговорення концепції геноциду. У 1946 році "Ukrainian Weekly", англомовний додаток до газети українців США "Свобода", подав коротку статтю про слово "геноцид" і можливості його застосування: "Якщо геноцид врешті-решт вважатиметься міжнародним злочином, це проллє нове світло на відповідальність уряду перед своїм народом. Однією з причин Другої світової війни було небажання та неспроможність світу вжити якихось каральних заходів проти уряду, який затято прагнув знищити національні, релігійні та політичні меншини. Це може дати можливість народам, які відчувають, що їх пригнічує уряд, подати свої скарги до якогось світового трибуналу, як у випадку з демократично налаштованими українцями, литовцями, латишами та іншими у них на батьківщині, які там тільки тому, що не мають можливості висловити своєї скарги".

Уперше публічно радянську політику в Україні назвали "геноцидом" за рік до прийняття Конвенції ООН про геноцид. 21 листопада 1947 року на Панамериканській українській конференції було розроблено Меморандум конференції до Генеральної асамблеї, Економічної та соціальної ради та Комісії з прав людини ООН.

Однією зі складових геноциду назвали голод початку 1930-х років. Однак головним посилом заяви було те, що геноцид проти українців триває і в 1947 році, тож ООН має втрутитися, щоб його зупинити: "Ми також звертаємося до Генеральної Асамблеї з проханням вжити, на основі цієї доповіді, відповідних заходів, щоб припинити цю політику геноциду, яку проводять совєти, намагаючись знищити український народ як національну цілісність через його безперервну боротьбу за свободу від поганого правління та панування іноземців".

Про цю заяву до ООН 19 листопада 1947 року написала "New York Times": "Представники організацій, що об’єднують осіб українського походження в країнах Північної та Південної Америки, звернуться до Генеральної Асамблеї Організації Об’єднаних Націй з проханням припинити так звану ‘навмисну ​​політику геноциду, яку проводять Радянська Росія та її сателіти’, котра, за їхніми словами, є загрозою тривалому миру".

У номері "Ukrainian Quarterly"англомовний журнал, що з 1944 року видає Український конгресовий комітет Америки за 1948 рік вміщено одну з перших аналітичних публікацій, де події 1932–1933 років названо геноцидом. Статтю "Soviet Genocide of the Ukrainian People" опублікував автор під псевдонімом Prof. T.S. (ймовірно, це професор Тимофій (Тімоті) Сосновий, рідний брат статистика Степана Соснового). У статті йшлося: "Україна під совєтами має всі риси колонії, населення якої зазнає економічної експлуатації та злочину геноциду". Автор здебільшого акцентував на знищенні українців голодом, примусових депортаціях з України, убивствах інтелігенції. Саме на цей випуск "Ukrainian Quarterly" посилався в есе "Радянський геноцид в Україні" Рафал Лемкін.

Роман Сербин датує есе Лемкіна початком 1950-х років, зазначаючи, що воно, можливо, було підготовлене як текст промови на українському мітингу з ушанування жертв Великого голоду в Нью-Йорку 20 вересня 1953 року. Однією з ключових тез Лемкіна є визначення чотирьох вістер атаки проти українства: знищення інтелігенції — "мозку нації", ліквідації національних церков — "душі нації", винищення голодом у 1932—1933 роках селянства — "тіла нації" та, врешті, фрагментацію нації шляхом переселення. Тут поняття геноциду українців потрактовано широко — йдеться не лише про штучний голод 1932–1933 років, а й про інші репресивні заходи комуністичного режиму в ширших хронологічних межах.

Чотири стадії радянського геноциду: аналіз Романа Смаль-Стоцького

Ідею про чотири складові радянського геноциду знаходимо в статті мовознавця й політичного діяча періоду УНР Романа Смаль-Стоцького. Його праця "Конвенція про геноцид" вийшла у весняному числі журналу "Ukrainian Quarterly" в 1949-му, тобто наступного року після статті Prof. T.S. 

<p>Роман Смаль-Стоцький (1893&ndash;1969)</p>

Смаль-Стоцький розглянув чотири стадії радянського геноциду: "(а) перша атака спрямована проти інтелігенції, лідерів нації та видатних особистостей, її мозку. Терористичний масовий удар по голові, по мозку паралізує все тіло жертви-нації; (б) другий етап — часто частина першого — спрямований проти церков нації. Християнство як релігія, її ієрархія та священики вважаються силами, найбільш небезпечними для комунізму, і їх ‘усунення’ з ‘фронту бойових дій’ терористичними заходами необхідне перед тим, як мозок повністю втратить свідомість. Це замах на душу нації; (c) третій напад викорінює хліборобів нації, носіїв її традицій, її народної музики та народної літератури, її відмінної мови. Таким чином, етнографічна територія народу розривається, і готується шлях для (d) четвертої й останньої стадії: розселення росіян або азіатських племен з метою перемішування цієї національності і створення змішаної території".

У цьому тексті Роман Смаль-Стоцький гостро критикував Конвенцію про геноцид, прийняту Генасамблеєю ООН 9 грудня 1948 року, як таку, що не здатна захистити народи, пригноблені в складі СРСР. Він підкреслював: представники Радянського Союзу в ООН наполягали на включенні у визначення геноциду словосполучення "як такий" ("as such"), бо воно виводить із-під дії Конвенції всі попередні злочини СРСР — там боролися з "бандитами", "саботажниками", "повстанцями" тощо, а не з відповідними національними чи релігійними групами.

Врешті, автор називає підписання Конвенції про геноцид "важким ударом проти авторитету та престижу ООН, ідеї демократії та міжнародного права", оскільки демократичні країни підписали цей документ разом із СРСР, який і надалі винищуватиме цілі народи, не несучи за це жодної відповідальності. Смаль-Стоцький критикував, що СРСР отримує право самостійно розслідувати випадки геноциду, як випливає з факту підписання Конвенції представниками Кремля.

Слухання в Сенаті США 1950 року

<p>Лев Добрянський (1918&ndash;2008)</p>

У січні-лютому 1950 року у Комітеті закордонних справ Сенату США відбулися слухання щодо ратифікації Конвенції про геноцид. Українців США представляли Лев Добрянський, голова Українського конгресового комітету Америки (УККА), викладач на факультеті економіки Джорджтаунського університету, й Антін Батюк, президент Українського робітничого союзуUkrainian Workingmen's Association. Також там виступив публіцист Костянтин Рудярд Юргела, представник Литовсько-американської ради, який говорив про комуністичні репресії проти народів Балтії.

Дослідник геноцидів Антон Вайсс-Вендт вказував, що Лемкіна не запросили свідчити на слуханні, оскільки він "роздратував певну кількість впливових американських політиків своїм агресивним лобіюваннямКонвенції про геноцид". Однак Лемкін мав змогу підготувати для виступу перед сенаторами свої контакти з середовища емігрантів зі Східної Європи, серед яких був і Лев Добрянський. 

Добрянський так описав підготовку до слухань: "Враження на все життя, які залишив у мене доктор Лемкін, дозволяють мені зайняти аргументовану й тверду позицію щодо цієї КонвенціїООН про запобігання злочину геноциду і покарання за нього від 9 грудня 1948 р. . Протягом місяців і практично кожного вечора за тиждень до слухань Макмегона в 1950 році він навчав мене практично кожному аспекту Конвенції, коли ми планували нашу стратегію слухань. Автор цих слів без вагань каже, що підготовка та неофіційне навчання, які він отримав завдяки близьким стосункам із цією повністю відданою душею, значною мірою підготували його до оцінки правових та інших аспектів договору. Попри те, що юриспруденція не є моєю професією, на основі всього описаного вище неважко оцінити ідеї, уявлення, перспективи та мудрість, які він прищепив мені щодо надійної правової структури та змісту Конвенції".

Вайсс-Вендт різко розкритикував свідчення Добрянського, а також інших доповідачів, що представляли східноєвропейські народи. Натомість газета "Свобода" процитувала слова сенатора Браяна Макмегона, який головував на слуханнях та згодом у кулуарах схарактеризував виступ Добрянського як "блискучий": "В короткому повідомленні безпосередньо після виступу проф. Добрянського в сенатському підкомітеті вже згадано, яке безприкладне враження зробив цей виступ. Доказом того може з черги послужити не тільки факт, що предсідник підкомітету, сенатор МекМегон, вважав за відповідне зробити виїмок в цілому своєму поступуванні і поґратулювати професорові Добрянському та признати, що його свідоцтво було ‘блискуче’ але й в тому широкому відгомоні, що цей виступ мав в американській пресі і радіо".

<p>Фрагмент із "Soviet Genocide in Ukraine". "The Ukrainian Weekly". 1950, March 6</p>

Також "Свобода" писала, що організувати виступ Добрянського на слуханнях було доволі складно, адже існували застереження, "щоб до нарад не включати аргументів і справ, які могли б безпосередньо зв’язувати конвенцію проти народовбивства зі Совєтами, що — до речі — теж є партнером тої конвенції". Втім, завдяки активній адвокації української спільноти, а особливо сприянню Рафала Лемкіна та сенатора Браяна Макмегона, який мав антикомуністичні погляди, Леву Добрянському дозволили свідчити. У цій же статті "Свобода" схарактеризувала важливість його промови: "Це без сумніву історичний документ, що цілком певно творитиме основу майбутнього міжнародного акту обвинувачення проти совєтських міжнародних злочинців на суді в новому Нюрнбергу".

У своєму виступі голова УККА також використав метафору про "мозок", "душу" й "тіло" нації та її фрагментацію. 

Також Добрянський підкреслив значення свідчень очевидців геноциду для розслідування цього злочину: "Дійсно, живими пам’ятниками совєтського геноциду та тиранії є мільйони переміщених осіб, розкиданих по вільному світу". Того ж дня Антін Батюк передав у комітет 15 свідчень або їхніх анотацій, здебільшого про голод початку 1930-х років.

Важливо, що текст виступу Лева Добрянського без додатків було частинами опубліковано під заголовком "Soviet Genocide in Ukraine" ("Радянський геноцид в Україні") у чотирьох номерах газети Ukrainian Weekly в лютому — березні 1950 року.

Інша заява Добрянського була опублікована в урядових виданнях "Congressional Digest" та "Congressional Records" за ініціативи сенатора від штату Нью-Йорк Герберта Г. Леймана. У 1951 році цей текст вийшов і в англомовній "Історії Українського конгресового комітету Америки".

Співпраця Смаль-Стоцького, Добрянського та Лемкіна

Усі три тексти — Смаль-Стоцького, Добрянського і Лемкіна — містять подібні тези, повторюють однакову інформацію і навіть одні і ті самі помилки. Наприклад, деякі фактологічні дані, наведені Лемкіним, викладені в статті Смаль-Стоцького й виступі Добрянського. Це, зокрема, згадки про 51 713 (або 51 712) українських інтелектуалів, висланих до Сибіру впродовж 1931 року; 10 000 кліриків УАПЦ, знищених між 1926 та 1932 роками; зменшення частки українського населення в Україні з 80% до 63,2% в проміжку з 1930 до 1939 років тощо. 

Рафал Лемкін згадує про "радянського письменника Косіса" ("Soviet writer Kossies"). А Лев Добрянський — про "радянського письменника Косіра" ("Soviet writer, Kossier"). Обоє мають на увазі Станіслава Косіора й цитують його слова про небезпеку українського націоналізму.

Подібності між ранніми текстами Смаль-Стоцького і Добрянського та, ймовірно, пізнішим текстом Лемкіна можуть вказувати, що останній навряд чи є одноосібним автором концепції чотирьох складових совєтського геноциду. На нашу думку, її запропонував Роман Смаль-Стоцький, а вже згодом доповнив і просував Лев Добрянський.

У 1969 році останній згадував про цю співпрацю в одному з випусків журналу "Ukrainian Quarterly", присвяченому життю й діяльності Смаль-Стоцького: "Як виявилося, Український конгресовий комітет Америки був прихильником ратифікації. Я свідчив на користь цієї позиції, і з доктором Лемкіним ми зібрали значні переваги у цьому питанні. Велична постать Смаль-Стоцького, який тоді викладав в Університеті Маркетта в Мілуокі, штат Вісконсин, розкрилася повною мірою. Попри свою незгоду щодо політики, він щиро включився в роботу, надавши всі дані про російський геноцид, які мав у своєму розпорядженні, і, в рамках встановленої політики, пропонуючи всі можливі поради. Безкорисливий, готовий до співпраці та самовідданий, цей чоловік вважав своїм обов’язком надавати свої послуги та допомогу в зусиллях, які, як він пізніше визнав, сприятимуть зміцненню позицій Сполучених Штатів. Це була головна ознака його і як людини, і як патріота".

Водночас Лемкіна та українську громаду в США об’єднував спільний погляд на потребу ратифікації США Конвенції про геноцид, в якій українці вбачали спосіб тиску на СРСР. Нам вдалося виявити ще один цікавий документ, який свідчить, що представники української громади США обговорювали злочин геноциду безпосередньо з Лемкіним. 10 червня 1954 року на радіо Джорджтаунського університету відбулася дискусія "Геноцид: факт і конвенція", учасниками якої були Рафал Лемкін, доктор Джордж А. Фінч з кафедри права цього ж університету та Лев Добрянський.

У 1970 році у Ukrainian Quarterly Добрянський детально описав свою співпрацю з Лемкіним, обурюючись, що ім’я визначного правника фактично забуте. При цьому він звернув увагу на публікацію у The Washington Post, де Рафала Лемкіна згадали у контексті слухань про геноцид у Конгресі в 1970 році. 

З ініціативи конгресмена від штату Іллінойс Едварда Дервінскі цю статтю та додатки до неї було включено в протокол слухань Конгресу щодо ратифікації Конвенції про геноцид 25 листопада 1970 року.

У вересні 1984 року, вже у статусі Посла США на Багамських островах, Добрянський у листі до Держсекретаря США вітав заяву Рейгана про підтримку ратифікації Конвенції про геноцид і при цьому згадував свій виступ 1950 року та співпрацю з Лемкіним.

Отже, представники української громади в США обговорювали ідею злочину геноциду, запропоновану Рафалом Лемкіним. Насамперед йшлося про аналіз політики большовиків як дії, спрямовані на вчинення геноциду (при цьому аналізували й давніші історичні періоди, коли українські землі входили до складу Російської імперії). Ідея про чотири вістря геноциду, описана в есе "Радянський геноцид в Україні", яке Роман Сербин датує 1953 роком, була висловлена у 1949 році в статті Смаль-Стоцького "The Genocide Convention", що вийшла в журналі "Ukrainian Quarterly". Згодом Добрянський, тодішній голова УККА, говорив про чотири атаки проти українського народу на слуханнях в підкомітеті Комітету закордонних справ Сенату США з приводу ратифікації Конвенції ООН про геноцид 9 лютого 1950 року. Також слід зазначити, що Рафал Лемкін активно допомагав Леву Добрянському у підготовці до цього виступу.

Тож можемо стверджувати, що концепція "чотирьох складових радянського геноциду", найімовірніше, стала результатом спільної роботи Смаль-Стоцького, Добрянського та Лемкіна. Також українська діаспора в США в цілому долучалися до просування тез на користь ратифікації Конвенції ООН про геноцид, у якій вони вбачали можливість організації трибуналу над СРСР за злочини проти українського народу.