Переяславська рада 1654-го – доля, прокляття чи марево?

Віковічне прагнення?

Розпочнімо з найпринциповішого: чи була альтернатива переяславському шляхові козацької України? Прихильники "возз’єднавчої" концепції Переяслава кажуть, що уже перше письмове звернення гетьмана Богдана Хмельницького до московського царя 18 червня 1648 року засвідчило непереборне прагнення повсталого козацтва перейти під владу Москви. Наступними роками це прагнення лише зміцнювалось і в січні 1654 року увінчалось проголошенням акту "возз’єднання двох братніх народів". Відповідно, вся наступна історія зводилась до боротьби Хмельницького та його "правильних" спадкоємців за зміцнення возз’єднавчих тенденцій та протидії "неправильним" спадкоємцям, які намагалися зруйнувати ідилію.

<p>Богдан Хмельницький. Невідомий художник ХVІІІ ст.</p>

Наскільки штучним було таке прочитання історії, можна простежити вже на прикладі згаданого листа. Формальний заклик до московського володаря, щоб він козакам "паном і царем був", у ньому справді можна віднайти. Але цей заклик мав на меті заохотити царя обійняти королівський трон у Речі Посполитій, що осиротів 20 травня 1648 року після смерти Владислава ІV. Королівська ж влада в Речі Посполитій була виборною і на неї могли претендувати і впливові місцеві шляхтичі, і представники європейських правлячих династій. А наскільки прийнятною для козацтва могла бути кандидатура саме іноземця для обіймання престолу, засвідчив приклад Стефана Баторія. Колишній трансильванський князь – протестант за віровизнанням, зійшовши 1576-го на королівство в Речі Посполитій, не лише демонстрував неабияку релігійну толерантність, а й долучився до впорядкування козацьких прав і вольностей у новій для нього державі. Власне саме за це й отримав Стефан від вдячного товариства почесне ймення "козацького батька".

Щоправда, однозначно стверджувати, що Хмельницький на майбутніх королівських виборах планував підігравати саме інтересам московського царя, також підстав нема. Навпаки, у часи написання царю згаданого листа український гетьман жваво листувався з іншим європейським правителем – трансильванським князем Дєрдєм Ракоці, запрошуючи його або когось із його синів висунути свою кандидатуру на королівський трон у Польщі. Але що насправді змушувало Богдана вкласти чи не увесь свій епістолярний талант у звернення до царя і його воєвод, то це усвідомлення небезпеки… інтервенції царських ратників в Україну на боці коронних військ. А така загроза справді існувала. Двома роками раніше Москва та Варшава підписали угоду, яка передбачала спільні воєнні дії проти Кримського ханства – якщо татари вторгнуться чи то на землі Московської держави, чи то Речі Посполитої. Зважаючи що з весни 1648 року кримці воювали в Україні на боці повсталого козацтва, Варшава і звернулася по допомогу до Москви. У відповідь царська влада розпочала мобілізаційні заходи на прикордонних з Україною землях, а у другій половині травня віддала наказ воєводам вирушати в похід на допомогу союзникові. Дізнавшись із перехопленого козаками листування царських воєвод із коронним командуванням про таку загрозу, Хмельницький і написав цареві листа з поясненнями причин свого виступу та появи в Україні татар. Акцентуючи увагу на "одновірності" українців і московитів, козацький зверхник прохав Олексія Михайловича утриматися від інтервенції на українські терени, а ще ліпше – "дати йому, гетьману, своїх государевих ратних людей на поміч".

Чи всі шляхи вели Україну до Переяслава?

Чи міг Хмельницький 1648-го прохати царя взяти Україну під свою владу? Однозначно – ні. Бо, як засвідчують документи, на той час він не мав намірів поривати з Річчю Посполитою. Козаки сподівались здобутими перемогами добитися визнання з боку панівної еліти своїх старожитніх прав і вольностей. Але існувати козацька автономія мала все ж у межах Польсько-Литовської держави. І лише згодом блискуча перемога під Пилявцями у вересні 1648 року, звитяжні походи після цього на Львів і Замостя, які супроводжувались потужним стихійним розгортанням державотворчої енергії народу, переконали Хмельницького та його сподвижників у необхідності розбудовувати власну Козацьку державу. За таких умов на переговорах із представниками нового короля Яна ІІ Казимира 23 лютого 1649 року Хмельницький вперше і заявив про намір "вибити з неволі лядської весь народ руський".

Поставивши перед собою настільки амбітну мету, гетьман розгорнув масштабну дипломатичну підготовку зі створення антипольської коаліції держав. Одним з учасників цієї коаліції мала стати Московська держава. Не лише тому, що в ній правив одновірний із козаками цар. Упродовж першої половини ХVІІ століття, починаючи з так званих "смутних часів", вона втратила чимало земель і зазнала значних іміджевих втрат у протистоянні з Річчю Посполитою. Прагнення царської влади реваншувати за всі ці поразки намагався використати Хмельницький у дипломатичній грі з Москвою, покликаній втягнути її у збройний конфлікт із Варшавою. Але чи лише один московський напрямок активно освоювала козацька дипломатія? Звичайно ж – ні. Не менш тісними були контакти гетьманського уряду з Османською імперією, Трансильванським князівством, Молдавським і Волоським господарствами. Упродовж усього того часу діяв договір про воєнно-політичний союз із Кримським ханством. Документи засвідчують взаємний інтерес щодо налагодження союзницьких відносин Козацької держави з Венеційською республікою.

<p>Переяслав на рукописній карті Задніпров&rsquo;я, 1630 р.</p>

Утім, маємо визнати, найбільш перспективними напрямками докладання дипломатичних зусиль були все ж Москва та Стамбул. Адже саме московський цар і турецький султан могли допомогти молодій Українській державі врівноважити військовий потенціал Речі Посполитої та легітимізувати на міжнародній арені гетьманську владу. Цікаво, що на початок літа 1653-го більше шансів на реалізацію отримав не московський, а турецький напрямок зовнішньополітичної діяльности гетьманського уряду. У відповідь на пропозицію Хмельницького щодо протекторату Мехмед ІV вислав до Чигирина "велике посольство" з повідомленням про готовність взяти гетьмана "в підданство і покровительство". Єдине, що мало непокоїти Хмельницького, це було бачення Стамбулом моделі майбутньої воєнної співпраці. Зважаючи на те, що Османська імперія провадила виснажливу війну з Венеційською республікою, допомогу Україні мав би надавати султанів васал – кримський хан. Цього для гетьмана було замало і він взяв час на роздуми.

Проте тільки-но 30 червня Москва дізналася про перспективу переходу України під протекторат Мехмеда ІV, як уже 2 липня надіслала Хмельницькому грамоту з оповіщенням про готовність взяти Військо Запорозьке під "царської величності високу руку". І так московський напрямок став для Хмельницького пріоритетним. Втім, що цікаво, і за нових обставин гетьман не перервав стосунків із султаном, а від весни 1655 року активно налагоджував співпрацю із шведським королем і його союзниками. 

Чотири ради в один день

На культовій картині лавреата сталінської премії Михайла Хмелька "Навіки з Москвою. Навіки з російським народом" 1951 року представлено офіційно визнаний радянською владою "правильний" образ Переяславської ради. Посеред велелюдного майдану на підвищеному ґанку стоїть гетьман Хмельницький, праворуч від нього – Василь Бутурлін, ближній царський боярин. Ліворуч від гетьмана – козацький старшина, ймовірно, генеральний писар Іван Виговський із розгорнутим сувоєм якогось документа. Позаду гетьмана й боярина – православний ієрарх, козацькі старшини та царські воєводи. Майдан переповнений гордими поставами козаків. Деякі з них уже навіть встигли заприятелювати з московськими стрільцями і ніяк не можуть розірвати міцне чоловіче рукостискання... На передньому плані – кобзар із маленьким поводирем, які символізують простий український люд. Символ гендерної рівности – представлення на полотні навіть кількох… усміхнених переяславських містянок. Байдуже, що присутність жінок на козацьких радах не зафіксовано в жодному документі.

<p>Тулумбас початку XVII ст.</p>

Загалом і на цій картині, і в офіційній історіографії Переяславська рада постає як таке собі торжество одностайного вибору українського народу, підготовленого всім попереднім ходом історії й одночасно нестримно скерованим у майбутнє. Насправді ж реальні події суттєво відрізнялись від їхнього примітивного представлення. Передусім сама ідея проведення загальної військової ради виникла лише… вранці 18-го. Спочатку Хмельницький планував провести тільки старшинську раду. І вже на цій, першій раді, хтось із старшин висловився за скликання по полудню того ж дня загальновійськового зібрання. Зрозуміло, що її проведення вимагало значно більше часу для підготовки, аніж наявних декілька годин. Отож коли о другій годині дня довбиші почали бити в тулумбаси, закликаючи люд на раду, участь у ній могли взяти лише козацькі старшини – учасники ранкової ради – і козаки з Переяслава та околиць.

Кого точно на раді не було, попри пізніші візуальні маніпуляції, так це боярина Бутурліна. Увесь час, доки тривало козацьке зібрання, він залишався на заїжджому дворі, який йому виділив переяславський полковник Павло Тетеря. Публічно гетьман і боярин зустрілись уже в соборі, куди вони прибули ствердити присягою проголошений на раді перехід України під протекцію царя. І коли ось-ось мало розпочатися урочисте богослужіння, виявилось, що майбутні союзники… забули домовитися про порядок процедури заприсяження домовленостей. Вихований у політичній культурі шляхетських вольностей Речі Посполитої Хмельницький був переконаний, що спочатку Бутурлін від імені царя присягне свято поважати права й вольності козаків і всіх інших українських станів, відтак вже гетьман зі старшиною складуть обітницю вірности царському престолові. А от боярина виховали у традиціях московської деспотії. Він твердо заявив, що в царській державі ніколи такого не було, щоб володар присягав перед своїми підданими.

Справа укладення воєнно-політичного союзу з царем, про який Хмельницький уже встиг сповістити на раді, несподівано опинилася під загрозою зриву. Щоб знайти спосіб якось її порятувати, гетьман зі старшиною залишили царську делегацію в соборі, а самі поспішно відбули до оселі полковника Тетері, щоб там провести вже третю (!) за день Переяславську раду. Бутурліну, який нервово очікував на ухвалу цієї ради в соборі, здалося, що гетьман і старшина радилися "многое время". Ще більше його розчарувала сама ухвала ради, яку йому сповістили полковники Павло Тетеря і Григорій Лесницький: українська сторона наполягала на тому, щоб боярин склав обітницю від імені свого монарха. У відповідь боярин вибухнув гнівом: адже, на його думку, ніде у світі немає такого, щоб монарх присягав своїм підданим. На що полковники (до слова, шляхтичі з походження) резонно заперечили, апелювавши до практики польських королів. Але це аж ніяк не переконало Бутурліна. Польські королі, зауважив він, по-перше – є "невірними", по-друге – "не є самодержцями", а по-третє – "на чому присягнуть, все одно того не дотримають".

Ситуація зайшла в глухий кут. До того ж неабияких репутаційних втрат міг зазнати не лише Хмельницький. Олексій Михайлович також потрапляв у вельми дивну ситуацію. Адже він уже встиг оголосити Речі Посполитій війну. Вихід було знайдено в тому, що українська сторона таки погодилась скласти присягу, натомість Бутурлін запевнив, що цар як правовірний володар неодмінно підтвердить усі надані козакам королівською владою права і вольності та навіть більше – перевершить їх у своїй милості.

Роздратовані та знесилені гетьман і боярин в оточенні свити поїхали на заїжджий двір царського посла, де й відбулася вже четверта за день, але перша спільна для них рада. На ній Бутурлін від імені царя вручив Хмельницькому прапор, булаву та символічний московський парадний одяг – ферезею. Зрозуміло, що ані багатотисячного натовпу щасливих козаків, ані кобзаря з хлопчиком під час цієї передачі не було. Та й обличчя головних дійових осіб після усіх тих колізій навколо присяги на правдивій картині мали б зовсім інші емоції…

"Втрачена грамота" чи серія містифікацій?

Оповідаючи про перебіг переяславських рад, я жодним словом не обмовився про Переяславський договір. Хоча однією з центральних постатей картини Михайла Хмелька є Іван Виговський із розгорнутим сувоєм якогось документа. На підказку, що це за документ, натрапляємо в Літописі Самійла Величка: після промови Хмельницького "зачитано там-таки, на раді, раніше споряджені й наготовані пакти того союзу". Але правда полягає у тому, що жодних "пактів", тобто договору, на жодній із переяславських рад 18 січня 1654 року озвучено не було. До того ж жодного договору взагалі не існувало!

Навіщо ж тоді Величкові було спотворювати факти? Відповідь – очевидна. Для козацької старшини ХVІІІ століття Переяславський договір був такою собі "золотою грамотою", яка, з одного боку, засвідчувала добровільність переходу України під владу царя, а з другого – наголошувала на договірному характері цього переходу. Саме освячений ореолом Переяславської ради "Переяславський договір" або "Статті Богдана Хмельницького" мав гарантувати збереження автономії Козацької держави під скіпетром царів, а, по правді, – існування самої держави.

<p>Фрагмент чаші водосвятної з гербом Війська Запорозького та ініціалами Хмельницького.</p>

То взагалі не було угоди між Хмельницьким та Олексієм Михайловичем? Була. Але Переяславською її можна назвати умовно. Адже 9 і 10 січня в Переяславі лише розпочалися попередні консультації щодо змісту договору. Вже після від’їзду Бутурліна з України ближче до середини лютого гетьман провів кілька старшинських рад, за результатами яких і постав проєкт угоди. 27 лютого Хмельницький завізував документ, і посольство на чолі з Павлом Тетерею та Самійлом Богдановичем-Зарудним відбуло з ним на перемовини до Москви. І вже за результатами цих переговорів постали 11 пунктів так званих "Статей Богдана Хмельницького". Попри деякі коригування проєкту, цар погодився залишити за Українською державою широку політичну автономію, зберегти непорушним її внутрішній уклад та, навіть, можливості для зовнішньополітичної діяльности гетьманського уряду.

Іронія долі полягала в тому, що козацька старшина, покликаючись на Переяславську угоду, намагалася захистити автономію Гетьманщини, а царська влада, маніпулюючи угодою, свідомо нищила автономію. Уже після смерті Богдана Хмельницького у серпні 1657 року Москва спробувала змусити його наступника – Івана Виговського – "прочитати" договір у вигідному царським інтересам трактуванні. Щоб зробити гетьмана поступливішим, царські воєводи провокували збройні виступи опозиції проти української влади, погрожували їй власними військами. Але в результаті добились того, що Виговський розірвав договір із царем й у вересні 1658 року уклав Гадяцьку угоду з польським королем. А от коли восени наступного року вже новий гетьман – Юрій Хмельницький – вирішив поновити чинність батькового договору з Москвою, царська влада свідомо нав’язала йому сфальсифікований варіант. Хоч документ і називався "Колишні статті Богдана Хмельницького", але містив він уже 14 статей. Втім біда була не в кількості статей, а у змінах і доповненнях, що внесла Москва, які суттєво обмежували автономію Козацької держави. І відтоді саме цей сфальсифікований варіант використовувала царська влада, щоб обґрунтувати свою політику щодо України. Коли ж ця політика вже аж надто відверто суперечила букві й духові навіть сфальсифікованої версії договору, потрібну зачіпку знаходили в якомусь необережному слові, яке сказав гетьман на переговорах у Переяславі, або ж у думці царського боярина, якої гетьман вчасно не заперечив. Принаймні саме таким "аргументом" Петро І підкріпив 1722-го свій намір запровадити в Україні Малоросійську колегію, покликану остаточно знищити українську автономію.

Отож "Переяславська рада 1654 року" – це не лише історична подія. Це також низка легенд, міфів, а водночас і свідомих містифікацій та спекуляцій. Так іноді трапляється в історії…