Перефарбована історія львівських вулиць

До 1772 року будинки у Львові не мали номерів, а назви вулиць були цілком умовними. Вважали, що в цьому немає потреби: місто невелике, трохи понад 20 тисяч жителів, зорієнтуватися нескладно. Скрупульозні австріяки взялися виправляти ситуацію. Вони поділили місто на п’ять дільниць: центр, або ж Місто, частина 1/4, частина 2/4, частина 3/4, частина 4/4. Усі забудовані й вільні ділянки отримали так звані конскрипційні номери, окремі для кожної дільниці. № 1 дістався ратуші. Тож якщо бачите на кам’яниці табличку з номером (часто тризначним) і дробом, можете бути певні — вона зведена до 1871 року. 

Того самого року запровадили ще одну реформу. Поділ на п’ять дільниць зберегли, хоч вони й дещо змінили свої межі. Назви дільниць: Середмістя, Галицьке передмістя (І), Краківське передмістя (II), Жовківське передмістя (III), Личаківське передмістя (IV). Номери будинків тоді були прив’язані до вулиць і площ. На вулицях будинки по правий бік, якщо рухатися від центру, дістали парні номери, по лівий — непарні. На площах нумерацію вели по колу. Якщо кам’яниця мала фасади з кількох вулиць чи площ, кожен отримував свій номер. Цей принцип діє дотепер, хоч більшість вулиць і змінили свої назви, а на деяких мінімально посунулася нумерація. 

Тепер про таблички. Їхня форма мала підказувати перехожому розташування вулиці. Конкретно: таблички на вулицях, що провадять від центру до околиць, були прямокутними. Ті ж, які прокладені впоперек чи довкола центральної частини — овальними. Цифри й літери на табличках, що позначали площі, були червоними, вулиці — чорними. А колір облямівки допомагав визначити дільницю, до якої приписана кам'яниця: червоний — Середмістя, коричневий — Галицьке передмістя, зелений — Краківське передмістя, жовтий — Жовківське передмістя, блакитний — Личаківське передмістя. 

Вулиці та площі отримували свої назви відповідно до особливостей ландшафту — Насипна, Крива, Широка; походження чи заняття мешканців — Вірменська, Бляхарська, Торгова. Авжеж, кожна влада намагалася вплинути на міську топоніміку. У польські часи була вулиця Пілсудського, у нацистські — Гітлера, у радянські ніяк не можна було обійтися без Леніна. Уже за Незалежности на карті міста є вулиці Бандери, Коновальця, Мельника. І нині зникають назви з іменами чужих діячів, натомість з’являються з іменами загиблих Героїв. 

Мистецтвознавець Андрій Дорош на сторінках часопису "Галицька брама" розповідав, як це робили на початку 1990-х: "Робоча група експертів намагалася максимально доповнити наявний список імен діячів світової історії та культури новими іменами, які або були якимось чином пов’язані зі Львовом, або вчинили незаперечний вплив на розвиток людства. До прізвищ Міцкевича, Пушкіна, Толстого, Чайковського, Галілея, Колумба, Коперника додалися нові — Гашека, Лінкольна, Скорини, Емінеску, Сахарова, Ліста, Шафарика. 

У цьому питанні для порівняльної характеристики співвідношення кількості діячів вітчизняної та світової культури робочою групою було обране місто Рига як приблизно рівновелике, при чому у Львові було здійснено 50 % зсуву на користь діячів світової культури. 

Взагалі країни Балтії дали робочій групі багато хороших розв’язань. Так, з Каунаса запозичено ідею назви головної магістралі міста — проспекту Свободи. Одночасно усунуто дублювання назв вулиць і площ, відхилено традицію найменування вулиці з нагоди 30-, 40-, 50-, 100-ї річниці події, оскільки такий ряд безконечний і позбавлений внутрішньої логіки. В ході виїздів на місця було виявлено кілька назв-фантомів. Наприклад, площу Тельмана, яка ніколи не була збудована, оскільки змінилися плани міста".