"Отечествами Бог не обділив". Як українці перетинали імперський кордон на Збручі

Особливості паспортної системи Російської імперії

У другій половині ХІХ століття Європа почала стрімко вкриватися мережами залізниць. Завдяки цьому подорожі на далекі відстані стали швидкими, доступними та комфортними. Жвавий розвиток пасажирського транспорту зумовив небачену раніше мобільність різних верств населення. Період від 1850-х років до початку Першої світової війни, мабуть, був одним із найкращих для мандрівників в історії, адже тоді більшість країн Європи можна було відвідати без паспорта. Винятком були Австро-Угорщина та Росія, де на той час діяли доволі суворі паспортні системи. Сучасники критикували їх за те, що вони порушували права людини на вільне пересування. 

Для початку варто з’ясувати, хто і як подорожував, а також що собою являв паспорт у часи існування кордону на Збручі. Хоч лондонська агенція "Thomas Cook&Son" вже продавала пакетні тури за найрізноманітнішими напрямками, організований туризм за межами Британії лише зароджувався. Сама ідея поїздки за кордон виключно заради розваги здавалася чимось екзотичним та доступним лише багатіям. Відтак, до Першої світової війни українці виїжджали за кордон переважно на заробітки, навчання, паломництво або лікування. Лише одиниці могли дозволити собі творчу відпустку в Італії чи Франції, як от Микола Гоголь чи Михайло Грушевський. Попри те, що залізниця зробила подорожі дешевшими, поїздки на далекі відстані все ще залишалися малодоступними для більшості. Тому за кордон зазвичай виїжджали на тривалий час — щонайменше на місяць-два, півроку, рік, а то й довше.

У ХІХ столітті Російська та Австро-Угорська імперії вважали підданих державною власністю. Еміграція сприймалася обома монархіями негативно. Вважалося, що таким чином держава втрачала військових рекрутів та платників податків. Тому рух населення як усередині країни, так і поза її межами усіляко обмежувався. 

<p>Закордонний паспорт Російської імперії</p>

Одним із інструментів контролю міграції в Російській імперії був "загранічний паспорт", запроваджений ще Петром І на початку XVIII століття. Головна відмінність цього документа від сучасних паспортів полягала в його призначенні: якщо сьогодні туристу потрібен паспорт для в’їзду до країни, то тоді "загранічний паспорт" був дозволом на виїзд. 

Закордонний паспорт Російської імперії мав 24 сторінки. Дані про власника вписували від руки та дублювали французькою та німецькою мовами. Також він містив два талони, які заповнювали та відривали на митниці під час виїзду та повернення з-за кордону. Такі паспорти видавали під конкретну поїздку, а строк їхньої дії здебільшого обмежувався шістьма місяцями, після чого документ необхідно було поновлювати в консульстві, і щоразу сплачувати мито як за видачу нового.

Сама паспортна система Російської імперії була досить складною та заплутаною. Зазвичай закордонні паспорти видавали підданим від 20 років. Головною умовою для його отримання була відсутність проблем із законом, що засвідчувалося відповідним сертифікатом від поліції, а також приписка до військового округу для чоловіків. Як правило, мешканцям європейських губерній, зокрема й українцям, дозволяли перебувати за кордоном не більше п’яти років. У разі перевищення цього терміну вважалося, що вони набували громадянства іншої держави й автоматично втрачали російське. Якщо хтось залишався за кордоном понад п’ять років без отримання офіційного дозволу уряду, його майно відчужували на користь державної казни, тобто "брали під опіку". Будь-яка  тривала поїздка на відстань 50 верст від місця постійного проживання й далі називали "відлучкою". Для того, щоби "відлучитися" до іншого міста чи волості був потрібен вже внутрішній паспорт або вид на проживанняУ Російській імперії цей документ був дозволом від поліції на проживання за межами місця прописки. Іноземцям, що оселялися в Росії, натомість видавали "білети".

"Паспорти волоцюг"

Паспортна система в Австро-Угорщині нагадувала російську. Кожен підданий Габсбурзької монархії мав, окрім загальноімперського, ще й державне громадянство Австрії або Угорщині, а також був приписаний до конкретного повіту. За австрійським законодавством, людина мала беззаперечне право на проживання, соціальні виплати та захист лише в межах своєї "рідної громади" — так званої "Heimatgemeinde". Як і в Росії, пересуватися країною без документів, а також самовільно змінювати місце проживання було заборонено. Осіб, які подорожували або перебували за межами свого повіту без документів, вважали волоцюгами, вони підлягали арешту та принизливій процедурі видворення додому під конвоєм жандармів. На час конвоювання таким особам виписували так звані "паспорти волоцюг" — "Schubpass", відомий на Галичині як "цюпас". 

Це слово в українській літературі свого часу закарбував Іван Франко. У березні 1880 року його заарештували в околицях Коломиї через необґрунтовані підозри в організації соціалістичної змови та замаху на місцевого війта. Його протримали у повітовій в’язниці разом із іншими підозрюваними три місяці. Зрештою всіх відпустили — окрім письменника. З’ясувалося, що він не мав при собі жодних документів та прописки в Коломиї, а отже підлягав видворенню до рідних Нагуєвич у сусідньому Дрогобицькому повіті. Спершу Франка перевели до Дрогобицької в’язниці, де він провів кілька днів, а потім пішки під конвоєм "шандаря" повернули до рідного села. Під час цього виснажливого переходу він захворів і ледь не помер від лихоманки. Саме цей досвід Франко згодом описав у своїй  психологічній повісті "На дні".

Загалом наприкінці XIX століття особливих перешкод для виїзду українців за кордон, як із Австро-Угорщини, так і з Російської імперії, не було. Ба більше — між державами вже тоді існував малий прикордонний рух. Мешканці населених пунктів у прикордонній смузі могли отримати так звані "види", за якими було можливо ходити по той бік Збруча і залишатися там до трьох діб. Такий документ виписували на звичайному бланку і видавали безкоштовно місцевими управами. Крім того, на довший строк жителі прикордоння могли ходити один до одного за так званими "легітимаційними білетами". Вони давали право на перебування на суміжній стороні від двох до чотирьох тижнів, і не далі ніж на три милі від лінії кордону. Якщо ж потрібно було зайти глибше, то дозвіл на це можна було отримати в місцевого поліцейського. Також безперешкодно ходити "по той бік Збруча" могли так звані "обопільні поміщики" — землевласники, чиї маєтки одночасно знаходилися по обидві сторони кордону.

Однак, для решти випадків був потрібен паспорт. Для його отримання українець із Наддніпрянщини мав подати заяву на ім’я свого градоначальника або губернатора, додати довідку з поліції про відсутність обставин, що перешкоджають виїзду за кордон, і сплатити мито (в різні часи — від 10 до 15 рублів). Аналогічна процедура була і в Галичині: потрібно було звернутися із заявою до місцевої влади, долучити до неї  довідку з поліції та квитанцію про сплату 15 крон. Перед від’їздом також потрібно було владнати питання щодо військового обов’язку. 

У своєму листі в листопаді 1879 року Іван Франко писав етнографу Хведору Вовку, що нарешті зможе отримати паспорт та відвідати Київ: "Діобродій Сл., бувши тут у Львові, говорив мені, що здалось би мені поїхати на схід, познайомитись із людьми і т. д. Тоді ще заперті були для мене ворота — я був несвобідний, бо, належачи до військової служби, у нас не радо видають паспорти. Але тепер діло стоїть ліпше — я свобідний"Іван Франко прослужив в австрійській армії близько 3-х тижнів, після чого був списаний через короткозорість.

Як Грушевський і Франко кордон перетинали

У квітні 1894 року, після захисту дисертації в Київському університеті, 27-річного Михайла Грушевського запросили очолити кафедру східноєвропейської історії у Львівському університеті. Новопризначений професор мав оселитися в галицькій столиці. Але передусім він мав отримати закордонний паспорт та візу, за якими історика випустять закордон.

У Центральному державному історичному архіві міста Києва зберігся закордонний паспорт Михайла Грушевського, виданий 17 квітня 1895 року — ймовірно, другий за ліком, із яким він виїжджав до Львова. Уже 29 квітня австрійський консул у Києві поставив у документі відмітку: "Gesehen; gut zur Reise nach Österreich-Ungarn, Magister Geschichte Grushewski Michael, Professor der k.k. Universität in Lemberg"Побачено (в консульстві), дійсно для подорожі до Австро-Угорщини: магістр історії Михайло Грушевський, магістр історії Михайло Грушевський, професор Цісарсько-королівського університету у Львові.

У той час прямого пасажирського сполучення між Києвом і Львовом ще не існувало. Подорожні з підросійської України до австрійської Галичини або далі на Захід мусили доїхати до прикордонної станції, пройти  паспортно-митний контроль і пересісти на австрійський потяг. Сучасним туристам це може нагадати подорож до Польщі поїздом Львів-Перемишль, або з Чопа до угорської Захоні чи словацької Чієрни-над-Тисою. 

Тоді їхати з Києва до Львова найзручніше було через РадзивилівРадивилів у Рівненській області . З 1790-х років тут розташовувалася митниця та пункт пропуску (так звана "рогатка") через кордон. З Європи до Росії через Радзивилів йшли люди, перевозили товари та заборонену українську літературу. На Радзивилівській митниці побували свого часу Пантелеймон Куліш та Оноре де Бальзак, про це вони згадували у своїх листах.  

У 1873 році до містечка проклали залізничні шляхи зі Здолбунова, які згодом з’єднали з австрійською залізницею — потяги з Києва сюди ходили щодня. Саме тут 6 травня 1895 року Михайло Грушевський перейшов кордон із України підросійської до України підавстрійської. 

По інший бік кордону стояло місто Броди — головні митні ворота до Східної Європи та столиця галицьких контрабандистів. Звідси розпочиналася подорож тих, хто прямував далі в Україну, адже саме тут знаходилося російське консульство, що видавало візи. Не оминув його й Іван Франко. Хоч молодого тоді поета й вабив Київ українським інтелектуальним життям, якого йому так бракувало в Галичині, Франко спершу вагався — побоювався російської "охранки". Ще 1879 року, плануючи свою першу подорож до Києва, він просив Хведора Вовка дістати йому підроблений паспорт: "На своє ім'я мені годі брати паспорт, бо се було б то само, що замельдуватисязареєструватися самому у всіх російських бюро поліційних. Ліпше було б, якби у вас там хто вистаравсь о паспорт румунський для чоловіка середнього зросту, ясноблонд, сиві очі, бесіда німецька й польська, заняття яке там-небудь (коммі абощо) і прислати мені. Будьте ласка конечно се зробити".

"Вистарати" такий паспорт не було надто складно. Як правило, це був простий бланк із гербом і печаткою, заповнений писарем від руки. Ще на початку XIX століття паспорт у Європі можна було отримати в будь-якій країні, навіть не будучи її громадянином. І це не дивно, адже в ті часи паспорт був радше рекомендаційним листом та містив дуже поверхневий опис власника. Усе змінилося 1858 року, коли італійський революціонер Феліче Орсіні організував невдалий замах на французького імператора Наполеона ІІІ біля паризької опери. Сардинія тривалий час відмовлялася видати своєму підданому паспорт із політичних мотивів. Тому Орсіні таємно вирушив на кораблі до Англії, де без особливих труднощів отримав документ на чуже ім’я, за яким він і в’їхав до Франції. Після цього інциденту більшість європейських держав припинили видавати паспорти громадянам інших країн і посилили вимоги до опису прикмет власника.

Івана Франка тоді вважали протеже опального політемігранта-соціаліста Михайла Драгоманова. Ширилися навіть конспірологічні теорії, нібито київський професор у Швейцарії готує "всесвітню соціалістичну революцію". Через це Іван Якович перебував під наглядом влади як в Австро-Угорщині, так і в Росії. Вже маючи за плечима історію арештів та неоднозначне реноме, не дивно, що Франко час від часу стикався з пригодами, коли збирався у подорож по той бік Збруча.

"Тепер переходжу до самого інтересного, до моєї подорожі на Україну. Сестра Ваша, бувши у нас у Львові, запросила мою жінку з дітьми перебути у них літо в Колодяжному. Користаючи з тих запросин, ми вибрались туди. На границі мали ми трохи клопоту. Консул бродський, котрому ми послали свої паспорти для візи, поклав на них синім олівцем якийсь містичний знак h — очевидно, условлений знак для пограничних властей. По довгих перешіптуваннях наші речі, вже раз перешукані, перетрясли ще раз дуже грунтовно, а опісля зробили на нас обоїх персональну ревізію, і тільки тоді, не найшовши нічого, пустили нас їхати. Інцидент сей, котрого я надіявся, не зробив на мене ніякого враження, тим більше, що в самій Росії ми ніякісінького клопоту вже не мали" — писав Франко Драгоманову влітку 1891-го року. 

***

Австро-Угорщина зникла з мапи Європи у 1918 році. Уже за рік після цього українські землі вперше за кілька століть об’єдналися в межах єдиної соборної держави, хоч і ненадовго. Через серію поразок у війні з більшовиками вже у 1920 році уряд Симона Петлюри був вимушений укласти із Польщею військовий союз ціною західноукраїнських земель. 

Після остаточної поразки УНР і перемоги більшовиків встановився новий кордон, що знову розділив Україну на Схід і Захід. Але тепер Радзивилів і Броди опинилися по один бік у складі Польщі. Новий кордон, що лише частково проходив по Збручу, припинив існувати у 1939 році після окупації Речі Посполитої Третім Райхом і Радянським Союзом. Так історія кордону на Збручі, яка виникла внаслідок поділу Польщі, ним і завершилася.