Особовий склад тюремного відділення НКВС у Львівській області. Березень 1941

▪ Богдан Фітьо, 17 років, абітурієнт Золочівської гімназії.    ▪ Юрій Шухевич, 30 років, інженер-геодезист, співак, брат Романа Шухевича.    ▪ М. (?) Фрідман, 35 років, власник фотоательє у Самборі.    ▪ Петро Сташинський, 37 років, оунівець із Борщович під Львовом, близький родич сумнозвісного Богдана Сташинського.    ▪ Роман Зубик, 39 років, історик, фінансист та правник зі Львова.    ▪ Густав Брухнальський, 47 років, львівський дантист.    ▪ Іван Чмола, 49 років, військовик, один із зачинателів “Пласту”.    ▪ Богдан Чайковський, 53 роки, адвокат із Сокаля, син письменника Андрія Чайковського, Львів... 

Тут як ніколи доречними будуть оці крапки. Бо за спинами названих – ще понад 20 тисяч людей різного віку, національностей і професій. Дивна річ, ми досі достеменно не знаємо їхньої кількости, але знаємо, коли їх вбили. Останній тиждень червня 1941 року. Ми не знаємо, про що ці люди думали перед смертю, але знаємо, які звуки чули. Глухий гуркіт заведених двигунів машин, які тими страшними ночами так нікуди й не вирушили з тюремних подвір’їв. Або ж лункий удар гранати до підлоги, за мить після якого в’язнична камера спалахнула яскравим світлом і наповнилася шматками розірваної людської плоті. Ми не знаємо, чи ці люди були ворогами або товаришами і де вперше побачили одне одного. Але знаємо, що вони поховані у спільних могилах, інколи по кілька сотень в одній. Ми навіть знаємо, які запахи відчували їхні мучителі у спочинку поміж вбивствами. Піт немитих місяцями людей, різкий метал крови, солодкавість палених людських тіл та врешті  хлорну їдкість вапна, яке усе те мало приховати. Але ми не знаємо їхніх імен. Імен убивць. 

Або ж боїмося про них дізнатись. Бо це не Сталін, Каганович чи Судоплатов, мертві й далекі від нас символи комуністичних репресій, з якими ми щодуху віртуально воюємо. Однак не лише вони влаштовували криваві масакри по всіх тюрмах України влітку 1941 року. Не вони перезаряджали наган, дивлячись у потилицю смертника. І не вони зривали чеку з гранати перед вузьким віконцем в’язничної камери. Усе це чинили запопадливі виконавці наказів, які, впившись людською кров’ю, тратили лік занапащеним життям. Утім така правда очі коле. Бо серед убивць можуть бути сусіди, колеги чи навіть родичі. Врешті хтось із нас може стати нащадком вбивці. Попри те, ми мусимо знати імена виконавців цих злочинів. Не заради мітичної, як не прикро, люстрації, яку ми «успішно» проґавили у 1990-х, а заради історичної справедливости. Щоб стали сильнішими. Сильнішими не у скорботі за жертвами, а у сміливості надати лик катам та назвати їхні імена. І разом із вами я теж хочу стати сильнішим. Бо ж і мене мучить невідомість про дідового брата Стефана Радовича з села Бабина на Самбірщині, абсольвента Празького університету, наближеного до оунівських структур. Його слід загубився восени 1939-го, коли він намірився перетинати тільки-но усталений радянський кордон. Інша родинна історія розповідає про дрогобицьку тюрму й той злощасний червень 1941 року. 

До чого це я? Команда "Локальної історії" довший час працювала з архівами радянських спецслужб. Працювала, керуючись Законом України "Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917–1991 років" від 09.04.2015 року. І одним із результатів цих архівних пошуків став "Список справ тюремного відділення УНКВС Львівської області" (станом на 29 березня 1941 року), віднайдений у львівській філії Архіву МВС. За цим громіздким архівним описом ховаються імена та прізвища працівників трьох львівських тюрем (“Замарстинівської”, “На Лонцького” і “Бригідок”) та в’язниці у Золочеві. Наголошую, на кінець березня 1941 року. Чи ми можемо тих кількасот осіб однозначно наректи вбивцями кільканадцяти тисяч? Ні! За два місяці штат в’язниць міг дещо змінитися. Хоча той-таки Марк Лерман, начальник тюремного відділення УНКВС Львівської области на кінець березня 1941 року, 24 червня того ж таки року сухо інформував своє керівництво про виконаний план: 1808 розстріляних в’язнів. Чи ті люди були причетними до репресій національно свідомих громадян Галичини? Так! Чи були вони виконавцями або мовчазними свідками масових розстрілів? На це запитання зможуть відповісти хіба що подальші дослідження. Так чи інакше, у цьому руслі праці не припиняємо. Далі буде!

Список справ тюремного відділення Управління Народного комісаріату внутрішніх справ (далі - УНКВС) Львівської області станом на 29 березня 1941 рокуза матеріалами Архіву МВС (Ф. 9, оп. 1., спр. 167)