Ольга Кобилянська: жінка, яка не захотіла бути слабкою

"Вона просто з неба зісланий ангел"

Ольга Кобилянська — одна з найекзотичніших і самодостатніх українських авторок. Вона вражає стильовою витонченістю, готовністю порушувати горизонти очікувань, непоступливістю в обстоюванні цінностей — попри всі докори, завади й виклики. А докорів не бракувало, бо Кобилянська ламала стереотипи і зневажала заборони.

Героїні "Меланхолійного вальсу" розбудовують жіночий простір. Їхнє товаришування стає чимось більшим, аніж просто дружбою. Малярка Ганнуся обожнює піаністку Софію, опікується нею, не стримує любовного, сливе еротичного пориву: "Артистка залюбилася в ній, мов мужчина… Любила її пристрасно та запевнювала її, що вона просто з неба зісланий ангел".

Ольга Кобилянська пильно фіксувала свої почуття. Нарцистичне самозамилування, багатство чуттєвих деталей, межова одвертість — усе це вирізняє її записи навіть серед тогочасної суб’єктивістської прози. Можна подумати, що Кобилянська сприймала ці інтимні сторінки як заготовки для майбутніх творів.

Її героїні завжди переймаються гарною поставою, стилем — чи йдеться про стиль мистецький, а чи про інтер’єр оселі. Сама авторка постає послідовною естеткою. "О, я знаю, вчора я була гарна в сірувато-рожевому костюмі з темно-червоним виложистим коміром. ГустаАвгуста Кохановська, художниця, близька подруга Ольги все казала, що я гарна-гарна, як провинний ангел", — ідеться в одній із нотаток.

Усе ж зовнішність — лише оправа для чогось значущішого. Кобилянська невситимо прагнула письменницького самоствердження. Страх незреалізованости змушував її шукати шляхів там, де ситуації виглядали безвихідними. Ольга все життя нарікала на брак систематичної освіти. Її братів батьки вирішили вчити в університетах, а доньці, вважали, знання є ніби зайвими для щастя. Дівчина навчалася уривчасто й завжди обурювалася такою нерівністю. Якось юна Кобилянська спробувала скористатися неймовірним шансом. Від брата-студента дізналася про дивакуватого професора-філолога Вробля, старого парубка. Той хотів одружитися із невибагливою панною, яка б не заважала науковим заняттям. Дівчина написала вченому листа з пропозицією стати бездоганною незрадливою дружиною. З однією умовою: їй дозволять без обмежень користуватися бібліотекою, читати й писати. Ольга врешті побоялася надіслати листа. Але цей епізод є в одній із її повістей.

Осип Маковей: Кобилянська пропонує першою

Працьовитий журналіст, критик і доволі посередній поет та прозаїк Осип Маковей був помітною постаттю у галицькому культурному житті на зламі ХІХ–ХХ століть. Він поціновував модерні стильові течії, іноді доволі влучно оцінював нові художні явища. Згодом викладав.

Ольга Кобилянська і Осип Маковей познайомилися 1895 року. Їхні дещо химерні стосунки протривали майже десять років. Особливість цих взаємин у тому, що чоловік тут у жодному разі не надавався на узвичаєну загалом роль літературного наставника, адже його обраниця була непорівнянно обдарованішою. У суспільстві завжди любили наголошувати на необхідності чоловічої підтримки для успішної кар’єри письменниці. Однак у цій історії гендерні ролі інверсуються. Вона не боялася одверто говорити про почуття. Це Ольга врешті запропонувала йому жити разом. Обґрунтовувала пропозицію дуже раціонально — вона могла би допомагати йому як редакторка, шліфувати художню манеру. А на життя може заробляти собі пером, тож чоловіка-годувальника не потребує. Патріархального галицького чоловіка ця пропозиція злякала. Він не був готовий порушувати умовності так само відважно.

Сама Кобилянська остерігалася традиційних родинних взаємин. Вона мала зразки для наслідування. Англійська письменниця Джейн Остін відкинула шлюбну пропозицію заможного залицяльника, бо воліла описувати маєтки й парки замість того, щоб у них господарювати. Англійка Джордж Еліот провадила життя незалежної жінки, котра дбає насамперед про кар’єру. У "Меланхолійному вальсі" Кобилянська писала: "Заглушити в собі той світ, щоб жити лише для одного чоловіка і для самих дітей? Се неможливо... любов також не вірна... мені неможливо... тому неможливо, хто носить справдішній артизм у душі!..".

Року 1901 в Ольги Кобилянської у Чернівцях гостювала Леся Українка. Тоді вона познайомилася із Маковеєм ближче — приятелі ходили на прогулянки, концерти. Українка писала в листі до Маковея 2 липня 1901 року: "Хтось і ще хтось подає комусь до відомости, що йдуть в середу ввечорі по 8-ій на циганську музику. Як хтось має непримушену медвежу волю, то там буде". "Ведмідь" — прізвисько Маковея для близького кола.

Леся Українка схвалила викличну пропозицію Кобилянської своєму обранцеві й заспокоювала подругу, щоби та не картала себе. "Нехай хтось не катує себе і не вважає пониженим. Чим понижився він? Що посмів виступити з етикети? Що сказав одважне, щире слово? Що вийшов з пасивної ролі і схотів рішити свою долю сам з риском зламати її", — йдеться у листі Лесі Українки 2 серпня 1901 року. Подруга вірила, що в Кобилянської, її дорогого "хтосічка", попереду нові обрії: "І як хтось стане високо-високо на горі, то звідти йому всі ведмеді здаються малими".

Ця драма виглядає як біографічний коментар до "Меланхолійного вальсу". Життя розігрує готові мистецькі сюжети. А саме кохання стає цінним, коли приносить творче натхнення.

Кобилянська важко пережила одруження Осипа Маковея. Все впевнювала себе, що то шлюб із матеріального розрахунку, а не з палкої любови.

Остап Луцький: муза і молодість

Молодий празький студент Остап Луцький — різниця у віці майже двадцять років! — підносив Кобилянську на п’єдестал, на незмірну висоту. 4 квітня 1902 року він надіслав Ользі листа із проханням дати твори для перекладу, щоб ознайомити чехів зі здобутками українського письменства. Так починалася історія зворушливого листування й теплих платонічних стосунків.

У перших листах Остап Луцький церемонно звертався "Ласкава пані". Згодом з’явилася інтимніша форма — "Товаришко дорога", а далі — дружнє "Панно Олю". На столі Остапа Луцького завжди стояла фотографія, яку йому подарувала Кобилянська. Він стверджував, що отримав від своєї адресатки близько ста листів. Часом їхні послання розминалися у дорозі, тоді одразу ж навздогін писали нові.

Луцький здобував університетську освіту в Празі та Кракові. Разом із Василем Стефаником та Богданом Лепким тяжів до середовища модерністського об’єднання "Молода Польща". Західництво юнака імпонувало Кобилянській. Адже вона починала писати німецькою і формувалася підо впливом тамтешньої культури. Відтак тільки найлінивіші із земляків не докоряли їй "німеччиною" і браком "рідного ґрунту". Хоча якраз обізнаність із широким європейським контекстом, долученість до тогочасних митецьких шукань і допомогли Ользі стати визначною авторкою.

Ольга Кобилянська страждала від самотности, нездатности знайти гідних довіри співрозмовників. У переважно епістолярній дружбі з Остапом Луцьким вона цінувала можливість висловлюватися, не озираючись на неадекватну рецепцію. Кобилянська хотіла знати його думки про власну прозу. Луцький був у захваті від "Покори" та "Меланхолійного вальсу", поділяв її захоплення ніцшеанством, так само, як і увагу до проблем жіночої емансипації. Остапові подобалося, що Кобилянська наголошувала на "гордості", непідлеглості своїх героїнь. Він співпрацював із жіночими організаціями і з пресою, тож допоміг налагодити роботу між празькими та чернівецькими діячками жіночого руху.

Кобилянська пропонувала читачам сміливу гендерну інверсію ніцшеанського вчення. Німецький філософ застерігав: ідучи до жінки, треба не забути взяти батіг. А її героїні певні власного права досягати висот, недоступних натурам пересічним, шеренговим. Ольга для свого захопленого кореспондента якраз і була такою обраницею — всі золоті верхів’я і чисті снігові вершини видавалися їй доступними. Він толерував її зневагу до натовпу, явлену у творчості.

Ольга Кобилянська попросила Луцького щиро висловити враження від нещодавно опублікованої "Землі". Остап хвалив повість за "артизм", завважив складну символіку, деякі містичні контексти. Тобто насамперед цінував художню майстерність. Така оцінка разюче контрастувала з думкою Івана Франка, який відзначав "Землю" за реалістичне зображення народного побуту. Франко, зрештою, вмів вдавати, що не бачить того, чого не хотів бачити. Фінал повісті — це радше апологія урбанізму й заперечення села та зужитої народницької традиції. Земля приносить героям тільки горе, і виходом бачиться якраз розрив із неприйнятним минулим, прилучення до елітарної культури. Адже тільки освіта, якої прагне для дитини Івоніка Федорчук, тільки міська культура убезпечать від трагедій, які пережили персонажі. Ці естетські, елітаристські настанови відповідали світоглядові Остапа Луцького й усього середовища львівських модерністів.

Року 1904 Кобилянська гостювала у Кракові. Бачилася з Остапом Луцьким, Богданом Лепким — із тим колом, котре творило львівське модерністське угруповання "Молода муза". Наступного року в Чернівцях за редакторства Луцького вийшов альманах "За красою". Він був присвячений авторці "Землі". Цим виданням "Молода муза" визнавала Кобилянську класиком модернізму, взірцем для наслідування. "Музівці" хотіли зробити її творчість візитівкою української літературної модерни. Таким визнанням вона, звичайно, ж дорожила.

Року 1908 Луцький надрукував у львівському емансипаційному жіночому журналі "Мета" статтю "Ольга Кобилянська". Його публікація була долученням до канону. Кобилянську критик назвав першою ластівкою нових західних художніх прямувань в українській літературі.

Квіти в конверті

На початку 1907-го Остап Луцький приїхав до Чернівців. Там редагував часопис "Буковина". Своїй дорогій подрузі написав: "Так дуже секретно кажучи Вам, я приїхав до Черновець майже лише тому, що Ви тут живете". І хоча одкровення Луцького було радше фігурою письма, приязнь із видатною письменницею важила для нього дуже багато.

Вони жили в одному місті, зустрічалися. Водночас продовжували інтенсивно листуватися. Їхнє спілкування — це трохи літературне платонічне кохання. І написані слова важать у стосунках, схоже, не менше, аніж особисті зустрічі. Вона вкладала в листи улюблені триколірні фіалки — адресат розчулено дякував. Перечуленість їхніх звірянь і обіцянок наштовхує на думки про якесь фальшування почуттів. Проте варто пам’ятати, що таким був стиль доби. Пишномовні звертання, загальникові формули, зужиті штампи трапляються у листуванні багатьох сучасників Луцького й Кобилянської.

У середині 1907 року Остап Луцький повідомив, що йде до війська. Адресатка тим дуже занепокоїлась. Розлука, схоже, врешті пришвидшила їхній розрив. У січні 1908 року Луцький написав листа у відповідь на "студене слово" своєї багатолітньої приятельки… Важко сказати певно, чому Кобилянська ініціювала розрив стосунків. Своїй подрузі Христі Алчевській писала влітку 1908-го, що сумує за добрим приятелем, відчуває порожнечу, але знає, що між ними "урвалася струна".

Року 1910 Остап Луцький звінчався з Орисею Смаль-Стоцькою. Від літератури відійшов, займався громадською діяльністю, був активним у кооперативному русі. У роки визвольних змагань був ад’ютантом полковника легіону Січових стрільців та УГА Вільгельма Габсбурга — Василя Вишиваного. Коли прийшла радянська влада, Луцький був, зрозуміло, приречений. Йому судилися ув’язнення і загибель у таборах.

Син Луцького — Юрій — став знаним славістом, літературознавцем. Він і опублікував на Заході листування батька із Кобилянською.

Ольга Кобилянська зосталася однією із найцікавіших авторок у нашому класичному каноні. Неймовірною жінкою, яка зуміла стати самій собі метою.